Стаття 75. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України.

Коментований припис містить визначення Верховної Ради України як парламенту України.

Термін «парламент» має своє коріння в латинській мові: «рагіашепіиш» — співбесіда, переговори від латинського слова «рагіаге» — говорити.

Батьківщиною парламенту в його сучасному розумінні вва­жають Великобританію, де влада короля в XIII—XIV ст. була об­межена зібранням крупних феодалів (лордів), вищого духовенства, представників міст і сільських територій. Поступово утвердилася думка, що тільки такий орган як представництво всього народу може приймати закони — нормативні акти, в яких втілюється воля народу.

Сучасний парламент у демократичній державі має ряд важ­ливих ознак. Це верховний орган держави (1); створений на осно­ві того чи іншого способу представництва народу (2); такий, що виражає його суверенну волю (3); визначаючий засади внутрішньої і зовнішньої політики держави (4); який приймає закони — акти, що мають вищу юридичну силу (5); який бере участь у формуван­ні деяких інших вищих органів державної влади (6) та здійснює контроль за діяльністю виконавчих органів державної влади, ін­ших органів та деяких вищих посадових осіб (7). Слід зазначити, що реальний парламентаризм функціонує в системі державної влади, яка ґрунтується на засадах її поділу на законодавчу, вико­навчу та судову

Стаття 75 конституювавши Верховну Раду України парламен­том, закріпила за нею статус єдиного органу законодавчої влади. Однак законодавча функція парламенту України є хоча і головною, проте не єдиною. Логічно, що розділ IV називається «Верховна Рада України» і присвячений правовому регулюванню статусу Вер­ховної Ради України як загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого єди­ного органу законодавчої влади.

Верховна Рада є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона наділена правом пред­ставляти весь Український народ — громадян України всіх націо­нальностей і виступати від імені всього народу. Це випливає як з преамбули Конституції України та її змісту, так і з назви парла­менту «Верховна Рада України».

Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту полягає насамперед у її складі та порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів (ст. 76 Конституції) і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного скла­ду (ст. 82). Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84). Закони та інші правові акти Верховна Рада приймає більшістю її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91 Конституції).

Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів. Ці вибори є вільними і відбуваються на основі загально­го, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування.

Однією з істотних особливостей українського парламенту є йо­го однопалатний характер. Однопалатна структура українського парламенту зумовлена головним чином тим, що Україна є унітарною державою. Втім, «аналіз сучасної конституційної практики зарубіж­них держав свідчить про те, що створення двопалатного парламенту в унітарній державі є питанням доцільності» (Висновок Конститу­ційного Суду України від 11 липня 2000 р. № 2-в у справі про вне­сення змін до Конституції за ініціативою народних депутатів).

Постійно діючий характер Верховної Ради полягає, зокрема, в тому, що народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі (ст. 78 Конституції), а сам парламент працює сесійно (ст. 82).

Визначення парламентів як органів законодавчої влади є за­гальновизнаним, але надання їм якостей (властивостей) єдиного органу законодавчої влади — не поширеним. Подібне правило містить Конституція Румунії 1991 р.: «Парламент є верховним представницьким органом румунського народу і єдиною законо­давчою владою» (ст. 58). Майже аналогічний припис встановлений ст. 60 Конституції Молдови 1994 р. «Визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати за­кони» (Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 р. у справі щодо повноважності Верховної Ради України). Таке розуміння зазначеного правила має принципове значення; воно, з одного боку, відображає унітарний характер Української держави (у федераціях, як правило, її суб’єкти здійснюють зако­нодавчу владу), а з другого — виключає «делеговану законотвор­чість» як можливість глави держави чи Уряду урегульовувати свої­ми актами окремі питання, які мають силу закону. Хоча така прак­тика передбачена багатьма демократичними конституціями.

Слід відмітити, що як до прийняття Конституції 1996 р., так і після існували періоди, коли інші органи наділялись відповід­ними повноваженнями у сфері законотворчості. Так, до 1992 р. в період між сесіями Верховної Ради законодавчу владу здійсню­вала Президія Верховної Ради УРСР шляхом внесення змін і доповнень до чинних законодавчих актів. Відповідно до Закону України від 18 листопада 1992 р. «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфе­рі законодавчого регулювання», з метою оперативного вирішення питань, пов’язаних із здійсненням ринкової реформи, Верховна Рада України делегувала Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21 травня 1993 р., повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань, передбачених п.

Певні обмежені повноваження по «делегованій законотвор­чості» мав і глава держави після прийняття Конституції України 1996 р.: згідно з п. 4 Перехідних положень Конституції Пре­зидент України протягом трьох років після набуття чинності Кон­ституцією України мав право видавати схвалені Кабінетом Міні­стрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одно­часним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому ст. 93 Конституції. Такий указ Президента України вступав у дію, якщо протягом тридцяти ка­лендарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не приймала закон або не відхиляла поданий законопроект більшістю від її консти­туційного складу, і діяв до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.

Сьогодні Верховна Рада України наділена винятковим правом серед органів державної влади, влади Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування приймати акти у формі за­конів. Конституційний Суд України неодноразово роз’яснював, що «право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді Укра­їни (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам)» (п. З мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 р.

Положення ст. 75 Конституції України, за яким єдиним орга­ном законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, не означає, що народ безпосередньо на референдумі не може приймати закони, оскільки саме народ є єдиним джерелом влади в Україні (ч. 2 ст. 5 Конституції України).

Можливість проведення законодавчого референдуму випли­ває також зі ст. 74 Конституції України, згідно з якою референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Враховуючи наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що за змістом статей 5,72,74 Конституції України народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснюю­чи своє волевиявлення через референдум, може в порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України, прийма­ти закони, вносити зміни до чинних законів, скасовувати їх (крім законів з питань податків, бюджету, амністії) (Рішення Консти­туційного Суду України від 16 квітня 2008 р. № 6-рп/2008 (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі). Важливо при цьому при правовому регулюванні порядку здій­снення безпосередньої демократії, зокрема референдуму щодо прийняття законів, унеможливити протиставлення форм безпо­середньої та представницької демократії.