Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров ’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.
Для розкриття суті конституційного права на безпечне для життя і здоров’я довкілля важливе значення насамперед мають два питання: а) що означає термін «довкілля»; б) яке довкілля є безпечним для життя і здоров’я людини.
Стосовно першого питання слід зазначити, що термінові «довкілля» кореспондує більш вживаний у нашому екологічному законодавстві термін «навколишнє природне середовище». Відповідно до Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» під навколишнім природним середовищем розуміється «...сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів» (ст. 5). Іншими словами, навколишнє природне середовище, а отже і довкілля, — це сукупність природних і природно-антропогенних умов та процесів, які оточують людину і є сферою її життя та діяльності. Ці умови та процеси справляють як позитивний, так і негативний вплив на життя і здоров’я людини, тобто характеризують довкілля з точки зору його якості.
Тепер щодо другого питання. У найзагальнішому значенні безпечним є довкілля, яке негативно не впливає на здоров’я людей. Більш конкретизоване визначення даної дефініції пов’язане з критеріями безпечності довкілля для життя і здоров’я людини. Такими критеріями є встановлені в законодавчому порядку екологічні нормативи. До них, зокрема, належать нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у довкіллі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на довкілля, гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування; гранично допустимі викиди та скиди у довкілля забруднюючих хімічних речовин, рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів (ст.
33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»)). Законодавством України можуть встановлюватися й інші екологічні нормативи. Відповідність довкілля вказаним нормативам свідчить про безпечну, а невідповідність — про небезпечну якість довкілля для життя і здоров’я людини. Отже, право громадянина на безпечне для його життя і здоров’я довкілля — це, по суті, його право вимагати від відповідних суб’єктів додержання встановлених еколого-правових нормативів.Недодержання цих нормативів є підставою для відшкодування передбаченої ч. 1 ст. 50 Конституції України шкоди, завданої порушенням права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, за нормами Цивільного кодексу України. Можуть також застосовуватися заходи адміністративної і кримінальної відповідальності. Перші з них передбачені нормами Кодексу про адміністративні правопорушення України (глава «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури»), а другі — нормами Кримінального кодексу України (розділ «Злочини проти довкілля»).
Крім того, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля забезпечується у нас комплексом взаємопов’язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, правових та інших заходів.
Особливе значення має інформація про стан довкілля. Частина 2 коментованої статті закріплює і гарантує, по-перше, право вільного доступу громадян до інформації про стан довкілля, а також про якість харчових продуктів і предметів побуту, по-друге — право на поширення відповідної інформації. Джерелами такої інформації є документи та інші носії інформації, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи тощо. Вільний доступ до цих джерел означає можливість ознайомлення з ними громадян без будь-яких спеціальних дозволів, оскільки ця інформація за Конституцією України не може бути віднесена до секретної.
Порядок одержання, використання, поширення та зберігання екологічної інформації, як і всіх інших видів інформації, регулюється законами України «Про інформацію» та «Про доступ до публічної інформації».
Держава зобов’язує органи державної влади та органи місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення, створювати у державних органах спеціальні інформаційні служби або системи, які у встановленому порядку забезпечували б доступ до екологічної інформації. На Міністерство екології та природних ресурсів України, його органи на місцях та інші спеціально уповноважені державні органи покладений обов’язок по підготовці та поданню щорічно Верховній Раді України Національної доповіді про стан довкілля в країні, а також забезпечення громадян та юридичних осіб інформацією екологічного характеру.До гарантій закріпленого у ч. 2 коментованої статті права вільного доступу до екологічної інформації належать також державний контроль за додержанням відповідного законодавства, а також юридична відповідальність (цивільно-правова, адміністративна та кримінальна). Державний контроль, зокрема, здійснює Державна екологічна інспекція України та інші інспекційні органи. А за ст. 238 КК України кримінально караними визнаються приховування або умисне перекручення службовою особою відомостей про екологічний, у тому числі радіаційний стан, який пов’язаний із забрудненням земель, водних ресурсів, атмосферного повітря, харчових продуктів і продовольчої сировини і негативно впливає на здоров’я людей, рослинний та тваринний світ, а також про стан захворюваності населення в районах з підвищеною екологічною небезпекою.