Стаття 51. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чолові­ка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повно­літні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Зазначена стаття встановлює основні принципи регулювання сімейних відносин, які знаходять своє втілення в Сімейному ко­дексі України 2002 р. (далі — СК України) та інших нормативно- правових актах.

Частина 1 коментованої статті закріплює принципове поло­ження, за яким шлюб як сімейний союз жінки та чоловіка, заре­єстрований у державному органі реєстрації актів цивільного ста­ну, набуває юридичної сили за умови, що він ґрунтується на віль­ній згоді жінки та чоловіка. Це положення повністю відтворено в ч. 1 ст. 24 СК України. Вільна згода означає, що і жінка, і чоловік, які, за правилом, досягли шлюбного віку, усвідомлюють значення своїх дій і їх наслідки. Однак згода не може вважатися вільною, коли вона дається під впливом фізичного чи психічного насиль­ства з боку інших осіб.

Згоду на шлюб наречена та наречений оприлюднюють під час реєстрації шлюбу, а тому їх присутність у момент реєстрації є обов’язковою. З цієї причини реєстрація шлюбу через представ­ника не допускається (ст. 34 СК України).

Шлюб, вчинений без вільної згоди жінки або чоловіка, ви­знається недійсним за рішенням суду (ч. 1 ст. 40 СК України).

Недієздатна особа, а також особа, що формально була дієз­датною, але в момент реєстрації шлюбу страждала на тяжкий психічний розлад, перебувала в стані алкогольного, токсичного, наркотичного сп’яніння, у результаті чого не усвідомлювала зна­чення своїх дій і (або) не могла керувати ними, не мають права на укладення шлюбу. Шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною, є недійсним (ч. З ст. 39 СК України).

За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам (ст.

Принциповим положенням є також і те, що кожен з подруж­жя має рівні права й обов’язки в шлюбі й сім’ї. Це положення знайшло своє закріплення в ч. 6 ст. 7 та інших статтях СК України. Так, дружина та чоловік мають право на повагу до своєї індивіду­альності, своїх звичок та уподобань (ст. 51 СК України); на фізич­ний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здіб­ностей, на створення умов для праці та відпочинку (ст. 52 СК України); на зміну прізвища (ст. 53 СКУкраїни); на свободу і осо­бисту недоторканність (ст. 56 СК України). Майно, яке було на­буте подружжям за час шлюбу, включаючи і речі для професійних занять одного з них, незалежно від того, що один з подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього госпо­дарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку, належить їм на праві спільної сумісної власності (статті 60, 61 СК України). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, ко­ристування й розпорядження таким майном, якщо інше не вста­новлено домовленістю між ними (статті 63, 66, 69 СК України). Дружина та чоловік повинні матеріально підтримувати один одного (ст. 75 СК України), брати участь у витратах, пов’язаних із хворобою або каліцтвом другого з подружжя (ст. 90 СК України). Усі найваж­ливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спіль­но, на засадах рівності. Таким чином, у сімейних відносинах по­дружжя не має переваг один перед одним, хоча в окремих випадках законом враховуються біологічні особливості жінки та чоловіка, які перебувають у шлюбі. Так, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності (ч. 1 ст. 84 СК України).

Частина 2 коментованої статті встановлює, що батьки зобо­в’язані утримувати своїх неповнолітніх дітей (ст. 180 СК України), тобто забезпечувати інтереси дитини в житлі, харчуванні, відпо­чинку, лікуванні тощо, незалежно від того, чи є вони працездат­ними і чи є в них кошти, достатні для надання утримання.

Батьки зобов’язані брати участь і в додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здіб­ностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непраце­здатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, але за умо­ви, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати (ст. 19 8 СК України). Якщо батьки спроможні, то на них покладається й обов’язок утримувати повнолітніх дітей, які продовжують нав­чання і через це потребують матеріальної допомоги, до досягнен­ня ними двадцяти трьох років. Право на утримання припиняєть­ся в разі припинення навчання (ст. 199 СК України).

Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні батьки.

Частина 2 коментованої статті закріплює обов’язок повно­літніх дітей (дочки, сина) піклуватися про своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги. Непрацездатність батьків може бути пов’язана або з досягненням пенсійного віку, або з інвалідністю. При цьому батьки повинні потребувати мате­ріальної допомоги через відсутність джерел для свого існування, у тому числі через відсутність пенсії або незначний її розмір.

Слід зазначити, що хоча коментована стаття містить положен­ня щодо обов’язку повнолітніх дітей утримувати своїх батьків, спеціальне законодавство, а саме ст. 206 СК України передбачає право суду у виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а неповнолітня дитина має достатній дохід (заробіток), винести рішення про стягнення з неї одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов’язаних з лікуванням та доглядом за ними.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що сім’я, дитин­ство, материнство й батьківство охороняються державою. Захист сім’ї державою — важливий соціально-правовий інститут, який впливає на стабільність і міцність сімейних відносин і включає проведення широкого кола економічних, соціальних і правових заходів. Це не випадково, бо сім’я захищається державою як при­родний і основний осередок суспільства, що має значення як для кожної людини, так і для суспільства в цілому.

Велике значення для регулювання сімейних відносин мають Конвенція державної сімейної політики, схвалена Постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 р., закони України від 15 листопада 2001 р.

Держава проявляє піклування про сім’ю шляхом створення й розвитку мережі пологових будинків, дитячих садків, інших ди­тячих закладів, встановлення пільг та різних видів допомоги сім’ям з дітьми. Так, згідно із Законом України від 21 листопада 1992 р. (діє в редакції від 22 квітня 2001 р.) «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» встановлені певні види державної допомоги: по вагітнос­ті та пологах; одноразова допомога при народженні дитини; по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; на дітей, які перебувають під опікою і піклуванням; допомога одиноким матерям; допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми. Відповідно до Закону України від 15 листопада 1996 р. «Про відпустки» вста­новлена відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею три­річного віку. Причому ця відпустка може бути використана повніс­тю або частинами не тільки матір’ю, а й батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла дитину під опіку.

Чинне законодавство охороняє й захищає права дитини. Зо­крема, Кримінальний кодекс України (далі — КК України) містить ряд статей, що передбачають кримінальну відповідальність за вчинення злочину проти дитини (ч. 2 ст. 136, статті 137, 148, 150, 155, 156, 164, 166, 169 тощо). Так, згідно зі ст. 67 КК України до обставин, що обтяжують відповідальність за вчинення злочину, належать: вчинення злочину щодо малолітнього, вчинення зло­чину з використанням малолітнього. Крім цього, КК України як обставини, що обтяжують відповідальність за конкретні види зло­чинів, передбачає їх вчинення проти дитини (ч. 2 ст. 146, частини 2 та 3 ст. 149, частини 3 та 4 ст. 152 тощо).