Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тим­часової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших ви­падках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов’язковим державним соці­альним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, під­приємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не ниж­чий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Проголошення України соціальною державою, конституцій­не визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю вису­вають особливі вимоги до правового регулювання соціального захисту громадян, його якості й ефективності. Ця сфера діяльнос­ті держави має виключне значення для добробуту її громадян, їх сімей і всього суспільства в цілому. Право на соціальний захист посідає важливе місце серед інших соціально-економічних прав людини і є одним із засобів досягнення злагоди. Сприяючи со­ціальному миру, участі в житті суспільства всіх соціальних груп населення, воно є невід’ємною частиною соціальної політики держави, відіграє важливу роль у недопущенні зниження рівня життя населення. У демократичних суспільствах із соціально орі­єнтованою ринковою економікою в основі державної політики лежить пріоритет людських цінностей, який визначається через поняття «добробут людей».

У сучасних умовах держава є основним суб’єктом соціальної політики, а тому, визначаючи напрями цієї політики, вона повин­на: забезпечувати реалізацію прав громадян на соціальний захист; проводити єдину політику в соціальній сфері; забезпечувати прий­няття законів та інших нормативно-правових актів, які регулю­ють питання соціального захисту; визначати організаційно- правові форми соціального забезпечення та створювати умови для їх ефективного функціонування; у законодавчому порядку визна­чати умови, порядок надання та розміри пенсій, допомог, пільг, соціального обслуговування та інших видів соціального забезпе­чення; встановлювати розміри обов’язкових страхових внесків, що спрямовуються до відповідного фонду загальнообов’язкового дер­жавного соціального страхування; визначати бюджети загально­обов’язкових страхових фондів; встановлювати обов’язкові ви­моги щодо створення страхових резервів з метою забезпечення своєчасності і повноти соціальних виплат; переглядати види та розміри соціальних виплат з метою покращення матеріального забезпечення громадян; визначати умови та забезпечувати до­тації відповідному фонду соціального страхування з державного бюджету; надавати соціальну підтримку окремим категоріям не­працездатних громадян за рахунок державного та місцевих бюдже­тів; встановлювати основні види соціальних стандартів; забезпе­чувати дотримання суб’єктами права соціального забезпечення вимог законодавства; здійснювати у встановлених формах нагляд і контроль за додержанням законодавства про соціальний захист населення.

Соціальний захист у сучасному демократично організованому суспільстві — це сфера перетинання життєво важливих інтересів громадян, яка стосується відносин власності, правових прийомів і засобів їх регулювання, соціальної політики держави й соціально- економічних прав людини. Це сфера відбиття таких загально­людських цінностей, як рівність, соціальна справедливість, гума­нізм, моральні засади цивілізованого суспільства. Належна реа­лізація права на соціальний захист допомагає зміцненню почуття людської гідності, досягненню рівності й соціальної справедли­вості, має велике значення для політичної і правової інтеграції до міжнародної спільноти, підвищення індивідуального статусу лю­дини й розвитку демократичних засад суспільства.

В умовах ринкових перетворень, коли кожен індивід само­стійно приймає рішення про форму участі в економічному про­цесі і в основному особисто відповідає за своє благополуччя, со­ціальному захисту населення належить особливе місце. І хоча роль держави в цих умовах змінюється, соціальний захист населення України залишається однією з найважливіших її функцій.

Система соціального захисту населення має будуватися в та­кий спосіб, щоб не породжувати так званої «зрівнялівки» й утри­манських настроїв при розподілі і споживанні життєвих благ, а, навпаки, посилювати мотивацію до праці, створювати умови для її найповнішого виявлення. Організація соціального захисту, а значить, і розвиток законодавства в цій царині повинні охоплю­вати такі принципи:

— соціальний захист у повному обсязі громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей і непрацездатних осіб. На громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів, поширюються лише ті види соціального захисту, у фінансуванні яких вони беруть участь згідно з чинним законодавством України;

— диференційований підхід до різних соціально-демогра­фічних груп населення залежно від ступеня їх економічної само­стійності, працездатності, можливостей підвищення рівня мате­ріального добробуту, а також умов праці, географічно-кліматичних та екологічних чинників;

— установлення зв’язку між результатами праці кожного пра­цюючого та визначенням розмірів пенсій і рівнем медичних і со­ціальних послуг при збереженні гарантованого державного міні­муму тим, хто їх потребує;

— ефективна праця, трудова активність і підприємницька ініціатива, що в умовах ринкової економіки мають стати джерелом підвищення добробуту громадян.

— участь у фінансуванні соціального захисту держави, робо­тодавців і громадян. За рахунок бюджетних коштів держава повин­на забезпечувати лише мінімально гарантований рівень медично­го соціального захисту населення, передовсім найменш соціально захищених громадян. Роботодавці й особи, які самостійно забез­печують себе роботою, беруть участь у фінансуванні соціального захисту на підставі загальнообов’язкового й добровільного соці­ального страхування;

— визначення рівня соціальних гарантій на підставі соціальних нормативів. Найважливіші нормативи (рівень прожиткового мі­німуму, мінімальні розміри заробітної плати й пенсій та ін.) за­тверджуються Верховною Радою України;

— відповідність рівня соціального захисту населення рівню економічного розвитку й фінансових можливостей держави.

Одним із механізмів реалізації конституційного права на со­ціальний захист є загальнообов’язкове державне соціальне стра­хування. Воно є системою заходів із соціального забезпечення громадян за умовами й видами, встановленими законодавством, за рахунок страхових внесків, що сплачуються роботодавцями і громадянами до відповідного фонду загальнообов’язкового со­ціального страхування.

Залежно від страхового випадку передбачено такі види стра­хування: пенсійне; у зв’язку з тимчасовою втратою працездатнос­ті й витратами, зумовленими похованням; медичне; від нещасно­го випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; на випадок безробіття. Від­носини з кожного виду загальнообов’язкового державного соці­ального страхування регулюються окремими законами.

Запровадження загальнообов’язкового державного соціаль­ного страхування дало можливість кожному громадянину реалі­зувати своє конституційне право на соціальний захист. Концепція загальнообов’язкового державного соціального страхування від­дзеркалює принцип солідарності працівників, відповідно до яко­го кожен повинен робити внесок для підтримки колег по роботі в разі нещасного випадку на виробництві, безробіття, втрати за­робітку, працездатності, фінансуючи систему в інтересах обох сторін виробництва — працівника й роботодавця при активній участі держави.

Запровадження загальнообов’язкового державного соціального страхування є одним із головних елементів соціального реформуван­ня в Україні та одним із найбільш значних досягнень співпраці Ка­бінету Міністрів України, Верховної Ради України та соціальних партнерів. Система соціального страхування відіграла позитивну роль у підвищенні рівня соціального захисту громадян у разі повної, часткової та тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також старості.

Кожна держава, втілюючи в життя цю організаційно-правову форму, обирала свій шлях розвитку з урахуванням національних особливостей. Існують розбіжності між системами обов’язкового соціального страхування. Проте можна виділити такі основні ознаки соціального страхування:

а) фінансування за рахунок обов’язкових страхових внесків, які солідарно сплачують роботодавці і працівники при можливій участі держави у формі додаткових страхових внесків або дотацій за рахунок загальних податків;

б) обов’язкова участь усіх громадян (за деяким винятком);

в) акумулювання внесків у спеціальних фондах, за рахунок яких виплачуються допомоги і здійснюється підтримка;

г) забезпечення працівників у всіх випадках втрати ними працездатності або в разі втрати заробітку в період безробіття;

д) надлишки у фонді обов’язкового соціального страхування, не використані на сплату допомоги, інвестуються для розвитку економіки й одержання додаткового доходу;

е) особисті права на соціальне забезпечення й отримання до­помоги, які визначені законодавством, гарантуються наявністю обліку страхових внесків без перевірки доходів або потреби за­страхованої особи;

є) розмір внесків і допомоги часто залежить від того, скільки застрахований працівник заробляє або заробляв;

ж) страхування від трудового каліцтва, а також професійного захворювання фінансується цілком за рахунок роботодавця при можливій участі держави за рахунок податків;

з) управління системою обов’язкового соціального страхуван­ня здійснюється на підставі соціального партнерства;

и) надання державою підвищених соціальних гарантій за­страхованим особам у системі соціального страхування.

Ця організаційно-правова форма системи має значні пере­ваги порівняно з недержавними формами страхування. Таке стра­хування є надійнішим, має ширше страхове поле, охоплює ширше коло осіб, більш прийнятне в разі коливань страхових випадків, дешевше, не є капіталоємким, включає особливо небезпечні ви­падки, які залишаються за межами комерційного страхування. При обов’язковому соціальному страхуванні державою встанов­люються умови, які визначають виплати, що можуть змінюватися і поліпшуватися. Крім того, держава за рахунок Державного бю­джету покриває дефіцит коштів соціального страхування, а тому розміри виплат при солідарному механізмі фінансування залежать не тільки від внесків застрахованих.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування здій­снюється на таких засадах: а) обов’язковість соціального страху­вання усіх працюючих за наймом; б) забезпечення осіб, які пра­цюють самостійно, тільки тими його видами, у фінансуванні яких вони беруть участь; в) надання можливості додаткового добро­вільного страхування в системі загальнообов’язкового соціально­го страхування з метою одержання додаткового матеріального забезпечення; г) рівноправність усіх застрахованих осіб стосовно зобов’язань по фінансуванню витрат і одержуваних у результаті цього прав і гарантій; д) державна гарантованість виплат.

Підвалини правового регулювання соціального страхування становлять: Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, закони України «Про загально­обов’язкове державне пенсійне страхування», «Про загальнообо­в’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», «Про загальнообов’язкове дер­жавне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою пра­цездатності та витратами, зумовленими похованням».

Державне забезпечення є ще однією організаційно-правовою формою соціального забезпечення, що полягає в наданні соціаль­них виплат та інших соціальних послуг окремим громадянам за рахунок Державного бюджету.

Специфіка кола забезпечуваних за рахунок бюджетних коштів осіб полягає в тому, що державним забезпеченням охоплюються особи, які отримують забезпечення у зв’язку з певного суспільно корисною діяльністю, під час якої вони могли й не підлягати загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, при настанні обставин, що визнаються соціально поважними. Це по-перше. По-друге, все населення країни забезпечується певни­ми видами соціального забезпечення без будь-якого зв’язку з пра­цею.

Соціальна допомога — це встановлені законодавством види матеріального забезпечення, які надаються громадянам за певних обставин та у визначених розмірах за рахунок Державного бюджету. Вона надається: на виховання дітей; при народженні дитини й по догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку; на дітей оди­ноким матерям; батькам, зайнятим доглядом задитиною-інвалідом; інвалідам і громадянам похилого віку, які з поважних причин не на­були права на пенсію чи інші види допомоги; непрацездатним мало­забезпеченим громадянам; як соціальна підтримка громадян похи­лого віку й інвалідів; як соціальне обслуговування дітей-сиріт, пен­сіонерів, інвалідів, одиноких осіб; як соціальне обслуговування людей похилого віку та інвалідів у будинках-інтернатах та ін.

Соціальна підтримка (піклування) — це система заходів з ма­теріального забезпечення за рахунок Державного чи місцевого бюджетів чи інших джерел фінансування громадян, які з різних причин не набули юридичного права на пенсії чи інші види до­помог, але потребують соціальної допомоги і не можуть самостій­но вийти зі скрутного становища. Під останнім слід розуміти обставини, які об’єктивно порушують життєдіяльність особи та які вона не може подолати самостійно. Соціальна підтримка на­дається у вигляді матеріальної допомоги, соціального обслугову­вання чи різноманітних пільг найменш захищеним категоріям населення в індивідуальному порядку після перевірки наявності в них засобів для існування. Вид, форма й розмір соціальної під­тримки залежать від особливостей кожного окремого випадку.

Надання соціальної підтримки здійснюється на таких засадах, як адресність її надання, доступність отримання, гуманність при визначенні критеріїв допомоги, цільове використання одержаних коштів соціальної підтримки, надання її на підставі встановлених законом соціальних стандартів, безповоротність соціальної під­тримки.

Система соціальної підтримки охоплює такі основні види: допомога сім’ям на виховання дітей; допомога непрацездатним громадянам; надання соціально-побутової й медичної допомоги одиноким непрацездатним громадянам та інвалідам; соціальне обслуговування окремих категорій громадян (одиноких осіб, дітей-сиріт тощо); допомога біженцям та ін. Органи місцевого самоврядування можуть встановлювати додаткові види соціальної допомоги за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів.

Мета державної політики у сфері соціальної підтримки на­селення на даний період: 1) пом’якшення негативних наслідків бідності, зниження соціальної нерівності й запобігання соціаль­ного утриманства; 2) підвищення ефективності соціальних допо­мог і надання інших форм допомоги малозабезпеченим сім’ям на основі принципу адресності; 3) розширення ринку соціальних послуг і підвищення їх якості з метою забезпечення громадянам, які користуються безкоштовними або субсидійованими соціаль­ними послугами, свободи їх вибору; 4) розширення свободи ви­бору відповідними органами тих громадян, які дійсно потребують безкоштовних або субсидійованих соціальних послуг.

Видами соціального забезпечення є певні матеріальні блага, які надаються особам у рамках певної організаційно-правової форми. Усі види соціального забезпечення можна поділити на три групи.

До першої групи належать грошові виплати. Вони видаються у всіх випадках, як разових, так і періодичних, у вигляді грошових виплат. До них відносяться пенсії, допомога у разі тимчасової не­працездатності, при вагітності та пологах, допомоги малозабез­печеним сім’ям, інвалідам, сім’ям з дітьми, грошові надбавки для догляду за хворими, самотніми особами похилого віку, малоліт­німи дітьми, допомога на поховання тощо. Цінність грошових виплат полягає у тому, що вони створюють усі можливості задо­вольнити за гроші різноманітні потреби.

Другий вид соціального забезпечення — натуральні види до­помог. Ці допомоги надаються у вигляді протезування, надання інвалідам засобів для пересування (автомобілі з ручним або іншим спеціальним управлінням, різні коляски). Ці види допомог при­значені для задоволення специфічних потреб осіб похилого віку або інвалідів. Вони часто надаються додатково, понад грошові суми, а інколи частково, на їх заміну.

До натуральних видів допомог слід також віднести забезпе­чення інвалідів, які перебувають у домашніх умовах, продуктами харчування, овочами, іншими необхідними предметами. Інвалідів забезпечують й іншими предметами першої необхідності — ліками, засобами особистої санітарії, одягом, взуттям, засобами догляду за людьми. Особливу увагу держава надає протезуванню та надан­ню іншої допомоги особам, які потерпіли внаслідок виробничих травм і професійних захворювань.

До технічних засобів реабілітації, якими потерпілих забезпечу­ють відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхуван­ня від нещасних випадків на виробництві та професійних захворю­вань України, належать: протези верхніх і нижніх кінцівок та при­стосування до них; чохли на кукси; шкіряні рукавички на протези верхніх кінцівок; ортопедичні апарати; корсети; тутори; бандажні вироби; обтуратори; реклінатори; протези молочних залоз із ліфом для їх кріплення; відвідні пристосування при вроджених вивихах стегна; ортопедичні штани; ортопедичне взуття; взуття на протези; коляски для пересування; крісла-коляски з електричним приводом; палиці та милиці; інші індивідуальні пристрої для компенсації втрачених функцій опорно-рухового апарату або користування з лікувально-профілактичною метою.

Третя група видів соціального забезпечення передбачає на­дання соціальних послуг. Соціальні послуги — це комплекс право­вих, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабіліта­ційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або від­творення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя.

Усі види соціального забезпечення, незважаючи на їх різницю, умови надання, мають загальне: вони є складовими соціально- економічних заходів, спрямованих на соціальну реабілітацію осіб, які втратили працездатність. Держава бере на себе турботу про осіб, які втратили можливість проживати у сім’ях і потребують постійної сторонньої допомоги. Ця діяльність держави набуває все більшого значення.

Конституція України гарантує, що всім громадянам, для яких пенсії, інші види соціальних виплат і допомог є основним джере­лом існування, має бути забезпечений рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. При цьому, що принципово важливо, застосовуючи поняття «прожитковий мінімум», Основний Закон не дає його визначення. Поняття, яке застосовується в багатьох нормативно-правових актах, знайшло своє визначення тільки в Законі України «Про прожитковий мі­німум», а також має офіційне тлумачення в Законі України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», від­повідно до яких прожитковий мінімум — це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування ор­ганізму людини, збереження її здоров’я набору продуктів харчу­вання, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основ­них соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у роз­рахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення:

— дітей віком до 6 років;

— дітей віком від 6 до 18 років;

— працездатних осіб. До них належать особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку;

— осіб, які втратили працездатність. До них належать особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку, особи, які досягли пенсійного віку, що дає право на призначення пенсії на пільгових умовах, та непрацюючі особи, визнані інвалідами в уста­новленому порядку.

Прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сфор­мованих набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг. Науково-громадська експертиза набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг для встановлення прожиткового мінімуму полягає у ви­значенні за участю соціальних партнерів наукової обґрунтованос­ті норм і нормативів споживання, належного дотримання прин­ципів формування цих наборів.

Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп на­селення, щороку затверджується Верховною Радою України в за­коні про Державний бюджет України на відповідний рік та публі­кується в загальнодержавних офіційних виданнях.