Стаття 129. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і під­коряються лише закону.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Основними засадами судочинства є:

1) законність;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і су­дом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його повне фіксування техніч­ними засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішен­ня суду, крім випадків, встановлених законом;

9) обов’язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочин­ства в судах окремих судових юрисдикцій.

За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридич­ної відповідальності.

Коментована стаття регламентує базові положення здійснен­ня судочинства та визначає основні засади судочинства, які є сис­темою загальноправових, міжгалузевих та галузевих принципів, що розкривають природу і сутність цивільного, кримінального та інших форм судочинства, напрями та досягнення завдань право­суддя та реалізацію прав, свобод і законних інтересів учасників процесу

Конституційні положення про незалежність суддів і підко­рення їх лише закону, а також здійснення судочинства одноосо­бово суддею, колегією суддів чи судом присяжних, що передба­чаються частинами 1 та 2 ст. 129, не включено до переліку основ­них засад судочинства. Разом з тим за своїм характером незалеж­ність суддів і підкорення їх лише закону, а також здійснення судочинства відповідним складом суду є загальними засадами судочинства, які на відміну від основних засад судочинства в різ­них процесуальних системах мають характер правових аксіом. Це відрізняє названі засади від тих, що закріплені у ч.

VII Конгрес ООН по запобіганню злочинності і поводженню з правопорушниками 1985 р. схвалив Основні принципи неза­лежності судових органів, де проголошується, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в Консти­туції або законах країни; судові органи вирішують передані їм справи неупереджено, на підставі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонукання, тиску, погроз або втручання прямого чи непрямого з будь-якого боку і з будь-яких причин; незалежність судових органів дає їм право і вимагає від них забезпечення справедливого ведення су­дового розгляду і додержання прав сторін.

Незалежність судів і підкорення їх лише закону забезпечуєть­ся організаційними та процесуальними гарантіями. Організацій­ні гарантії незалежності передбачено ст. 126 Конституції України (див. коментар до ст. 126) і Законом України «Про судоустрій і статус судців». Так, відповідно до ч. 4 ст. 47 Закону «Про судо­устрій і статус судців» незалежність судців забезпечується:

— особливим порядком його призначення, обрання, притяг­нення до відповідальності та звільнення;

— недоторканністю та імунітетом судді;

— незмінюваністю судді;

— порядком здійснення судочинства, визначеним процесу­альним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

— забороною втручання у здійснення правосуддя;

— відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

— окремим порядком фінансування та організаційного забез­печення діяльності судів, установленим законом;

— належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;

— функціонуванням органів суддівського самоврядування;

— визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту;

— правом судді на відставку.

Крім того, органи державної влади, органи місцевого само­врядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юри­дичні особи та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судді і не посягати на неї. При прийнятті нових законів або вне­сенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді (частини 5, 6 ст. 47«Про судоустрій і статус суддів»).

При здійсненні судочинства незалежність суддів та підкорен­ня їх лише закону виявляються у процесуальному режимі внутріш- ньосудових відносин складу суду, що розглядає справу, відносинах з учасниками судової справи, вищестоящими судовими органами, всіма організаціями, посадовими особами і громадянами, який унеможливлює втручання у діяльність судді при здійсненні право­суддя.

Основний зміст цієї засади судочинства закріплюється і кон­кретизується у процесуальному законодавстві. Так, відповідно до ст. 18 КПК України при здійсненні правосуддя в кримінальних спра­вах судд і народні засідателі незалежні і підкоряються тільки закону. Судді і народні засідателі вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів.

Незалежність суддів і підкорення їх лише закону реалізують­ся у передбаченому законом порядку розгляду справи, прийняття

рішень та інших судових актів. При здійсненні правосуддя та прий­нятті рішення в судовій справі суддя повинен виходити з власно­го її розуміння та переконання, що ґрунтуються на всебічному, повному й об’єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним від правової позиції прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших учасників су­дочинства. Відповідно до частин 1, 2 ст. 209 ЦПК України суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення су­дового розгляду, рішення суду ухвалюється, оформлюється і під­писується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального роз­гляду — суддями, які розглядали справу. Згідно зі ст.

Однією з гарантій незалежності суддів є також право судді, який незгодний з рішенням більшості, на письмове викладення своєї окремої думки.

Виявом принципу незалежності суддів є їх незалежність від вищестоящих судів. При здійсненні вищестоящими судами функ­цій судового нагляду вони не мають права втручатися у розгляд конкретних справ. Крім того, поки рішення суду зберігає законну силу, не можна ставити під сумнів його правосудність. Скасуван­ня в установленому порядку судових рішень не може бути під­ставою для притягнення судді до відповідальності, оскільки суддя діяв добросовісно за своїм внутрішнім переконанням.

Законодавство передбачає заборону втручання у діяльність судді при здійсненні правосуддя. У частинах 1, 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здій­снює правосуддя на основі Конституції і законів України, керую­чись при цьому принципом верховенства права. Втручання в ді­яльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Суддя не зобов’я­заний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом.

Згідно з ч. 2 ст. 129 Конституції України судочинство прова­диться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Ця норма має засадничий характер, оскільки визначає склад суду при розгляді судових справ у різних видах судочинства.

Так, відповідно до ст. 17 КПК України кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком випадків, передбачених частинами 2 і 3 цієї статті. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк біль­ше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції колегіаль­но судом у складі трьох суддів, якщо підсудний заявив клопотан­ня про такий розгляд. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розглядають­ся судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Розгляд справ у апеляційному і касаційному порядку здійснюється відпо­відно апеляційними і касаційними судами у складі трьох суддів. Розгляд справ за нововиявленими обставинами здійснюється апеляційними і касаційними судами у складі не менше трьох суд­дів. Розгляд справ у Верховному Суді України здійснюється коле­гіально за участю всіх суддів Верховного Суду України.

ЦПК передбачає, що цивільні справи розглядаються колегі­ально або одноособово професійними суддями. Згідно зі ст. 18 ЦПК України цивільні справи у судах першої інстанції розгляда­ються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. У випадках, встановлених ЦПК України, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя корис­туються всіма правами судді. Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головую­чий з числа яких визначається в установленому законом порядку. Цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються коле­гією у складі не менше трьох суддів. Цивільні справи у Верховно­му Суді України розглядаються колегіально. Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявле- ними обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Відповідно до ст. 46 ГПК України справи у місцевих госпо­дарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що належить до підсудності цього суду, залежно від кате­горії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів. ГПК передбачає також склад суду при пе­регляді рішень господарських судів в апеляційному і касаційно­му порядку.

У колегіальний склад суду, крім професійних суддів, можуть входити народні засідателі. Відповідно до статей 57, 58 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» народним засідателем є громадянин України, який у випадках, визначених процесуаль­ним законом, вирішує справи у складі суду разом із суддею, за­безпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя. Народні засідателі під час роз­гляду і вирішення справ користуються повноваженнями судді. До списку народних засідателів у кількості, зазначеній у поданні голови суду, включаються громадяни, які постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду, відповідають вимогам ст. 59 цього Закону і дали згоду бути на­родними засідателями. Список народних засідателів затверджу­ється рішенням відповідної місцевої ради на чотири роки і пере­глядається у разі необхідності, але не рідше ніж раз на два роки і публікується в друкованих засобах масової інформації відповід­ної місцевої ради.

Конституція України передбачила також суд присяжних. У статті 63 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазна­чено, що присяжними визнаються громадяни України, які у ви­падках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

Суд присяжних є процесуальним інструментом змагальної форми кримінального судочинства, гарантією дотримання про­цесуальних форм судочинства, забезпечення незалежності та неупередженості професійних суддів при здійсненні правосуддя. Суд присяжних притаманний сучасним системам судочинства, є інститутом участі народу у здійсненні правосудця і сприяє фор­муванню позитивного стереотипу про судову владу, суд, судочин­ство у громадській свідомості, певного мірою наближує суд до суспільства, забезпечує соціальний контроль за судовою діяльніс­тю, сумісний з принципом незалежності суддів і підкорення їх лише закону

Процедури формування суду присяжних передбачають ви­моги до присяжних, формування їх списку, виключення зі списків присяжних громадян, які за законом за наявних підстав не до­пускаються до здійснення правосуддя, відсторонення осіб як присяжних по конкретній справі, вручення підсудному списку кандидатів у присяжні судді для обговорення тощо.

У частині 3 коментованої статті визначаються основні засади судочинства. За своєю юридичною сутністю основні засади судо­чинства — це його конституційні, міжгалузеві принципи, які мають фундаментальний характер для різних видів судочинства: цивіль­ного, кримінального, адміністративного, у господарських судах.

У режимі судочинства конституційні засади не допускають ніяких винятків, і їм притаманна найвища стабільність. Неви­конання приписів процесуальних норм, що містяться у процесу­альному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочинства, визнається безумовною підставою скасування судо­вих рішень і пов’язується з суттєвими порушеннями судових про­цедур, які в більшості випадків не сумісні з правом на судовий захист (ст. 55 Конституції України) та унеможливлюють належну його реалізацію.

Відповідно до и. 1 ч. З коментованої статті основною засадою судочинства є законність. Законність прийнято відносити до за- гальноправових принципів. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Разом з тим законність судочинства має специфічний вираз та зміст. По-перше, суд при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до правовідносин, що є предметом судової діяльності. По-друге, обов’язковою умовою судочинства є додержання норм процесуального права, які регла­ментують певні судові процедури, що гарантують реалізацію пра­ва на судовий захист та забезпечують досягнення цілей судочин­ства та законності судової діяльності.

При здійсненні судочинства суди вирішують справи на осно­ві Конституції України, процесуальних кодексів, інших законо­давчих актів України, міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства. Суди у передбачених законом або міжнародним договором випадках застосовують норми права інших держав.

Важливим аспектом законності судочинства є верховенство Конституції України та конституційних норм. Оскільки Консти­туція України має найвищу силу, а її норми є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України), суди при розгляді конкретних справ повинні давати оцінку закону чи іншому нормативно-правовому акту з точки зору його відповідності Конституції. Судові рішення повинні ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному зако­нодавстві, яке їй не суперечить.

У випадках невизначеності в питаннях відповідності Консти­туції України закону, який піддягає застосуванню у конкретній справі, суд за клопотанням учасників судочинства або за своєю ініціативою призупиняє провадження по справі і звертається до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 158 Конституції України може ставити перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції України законів та інших нормативних актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верхов­ної Ради Автономної Республіки Крим (див. коментар до ст. 150 Конституції України). Частина 4 ст. 38 Закону України «Про су­доустрій і статус суддів» також передбачає, що Верховний Суд України звертається до Конституційного Суду України щодо кон- ституційності законів, інших правових актів, а також щодо офі­ційного тлумачення Конституції та законів України.

Рішення про звернення до Верховного Суду України стосов­но постановки питання перед Верховним Судом може приймати суд першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.

Законність судочинства забезпечується також тим, що суд при розгляді справ може безпосередньо застосовувати Конституцію. Таке можливо у випадках:

1) якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положення законом;

2) якщо закон, який діяв до введення в дію Конституції або прийнятий після цього, їй суперечить;

3) якщо правовідносини, які є предметом судового розгляду, законом не врегульовано, нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) якщо укази Президента України нормативно-правового характеру, які мають застосовуватися суддями при розгляді кон­кретних судових справ, суперечать Конституції України.

Суди, застосовуючи Конституцію як акт прямої дії, не можуть визнати неконституційними закони та інші правові акти, перед­бачені у и. 1 ч. 1 ст. 158 Конституції, оскільки це є виключною компетенцією Конституційного Суду України.

Разом з тим на підставі ст. 144 Конституції України суд може визнати у межах своєї юрисдикції невідповідність Конституції України чи законам України рішень органів місцевого самовря­дування, а на підставі ч. 2 ст. 124 Конституції України — акти ор­ганів державної виконавчої влади — міністерств, відомств, місце­вих державних адміністрацій тощо.

Конституція України відносить рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом до основних засад судочинства. Ра­ніше у Конституції і законодавстві про судоустрій та судочинство закріплювався принцип рівності громадян перед законом і судом.

Як видно, чинний принцип є ширшим і поширюється не тільки на громадян — сторін судового процесу, а й на інших його учасників і має дві сторони, два аспекти — рівність перед законом і рівність перед судом.

Рівність учасників судового процесу перед законом є похід­ною від інших норм Конституції України, які визначають рівність конституційних прав і свобод громадян та рівність перед законом (ст. 24), а також компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов’язані діяти лише на підста­ві та в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конститу­цією та законами України (ст. 19).

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом перед­бачає єдиний правовий режим судочинства, який забезпечує ре­алізацію їх процесуальних прав.

Що стосується іншої сторони коментованої засади судочин­ства — рівності усіх учасників судового процесу перед судом, то вона є похідною і від засади доступності судового захисту та на­явності права на судовий захист, оскільки громадяни мають пра­во звертатися до суду (ч. 1 ст. 55 Конституції), юрисдикція якого є необмеженою і поширюється на всі правовідносини, що вини­кають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції).

Рівність усіх учасників судового процесу перед судом також визначається фундаментальним конституційним положенням про інституалізацію судової системи як єдиної системи судів загальної юрисдикції і недопущення створення надзвичайних та особливих судів (ст. 125 Конституції України). По суті це означає існування єдиного та доступного для усіх суду, що завжди визнавалося необ­хідною умовою верховенства права та гарантованості основних прав і свобод людини і громадянина.

Таким чином, рівність учасників судового процесу перед за­коном і судом є конкретизацією загального принципу рівності громадян перед законом і судом стосовно сфери здійснення су­дової влади і судочинства.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і су­дом як конституційна засада судочинства потребує конкретизації у процесуальному законодавстві. При цьому зміст цього принци­пу визначається таким:

— учасники судочинства повинні мати рівний обсяг прав та обов’язків, які відображають їх процесуальне положення (сторо­ни, треті особи, представники сторін та третіх осіб, обвинуваче­ний, державний обвинувач, свідки, експерти тощо);

— процесуальне становище учасників судочинства має визна­чатися їх процесуальними функціями;

— у судочинстві недопустимо «процесуальне сумісництво», оскільки статус учасника судочинства повинен бути єдиним;

— у межах процесуального статусу того чи іншого учасника судочинства його дії з реалізації процесуальних прав спрямовані на досягнення тих самих юридичних наслідків. Що стосується обсягу процесуальних обов’язків, то вони у межах того самого процесуального статусу є рівними;

— дії суду, спрямовані на дискримінацію того чи іншого учас­ника процесу, є недопустимими.

Забезпечення доведеності вини — це принципова норма, яка є системоутворюючою нормою, що визначає, поряд з іншими принципами, побудову, структуру та сутність сучасного криміналь­ного судочинства, спрямована на забезпечення реалізації прав учасників процесу, зумовлює зміст підсумкових рішень суду Вона є відбиттям у кримінально-процесуальному праві невід’ємного права особи вважатися невинуватою у вчиненні злочину і не бути підданою кримінальному покаранню, доки її вину не буде дове­дено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це принципове, визначальне право закріплене у розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (див. ко­ментар до ст. 62 Конституції).

Реалізація цього принципу має об’єктивний і суб’єктивний аспекти. Об’єктивний аспект полягає в тому, що закон повинен містити такий перелік прав і так врегульовувати певні процедури, щоб суб’єкти доведення вини мали повну можливість реалізову­вати свої повноваження, а обвинувальний вирок постановлював- ся лише при доведеності винуватості підозрюваного у вчиненні злочину.

Суб’єктивний аспект полягає у тому, що суддя, який є голо­вуючим у судовому засіданні, своїми діями при розгляді конкрет­ної справи має сприяти реалізації усіх повноважень суб’єктів доказування.

Обов’язок доводити перед судом винуватість підсудного май­же по усіх справах покладається на прокурора, який здійснює державне обвинувачення. Лише у справах про злочини, перед­бачені ст. 125 КК (умисне легке тілесне ушкодження) і ч. 1 ст. 126 КК (умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насиль­ницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень), а також справи про злочини, передбачені ст. 356 КК (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам і інте­ресам окремих громадян (справи приватного обвинувачення), що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, обвинувачен­ня підтримує потерпілий або його представник.

Останніми роками підстави для забезпечення доведеності вини потерпілим розширилися. Новелами кримінально-процесуального закону потерпілому надано право брати участь у судових дебатах в усіх кримінальних справах, а не тільки справах приватного об­винувачення. Також якщо раніше потерпілий мав можливість доводити вину лише по справах приватного обвинувачення, то за новою підставою така можливість у нього з’явилася і в усіх інших справах, але вона залежить від процесуальної позиції прокурора у конкретній справі: у разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий має право вимагати продовження розгляду справи. У таких випадках він сам підтримує обвинувачення, доводячи вину підсудного. Але, надавши потерпілому таке право, закон не врегулював відповідну процедуру, яка б унеможливлювала перева­жання суб’єктивного (суддівського) чинника. Так, природне нама­гання судді, який розуміє, що потерпілий не є юристом-професіоналом і не в змозі використати усі інструменти процесуального доказуван­ня, допомогти йому може потягти за собою компенсування власни­ми діями відсутність державного обвинувача або, навпаки, формаль­но довести судовий розгляд до кінця і постановити наперед виріше­ний прокурором виправдувальний вирок.

Вимога щодо доведеності вини є визначальною також щодо обвинувального вироку, який не може ґрунтуватися на припущен­нях і постановляється лише за умови, коли під час судового роз­гляду винуватість підсудного у вчиненні злочину доведена.

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх до­казів і доведенні перед судом їх переконливості тлумачиться як основоположний принцип судочинства, притаманний судочин­ству в сферах окремих судових юрисдикцій. Зміст даного прин­ципу закріплюється у процесуальному законодавстві, але суттєвим для забезпеченості змагальності є визначення змагального типу судочинства, який характеризується перш за все змагальністю сторін. Тому за своїм змістом конституційне положення, яке сформульоване загальним чином, по суті фіксує змагальний тип судочинства як базову засаду, яка має бути конкретизована у га­лузевому процесуальному законодавстві.

Для змагального типу процесу є характерною така побудова судочинства, при якій, як мінімум, по-перше, необхідне розме­жування процесуальних функцій, тобто функцій сторін та суду; по-друге, наявною є дві протилежні процесуально рівні сторони; по-третє, функціонування незалежного від сторін суду, який здій­снює функцію правосуддя та розгляду справи.

Характер розмежування процесуальних функцій та процеду­ри реалізації змагальності у судочинстві визначається процесу­альним законодавством. Так, у кримінальному судочинстві ви­окремлюються функції обвинувачення, захисту і вирішення справ. Змагальність сторін відображається у статтях КПК, які наділяють обвинувача, потерпілого, підсудного, захисника, цивільного по­зивача, їх представників певними правами щодо надання доказів, а також участі в їх дослідженні (статті 16^і, 45, 262, 264, 288, 289, 290 та ін.).

У цивільному судочинстві виокремлюються функції позивача, відповідача, третіх осіб та інших осіб, що беруть участь у справі і вирішенні цивільних справ. Відповідно до ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні пра­ва щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які бе­руть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслід­ки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійснен­ню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України.

Органічною частиною змагальності судочинства є участь сторін у дослідженні доказів. Тому в змагальному процесі вста­новлення обставин справи стає результатом як діяльності сторін (осіб, які беруть участь у справі) з надання доказів, так і дослі­дження цих доказів судом із наданням сторонам права брати участь у процедурах їх дослідження, а також оцінки судом лише доказів, наданих йому сторонами (самостійно чи за їх клопотан­ням за допомогою суду). При цьому невикористання стороною права брати участь у процедурах дослідження доказів вважається допустимою формою його реалізації.

Розгляд судових справ у змагальному процесі не може виклю­чати активності суду в межах тих повноважень, які адекватні його процесуальній функції і не можуть підміняти ту чи іншу сторону. Так, у цивільному судочинстві за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, суд сприяє здійсненню їхніх прав; вказує сторонам на обставини, котрі за законом вони мають доказати, тощо. Ви­ходячи з визначеної у цивільному процесуальному законодавстві моделі змагальності суд розглядає справу за участі сторін, але має право розглянути справу за наявності в ній достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін, якщо обидві сторони або відповідач не з’явилися в судове засідання; залишити заяву без розгляду, якщо в судове засідання не з’явився позивач. Так, від­повідно до ст. 169 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в межах строків, встановлених ст. 157 цього Кодексу, у разі: не­явки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вру­чені судові повістки; першої неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поваж­ними; першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності; якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутнос­ті, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники. При цьому неявка представника в судове засі­дання без поважних причин або неповідомлення ним про при­чини неявки не є перешкодою для розгляду справи. За клопотан­ням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відклас­ти її розгляд. У разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, якщо від нього не надійшла за­ява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду (п. З ч. 1 ст. 207 ЦПК України). У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи до­казів (постановляє заочне рішення).

У кримінальному судочинстві, наприклад, відмова прокурора від обвинувачення, з якою погодився потерпілий, є для суду обов’язковою; суд не може направити справу на додаткове роз­слідування з метою погіршити становище підсудного чи притягти до відповідальності інших осіб тощо. Кримінально-процесуальний закон не дає права суду або судді порушувати кримінальну справу (статті 275, 278 КПК). У разі скасування постанови прокурора, слідчого чи органу дізнання про відмову в порушенні справи суд­дя сам не має права порушити кримінальну справу, а, скасовуючи постанову, повертає матеріали для проведення додаткової пере­вірки (ст. 236² КПК).

Норма щодо підтримання державного обвинувачення в суді прокурором у незмінному текстуальному вигляді в Конституції України згадується двічі: у п. 1 ст. 121 розділу VII «Прокуратура» і в п. 5 ч. З ст. 129 розділу VIII «Правосуддя». У першому випадку вона має значення однієї з функцій прокуратури (див. коментар до ст. 121), у другому — є однією з основних засад кримінального процесу.

Як функція вона визначає види, напрями діяльності проку­рора та обумовлена його роллю в процесі. Прокурор виконує цю функцію як представник держави через свої публічно-правові обов’язки.

Функція обвинувачення, що реалізується прокурором у суді, є розвитком кримінального переслідування, яке він здійснював на досудовому розслідуванні, наглядаючи за додержанням законів органами, котрі провадять дізнання і досудове слідство. У кримі­нальному судочинстві прокурор є стороною в процесі, який здій­снює обвинувальну функцію від імені держави, тобто державне обвинувачення. Поряд з обвинуваченням від імені особи (при­ватним обвинуваченням) він є носієм функції обвинувачення, яка належить до числа визначальної тріади функцій: обвинувачення, захисту та вирішення справи, які є самостійними, незалежними одна від одної і виконуються різними суб’єктами.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором як одна з основних засад судочинства впливає на побудову усіх судових стадій процесу, його форм та інститутів. Ця норма є за­кріпленням певних складових елементів двох процесуальних принципів — публічності і змагальності. Через дію принципу пу­блічності прокурор зобов’язаний за наявності приводів і підстав у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити кримі­нальну справу, вжити всіх передбачених законом заходів для вста­новлення події злочину, осіб, винуватих у його вчиненні, а також до їх покарання. Одночасно він зобов’язаний не допускати при­тягнення до відповідальності та засудження невинуватих.

Змагальність судового процесу означає таку його побудову, при якій функція суду з вирішення справи відокремлена від функції обвинувачення і функції захисту, причому функцію обвинувачення здійснює одна сторона (прокурор, потерпілий, цивільний позивач), а функцію захисту — інша (підсудний, його захисник, цивільний відповідач) (див. коментар до п. 4 ч. З ст. 129 Конституції).

Обвинувачення — обов’язкова передумова правосуддя. Без нього не виникає не тільки функція захисту, а й власне правосуд­дя. При відсутності сторони обвинувачення (прокурора) підсуд­ний (його захисник) захищаються від обвинувачення, сформульо­ваного в обвинувальному висновку за підсумками досудового слідства, а суд вимушений брати на себе ініціативу у наданні й до­слідженні доказів, зібраних слідчим під час розслідування, тобто виконувати не тільки невластиві суду обов’язки, а й такі, що не відповідають і суперечать природі судової влади взагалі. Проте практика участі прокурора лише по певних категоріях справ (які визначалися наказами Генерального прокурора) або на вимогу суду чи на розсуд прокурора існувала у вітчизняному криміналь­ному судочинстві багато десятиріч. Для унеможливлення пере­кручення принципів, які визначають природу кримінального процесу, Конституція України закріпила вимогу щодо підтриман­ня державного обвинувачення в суді прокурором не тільки як функції, а й як засаду судочинства. Кримінально-процесуальне законодавство, деталізуючи дію конституційного положення, визнає участь прокурора в судовому засіданні обов’язковою, крім випадків, коли розглядаються справи приватного обвинувачен­ня або коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення. Так, коли прокурор дійде переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, він зобов’язаний відмовитись від обвинувачення і викласти мотиви відмови. У цьому разі суд роз’ясняє потерпіло­му та його представнику їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення.

Якщо потерпілий не бажає скористатися цим правом, суд своєю ухвалою (постановою) закриває справу.

Засада судочинства щодо забезпечення обвинуваченому пра­ва на захист є відображенням у кримінально-процесуальному праві одного з основних прав людини і громадянина, закріплених у розділі II Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (див. коментар до статей 59, 63).

Будучи соціально-правовою цінністю, право на захист від обвинувачення посідає визначальне місце в системі гарантій осо­би у кримінальному судочинстві. Одночасно воно є передумовою правосуддя, оскільки використання усього аспекту юридичних засобів протистояння обвинуваченню слугує вирішенню його завдань. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів України» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Право обвинуваченого (підсудного) утворює вся сукупність прав, що йому належать, і здійснення яких дає можливість оспо­рювати висунуте проти нього обвинувачення, доводити свою не­причетність до злочину, невинуватість або меншу винуватість, за­хищати інші законні інтереси у справі. Право обвинуваченого (підсудного) на захист включає в себе і право мати захисника (див. коментар до статей 59,63 Конституції). Обвинувачений має право: знати, в чому його обвинувачують; давати показання з пред’явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповіда­ти на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріа­лами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстан­ції; заявляти відводи; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судці та суду, а за наяв­ності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Право на захист є невід’ємним від гарантій його реалізації. Саме реальне здійснення цього права є ключовим в конституційній нормі, яка вимагає забезпечення обвинуваченому його права. Кримінально-процесуальний закон визначає коло суб’єктів, на яких покладається забезпечення цього права: особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов’язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз’яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захища­тися встановленими законом засобами від пред’явленого обвину­вачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Конституційні норми дали поштовх для розширення змісту і переліку прав обвинуваченого (підсудного) у кримінально- процесуальному законодавстві, зокрема:

— розширилося коло осіб, які можуть надавати допомогу як захисник;

— збільшилися можливості вибору обвинуваченим (підсуд­ним) конкретного захисника своїх прав;

— з’явилися нові підстави обов’язкової участі захисника по певних категоріях справ;

— збільшилися можливості сторін щодо захисту своїх прав й інтересів завдяки послідовній реалізації принципу змагальності, через що суддя не вправі відмовити учасникам процесу у досліджен­ні в суді доказів, якщо вони є належними і допустимими.

Суттєве значення мають гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами як конституційна засада судочинства.

Гласність судового процесу в цілому є похідною від принципу незалежності суду і рівності сторін у судочинстві і забезпечує «прозорість» судочинства. Судовий процес стає «прозорим», коли держава визнає пріоритет прав громадян. Громадянське суспіль­ство зацікавлене у незалежному суді та рівності сторін, і тому лише в умовах гласності судова незалежність і рівність сторін стають гарантованими.

Виходячи з цього, гласність судочинства має три аспекти: як обов’язок суду забезпечити гласність судочинства; як право сторін на гласний розгляд справи; як право бажаючих бути присутніми у відкритих судових засіданнях, поширювати та отримувати ін­формацію про діяльність суду.

Враховуючи різноплановість прояву гласності судочинства, слід виділяти гласність загальну (гласність для народу) і гласність сторін. Загальна гласність означає можливість присутності у суді усіх бажаючих при розгляді судових справ і допустимість у різних формах, і перш за все у засобах масової інформації, висвітлення діяльності судів. Загальна гласність забезпечує суворе дотриман­ня належної судової процедури і сприяє підвищенню довіри до судової влади та авторитету правосуддя. Крім того, реалізація гласності сприяє свободі засобів масової інформації, які висвіт­люють діяльність суду.

У частині 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що розгляд справ у судах відбувається відкри­то, крім випадків, установлених процесуальним законом. Учас­ники судового процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, можуть використовувати портативні аудіотех- нічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кіно­зйомки, відеозапису, а також транслювання судового засідання допускається за рішенням суду.

Гласність сторін відбивається в їх праві на гласне судочинство, а також у праві бути повідомленими про зміст вимог і заперечень сторін, знайомитися з матеріалами судової справи, бути вислуха- ними у судовому засіданні тощо.

Гласність судочинства у Конституції поєднується з повного фіксацією судового процесу технічними засобами, оскільки фік­сація судового процесу технічними засобами забезпечує гласність судочинства. Пункт 10 ст. 370 КПК України передбачає як без­умовну підставу для скасування вироку відсутність фіксування технічними засобами ходу судового процесу у передбачених КПК випадках.

Гласність судочинства притаманна всім стадіям судочинства — при розгляді справи по суті, апеляційному та касаційному пере­глядах. Разом з тим у практиці Європейського суду з прав людини виникали питання про дотримання принципу гласності в апеля­ційних, касаційних та інших інстанціях, де перевіряються прий­няті рішення. У справах «Монелля проти Швеції» (рішення від 22 лютого 1984 р.) та «Моріс проти Швеції» (рішення від 2 берез­ня 1987 р.) перед судом постало питання про можливість відступ- лення в апеляційній інстанції від принципу відкритого розгляду, на якому обвинувачений може бути присутній і відстоювати свою позицію щодо захисту, з урахуванням особливості національного процесуального права.

Суд постановив, що якщо розгляд у суді першої інстанції був гласним, то її відсутність у судах другої і третьої інстанцій може бути виправдана особливостями процедури. Якщо скарга зачіпає виключно питання права, а не факту, то, на думку Суду, вимоги гласного розгляду є дотриманими і тоді, коли заявнику не була надана можливість особисто бути заслуханим у апеляційному або касаційному суді (Европейский Суд по правам человека. Избран­ные решения : в 2 т. — М., 2000. —ТІ, — С. 584—585).

Оскільки принцип гласності реалізується через обсяг прав, обов’язків і повноваження суб’єктів процесу та процедури їх здій­снення, можна говорити, що у системі засад судочинства гласність може бути певного мірою обмежена. Так, загальна гласність може обмежуватися за колом осіб (наприклад, для неповнолітніх) або за характером досліджуваних обставин (які містять державну та­ємницю або становлять особисту таємницю, містять відомості про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, таємницю усиновлення тощо). Відповідно до ст. 6 ЦПК розгляд справ у всіх судах проводиться і відкрито. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. За­критий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий роз­гляд може привести до розголошення державної або іншої таєм­ниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлен­ня, запобігання розголошення відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відо­мостей, що принижують їх честь і гідність.

Поряд із загальною гласністю може бути обмеженою і глас­ність сторін. Гласність сторін є обмеженою, якщо сторона не бере участі у тих чи інших судових процедурах або не має можливості знайомитися з матеріалами справи тощо.

Обмежена гласність сторін не є наслідком порушення про­цесуальних прав, і тому обмежену гласність слід відрізняти від її порушення. Так, відповідно до ст. 327 ЦПК судове рішення під­лягає скасуванню, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть учать у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, або якщо суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не були притягнуті до участі в справі.

Апеляційне та касаційне оскарження рішень суду — усталені в сучасному судочинстві способи оскарження рішень суду.

Право на апеляційне та право на касаційне оскарження є еле­ментами права на судовий захист. Ці права реалізуються у про­цедурах апеляційного та касаційного перегляду, які регламенту­ються процесуальним законодавством.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження ґрун­тується на інстанційній побудові судової системи (інстанційнос- ті), розмежуванні функцій судів різних інстанцій, можливості декількох судів розглядати ту чи іншу справу.

У сучасних процесуальних системах право на апеляційне оскарження судових рішень регламентовано як право на оскар­ження рішень, що не набрали законної сили, а право на касацій­не оскарження рішень — як право на оскарження рішень, що набрали законної сили. При цьому суд апеляційної інстанції ви­рішує питання факту і права, а суд касаційної інстанції вирішує питання лише права. Цими суттєвими обставинами визначають­ся повноваження апеляційних та касаційних судів та процедур апеляційного та касаційного провадження.

Конституція, як видно зі змісту положення, що коментується, визнала як засаду судочинства доступ до правосуддя через визна­ння права на апеляційне та касаційне оскарження. Разом з тим вона передбачила, що у законі можуть бути визначені випадки, які унеможливлюють апеляцію та касацію рішень суду. У зв’язку з цим має принципове значення для реалізації цієї засади судо­чинства регламентація апеляційного та касаційного оскарження рішень суду у процесуальному законодавстві.

Так, ст. 13 ЦПК України передбачає забезпечення апеляцій­ного і касаційного оскарження судових рішень. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених ЦПК України.

Відповідно до ст. 292 ЦПК України сторони, а також інші особи та прокурор, які брали участь у справі, можуть оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Стаття 293 ЦПК України передбачає, що на ухвали суду може бути подана апеляційна скарга за умов, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню справи, та у випадках, передбачених ЦПК.

Аналогічні норми містяться у КПК України. Згідно зі ст. 347 КПК апеляція може бути подана:

1) на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місце­вими судами;

2) на постанови про застосування чи незастосування приму­сових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцеви­ми судами.

Апеляція також може бути подана:

1) на ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом, про за­криття справи або направлення справи на додаткове розсліду­вання;

2) на окремі ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом;

3) на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених кпк.

Правила, які конкретизують положення Конституції України щодо забезпечення касаційного оскарження рішень суду, також містяться у чинному процесуальному законодавстві. Наприклад, відповідно до ст. 324 ЦПК України право касаційного оскаржен­ня мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки. У касаційному порядку оскаржу­ються рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеля­ційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; ухвали суду першої інстанції, вказані у пи. 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29 ч. 1 ст. 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному по­рядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріаль­ного права чи порушення норм процесуального права.

Певні обмеження допустимості апеляції і касації окремих рішень сприяють підвищенню функціональної спроможності та ефективності діяльності апеляційних і касаційних судів. Забез­печене Конституцією України право на судовий захист та Євро­пейською конвенцією з прав людини та основних свобод право на справедливий суд не порушуються певними обмеженнями апеляції чи касації, оскільки заінтересованій особі вже надавало­ся право бути заслуханим у суді першої інстанції. Право вимоги доступу до другої або третьої інстанції Конституція, а також Єв­ропейська конвенція з прав людини не визначають. Хоча, вихо­дячи з принципу про необхідність надання ефективного право­вого захисту (ст. 6 Конвенції), таке право може існувати, але у та­кому разі є доцільним регламентувати процесуальні механізми допуску до апеляції чи касації, виходячи з того, що пріоритетним має бути забезпечення функціональності судів, які б в іншому випадку були перевантажені судовими справами, в тому числі з незначними вимогами та тими, що не мають принципового характеру

Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до вико­нання на всій території України.

Обов’язковість рішень суду як засада судочинства конкрети­зується у процесуальному законодавстві і пов’язується з набран­ням рішеннями законної сили. Виходячи з обов’язковості рішен­ня, законодавчо передбачені процедури звернення рішень до виконання, якими завершується судова справа. Так, згідно зі ст. 115 ГПК рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і вико­нуються у порядку, встановленому Законом України «Про вико­навче провадження». Стаття 14 ЦПК передбачає, що судові рішен­ня, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів дер­жавної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами. Неви­конання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов’язковість судового рішення не по­збавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.

Наприклад, вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення встановленого законом строку його оскарження в апе­ляційному порядку тривалістю 15 діб з моменту його проголошен­ня, а для засудженого, що перебуває під вартою, — в той же строк з моменту вручення йому вироку (ст. 349 КПК України).

Обов’язковість судових рішень, таким чином, є передумовою їх здійсненності, яка проявляється у примусовому характері рі­шень, можливості їх примусового виконання. Так, виконання вироку, яким особу засуджено до позбавлення волі або виправних робіт без позбавлення волі, здійснюють відповідні органи, перед­бачені нормами кримінально-виконавчого права. Суд, який по­становив вирок, зобов’язаний стежити за тим, щоб він був звер- нений до виконання (ч. 7 ст. 404 КПК). Органи по виконанню вироку або інших рішень суду у кримінальній справі повідомляють суд, який постановив вирок, про його виконання (ч. 8 ст. 404 КПК). Відповідно до ст. 382 КК України невиконання судового рішення є самостійним складом злочину.

Судове рішення, яке набрало законної сили, крім обов’яз­ковості та здійсненності, має й інші правові властивості: незмін­ність, неспростовність, виключність, преюдиціальність. Тому обов’язковість судових рішень є складовою законної сили судових актів і передумовою їх виконавчої сили.

Ефективний судовий механізм захисту неможливий без про­цедур примусової реалізації рішень суду. Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Бурдов проти Росії» від 7 трав­ня 2002 р. зазначив, що у контексті ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод виконання судового рішення, прий­нятого будь-яким судом, має розглядатися як складова «судового розгляду». Більшість справ, що надходять до Європейського суду з прав людини, стосуються питань дотримання національними судами ст. 6 Конвенції в частині тривалості виконання судових рішень національних судів, винесених на користь заявників. У своїх рішеннях ЄСПЛ зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позбавляють положення и. 1 ст. 6 Конвенції будь-якого сенсу. Так, у справі «Шмалько проти України» Євро­пейський суд наголосив, що и. 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов’язків. Однак це право було б ілюзор­ним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, — і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 Конвенції як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який до­говірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвен­цію. Отже, для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухвале­ного будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».

Невиконання судових рішень кваліфікується ЄСПЛ не лише як порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, але і як порушення інших кон­венційних прав. Так, у справі «Войтенко проти України» Суд знайшов порушення и. 1 ст. 6, ст. 13 та ст. 1 протоколу №1 Кон­венції. Він зазначив, що рішення українського суду залишалось невиконаним через відсутність бюджетних коштів та законодавчих заходів. Суд констатував, що неможливість заявника домогтися виконання його рішення протягом чотирьох років, крім порушен­ня ст. 6, становить втручання у його право на мирне володіння майном у сенсі и. 1 ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції. Як наслідок, заявникові було присуджено 2 000 евро на відшкодування немай- нової шкоди та 33 евро на відшкодування витрат.

Конституція передбачає, що законом можуть бути визначені та­кож інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

У конституційно-правовому аспекті це означає, що засадами судочинства є основні конституційні засади, а також засади, пе­редбачені законом. У статті 129 законодавець перерахував основні засади судочинства. Це означає, що і в самій Конституції можуть міститися, поряд з окремо визначеними, правові положення, які за своїми ознаками та регулятивним значенням можуть бути також названі засадами судочинства і які забезпечують права і свободи людини. Так, до них можна віднести: державну мову судочинства (ст. 10), особисту недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. ЗО), таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), охорону особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32), доступність і гарантованість судового захисту і свобод людини і громадянина (ст. 55) та ін.

У механізмі реалізації конституційних засад судочинства з точки зору правової визначеності мають значення межі конкре­тизації цих засад у процесуальному законодавстві, а також фор­мування специфічних засад судочинства в окремих судових юрис­дикціях, що є предметом правового регулювання відповідного процесуального законодавства.

Так, КПК України передбачає як принципи, крім визначених у Конституції, безпосередність, усність судового розгляду (ст. 257), незмінність складу суду при розгляді справи (ст. 258) тощо.

Частина 5 коментованої статті передбачає відповідальність за не­повагу до суду і судді, яка є самостійним складом правопорушення.

Так, ЦПКУкраїни передбачає відповідальність свідків та екс­пертів (статті 50, 53). Частина 5 ст. 50 ЦПК містить норму, що за завідомо неправдиві показання або за відмову від давання пока­зань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків — відпові­дальність, встановлену законом. Частина 13 ст. 53 ЦПК перед­бачає, що за завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків експерт несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків — відповідальність, встановлену законом.

Стаття 185³ КпАП України встановлює адміністративну від­повідальність за неповагу до суду. Відповідно до цієї статті непо­вага до суду, що виразилася у злісному ухиленню від явки в суд свідка, потерпілого, позивача або непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил, тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністра­тивний арешт на строк від 15 діб. Злісне ухилення експерта пере­кладача від явки в суд тягне за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Кримінальна відповідальність встановлена за втручання у ді­яльність судових органів, за погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя або присяжного, за посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльніс­тю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, невиконання судово­го рішення (статті 376, 377, 379, 382 ККУкраїни).