Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Це конституційне положення — яскравий приклад упрова­дження в національну правову систему міжнародних стандартів у царині прав людини. Адже за ст. 25 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на такий життєвий рівень, вклю­чаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на забезпечення в разі без­робіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого ви­падку втрати засобів до існування через незалежні від неї обста­вини.

Конкретизує ці приписи ст. 4 Європейської соціальної хартії (переглянутої), за якою з метою забезпечення ефективного здій­снення права на справедливу винагороду держави зобов’язуються визнати право працівників на таку винагороду, яка забезпечує їм і їхнім сім’ям достатній життєвий рівень.

Поняття «достатній життєвий рівень» чинним законодавством України не визначено, не встановлено також, яким є співвідно­шення достатнього життєвого рівня з прожитковим мінімумом. Достатній життєвий рівень не є усталеною величиною, тому що змінюється залежно від соціально-економічних та інших чинни­ків. Завдання держави полягає у створенні належних умов для людини, щоб вона могла своєю працею забезпечити гідну мате­ріальну базу для себе і своєї сім’ї.

Рівень життя — багатогранна і складна категорія, що характе­ризує сукупність реальних соціально-економічних умов життєді­яльності людей, насамперед у сфері споживання, а тому є най­важливішою характеристикою соціального процесу Передумови для підвищення рівня життя населення країни створюються від­повідним економічним розвитком, що є ресурсоутворюючим фактором для реалізації соціальних програм. У цьому виявляєть­ся тісний взаємозв’язок між економічним зростанням і соціаль­ним прогресом.

Аналіз рівня життя населення передбачає вивчення процесів, явищ і факторів, що впливають на життєдіяльність людей, їх ма­теріальні умови, при цьому розглядаються ключові проблеми соціально-економічного розвитку, які підлягають першочергово­му вирішенню. Добре налагоджена система показників рівня життя населення має велике значення для а) розробки ефективної соціальної політики, б) прийняття обґрунтованих рішень по на­данню допомоги малозабезпеченому населенню, в) оцінки соці­ально-економічних наслідків проведених у країні реформ, г) здій­снення контролю за ходом реалізації найважливіших державних соціальних програм.

Статистичні характеристики рівня життя ґрунтуються на ши­рокій системі взаємозалежних показників, що забезпечують його комплексну оцінку. Система містить у собі блок інтегральних і ди­ференційованих показників, що характеризують доступність мате­ріальних благ, ступінь рівності у їх розподілі, купівельну спромож­ність громадян, їх доходи, гарантований державою мінімальний рівень забезпеченості, тобто беруться до уваги всі економічні ре­сурси, що має у своєму розпорядженні населення в цілому та його окремі соціально-економічні групи для реалізації своїх потреб.

Інший блок показників, що займає важливе місце при аналі­зі рівня життя, включає дані про особисте споживання, і насам­перед про задоволення основних фізіологічних потреб, тобто відо­бражає реальні споживчі можливості населення. Демографічні показники, що містяться в системі, призначені для аналізу впли­ву рівня життя на відтворення населення.

Така система показників рівня життя відповідає світовим стандартам. Зважаючи на підсумки Всесвітньої зустрічі на вищо­му рівні в інтересах соціального розвитку (Копенгаген, 1995 р.), у 1997 р. 29-та Статистична Комісія ООН затвердила мінімальний набір соціальних індикаторів, рекомендованих країнам для ста­тистичного спостереження. У їх числі:

а) демографічні показники: чисельність населення; очікувана тривалість життя при народженні; рівень смертності немовлят і материнської смертності; рівень освіти населення;

б) макроекономічні показники матеріального добробуту: ре­альні наявні ресурси; витрати на кінцеве споживання домогоспо- дарств; середньомісячна заробітна плата та інші види доходів;

в) показники економічної активності населення;

г) показники матеріальної заможності домогосподарств;

д) рівень і структура особистого споживання;

е) житлові умови населення.

Ці показники характеризують: людський і трудовий потенці­ал, на який розраховує країна; розмір і джерела формування осо­бистих доходів, а також роль кожного з них; розподіл доходів між окремими групами населення; використання доходів для особис­того споживання; обсяги і структуру споживання матеріальних благ і послуг.

Склад наведених вище показників і ступінь їх використання може змінюватися залежно від того, які сторони рівня життя на­селення підлягають аналізу, та від пріоритетності проблем, що розв’язують.

Самостійним об’єктом статистичного виміру є така характе­ристика рівня життя населення, як бідність. Бідність — це немож­ливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період.

Найважливішою характеристикою рівня життя є задоволення потреб населення в послугах соціальної сфери: житлово-кому­нального господарства, охорони здоров’я, освіти, культури та мис­тецтва, відпочинку і туризму та ін. Нині відбувається адаптація соціальної сфери до ринкових умов функціонування економіки. Поряд із безкоштовною освітою, медичною допомогою населенню, окремими видами безкоштовних соціальних послуг активно роз­виваються ринки платних послуг, що надаються населенню.

З метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень виключно законами встановлюються основні державні соціальні гарантії. Державні соціальні гарантії — встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму. Вони є обов’язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

До числа основних державних соціальних гарантій включа­ються: мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком; неоподатковуваний мінімум доходів громадян; розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних ви­плат. Основні державні соціальні гарантії, які є основним джере­лом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового міні­муму, встановленого законом.

Рівні основних державних соціальних гарантій визначаються на базі державних соціальних стандартів. Останніми є закони, інші нормативно-правові акти, соціальні норми і нормативи або їх комплекс. Державні соціальні стандарти і нормативи форму­ються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначено­му Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з ін­шими сторонами соціального партнерства, якщо інше не перед­бачено Конституцією України та законами України.

Виключно законами України визначаються: мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком; неоподаткову­ваний мінімум доходів громадян; величина порогу індексації грошо­вих доходів громадян; пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв’язку та критерії їх надання.

Надання державних соціальних гарантій здійснюється за раху­нок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового викорис­тання. Державні соціальні гарантії та державні соціальні стандарти і нормативи є основою для розрахунку видатків на соціальні цілі та формування на їх основі бюджетів усіх рівнів та соціальних фондів, міжбюджетних відносин, розробки загальнодержавних і місцевих програм економічного і соціального розвитку.

З метою забезпечення надання державних соціальних гаран­тій обраховуються такі види нормативів витрат (фінансування): нормативи фінансування поточних витрат на одного мешканця, а для окремих видів соціальних послуг — на одну особу, яка під­лягає даному виду обслуговування; нормативи фінансування поточних витрат на утримання мережі закладів охорони здоров’я, освіти, підприємств, організацій, установ соціально-культурного, житлово-комунального та побутового обслуговування; нормати­ви державних капітальних вкладень на будівництво закладів охо­рони здоров’я, освіти, підприємств, організацій, установ соці­ально-культурного, житлово-комунального та побутового обслу­говування. Окремо визначаються нормативи коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів, що спрямовуються на покриття витрат підприємств, установ і організацій соціально- культурного, житлово-комунального та побутового обслуговуван­ня, які не покриваються виплатами населення.

Нормативи фінансування встановлюються під час прийняття Закону України про Державний бюджет України на поточний рік, а також під час формування бюджетів соціальних фондів.

З метою дотримання державних соціальних гарантій, оцінки ефективності державної соціальної політики, її впливу на рівень та якість життя в Україні здійснюється постійний державний мо­ніторинг у сфері застосування та фінансового забезпечення дер­жавних соціальних стандартів і нормативів.

Основними засобами здійснення моніторингу є: щомісячна оцінка вартісної величини основних державних соціальних стан­дартів; ведення державного статистичного обліку щодо дотриман­ня державних соціальних стандартів і нормативів; поточне кори­гування вартісних величин державних соціальних нормативів та нормативів витрат (фінансування) залежно від зміни цін та інших умов їх формування. За результатами моніторингу здійснюється перегляд розмірів державних соціальних гарантій у порядку, що визначається законами.

Виходячи з нагальної потреби в якнайшвидшому подоланні бідності — однієї з найболючіших проблем суспільства, від якої страждає значна частина населення України, насамперед сім’ї з дітьми, діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, безробітні, інваліди, пенсіонери, бездомні громадяни, безпритуль­ні діти, та яка суттєво обмежує можливості людського розвитку, породжує масштабні соціальні конфлікти, становить загрозу єд­ності суспільства та національній безпеці України, 26 лютого 2010 р. Президентом України був прийнятий Указ № 274/2010 «Про невід­кладні заходи з подолання бідності». Подолання бідності, перш за все її найгостріших проявів, визнано найважливішим пріоритетом у здійсненні реформ в Україні — соціальній державі, яка має на меті впровадження європейських стандартів життя.

Стратегічним напрямом подолання бідності є підвищення зай­нятості населення та розвиток ринку праці. Бідність не можна по­долати лише шляхом підтримки незаможних. Потрібні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені вер­стви населення. Необхідною передумовою подолання бідності є створення працездатному населенню умов для самостійного розв’язання проблем підвищення власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю.

Наступним стратегічним напрямом подолання бідності є збіль­шення доходів від трудової діяльності, збільшення рівня заробітної плати як основного джерела доходів населення та забезпечення ви­переджального зростання номінальної заробітної плати порівняно з ростом споживчих цін, посилення мотивацій до продуктивної праці, запровадження погодинної системи оплати праці із застосу­ванням мінімального розміру погодинної заробітної плати; розвиток соціального партнерства і договірного регулювання трудових від­носин у сфері оплати праці, вдосконалення процедури укладання колективних договорів і угод та контролю за їх виконанням.

Дуже важливим елементом у подоланні бідності є розвиток соціального страхування як спосіб захисту особи від втрат доходу і як організаційно-правова форма соціального забезпечення. За­провадження страхових принципів соціального забезпечення громадян убезпечуватиме їх від ризику потрапити до категорії бідних. Система загальнообов’язкового державного соціального страхування має бути спрямована на посилення соціального за­безпечення конкретних осіб і членів їх сімей від імовірної біднос­ті внаслідок неможливості отримувати дохід у разі втрати роботи або працездатності через хворобу, нещасний випадок, каліцтво, старість чи смерть годувальника.