Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо- профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забез­печує санітарно-епідемічне благополуччя.

Коментована стаття встановлює таке дуже важливе в житті кожної людини соціальне право, як право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. У всьому світі, мабуть, неможливо знайти хоча б одну людину, яка б ніколи не хворіла та не потребувала медичної допомоги. Отже, будь-яка людина, тоб­то громадянин України, іноземець, особа без громадянства, яка постійно або тимчасово перебуває на території України, є суб’єктом зазначеного права. Держава намагається забезпечити належну реалізацію цього права шляхом фінансування відповідних соці­ально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілак­тичних програм, створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Крім того, держава взяла на себе обов’язок створювати умови для ефективного і до­ступного для всіх без винятку громадян медичного обслуговуван­ня, яке у державних і комунальних закладах охорони здоров’я надається безоплатно. Водночас право людини на охорону здо­ров’я може бути забезпечено за допомогою системи страхової медицини, яка у майбутньому зможе вирішити питання ефектив­ності та гарантованості надання якісних медичних послуг, а також допоможе залучити додаткові фінансові надходження на розвиток сфери охорони здоров’я.

Положення коментованої статті більш предметно деталізу­ються в Основах законодавства України про охорону здоров’я, у преамбулі яких вказується, що кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я.

З метою реалізації визначених у Конституції пріоритетів у сфері охорони здоров’я населення Основи законодавства Укра­їни про охорону здоров’я поглиблюють встановлені у коментова­ній статті положення та закріплюють такі права в галузі охорони здоров’я: а) на життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, ме­дичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; б) на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище; в) на санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де особа проживає; г) на безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; д) на кваліфіковану медико-санітарну до­помогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров’я; е) на достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ри­зику та їх ступінь; є) на участь в обговоренні проектів законодав­чих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я; ж) участь в управлінні охоро­ною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством; з) на об’єднання в гро­мадські організації з метою сприяння охороні здоров’я; и) на правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я; і) на відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди; ї) на оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я; й) на прове­дення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадяни­на з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені за­гальновизнані права людини і громадянина; к) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також свя­щеннослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.

Держава гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’я шляхом створення розгалуженої мережі закла­дів охорони здоров’я; організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я; по­дання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів Укра­їни; здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я; організації державної сис­теми збирання, обробки й аналізу соціальної, екологічної та спе­ціальної медичної статистичної інформації; встановлення відпо­відальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я. Водночас громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров’я у формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

В Україні створено широку мережу державних та комунальних медичних закладів, які фінансуються переважно за рахунок коштів державного бюджету. Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медич­ного призначення виступає Міністерство охорони здоров’я Укра­їни (МОЗ України). Основними завданнями МОЗ України є: за­безпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; розроблення, коорди­нація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної про­мисловості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної допомоги на­селенню; організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетен­ції заходів, пов’язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення заходів щодо профілактики та знижен­ня захворюваності, інвалідності та смертності населення; органі­зація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних на­прямів розвитку медичної науки.

Відповідно до покладених на МОЗ України завдань цей дер­жавний орган безпосередньо забезпечує в межах своєї компетен­ції додержання закладами охорони здоров’я, установами і закла­дами державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства, іншими підприємствами, установами та організаціями права гро­мадян на охорону здоров’я; бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку Укра­їни, Державного бюджету України, Програми діяльності Кабіне­ту Міністрів України; готує пропозиції стосовно визначення прі­оритетних напрямів розвитку охорони здоров’я, розробляє та організовує реалізацію державних комплексних та цільових про­грам охорони здоров’я; бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики у сфері охорони здоров’я; здійснює між­відомчу координацію щодо боротьби із захворюванням на СНІД; здійснює відповідно до законодавства України функції з управ­ління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління; бере участь у формуванні та реалізації антимонополь- ної політики у сфері охорони здоров’я; організовує та здійснює відповідно до законодавства державну акредитацію закладів охо­рони здоров’я; здійснює координацію діяльності закладів охоро­ни здоров’я, органів, установ і закладів державної санітарно- епідеміологічної служби, науково-дослідних установ незалежно від їх підпорядкування і форми власності щодо питань діагности­ки, лікування і профілактики захворювань, формування здорово­го способу життя; здійснює заходи щодо розвитку підприємництва у сфері охорони здоров’я; здійснює контроль і нагляд за додер­жанням санітарного законодавства, державних стандартів, кри­теріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епі­демічного благополуччя населення; забезпечує відповідно до за­конодавства проведення державної санітарно-гігієнічної експер­тизи; вивчає, аналізує і прогнозує показники стану здоров’я на­селення залежно від стану середовища життєдіяльності людини; бере участь у розробці заходів, спрямованих на недопущення шкідливого впливу факторів довкілля на здоров’я людини; бере участь у визначенні заходів та проведенні разом з центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування роботи із запобігання хворобам, а також знижен­ня захворюваності, інвалідності та смертності населення; готує пропозиції щодо забезпечення санітарного та епідемічного благо­получчя населення, запобігання занесенню та поширенню на території України особливо небезпечних (у тому числі карантин­них) і небезпечних інфекційних хвороб; здійснює контроль за усуненням причин і умов виникнення та поширення інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіа­ційних уражень людей; бере участь у розробленні державних со­ціальних нормативів у сфері охорони здоров’я, затверджує відпо­відні норми та нормативи у цій сфері; затверджує відповідно до законодавства державні санітарні норми, правила, гігієнічні нор­мативи; встановлює в межах своєї компетенції державні стандар­ти якості лікарських засобів, імунобіологічних препаратів, питної води, медичної техніки та виробів медичного призначення; бере участь у розробці та введенні в дію екологічних нормативів та норм радіаційної безпеки; погоджує в установленому законодавством порядку всі державні стандарти, технічні умови, промислові зраз­ки, іншу нормативно-технічну документацію об’єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров’я населення; затверджує пере­ліки важких робіт, робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок та непов­нолітніх, а також підіймання і переміщення ними важких речей; бере участь у підготовці пропозицій до списків № 1 і № 2 вироб­ництв, робіт, професій, посад і показників, які дають право на пенсію за віком на пільгових умовах; забезпечує проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності та надання реабілітаційної допомоги населенню; здійснює організаційно- методичне керівництво та координацію роботи державної служби медицини катастроф; у межах своєї компетенції регулює діяль­ність, пов’язану з трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людині; організовує разом з відповідними центральни­ми і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування систематичне медичне обстеження (диспансери­зацію) і визначення рівня доз опромінення осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; розробляє відповідно до законодавства рекомендації щодо встановлення для громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, додаткових норм раціонального харчування у спеціалізованих лікувальних, лікувально-санаторних і курортних закладах, встановлює медич­ні та фізіологічні норми харчування для зазначеної категорії осіб; бере участь разом з відповідними центральними і місцевими ор­ганами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у здійсненні державного регулювання радіаційної безпеки, у скла­данні експертних висновків щодо визначення категорій зон радіо­активного забруднення територій; організовує науково-мето­дичне забезпечення судово-медичної та судово-психіатричної експертної діяльності закладів охорони здоров’я; забезпечує здій­снення відповідно до законодавства державної реєстрації та конт­ролю за виробництвом, належним режимом зберігання і реалізації, якістю лікарських засобів, імунобіологічних препаратів, медичної техніки та виробів медичного призначення, підтримує обов’яз­ковий їх асортимент, у тому числі необхідний запас на випадок стихійного лиха, катастроф, епідемічних захворювань; організовує забезпечення населення лікарськими засобами, інформує праців­ників закладів охорони здоров’я і населення про лікарські засоби та імунобіологічні препарати, дозволені до застосування; забез­печує додержання встановленого порядку надання пільг щодо відпуску громадянам безоплатно або на пільгових умовах меди­каментів та імунобіологічних препаратів; забезпечує в межах своєї компетенції розвиток медичної науки, впровадження в прак­тику охорони здоров’я результатів наукових досліджень; реалізо­вує державну політику зайнятості працівників у сферах охорони здоров’я, санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; визначає вимоги до професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфі­кації медичних і фармацевтичних працівників, затверджує номен­клатуру медичних та фармацевтичних спеціальностей і посад; встановлює єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються медичною та фармацевтичною діяльністю в Україні; забезпечує відповідно до законодавства виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави; забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосов­но державної таємниці, контроль за її збереженням у централь­ному апараті Міністерства, на підприємствах, в установах та ор­ганізаціях, що належать до сфери його управління; виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Забезпеченням та контролем державних заходів у сфері охо­рони здоров’я на обласному і міському рівнях та у містах Києві і Севастополі займаються управління охорони здоров’я обласних, Севастопольської міської державної адміністрації та Головне управління охорони здоров’я Київської міської державної адмі­ністрації, а на території Автономної Республіки Крим Міністер­ство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим.

Указані заклади охорони здоров’я можуть надавати такі види лікувально-профілактичної допомоги: а) первинна лікувально- профілактична допомога, б) спеціалізована (вторинна) лікувально- профілактична допомога, в) високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога, г) медична допомога в не­відкладних та екстремальних ситуаціях, д) медична допомога громадянам, які страждають на соціально небезпечні захворюван­ня, е) медична допомога хворому в критичному для життя стані, є) забезпечення лікарськими та протезними засобами, ж) сана­торно-курортне лікування.

Держава гарантує подання доступної соціально прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактич­ні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна лікувально-профі­лактична допомога подається переважно за територіальною озна­кою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практи­ки. Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допо­мога подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діа­гностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практи­ки. Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають відпо­відну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустріча­ються.

З метою реалізації права громадян України на охорону здоров’я держава забезпечує доступність найнеобхідніших лікарських за­собів, захист громадян у разі заподіяння шкоди їх здоров’ю вна­слідок застосування лікарських засобів за медичним призначен­ням, а також встановлює пільги і гарантії окремим групам насе­лення та категоріям громадян щодо забезпечення їх лікарськими засобами в разі захворювання.

Санаторно-курортне лікування є одним із найважливіших видів медичного обслуговування, метою якого є відновлення та зміцнен­ня здоров’я населення. Потреба у санаторно-курортному лікуван­ні визначається лікарем за станом здоров’я хворого й оформляєть­ся медичними документами відповідно до встановленого Мініс­терством охорони здоров’я України зразка. Порядок забезпечення застрахованих осіб і членів їх сімей путівками на санаторно-ку­рортне лікування закріплений Інструкцією про порядок забезпе­чення застрахованих осіб і членів їх сімей путівками на санаторно- курортне лікування, які придбані за рахунок коштів Фонду соці­ального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Відповідно до змісту коментованої статті держава взяла на себе обов’язок створювати умови для ефективного і доступного для всіх без винятку громадян медичного обслуговування, яке у державних і комунальних закладах охорони здоров’я надається безоплатно. У сучасних кризових умовах для економіки нашої країни гарантована державою безоплатність медичного обслуго­вування набуває відносного значення, оскільки видатки з держав­ного бюджету на розвиток галузі охорони здоров’я не в змозі пере­крити її зростаючі потреби. У таких умовах стає практично не­можливим надавати безоплатну та ще й якісну медичну допомогу. Водночас з приводу закріпленої у коментованій статті безоплат­ності медичної допомоги у 2002 р. вже мав місце судовий преце­дент за результатами звернення 53 народних депутатів України до Конституційного Суду України з приводу офіційного тлумачення положення статті 49 Конституції України, що «у державних і ко­мунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надаєть­ся безоплатно». Практичну необхідність в офіційній інтерпретації зазначеного положення народні депутати України обґрунтовува­ли тим, що сьогодні громадяни України фактично не можуть отримати медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, не сплативши власні кошти заліки, харчуван­ня та «необхідні витратні матеріали». Значна частина населення не спроможна відшкодувати такі витрати, і тому багато громадян змушені відмовлятися від відвідування закладів охорони здоров’я. Конституційне право громадян на охорону здоров’я і медичну до­помогу, на думку народних депутатів України, фактично не реалі­зується, а безоплатність такої допомоги полягає у відсутності пря­мого розрахунку пацієнта за медичну допомогу у момент її надання. У результаті розгляд у матеріалів справи Конституційний Суд Укра­їни вирішив, що положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Отже, надання медичної допомоги державними і комунальними закладами охорони здоров’я в нашій країні зали­шається поки що безоплатним.

У частині 3 коментованої статті зазначається, що держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. У зв’язку з цим заклади охорони здоров’я можуть створюватись підприємствами, установами та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Порядок і умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстра­ції та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної практики, виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами визначаються чинним законодавством України. Заклади охорони здоров’я здійснюють свою діяльність на підставі статуту, що затверджується власником або уповноваженим ним органом. Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров’я керівництво ним може здійсню­вати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Кабінет Міністрів України та уповно­важені ним органи, а також у межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають право припинити діяльність будь-якого закладу охорони здоров’я у разі порушення ним за­конодавства про охорону здоров’я, невиконання державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності в галузі охо­рони здоров’я або вчинення дій, що суперечать його статуту.

Таким чином, можливо з впевненістю стверджувати, що у на­шій державі існує розгалужена система органів державної влади та медичних закладів, а також доволі розвинута система нормативно- правових актів соціальної спрямованості, які покликані гаранту­вати належну та ефективну реалізацію громадянами прав у сфері охорони здоров’я.