Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування укра­їнської мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і за­хист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією Укра­їни та визначається законом.

Мова відіграє важливу роль у процесі функціонування сус­пільства, у житті кожної людини, оскільки суттєво впливає на формування її особистості, здобуття нею освіти, є для неї засобом повсякденного спілкування, набуття знань, залучення до надбань культури, сприяє встановленню особою власної самоідентифіка- ції та збереженню її самобутності, а також, як правило, є одним з головних чинників формування сучасної нації тощо.

З огляду на складну історію українського народу, головні ета­пи становлення української державності та розвитку української мови, а також на те, що українську мову вважає рідною переваж­на більшість населення України (67,5% населення України за даними перепису 2001 р.), за Конституцією державною визна­ється саме українська мова. Причому зазначене положення міс­титься у розділі І Основного Закону, який закріплює основи кон­ституційного ладу в Україні як фундаментальні та основоположні принципи, що становлять визначальні засади функціонування гро­мадянського суспільства та правової державності. Оскільки «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить ви­ключно народові» (ч. З ст. 5 Конституції України), то й змінити по­ложення ст. 10 Основного Закону (як і будь-яку іншу норму, вміще­ну у розділах І, III та XIII) можна лише за умови дотримання спеціальної процедури, що є ускладненою навіть порівняно із за­гальним (що визнається «жорстким») порядком внесення змін до Конституції. Для будь-якої, навіть незначної трансформації ст.

Державна (офіційна) мова — це мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Публічними сферами, в яких застосо­вується державна мова, вважаються насамперед сфери здійснен­ня повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого само­врядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо). Положення Конституції Укра­їни зобов’язують застосовувати державну — українську — мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при ви­конанні ними службових обов’язків, у роботі і в діловодстві орга­нів державної влади, представницького та інших органів Авто­номної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних на­вчальних закладах України (Рішення Конституційного Суду Укра­їни від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови)). Це означає, що посадовці зобов’язані користуватися дер­жавною мовою упродовж усього часу у процесі здійснення ними службових обов’язків. Тобто під час безпосереднього офіційного ділового спілкування у службових справах з підлеглими, керівни­ками, іншими службовцями, відвідувачами (за деяким винятком), як у межах відповідної установи чи організації, так і поза її меж­ами, як представляючи установу, так і представляючи себе осо­бисто, а також на нарадах, зборах, конференціях, інших заходах, спілкуючись із представниками інших установ та організацій, за­собів масової інформації, громадськості та сторонніми особами.

Порядок застосування мов відповідно до ч. 5 ст. 10 та п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України має визначатися виключно законами України.

Незважаючи на загальне правило, згідно з яким усі посадові і службові особи державних органів мають застосовувати україн­ську мову як мову офіційного спілкування при виконанні ними службових обов’язків, у чинному законодавстві окремо наголо­шується, що державною мовою зобов’язані володіти Президент України (ст. 103 Конституції України), урядовці (ст. 7 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»), професійні судді (ст. 127 Конституції України, ст. 64 Закону «Про судоустрій і ста­тус суддів»), судді Конституційного Суду України (ст. 148 Консти­туції України, ст. 16 Закону України «Про Конституційний Суд України»), члени Вищої ради юстиції (ст. 6 Закону «Про Вищу раду юстиції»), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 5 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради Укра­їни з прав людини»), члени Центральної виборчої комісії (ст. 7 Закону України «Про Центральну виборчу комісію»), секретарі окружних та дільничних виборчих комісій (ст.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про мови в Українській РСР» службові особи повинні володіти як українською, так і ро­сійською мовами, а в разі необхідності — й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків. При цьому незнання громадянином української або російської мови не може бути підставою для відмови йому у прийнятті на роботу Після прийняття на роботу службова особа повинна ово­лодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків. Проте у зазначеному За­коні не встановлено, протягом якого саме строку службовець має оволодіти мовою роботи органу Разом з тим, з огляду на особли­вості побудови конституційних норм, присвячених врегулюванню мовних відносин, п. 1 Перехідних положень Конституції України та на правову позицію Конституційного Суду України, висловле­ну ним у Рішенні від 14 грудня 1999 р., а також на певну незавер­шеність та нелогічність наведеної норми, навряд чи можна вва­жати вимогу ст. 6 Закону України «Про мови в Українській РСР» щодо володіння посадовцями і службовцями російською мовою конституційною.

За загальним правилом в Україні державною мовою здійсню­ється судочинство та складаються судові документи. Разом з тим особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді, заявляти клопотання, користувати­ся рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також по­слугами перекладача в порядку, встановленому відповідними кодексами (ст.

Особливості використання мов у господарському судочинстві визначаються ст. З Господарського процесуального кодексу Укра­їни та ст. 21 Закону «Про мови в Українській РСР».

Кримінальне судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості. Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами пере­кладача в порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом. Слідчі і судові документи мають вручатися обвинуваче­ному в перекладі на його рідну мову або іншу мову, якою він воло­діє (ст. 19 Кримінально-процесуального кодексу України).

Громадяни мають право звертатися з заявами, зверненнями та пропозиціями до органів державної влади, місцевого самовря­дування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін (ст. 6 Закону «Про звер­нення громадян» від 2 жовтня 1996 р.).

За українським законодавством фільми іноземного виробни­цтва перед їх розповсюдженням в Україні обов’язково «повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою» (ч. 2 ст. 14 Закону України «Про кінематографію»). Конституцій­ний Суд України вважає, що зазначене положення «необхідно розуміти так, що іноземні фільми не піддягають розповсюдженню та демонструванню в Україні, якщо вони не дубльовані або не озвучені чи не субтитровані державною мовою, а центральний орган виконавчої влади у галузі кінематографії не має права на­давати суб’єктам кінематографії право на розповсюдження і де­монстрування таких фільмів та видавати відповідне державне посвідчення» (Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2007 р.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. однією з умов прийняття до україн­ського громадянства визнається «володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування», що є свід­ченням зваженого, поміркованого і толерантного підходу, оскіль­ки обов’язок володіти державною мовою або її розуміти, по- перше, покладається не на всіх громадян (а лише щодо тих осіб, які прагнуть набути українського громадянства шляхом натура­лізації), а, по-друге, й для таких осіб достатньо навіть не володіти державною мовою, а лише розуміти головний зміст інформацій­ного повідомлення, почутого чи прочитаного. 27 березня 2001 р. Президент України своїм Указом № 215/2001 затвердив «Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства Укра­їни та виконання прийнятих рішень», яким встановлено, що осо­ба може виконати зазначену вимогу шляхом подання одного з таких документів: 1) документа про володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування, який видається в Україні керівником навчального закладу, місцевим органом ви­конавчої влади України або виконавчим органом місцевого само­врядування; 2) копії атестата чи витягу із залікової відомості дипло­ма — для особи, яка має документ про закінчення навчального за­кладу з вивченням української мови (підпункт «е» п. 45).

Українська держава взяла на себе зобов’язання забезпечити необхідні умови для розвитку, використання і захисту мов націо­нальних меншин. Це означає, що держава бере на себе зобов’я­зання, по-перше, не перешкоджати вільному розвитку цих мов, їх вільному використанню у спілкуванні та застосуванні у різних сферах життєдіяльності суспільства; по-друге, сприяти їх розвитку та використанню шляхом державної підтримки видання друкова­них засобів масової інформації, підручників, навчальних посіб­ників, художньої літератури, набуття освіти мовами меншин та здійснення інших заходів заохочувального характеру; по-третє, захищати мови меншин як духовно-культурну цінність з метою не допустити їх занепаду, штучного звуження сфери використан­ня і втрати.

Відповідно до ст. 53 Конституції України за громадянами, які належать до національних меншин, визнається «право на навчан­ня рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і кому­нальних навчальних закладах або через національні культурні товариства». Тотожне положення наводиться і в ст. 6 Закону «Про національні меншини», але подається воно як головна складова більш широкого права на національно-культурну автономію. Це положення означає, що в одних випадках навчання може здій­снюватися мовою національної меншини, в інших — мова націо­нальної меншини може вивчатися як окрема навчальна дисци­пліна або як факультативний курс. За умови незначної кількості бажаючих вивчати рідну мову національної меншини її вивчення може бути організовано через національні культурні товариства. Конституційний Суд України в своєму рішенні від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови) зазначив: «У держав­них і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема ч. 5 ст. 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовувати­ся та вивчатися мови національних меншин».

Згідно з п. 24^і Положення про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 964 від 14 червня 2000 р., «у державному і комунальному за­гальноосвітньому навчальному закладі мовою навчання є україн­ська мова. Поряд з українською мовою в навчально-виховному процесі в державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин».

9 грудня 1997 р. Верховна Рада України ратифікувала Рамко­ву конвенцію Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 р., за якою держава взяла на себе зобов’язання створити у межах своєї території необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою мову.

15 травня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов мен­шин», відповідно до ст. 2 якого положення зазначеної Хартії за­стосовуються до мов таких національних меншин України як «білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримсько­татарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська».

Однак рішення будь-якої місцевої ради або її виконкому що­до визнання певної мови регіональною в межах території окремої адміністративно-територіальної одиниці має бути визнане не­конституційним і незаконним, тому що, по-перше, як уже зазна­чалося, порядок застосування мов відповідно до ч. 5 ст. 10 та п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України має визначатися виключно зако­нами України; по-друге, подібним рішенням місцева рада або її виконком фактично намагаються визначати порядок дії вказано­го Закону, виокремлюючи, як правило, лише одну з них та вилу­чаючи при цьому з тринадцяти мов дванадцять, що відповідно до Закону внесені до переліку регіональних мов в Україні. Визнаючи лише одну мову регіональною в межах певної адміністративно- територіальної одиниці та здійснюючи відповідні захисні та за­безпечувальні заходи лише щодо неї, місцева рада продукує рі­шення, що є дискримінаційним стосовно носіїв тих мов, які фак­тично вилучаються з переліку регіональних мов.

Відповідно до цього Закону визначено заходи, які застосо­вуються стосовно кожної з вказаних мов. Зокрема, відповідно до пп. (ііі) п. 1 ст. 8 Хартії передбачається забезпечити надання до­шкільної освіти (або суттєвої частини такої освіти) відповідними мовами меншин «принаймні до дітей з тих сімей, які цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою». Відповідно до п «Ь» ст. 14 Хартії держава зобов’язується «в інтересах регіональних мов або мов меншин сприяти транскордонному співробітництву, зокрема між органами регіонального або місцевого самоврядуван­ня, на території яких аналогічна мова використовується у такій самій або схожій формі, та розвивати таке співробітництво».

При цьому, як зазначається у п. 5 Закону, «при застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються таки­ми, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширю­ються положення Хартії».

Певні можливості для використання мов меншин передбаче­но в Законі «Про мови в УРСР». Так, наприклад, у роботі держав­них та інших органів, підприємств, установ, організацій, розта­шованих у місцях компактного проживання національних мен­шин за умови, що вони складають більшість у певній адміні­стративно-територіальній одиниці (місто, район, сільська рада, селищна рада, сільський населений пункт, їх сукупність) можуть використовуватися поряд з українською і їхні національні мови (ч. 2 ст. 3). Згодом, ухвалюючи Декларацію прав національностей України 1 листопада 1991 р., Верховна Рада України дала офіцій­не тлумачення зазначеної норми: « Верховна Рада України тлума­чить статтю 3 Закону «Про мови в Українській РСР» таким чином, що в межах адміністративно-територіальних одиниць, де компак­тно проживає певна національність, може функціонувати її мова нарівні з державною мовою» (ст. З Декларації прав національнос­тей України).

У статті ЗО Закону «Про мови в УРСР» передбачається, що «результати науково-дослідних робіт оформляються українською або російською мовою», а виконавці таких робіт «можуть виби­рати мову публікацій наукових результатів». Відповідно до ст. 33 мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова, але «можуть також бути мови інших національностей».

З огляду на реальну мовну ситуацію, що склалася, значного поширення в Україні набуло явище українсько-російського бі­лінгвізму та оскільки за даними Всеукраїнського перепису на­селення 2001 р. російську мову визнали рідною 29,6% населен­ня України у нормі, що коментується, виокремлено російську мову. У Законі «Про ратифікацію Європейської хартії регіо­нальних мов або мов меншин» російська мова віднесена до переліку тих мов, на які поширюється застосування спеціаль­них пільгових заходів. У Законі «Про мови в УРСР» на службо­вих осіб покладається обов’язок володіти не лише державною, а й російською мовою (ст. 6). Українська держава офіційно про­голосила, що вона «забезпечує право своїм громадянам вільно­го користування російською мовою. В регіонах, де компактно проживає кілька національних груп, нарівні з державною укра­їнською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всьо­го населення даної місцевості» (ст. З Декларації прав національ­ностей України).

Відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України «Про кінематографію» іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні можуть бути дубльовані або озвучені чи субтитровані мовами національних меншин.

Необхідністю розширення міжнародного співробітництва та поглиблення інтеграційних процесів (перш за все інтеграції Укра­їни до європейського економічного та культурного простору) обумовлена турбота держави про вивчення мов міжнародного спілкування. Такими мовами вважаються перш за все офіційні мови ООН (англійська, російська, іспанська, китайська, фран­цузька) та робочі мови ООН (англійська, російська, іспанська, французька).