Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
У коментованій статті закріплено політико-правові засади одного з основних напрямів політики Української держави — ет- нонаціональної політики. Ця політика спрямована на гармонізацію відносин між українською нацією в цілому та її складовими, зокрема національними меншинами.
Гармонізація цих відносин базується, по-перше, на основі консолідації української нації. Тобто йдеться про консолідацію всіх її складових на засадах загальнонаціональних інтересів, української державної й громадянської ідентичності, територіальної цілісності, національної ідеї, єдності історичної долі та перспектив розвитку нації і суспільства. По-друге, гармонізація етнонаціональних відносин передбачає державне сприяння розвитку історичної свідомості, традицій і культури української політичної нації в цілому та етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності всіх її складових. Саме такий зміст закладено у формулювання «а також» у змісті статті. «Атакож» означає, що етнічна, мовна, культурна, релігійна самобутність характерна для кожної етнічної спільноти України. У кожного з етносів є свої параметри і характеристики культурної самобутності, розвитку якої сприяє держава для реалізації кожним народом своїх етнокультурних потреб.У даній статті поняття «нація» вживається у значенні поліет- нічної, громадянської, політичної спільноти. Саме таке розуміння української нації і визначає перспективи її консолідації та єдності на основі спільних цінностей — єдиного громадянства, юридичних прав і обов»язків, спільної мети та історичної долі. Слід зазначити, що деякі дослідники тлумачать згадане «а також» як вираження протиставлення української нації (розуміючи її не як політичну, а етнічну спільноту, тобто етнічних українців) та її складових — національних меншин, що не є складовою української нації. Насправді у Конституції України поняття «українська нація» вживається у політичному сенсі.
Українська нація — всі громадяни України незалежно від етнічного походження, об’єднані єдиним громадянством, спільністю території, політичних інтересів, юридичних обов’язків, історичної долі, культурних традицій, усвідомленням єдиної національної ідентичності та майбутнього Батьківщини як демократичної, соціальної, правової Української держави. Відповідно національна ідентичність — одна з ознак модерної нації, що означає об’єктивну належність людини чи соціальної групи до національної спільноти, а також їх свідоме ототожнення з її цінностями, історією, територією, культурою, символами, державними та правовими інститутами.Формування у громадян України почуття національної ідентичності є найважливішим чинником націєтворення та загальнонаціональної консолідації. Основними ототожнюючими показниками (ідентитетами) національної ідентичності є свідомість, громадянство, територія, мова, історія, культура. Національна ідентичність спирається на свідомий вибір суб’єкта і залежить від раціональних чинників — усвідомлення суб’єктом ідентифікації історичних, громадянських, політичних цінностей, що є вторинними щодо цінностей етнічної ідентичності (що є, як правило, сталими, незмінними). Тому національна ідентичність є динамічною в історичному та соціальному сенсі категорією, її слід аналізувати і в історичній ретроспективі, і в перспективі на майбутнє.
Національна меншина — спільнота громадян України, які не є українцями за етнічним походженням, виявляють почуття етнічного самоусвідомлення та спільності між собою, є частиною етносу, котрий має, як правило, національну державу за межами України, але проживають на території України, підтримують давні, міцні й сталі зв’язки з нею.
Цим поняттям, яке повністю кореспондується із визначенням Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, охоплюються всі етнічні групи в Україні, у тому числі ті, які означені терміном «корінні народи».
Слід зазначити, що появу в Конституції України цього терміна можна пояснити прагненням українського законодавця врахувати наявну міжнародно-правову базу, зокрема Конвенцію Міжнародної організації праці № 169 від 27 червня 1989 року, яку ратифікувала Україна.
Проте ратифікація Україною як членом Ради Європи міжнародно-правових актів ще не зумовлює необхідності внесення всіх їх положень до Основного Закону держави. Адже в Україні немає тих народів, котрі відповідно до критеріїв, означених у Конвенції, можуть бути визнані корінними: жоден з народів, які проживають в Україні, не «ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах, соціальні, культурні й економічні умови яких відрізняють їх від інших груп національного співтовариства і становище яких регулюється повністю чи частково їх власними звичаями чи традиціями або спеціальним законодавством», не є «нащадками тих, хто населяли країну або географічну область, частиною якої є ця країна, в період її завоювання або колонізації або в період встановлення існуючих державних кордонів, і які незалежно від їх правового статусу зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні й політичні інститути».У Російській Федерації такі народи проживають у районах Півночі, Сибіру і Далекого Сходу й відповідно у законах РФ «Про гарантії прав корінних малочисельних народів у Російській Федерації» (1999 р.), «Про загальні принципи організації громад корінних малочисельних народів Півночі, Сибіру і Далекого Сходу Російської Федерації» (2001 р.) передбачені механізми правового регулювання соціально-економічного й культурного розвитку та державної підтримки права цих народів на самобутній розвиток, захист споконвічного середовища їхнього проживання, традиційного способу життя та природокористування. Ці заходи посиленої державної підтримки зумовлені реальною загрозою зникнення малочисельних народів, насамперед внаслідок серйозних порушень екологічної рівноваги, безконтрольного промислового освоєння територій традиційного природокористування. Чималу роль у цьому відіграє виконання федеральної цільової програми «Економічний і соціальний розвиток корінних народів Півночі» до 2011 року. У Російській Федерації реалізуються аналогічні регіональні програми у Бурятії, Республіці Саха (Якутії), Таймирському, Ханти-Мансійському, Евенкійському, Чукотському автономних округах.
Як бачимо, федеральні закони РФ закріпили реалії існування корінних народів у країні й відповідно Конституція РФ підтвердила гарантії їхніх прав.В Україні жоден правовий акт (ні до, ні після прийняття Конституції України) не містить нормативного визначення корінних народів, і це зрозуміло й закономірно, позаяк немає предмета правового регулювання — самих корінних народів. Тому поява у Конституції терміна «корінні народи» не означає необхідності надання відповідного й відмінного від статусу національної меншини правового статусу комусь із народів, які проживають в Україні. Його слід розуміти як синонім поняття національної меншини. До того ж слід зважити на застереження Конвенції МОП: критерієм визначення тієї чи іншої етнічної спільноти як корінного народу є вказівка самих народів на їх приналежність до числа народів, які ведуть племінний, традиційний спосіб життя. В Україні жоден із народів (етнічних груп) не ідентифікує свій спосіб життя з племінним укладом. Тому вимоги еліт деяких національних меншин щодо надання правового статусу корінного народу безпідставні й зумовлені прагненням здобути право на землю (відповідно до Розділу II Конвенції МОП земля традиційного проживання корінного народу, на якій він одвічно веде свій племінний спосіб життя, є власністю цього народу).
Отже, основний зміст коментованої статті полягає у визначенні цілей і завдань Української держави у сфері етнонаціональ- них відносин, відповідної політики, спрямованої на утвердження рівноправності громадян незалежно від їх етнічного походження, особливостей культури, мови, релігії та закріплення гарантій прав громадян різної етнокультурної ідентичності на збереження їх самобутності, на вільний розвиток у межах єдиної й консолідованої української поліетнічної політичної нації.
Етнонаціональна політика України базується на таких принципах: визнання поліетнічності українського суспільства цінністю, яка потребує захисту і збереження; сприяння задоволенню етнокультурних прав представників української нації в цілому та національних меншин зокрема шляхом створення законодавчих умов для їх реалізації; пріоритет територіальної цілісності й державного суверенітету України щодо територіального самовизначення осіб, які належать до національних меншин; захист прав та інтересів української нації, національних меншин здійснюється шляхом забезпечення індивідуальних прав осіб, що належать до цих спільнот; забезпечення прав осіб, які належать до української нації, національних меншин як невід’ємної частини загальновизнаних прав людини і основоположних свобод; забезпечення права громадянина вільно обирати та відновлювати належність до української нації, національної меншини, виявляти своє національне та/або етнічне самоусвідомлення; рівність прав і свобод людини незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних або інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; вільне здійснення громадянами своїх етнокультурних прав та реалізація інтересів задля збереження і розвитку національної, етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності; недопущення примусової асиміляції представників української нації, національних меншин; запобігання міжетнічним, етнополітичним конфліктам; утвердження міжетнічної злагоди у суспільстві, протидія будь-яким проявам ксенофобії, розпалюванню расової, національної, етнічної, релігійної ворожнечі; сприяння задоволенню етнокультурних потреб українців, які проживають за межами України.
Головною метою етнонаціональної політики України є розвиток та консолідація української політичної нації, що передбачає збереження та розвиток культурної, мовної самобутності української нації, національних меншин та етнічних груп на основі забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Ця мета забезпечується національним законодавством та діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування у тісній співпраці з громадськими організаціями національно-культурного спрямування.
Основними завданнями державної етнонаціональної політики є створення належних умов для забезпечення рівноправних відносин представників української нації, національних меншин, які проживають в Україні, утвердження атмосфери толерантності, міжетнічної злагоди в українському суспільстві, забезпечення рівних можливостей в економічній, соціальній, політичній та культурній сферах суспільства для всіх її громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.
Основними напрямами державної етнонаціональної політики є такі. У політико-правовій сфері: напрацювання та вдосконалення законодавчої бази, спрямованої на регулювання розвитку ет- нонаціональних відносин на основі імплементації норм європейського, міжнародного права, врахування прогресивного зарубіжного досвіду підвищення ефективності державного менеджменту в етнополітичній сфері; вироблення нових, науково обґрунтованих підходів до вирішення проблем міжетнічних та етнополітич- них відносин; сприяння становленню політико-правової суб’єкт- ності громадських організацій, які репрезентують інтереси національних меншин в економічній, соціальній та культурній сферах; здійснення постійного системного моніторингу етнонаціональних відносин в Україні, економічного, культурного, політичного стану української нації, національних меншин задля виявлення проблемних моментів у сфері етнонаціональних відносин, швидкого реагування на них та запровадження ефективних політичних і правових механізмів попередження та розв’язання конфліктних ситуацій; створення умов для відновлення прав представників народів, які були депортовані в радянську добу за національною ознакою і які повернулися в Україну на постійне проживання.
У соціально-економічній сфері: забезпечення організаційних та матеріальних умов, що сприяють врахуванню та задоволенню потреб та інтересів представників української нації, національних меншин; розробка державних і регіональних цільових програм облаштування: адаптації та інтеграції осіб, депортованих за національною ознакою, що повернулися на постійне проживання в Україну, а також фінансування цих програм з державного та місцевих бюджетів; податкове заохочення благодійної діяльності, спрямованої на збереження й розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності української нації, національних меншин; забезпечення рівноправності громадян України незалежно від етнічного походження у користуванні природними ресурсами, які є об’єктами права власності українського народу; створення організаційних і правових умов для підтримки розвитку підприємництва та традиційних видів господарської діяльності представників національних меншин.
У культурно-гуманітарній сфері: створення умов для збереження та розвитку мов національних меншин, їхньої етнокультурної спадщини (історії, національних звичаїв, традицій); формування і поширення цінностей міжетнічної злагоди, толерантності шляхом впровадження відповідних програм їх у систему дошкільної, загальної середньої та вищої освіти; сприяння розвитку міжкультурного діалогу з метою формування в українському суспільстві атмосфери толерантності, впровадження програм з протидії та запобігання ксенофобії; утвердження толерантності та недопущення розпалювання національної, расової та релігійної ворожнечі у публічних сферах: інформації, освіті, управлінні, політиці.
У сфері зовнішньої та міграційної політики: сприяння збереженню і розвитку культури, мови, задоволенню культурних потреб українців, які проживають за межами України, шляхом ініціювання програм, що сприяють збереженню етнічної української ідентичності та спонукають українців за кордоном відстоювати та лобіювати інтереси України у країнах проживання; залучення закордонних українців та їх громадських об’єднань до заходів, ініціатив щодо піднесення міжнародного іміджу України; оптиміза- ція міграційної політики; розробка та впровадження програм інтеграції іммігрантів в українське суспільство; налагодження співпраці з країнами, які приймають трудових мігрантів з України, для забезпечення їх правового і соціального захисту; створення умов для вільного налагодження й підтримання зв’язків громадян України з представниками своєї національності та їх громадськими об’єднаннями за межами України.