Стаття 132. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання цен­тралізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансо­ ваності соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Стаття 132 є однією із двох, які складають розділ IX «Терито­ріальний устрій України» Основного Закону. При цьому під тери­торіальним устроєм необхідно розуміти передбачену законами територіальну організацію держави з метою забезпечення най­більш оптимального вирішення завдань та здійснення функцій суспільства і держави.

Категорію «територіальний устрій» не слід ототожнювати із поняттям «державний устрій», під яким у більшості випадків розуміють елемент форми держави, що характеризує територіаль­ну організацію влади та державне самовизначення населення (нації), яке на ній проживає. Державний устрій визначає: принцип поділу території держави на складові елементи; спосіб організації населення на певній території; рівень врахування інтересів націо­нальних меншин шляхом надання територіям їхнього проживан­ня певних повноважень щодо територіального самоврядування; наявність або відсутність у складових держави ознак політичної самостійності та державності; взаємовідносини між різними рів­нями державних органів влади (центральними, регіональними і місцевими) і т. д. Згідно з державним устроєм всі держави дифе­ренціюються на унітарні, федеративні, конфедеративні та імпе- ріальні. Іноді до цього переліку додають унію, співтовариство та співдружність.

На відміну від зазначених видів державного устрою розрізня­ють такі види територіального устрою:

1) політико-територіальнийустрій (державно-територіальний), який передбачає територіальне розмежування (виокремлення) державних утворень, що мають ознаки суверенітету, у системі певної спільної для них держави. Такий територіальний устрій властивий здебільшого для федеративних держав;

2) адміністративно-територіальний устрій — це внутрішній поділ території певної держави на її складові територіальні части­ни.

Саме з урахуванням цього у ст. 132 Конституції України і фор­мулюються його головні засади. Зокрема, вказано, що територі­альний устрій України ґрунтується на засадах:

1) єдності та цілісності державної території. Конституційна засада єдності державної території означає, що остання поєднана спільною політичною, економічною, соціальною та духовною системою, історичним минулим, системою державної влади, тоб­то законодавчих, виконавчих, судових та інших органів, держав­ним кордоном України. При цьому ще раз варто наголосити, що Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р., із змінами станом на 5 листопада 2009 р., передбачає, що «Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території Украї­ни — суші, вод, надр, повітряного простору». До того ж вищезга­даний Закон передбачає, що захист державного кордону України є невід’ємною частиною загальнодержавної системи забезпечен­ня національної безпеки і полягає у скоординованій діяльності військових формувань та правоохоронних органів держави, орга­нізація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Саме принцип єдності державної території, який означає, що остання пов’язується спільною політичною, економічною, соці­альною та духовною системою, історичним минулим, системою державної влади, тобто законодавчих, виконавчих, судових та інших органів, системою законодавства, громадянством, грошо­вою одиницею, державним кордоном, одноосібністю право- суб’єктності держави у міжнародних відносинах, значною мірою, поряд з іншими принципами та чинниками, зумовлює існування принципу унітаризму — ключового принципу територіального устрою України.

Конституційна засада цілісності державної території ґрунту­ється на аналогічному принципі, про який уже йшлося у комен­тарі до ст. 2 Конституції України і який означає заборону насиль­ницького (збройного чи іншого) розчленування, захоплення або відокремлення частини території країни;

2) поєднання централізації і децентралізації у здійсненні дер­жавної влади.

3) збалансованості і соціально-економічного розвитку регіо­нів. Конституційна засада збалансованості розвитку регіонів пе­редбачає поступове вирівнювання політичного, економічного, соціального та культурного рівня розвитку регіонів, їх ще більшу інтеграцію та зближення. А конституційна засада соціально- економічного розвитку регіонів переносить акцент розвитку ре­гіонів саме на соціально-економічну сферу, яка насамперед сто­сується безпосереднього рівня життя населення, що проживає у цих регіонах. При цьому Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 8 вересня 2005 р., із змінами, внесеними станом на 25 червня 2009 р., під терміном «регіон» розуміє терито­рію Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севас­тополя. А під стимулюванням розвитку регіонів — відповідно комплекс правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку ре­гіонів на основі поєднання економічних, соціальних та екологіч­них інтересів на загальнодержавному та регіональному рівнях, максимально ефективного використання потенціалу регіонів в інтересах їх жителів та держави в цілому.

Державне стимулювання розвитку регіонів здійснюється від­повідно до основ державної регіональної політики, державних програм економічного і соціального розвитку України, законів про Державний бюджет України, загальнодержавних програм, інших законів та актів законодавства України, а також програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, місцевих бюджетів;

4) урахування історичних, економічних, екологічних, геогра­фічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій регіонів. Насамперед хотілося б зазначити, що в доктри- нальних джерелах іноді цю конституційну засаду не виокремлю­ють, а коментують разом із попередньою, і тоді мову ведуть про принцип збалансованості й соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культур­них традицій. Разом з тим є сенс їх розрізняти, оскільки у ній, по-перше, йдеться про збалансованість і соціально-економічний розвиток регіонів, а по-друге — про врахування історичних, еко­номічних, екологічних, географічних і демографічних особливос­тей, етнічних і культурних традицій регіонів.

Беззаперечно, що конституційні засади територіального устрою України з урахуванням історичних, економічних, екологічних, гео­графічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій регіонів, поєднання централізації та децентралізації у здій­сненні державної влади найбільшою мірою зумовлюють існування та функціонування місцевого самоврядування в Україні. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., станом на 1 січня 2011 р., у ч. 1 ст. 2 саме і передбачає, що «Місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та по­садових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місце­вого значення в межах Конституції і законів України». А відповідно до ст. 4 Закону місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та по­садових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самовряду­вання; судового захисту прав місцевого самоврядування.

До того ж ця конституційна засада передбачає диференційо­ваний, виважений, продуманий підхід до вирішення питань, які зачіпають або можуть стосуватися історичних, економічних, еко­логічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.