Стаття 25. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Громадянство як усталений, стійкий, постійний, загальний правовий зв’язок особи з певного державою означає перш за все визнання за цією особою усієї повноти прав і свобод, які перед­бачені в Конституції України та поточному законодавстві.

Інститут позбавлення громадянства істотно відрізняється від втрати громадянства. Позбавлення громадянства містить у собі елемент сваволі та дискримінації й означає право держави на власний розсуд, без будь-яких правових обмежень, без дотриман­ня правової процедури, в односторонньому порядку, самостійно вирішувати питання про можливість подальшого існування тако­го усталеного правового зв’язку особи з державою, як громадян­ство. При цьому держава не зобов’язана також враховувати думку самого громадянина з цього приводу. Такий підхід призводить до спотворення демократичного змісту взаємовідносин у системі «людина — держава» та «громадянське суспільство — держава», перетворює їх у нерівноправні, адже у будь-який момент особа може втратити значну кількість своїх прав за штучними та наду­маними підставами (у тому числі, як свідчить історія, з огляду на громадянську позицію чи політичні переконання особи) або й вза­галі без будь-яких підстав та пояснень, внаслідок чого людина стає беззахисною перед сваволею посадовців.

Втрата громадянства є демократичним інститутом, оскільки поточне законодавство закріплює вичерпний перелік підстав для втрати громадянства, що унеможливлює їх свавільне розширення. До того ж громадяни мають можливість знати, яка саме поведін­ка не є бажаною для держави, суперечить інтересам суспільства, і можуть скорегувати її або утриматися від здійснення певних дій. Законодавство передбачає такі підстави втрати громадянства України: 1) якщо громадянин України після досягнення ним по­вноліття добровільно набув громадянство іншої держави (стосов­но поняття добровільності набуття громадянства іншої держави — див. коментар до ст. 4 Конституції України); 2) якщо особа була прийнята до громадянства України внаслідок обману, подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 3) якщо громадянин України добровільно вступив на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї дер­жави не є військовим обов’язком чи альтернативною (невійсько­вою) службою (ст. 19 Закону України «Про громадянство Украї­ни»), Датою припинення громадянства України у зазначених випадках є дата видання відповідного указу Президента України про втрату громадянства певного особою.

Однак, якщо виконання вимог пунктів 1, 3 потягне за собою набуття громадянином України статусу особи без громадянства (апатрида), тоді зазначені положення не можуть застосовуватися (2 ст.

Право змінити громадянство також є ознакою демократич­ного характеру держави, оскільки означає для особи можливість відмовитися від захисту своїх прав з боку однієї держави та об­рати громадянство тієї держави, захистом якої вона хотіла б ко­ристуватися у подальшому. При цьому не має значення, що саме спонукало особу змінити громадянство та якими є мотиви такого рішення. Ніхто, у тому числі й посадовці, не мають права вима­гати від особи будь-яких усних чи письмових пояснень щодо прийнятого нею рішення змінити громадянство. Визнання зазна­ченого права покладає на державу обов’язок, по-перше, не ство­рювати для особи надмірних обмежень та перешкод у зв’язку з наміром обрати інше громадянство, по-друге, забезпечити по­стійне здійснення належного та достатньо ефективного контролю за реалізацією цього та інших прав громадян, по-третє, створити належні умови для їх здійснення. Тобто наявність права змінити громадянство становить цінність, по-перше, сама по собі як одна з головних ознак демократичної держави, по-друге, оскільки спо­нукає державу дотримуватися мінімальних стандартів прав люди­ни, яких уже досягли інші держави.

Зміна особою громадянства передбачає два етапи: вихід з гро­мадянства однієї держави та набуття громадянства іншої держави. Підстави виходу з громадянства України закріплено у ст. 18 За­кону України «Про громадянство України». За загальним прави­лом вийти з громадянства України може особа, яка виїхала на постійне проживання за кордон. Однак в окремих випадках з гро­мадянства України може вийти і особа, яка мешкає на її території. Так, дитина, яка набула за народженням громадянство України, якщо на момент її народження батьки або хоча б один із них були іноземцями чи особами без громадянства, може вийти з грома­дянства за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини. Обов’язковою умовою виходу особи з гро­мадянства України є набуття нею іноземного громадянства або наявність документа уповноваженого органу іншої держави про те, що громадянин України набуде її громадянства, якщо вийде з громадянства України.

Разом з тим вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка подала клопотання про вихід з громадянства, в Україні притягнуто як обвинуваченого у кримінальній спра­ві (якщо слідчим у ході досудового слідства винесено мотиво­вану постанову про притягнення особи як обвинуваченого у вчиненні певного злочину) або стосовно якої в Україні є об­винувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає вико­нанню.

У окремих випадках зміна українського громадянства може здійснюватися на підставах, передбачених міждержавними уго­дами. Так, наприклад, 12 березня 1999 р. між Україною і Респуб­лікою Білорусь укладена Угода про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають в Республіці Білорусь, і громадянами Республіки Білорусь, які постійно проживають в Україні. Верховна Рада України ратифі­кувала зазначену Угоду 21 жовтня 1999 р.

19 травня 2000 р. між Україною і Республікою Казахстан укла­дена Угода про спрощений порядок набуття і припинення грома­дянства громадянами України, які постійно проживають у Респу­бліці Казахстан, та громадянами Республіки Казахстан, які по­стійно проживають в Україні, і запобігання випадків безгрома- дянства та подвійного громадянства. Верховна Рада України ра­тифікувала зазначену Угоду 14 вересня 2000 р.

28 січня 2003 р. між Україною і Киргизькою Республікою була підписана Угода про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають у Киргизькій Республіці, та громадянами Киргизької Республіки, які постійно проживають в Україні, і запобігання випадкам безгромадянства та подвійного громадянства. Верховна Рада України ратифікува­ла зазначену Угоду 20 листопада 2003 р.

1 березня 2007 р. між Україною та Грузією укладена Угода про спрощений порядок набуття та припинення громадянства грома­дянами Грузії, які постійно проживають в Україні, та громадянами України, які постійно проживають в Грузії, та попередження ви­падків безгромадянства та подвійного громадянства. Верховна Рада України ратифікувала зазначену Угоду 6 березня 2008 р.

Відповідно до ч. 2 коментованої статті громадянин України не може бути вигнаний за межі України. Це означає, що держава та її органи і посадові особи не мають права ухвалювати з полі­тичних чи з будь-яких інших мотивів рішення про заборону та неприпустимість (чи небажаність) перебування громадян України на її території. Українська держава не має права примусити гро­мадянина залишити її територію (виїхати за її межі) або заборо­нити йому повернутися на територію України. Неправомірними будуть вважатися й будь-які інші дії чи будь-який тиск (фізичний, психічний, у вигляді погроз, залякування тощо), спрямовані на те, щоб змусити громадянина до виїзду за межі України.

Категоричною є конституційна вимога, вміщена в ч. 2 ст. 25 Основного Закону України, про те, що громадянин України не може бути виданий іншій державі (неможливість екстрадиції). Це означає, що громадянин України, на відміну від іноземця чи осо­би без громадянства, у разі вчинення злочину поза межами Укра­їни не може бути виданий іншій державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Український громадянин підлягає кримінальній відповідальності лише за Кри­мінальним кодексом України, а справу про притягнення його до відповідальності має розглядати відповідний суд України. Грома­дянин України не може бути виданий іншій державі і на підставі міжнародного договору України, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 9 Конституції України «укладення міжнародних договорів, які су­перечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

Разом з тим зазначене положення щодо неможливості видачі громадянина України іншій державі стосується лише національ­ної, а не міжнародної юрисдикції.

Таким чином, видача громадянина України іншій державі (у тому числі до іноземного суду) не допускається. Проте переда­ча українського громадянина до міжнародного суду може стати можливою у тому випадку, коли Україна візьме на себе відповідні міжнародно-правові зобов’язання шляхом укладання міжнарод­ного договору чи приєднання до певних міжнародних установчих угод (конвенцій, статутів тощо). Прикметно, що 20 січня 2000 р. від імені України було підписано Римський Статут Міжнародно­го кримінального суду та внесено його до Верховної Ради України для надання згоди на обов’язковість. Конституційний Суд Укра­їни, розглядаючи справу про Римський Статут 11 липня 2001 р., визнав зазначений Статут таким, що не відповідає Конституції України, однак єдиним застереженням та головним аргументом на користь такого правового підходу стало положення абзацу десято­го преамбули та ст. 1 Статуту, за якими «Міжнародний криміналь­ний суд... доповнює національні органи кримінальної юстиції».

Якщо ж громадянина України запрошено для участі у засідан­ні судового органу іншої держави як свідка, тоді він має право самостійно вирішувати питання про те, брати йому участь у тако­му засіданні чи ні.

Відповідно до ч. З ст. 25 Конституції Україна гарантує піклу­вання та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Це означає, що держава бере на себе зобов’язання забезпечити ддя громадян здійснення у повному обсязі усіх прав і свобод, пе­редбачених Основним Законом України та її поточним законо­давством, не лише в межах території України, а й поза її межами. Так, наприклад, під час підготовки та проведення виборів до Вер­ховної Ради України або президентських виборів держава зобов’я­зана створити виборчі дільниці та дільничні виборчі комісії при українських дипломатичних (або консульських) установах за кор­доном, надавати виборцям через зазначені комісії відповідну ін­формацію про реєстрацію кандидатів, про хід передвиборної агітації тощо, забезпечити дільниці достатньою кількістю вибор­чих бюлетенів та належні умови для голосування і підрахунку голосів.

Так само органи державної влади та державні установи мають піклуватися і про здійснення інших прав громадян України, які перебувають за кордоном. Так, наприклад, 14 січня 1993 р. була укладена Угода між Урядом України і Урядом Російської Федера­ції про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн. 15 січня 1993 р. між Урядом України і Урядом Російської Федерації була укла­дена Тимчасова Угода про гарантії прав громадян, які працювали в районах Крайньої Півночі та місцевостях, які прирівняні до районів Крайньої Півночі, у галузі пенсійного забезпечення. 15 квітня 1994 р. державами-учасницями Співдружності неза­лежних держав укладена Угода про співробітництво в галузі тру­дової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів. Верхо­вна Рада України ратифікувала цю Угоду Законом від 11 липня 1995 р. Відповідно до ст. 4 зазначеної Угоди «кожна із Сторін ви­знає (без легалізації) дипломи, свідоцтва про освіту, відповідні документи про присвоєння звання, розряду, кваліфікації та інші необхідні для здійснення трудової діяльності документи та заві­рений у встановленому на території Сторони виїзду порядку їх переклад державною мовою Сторони працевлаштування або ро­сійською мовою. Трудовий стаж, включаючи стаж за пільговими підставами і за спеціальністю, взаємно визнається Сторонами».

13 лютого 2003 р. між Україною та Португальською Республі­кою укладена Угода про тимчасову міграцію громадян України для роботи в Португальській Республіці. Відповідно до ст. 7 зазна­ченої Угоди «до громадян України, які мігрують до Португальської Республіки в рамках дії цієї Угоди, на території Португалії засто­совуються такі самі умови винагородження та праці, якими ко­ристуються португальські громадяни, відповідно до положень законодавства, правил колективної праці, місцевих традицій і звичок, а також соціальні гарантії, передбачені португальським законодавством. Вони також користуватимуться такими самими правами й захистом, який отримують громадяни Португальської Республіки згідно з чинним законодавством стосовно охорони здоров’я та безпеки праці».

Разом з тим окремі права і свободи громадяни не можуть ре­алізувати за кордоном. Наприклад, право проводити мітинги, походи і демонстрації неможливо здійснити на території деяких держав навіть у межах передвиборних заходів у тих випадках, коли це суперечить законодавству країни перебування. Право на мирні зібрання в одних державах визнається лише за громадяна­ми держави (Португалія, Італія, Австрія, Ірландія, Данія, Маке­донія, Литва, Казахстан), а в інших — за будь-якою особою, тобто і за громадянами, і за іноземцями і за особами без громадянства (США, Канада, Японія, Кіпр, Словаччина, Боснія і Герцеговина, Польща, Румунія, Естонія). Разом з тим розуміння змісту цього права поступово розширюється, про що переконливо свідчить правова позиція Європейського суду з прав людини, виражена, зокрема, у справі «Сісс проти Франції». Стосовно заявниці, яка була серед двохсот інших нелегальних мігрантів, які проживали у Франції й захопили на знак протесту церкву Святого Бернара в Парижі, Суд вказав, що та обставина, що заявниця — незаконний іммігрант, не є достатньою підставою для порушення її права на свободу мирних зборів.

Окрім того, за Конституцією України держава зобов’язана захищати своїх громадян за кордоном, особливо коли виникають загрози життю та здоров’ю громадян України, перешкоди в про­цесі реалізації ними своїх прав. Такий захист здійснюється пере­дусім дипломатичними засобами, а також шляхом надання юри­дичної, фінансової, матеріальної допомоги. Зазвичай захисту за кордоном потребують громадяни України, які виїхали з метою працевлаштування, тимчасово перебувають на території іншої держави (у складі делегацій, спортивних команд, у приватних спра­вах), затримані правоохоронними органами інших держав та щодо яких висунуті звинувачення у вчиненні злочину, стали заручника­ми, жертвами злочинних посягань, дорожньо-транспортних при­год, опинилися у зоні стихійного лиха тощо. Так, 28 листопада 2006 р. у Мінську в межах Співдружності Незалежних Держав укладена Угода про захист учасників кримінального судочинства. Відповідно до ст. 4 зазначеної Угоди до осіб, які потребують за­хисту, можуть застосовуватися такі захисні заходи: тимчасове переміщення до безпечного місця; переселення на територію іншої держави; зміна документів; зміна зовнішності; надання спеціальних засобів індивідуального захисту, зв’язку та сповіщен­ня; особиста охорона, охорона житла та майна; забезпечення конфіденційності відомостей про особу; зміна місця роботи (служ­би) чи навчання; додаткові засоби захисту щодо осіб, які пере­бувають під вартою або у місцях відбування покарання (у тому числі перевід з одного місця до іншого).

Для захисту громадян України поза її межами особливого зна­чення набуває функціонування консульських установ, які покли­кані захищати права та законні інтереси українських громадян за кордоном. На території інших держав утворюються і діють гене­ральні консульства, консульства, віце-консульства, консульські агентства. Консульські функції виконуються також дипломатич­ними представництвами України, для чого в їх складі можуть утворюватися консульські відділи на чолі з генеральними консу­лами, консулами. Консул мусить вживати заходів для того, щоб громадяни України користувалися в повному обсязі всіма права­ми, наданими їм законодавством держави перебування і міжна­родними договорами, учасниками яких є Україна і держава пере­бування, а також міжнародними звичаями, для відновлення по­рушених прав громадян України. У випадку, якщо після звернен­ня консула до органів влади відповідної держави перебування не будуть відновлені порушені права громадян України, консул зобов’язаний повідомити про це Міністерство закордонних справ України та главу дипломатичного представництва України в дер­жаві перебування. Консул має вести облік громадян України, які постійно проживають або тимчасово перебувають у його консуль­ському окрузі, приймати як письмові, так і усні звернення грома­дян України, сприяти проведенню відповідно до законодавства України референдумів, виборів Президента України, народних депутатів України. На консула покладається надання допомоги у виконанні службових обов’язків членам державних делегацій України, народним депутатам України, представникам мініс­терств, інших органів виконавчої влади України, органів місце­вого самоврядування, а також керівникам державних підприємств та наукових установ, які перебувають у межах його консульського округу. Консул повинен інформувати громадян України, які тим­часово перебувають у його консульському окрузі, про законодав­ство держави перебування, а також про місцеві звичаї. Консул має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони є відсутніми і не до­ручили ведення справи іншій особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво може тривати доти, допоки особа, яку він представляє, не призначить своїх уповно­важених осіб або не візьме на себе захист своїх прав та інтересів. Діяльність консульських установ та консульських посадових осіб і службовців визначається Консульським статутом України від 2 квітня 1994 р. Сприяють захисту прав українських громадян за кордом і укладені Україною з багатьма державами консульські конвенції та консульські договори. Так, 1 липня 1999 р. укладена Консульська конвенція між Україною та Турецькою Республікою, 23 грудня 2003 р. укладена Консульська конвенція між Україною та Італійською Республікою.