Стаття 134. Автономна Республіка Крим є невід’ємною скла­довою частиною України і в межах повноважень, визначених Кон­ституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

За формою державного устрою Україна належить до унітарних держав. Принцип унітарної держави означає те, що статус тери­торіальних одиниць у її складі визначається безпосередньо цен­тральною владою, а отже, будь-які прояви суверенітету та політич­ної самостійності для них нехарактерні.

У теорії конституційного права такого роду унітаризм при­йнято називати асиметричним. У світі нерідко зустрічаються по­дібні приклади. Проте всі вони є наслідком політичного компро­місу, коли перетворення держави у федерацію неможливе через низку історичних, територіальних, етнічних, політичних, еконо­мічних причин, а існування в межах симетричної унітарної дер­жави, навіть з високою децентралізацію, ускладнюється через ті самі причини. Зокрема, прикладами держав із асиметричною формою державного устрою є: Іспанія, до складу якої входять особливі територіальні одиниці — Країна Басків і Валенсія, Вели­ка Британія із самоврядною Шотландією, Італія з автономними областями, що мають особливий статус. У правовій доктрині та­кого роду утворення прийнято називати гібридними, оскільки вони мають ознаки як унітарного, так і федеративного устрою. З унітарним їх споріднює єдина правова система та законодавство, єдине громадянство, загальний для всієї країни парламент, єдина судова влада тощо. Проте дещо в їх конструкції нагадує федера­тивні утворення. Так, територіальні одиниці з особливим статусом можуть мати елементи суверенітету, який насамперед проявля­ється в тому, що: їх утворення враховує етногеографічний чинник; вони мають власні конституційні акти, а система публічних ін­ституцій має свою специфіку.

Одна з найбільш складних проблем, яку вирішував україн­ський законодавець у цьому розділі Конституції, полягала у ви­значенні адекватної українському унітаризму природи даного територіального суб’єкта. З одного боку, вона повинна містити основні засади статусу, які б виділяли АРК зі складу інших тери­торіальних суб’єктів; з другого — мала забезпечити принцип уні­тарної держави як один із основоположних конституційних прин­ципів, основу функціонування Української держави.

Зважаючи на такі особливості АРК, український законодавець намагався забезпечити та гарантувати принцип унітарності. Це досягається в такий спосіб:

— визначення даного принципу як конституційного;

— закріплення АРК у статусі невід’ємної складової частини України;

— встановлення структури українського парламенту, харак­терної для унітарних держав (однопалатний);

— єдине громадянство України;

— єдина судова система;

— відсутність у АРК деяких владних інституцій та правових інститутів, характерних для суб’єкта федерації (глава держави, парламент, власна правова система).

Коментована стаття містить у собі три надзвичайно важливі для розуміння статусу АРК у складі України норми. Насамперед закріп­люється базисний елемент статусу АРК як невід’ємної складової частини України. Цей припис є основним чинником забезпечен­ня статусу України як унітарної держави. Він означає можливість функціонування АРК лише у складі України, відповідно, будь-які дії, спрямовані на зміну такого статусу, є a priori антиконституційни- ми, а отже, кваліфікуються як такі, що суперечать закону.

Як зазначено у п. 9 мотивувальної частини рішення Консти­туційного Суду України від 3 лютого 2009 р.

Принциповою особливістю і одночасно якістю, що відрізняє АРК від адміністративно-територіальних одиниць у складі Укра­їни, є здатність автономії до формування власних органів публіч­ної влади, а також здатність мати власний акт установчого харак­теру і відповідно до цього вирішувати питання, віднесені Консти­туцією до її компетенції. Додатковим чинником, що утверджує такий підхід українського законодавця до визначення статусу АРК, є ряд рішень Конституційного Суду України (1999—2002 рр.), в яких цей орган розглядав колізії, пов’язані з функціонуванням АРК у складі України. У всіх своїх тлумаченнях цей орган виходив із позиції того, що АРК є невід’ємною частиною України. Таким чином, окрім формального закріплення цієї норми в Основному Законі, практика єдиного органу конституційної юрисдикції під­твердила саме такий статус АРК.

Друга системоутворююча частина статусу АРК, яка визнача­ється цією статтею, полягає в тому, що межі повноважень цієї територіальної одиниці визначаються Конституцією України. Зауважимо, що законодавець визначає лише межі повноважень. Більш детальне уявлення про них можна зробити через аналіз за­кріпленого за АРК права на нормотворчу діяльність та предметів відання. Важливе значення для розуміння меж повноважень має передбачена законодавцем можливість делегувати АРК до­даткові повноваження.

Урешті-решт, установлюється принцип, згідно з яким відбу­вається виділення повноважень для АРК, а саме шляхом визна­чення предметів відання. Ці положення деталізуються у ст. 138 Конституції. Обраний законодавцем спосіб визначення повно­важень зайвий раз засвідчує його намагання насамперед забез­печити унітарність України. Мова йде не про розподіл компетен­ції, характерний для федерацій, а про виділення предметів відання для оптимізації вирішення питань місцевого життя.

Слід зауважити, що наявність у розділі Конституції про АРК значної кількості суперечливих положень та проблем, які вини­кають у ході практичної реалізації норм Конституції, свідчить про те, що дані норми стали результатом компромісу під час прийнят­тя Основного Закону.

Одним із проблемних моментів коментованої статті є вживан­ня законодавцем терміна «повноваження», який у подальших нормах конкретизується в категорії «предмети відання». Окрім логічної плутанини, існують серйозні доктринальні зауваження щодо такої колізії. Розподіл повноважень — модель, характерна для федерацій, тоді як в асиметричних унітарних державах до­цільніше оперувати категоріями типу «питання відання», що під­креслює їх унітарність.