Стаття 28. Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не­людському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медич­ним, науковим чи іншим дослідам.

Право кожного на повагу до його гідності належить до осо­бистих невід’ємних прав людини. Без визнання його з боку дер­жави і забезпечення належного рівня захисту людина не може бути рівноправним членом суспільства. Саме тому Конституція України гарантує його слідом за проголошенням рівності консти­туційних прав і свобод.

Як випливає із законоположень, що містяться у ст. 28, в їх нормативній єдності, держава має не лише утримуватися від по­сягання на гідність особи, а й зобов’язана забезпечити дієвий захист всім особам від таких посягань з боку третіх осіб.

Як етична і правова категорія гідність включає усвідомлення особою і оточуючими факту володіння нею сукупністю певних моральних і інтелектуальних властивостей, а також її повагу до самої себе. Гідність особи визначається не лише самооцінкою суб’єкта, а й його об’єктивною оцінкою іншими людьми. Проте незалежно від останньої і в тих випадках, коли особа через хворо­бливий психічний стан не здатна до соціально усвідомленої по­ведінки, її гідність охороняється державою.

Саме тому ч. 2 даної статті закріплює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця консти­туційна норма відтворює відповідні положення ст. 5 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що прини­жують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. (далі — Кон­венція), ст. З Конвенції про захист прав людини та основополож­них свобод 1950 р., Декларації про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання 1975 р., Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що при­нижує гідність, поводженню чи покаранню.

Заборона катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження не знає винятків, а тому не до­пускає порушень й у період війни або іншого надзвичайного стану, що прямо зазначено в ч. 2 ст. 64 Конституції України. Така абсолютна заборона підтверджує, що право, гарантоване цією статтею, втілює одну з основоположних цінностей демократичної держави.

У частині 2 ст. 28 названі основні категорії, які містять града­цію жорстокості поводження з людиною або її покарання. З’ясу­вання змісту кожної з них має важливе значення для правильно­го усвідомлення даної конституційної норми.

Тлумачення цих категорій має здійснюватися з урахуванням загальновизнаних міжнародних стандартів та практики Комітету проти катувань, а також Європейського суду з прав людини. Від­повідно до ст. 1 Конвенції «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне спричиняється сильний біль або страж­дання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона запідозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. До цього терміна не включаються біль або страждання, що виникли вна­слідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково.

Стандарти нелюдського поводження або покарання та такого, що принижує гідність, поводження або покарання сформульова­ні в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі — Суд). Так, у Рішенні в справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Ні­дерланди проти Греції (1969 р.) визначені такі ступені забороне­ного поводження з людиною: нелюдське поводження або пока­рання — таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розу­мове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправ­даним; таке, що принижує гідність, поводження або покарання — поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або при­мушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.

Виходячи з особливої небезпеки зазначених форм нелюдсько­го поводження не тільки для окремої людини, а й для суспільства в цілому, віддаючи пріоритет захисту права кожного на повагу до його гідності, міжнародна спільнота закріпила в ст. З Конвенції заборону жодній державі-учасниці висилати, повертати чи ви­давати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування катувань. У справі «Сьорінг проти Сполученого Королівства» (1989 р.) Суд дійшов висновку, що екстрадиція особи, яка обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, до Сполучених Штатів Америки, де до неї може бути застосований смертний вирок, є порушенням ст. З Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки перебування її протягом довгого часу в камері смертни­ків в екстремальних умовах, у стані постійної пригніченості та очікування приведення до виконання смертного вироку тягне за собою страждання виключної сили та тривалості, що перевищує поріг, встановлений Конвенцією.

Слід разом з тим враховувати, що в деяких випадках, прямо визначених у законі, компетентні державні органи мають право приймати рішення та вчиняти певні дії, які хоча й спричинюють особі моральні або фізичні переживання, проте ґрунтуються ви­ключно на законі і обумовлюються необхідністю досягнення со­ціально значущої мети.

Так, наприклад, у ході провадження обшуку слідчим можуть бути виявлені факти, які стосуються інтимних сторін життя особи, у житлі чи іншому володінні якої проводиться слідча дія. Про- слуховування телефонних переговорів або перлюстрація корес­понденції в порядку ст. 187 КПК України, Закону України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність» також пов’язані із втручанням в особисте життя. Певні труднощі мораль­ного характеру відчуває людина й при провадженні особистого обшуку, освідування, відібрання зразків для експертного дослі­дження, поміщенні до стаціонару для проведення судово-пси­хіатричної експертизи тощо. Втім, примусове медичне втручання у фізичну цілісність особи при проведенні слідчих дій з метою отримання доказів у кожному разі, як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Яллог проти Німеччини», має бути об’єктом виняткової ретельної перевірки і розцінюється як порушення права особи не свідчити проти себе, яке є складовим елементом права на справедливий суд.

Враховуючи це, чинне кримінально-процесуальне законодав­ство передбачає низку етичних засад, дотримання яких є обов’яз­ковим для осіб, які здійснюють кримінальне судочинство. Ці правила набувають значення гарантій від спричинення особі невиправданої моральної шкоди в ході кримінально-процесуальної діяльності. Так, наприклад, важливе положення загального харак­теру, дотримання якого є обов’язковим при провадженні проце­суальних дій, містить ч. З ст. 22 КПК України: «забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів». Відповідно до ч. 4 ст. 184 КПК України учасники осо­бистого обшуку або виїмки в особи предметів і документів повин­ні бути однієї статі з особою, яку обшукують чи у якої проводить­ся виїмка.

Особи, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під вар­ту, підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопіюванню і фотографуванню. Речі, які є при них, а також передачі і посилки, що надходять на їхнє ім’я, також підлягають огляду, а листуван­ня — перегляду. Крім того, у випадках і порядку, передбачених Законом України від ЗО червня 1993 р. «Про попереднє ув’язнення», адміністрація місця попереднього ув’язнення має право застосо­вувати щодо осіб, взятих під варту, заходи фізичного впливу, спе­ціальні засоби і вогнепальну зброю. Тримання осіб, взятих під варту, здійснюється на принципах неухильного додержання Кон­ституції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув ’язненими і не може поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізич­них чи моральних страждань або принижують людську гідність. У рішенні у справі «Кудда проти Польщі» Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до ст. З Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод держава має забезпечити, аби затримана особа перебувала в умовах, що є сумісними з її люд­ською гідністю, щоб засоби та методи виконання цього заходу не піддавали таку особу стражданню та потребі такої інтенсивності, що перевищує невідворотний рівень страждання, пов’язаного із затриманням, та відповідно до практичних вимог затримання її здоров’я та добробут були забезпечені з-поміж іншого відповідною медичною допомогою.

У випадку голодування особа, яка взята під варту, може бути піддана примусовому годуванню.

Важливою гарантією від свавільного втручання в особисте життя людини з боку державних органів є запроваджений Кон­ституцією України судовий порядок прийняття рішення про про­ведення тих слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, які суттєво обмежують конституційні права та свободи. Зокрема, зняття інформації з каналів зв’язку та накладення арешту на ко­респонденцію, огляд та обшук житла чи іншого володіння особи, поміщення обвинуваченого у медичний заклад для проведення судово-медичної або судово-психіатричної експертизи здійсню­ються виключно на підставі постанови суду (див. коментар до статей 29, ЗО, 31).

Не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність й кримінальне покарання, що прямо зазначено у ч. З ст. 50 КК України. Будучи заходом примусу, що застосову­ється від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, кримінальне покарання має багатогранні цілі — кару, виправлення засудженого, попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. При цьому характер видів кримінального покарання, умови їх відбування визначені законом таким чином, щоб не спричиняти особі фізичного страждання і не принижувати її гідність. У рішен­ні по справі «Тайрер проти Сполученого Королівства» (1978 р.) Суд визнав, що призначене судом по справах неповнолітніх по­карання підлітка лозинами затверджує застосування насильства і перетворює його на об’єкт формального впливу; крім того, отри­муючи удари по оголеній частині тіла, особа зазнає муки від со­рому, тобто таке покарання є принизливим, що перевищує поріг, встановлений ст. З Конвенції про захист прав людини та осно­воположних свобод.

Відповідно до ст. 10 Кримінально-виконавчого кодексу Укра­їни засуджені мають право на особисту безпеку. У разі виникнен­ня небезпеки життю і здоров’ю засуджених, які відбувають по­карання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінар­ному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забез­печення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов’я­зана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого.

Заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та зброя можуть бути застосовані до правопорушників виключно на підставі та в порядку, встановлених законами України «Про міліцію», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», Кримінально-виконавчим кодексом України.

Будучи особистим немайновим правом, що забезпечує соціа­льне буття фізичної особи, право на повагу до гідності та честі захищається й нормами ЦК. Відповідно до статей 277, 280, 297 ЦК України фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі та відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї не­достовірної інформації, а також на відповідь і спростування цієї інформації.

Гарантією забезпечення права кожного на повагу до його гідності є й передбачена законами України «Про загальний вій­ськовий обов’язок і військову службу» в редакції від 18 червня 1999 р., «Про альтернативну (невійськову) службу» в редакції від 18 лютого 1999 р. можливість проходження громадянами України альтернативної служби. Таке право надається, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням осо­би і вона належить до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користуван­ня зброєю.

Умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, тобто катування, відповідно до ст. 127 КК України є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність. Злочинними згідно із ст. 373 КК України є й дії, які виражаються в примушуванні давати показан­ня при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання чи досудове слідство.

Як посягання на гідність особи розглядається й провадження медичних, наукових чи інших дослідів надлюдиною без її вільної згоди. Тому ч. З ст. 28 категорично забороняє таке втручання. Згода на провадження дослідів може бути визнана вільною лише за умови, що особа, яка її дає, повністю обізнана про характер і наслідки дослідів і повністю усвідомлює пов’язану з ними небез­пеку.

Правові гарантії недоторканності особи в даному аспекті за­кріплені в чинному законодавстві України. Так, відповідно до ст. 42 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листо­пада 1992 р. (далі — Основи) медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди пацієнту. Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допусти­мими, якщо вони відповідають сучасним науково обґрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров’ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх на­лежних у таких випадках заходів для відвернення шкоди його життю та здоров’ю.

Для застосування методів діагностики, профілактики та ліку­вання необхідна згода інформованого пацієнта. Щодо пацієнта, який не досяг віку 15 років, а також пацієнта, визнаного в уста­новленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна. Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможли­вості його одержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Застосування медико-біологічних експериментів на людях до­пускається із суспільно корисною метою за умови їх наукової об­ґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинен­ня тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосуван­ня експерименту, повної інформованості і добровільної згоди осо­би, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення науково-дослідного експери­менту на хворих, ув’язнених або військовополонених, а також те­рапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв’язку з метою дослідження(ст. 45 Основ).

Закон України від 23 червня 1995 р. «Про донорство крові та її компонентів» та ст. 46 Основ забороняють примусове взяття донорської крові та її компонентів. При цьому донорство дозво­ляється лише за умови, що здоров’ю донора не буде заподіяно шкоди. Клінічні випробування лікарських засобів відповідно до ст. 8 Закону України від 4 квітня 1996 р. «Про лікарські засоби» проводяться за наявності письмової згоди пацієнта (добровольця) на участь у їх проведенні або письмової згоди його законного представника на проведення клінічних випробувань за участю неповнолітнього або недієздатного пацієнта. При цьому пацієнт або його законний представник повинен отримати інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей лі­карського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику.

Взяття гомотрансплантатів у живого донора допускається лише за наявності його письмової заяви про це, підписаної свідо­мо і без примушування після надання йому лікарем об’єктивної інформації про можливі ускладнення для його здоров’я, а також про його права у зв’язку з виконанням донорської функції. Не допускається взяття гомотрансплантатів у живих осіб, які утри­муються у місцях відбування покарань; страждають на тяжкі пси­хічні розлади; мають захворювання, що можуть передатися реци­пієнту або зашкодити його здоров’ю; надали раніше орган або частину органу для трансплантації (статті 12, 13 Закону України від 16 липня 1999 р. «Про трансплантацію органів та інших ана­томічних матеріалів людини»). Госпіталізація особи до психіатрич­ного закладу відповідно до Закону України від 22 лютого 2000 р. «Про психіатричну допомогу» за загальним правилом здійсню­ється добровільно — на її прохання або за її усвідомленою згодою. Проте особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпі­талізована до психіатричного закладу і без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах та при встанов­ленні в неї тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона вчи­няє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.

Якщо особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або вчинила злочин у стані обмеженої осудності чи після його вчинення захворіла на психічну хворобу до постанов­лений вироку або під час відбування покарання, до неї можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. За чин­ним КК України такі заходи застосовуються виключно на під­ставі рішення суду. Залежно від характеру та тяжкості захворю­вання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небез­печності психічно хворого для себе або інших осіб судом застосо­вуються такі заходи: надання амбулаторної психіатричної допо­моги в примусовому порядку; госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом. Підстави застосування цих приму­сових заходів медичного характеру визначені ст. 94 КК України.