Стаття 127. Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викла­дацької та творчої.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправ­ляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.

Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом.

Правосудця є однією із функцій судової влади. У частині 1 коментованої статті визначено коло суб’єктів, яких може бути залучено до її виконання. Зокрема, основним суб’єктом, на якого покладається обов’язок здійснення правосудця, є професійний судця. У цій статті акцентується на «професійній» формі виконан­ня службових обов’язків із здійснення правосудця, що передбачає особливі вимоги до освіти, досвіду та інших професійно важливих характеристик цього суб’єкта. Як зазначено в тлумачному слов­нику української мови, професіоналізм — це оволодіння основами і глибинами якої-небудь професії (Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. — К. ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. — С. 62). Отже, поняття «професійний судця» акумулює якісно-ціннісний комплекс поєднання глибоких різносторонніх знань, умінь, професійних суддівських навиків, практичного досвіду, загальнолюдської культури, що відображає ступінь самоорганізації особи, рівень її професійної діяльності, забезпечує ефективність судової системи та сприяє зростанню її авторитету.

Вимоги, що ставляться до професіоналізму судців, сьогодні більш високі, ніж раніше. Це обумовлюється зміною: а) умов функціонування судів (наприклад, унаслідок законодавчого про­гресу), б) змісту суспільної ролі суду, в) розуміння природи право- застосовної функції суду. Разом із тим професіоналізм сучасних судців акумулює в собі суперечливі і неусталені моральні ціннос­ті, перебуває на конвенційному рівні свого формування та розви­тку, супроводжуваному порушенням професійних норм і ціннос­тей та деформаціями (корупція, бюрократизм тощо). Саме тому в інтересах судової системи, суспільства, держави в цілому щоб відбір кандидатів на посади судців та оцінка відповідності судці займаній посаді здійснювались за єдиним критерієм — рівнем їх професіоналізму.

Крім професійних суддів, до здійснення правосуддя можуть залучатися також народні засідателі і присяжні, але «у визначених законом випадках». Це положення означає, по-перше, що коло суб’єктів, яким може бути надано право здійснювати одну із функ­цій судової влади — правосуддя, може бути розширене за рахунок народних засідателів і присяжних; по-друге, це повноваження скоріше є винятком, ніж постійною формою діяльності зазначе­них осіб, оскільки відсутня вказівка на їх професійний характер. Тобто для народних засідателів і присяжних відправлення право­суддя не є основною професійною діяльністю, звідси — відсутність особливих вимог щодо необхідної кваліфікації цих осіб; по-третє, ці особи залучаються до виконання функцій з відправлення пра­восуддя у виключних випадках — визначених законом. Отже, окреслення процесуальних та організаційних питань забезпечен­ня участі народних засідателів і присяжних у здійсненні однієї з функцій судової влади є обов’язком законодавця. Зокрема, за­коном мають бути визначені порядок добору та залучення в судо­вий процес народних засідателів і присяжних, обсяг їх повнова­жень, випадки їх обов’язкового залучення до процедури відправ­лення правосуддя.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» народні засідателі вирішують справи у складі суду разом із суддею, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу в здійсненні правосуддя. Під час розгляду і вирішення справ вони користуються повноваженнями судді, виконуючи такі обов’язки: а) своєчасно, справедливо та безсторонньо роз­глядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотри­манням засад і правил судочинства; б) дотримуватися правил суддівської етики; в) виявляти повагу до учасників процесу;

г) додержуватися присяги судді; ґ) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, у тому чис­лі таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання тощо. На народних засідателів поширюються гарантії незалеж­ності і недоторканності суддів, установлені законом, на час ви­конання ними обов’язків зі здійснення правосуддя. Залучення народних засідателів можливе лише в цивільний і кримінальний процес і виключно в розгляд справи по суті (перша інстанція). Процесуальний закон встановлює випадки, в яких народні засі­дателі можуть бути залучені до процедури відправлення право­суддя. Так, зокрема, в кримінальний процес можуть бути залуче­ні народні засідателі при розгляді справ про злочини, за які за­коном передбачено призначення покарання у виді довічного позбавлення волі (ч. З ст. 17 КПК України). У цивільний процес залучаються народні засідателі при розгляді справ щодо: а) об­меження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізич­ної особи недієздатною і поновлення цивільної дієздатності фі­зичної особи; б) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; в) усиновлення; г) надання особі пси­хіатричної допомоги в примусовому порядку; ґ) обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу (ч. 4 ст. 234 ЦПК України).

Інститут присяжних для національної судової системи є но­вим. Тому перед законодавцем постає досить складне завдання — нормативно забезпечити організацію роботи суду присяжних.

Частину 2 ст. 127 Конституції України присвячено вимогам несумісності посади судді з іншими видами діяльності. В Євро­пейській хартії про статус суддів (п. 4.2) зазначається, що поряд зі службовою суддя може вільно займатися різноманітними ви­дами діяльності, зокрема й тими, що виражають його права як громадянина. Проте ця свобода може (і повинна) бути обмежена тією мірою, в якій ці додаткові види діяльності є несумісними з довірою щодо неупередженості і незалежності судді або з ви­могами необхідності уважно і в розумні строки розглядати справи. Вітчизняний законодавець, дотримуючись міжнародних стандар­тів щодо несумісності посади судді, закріпив, що перебування на посаді судді несумісне із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом. Суддя не має права поєднувати свою діяльність з підприємницькою або адвокатською діяльністю, будь-якою іншою оплачуваною роботою (крім викладацької, на­укової і творчої діяльності), а також входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. Суддя також не може належати до політичної партії чи професійної спілки, виявляти прихильність до них, брати участь у політичних акціях, мітингах, страйках (ст. 53 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Таким чином, Конституцією і Законом України щодо судді, по-перше, обмежуються політичні права громадянина; по-друге, обмежуєть­ся свобода обрання додаткової трудової діяльності; по-третє, на­водиться вичерпний перелік допустимої додаткової діяльності (викладацька, наукова, творча).

Слід зазначити, що обмеження політичних прав суддів є необ­хідним заходом і пов’язане із суспільним менталітетом, що склав­ся на даний час. В умовах же розвинутої правової держави, гро­мадянського суспільства свобода кожного носія судової влади від ідейного чи емоційного тиску забезпечується в першу чергу верхо­венством права. Гарантіями незалежного, неупередженого від­правлення правосуддя є високий рівень професійної правосвідо­мості суддів, внутрішнє сприйняття ними правил змагальності судового процесу.

Обмеження свободи вибору додаткової трудової діяльності спрямоване, по-перше, на забезпечення незалежності і неуперед­женості судді; по-друге, на створення умов належного і сумлін­ного виконання ним своїх основних професійних функцій; по- третє, на запобігання можливості використання ним свого служ­бового становища в інтересах іншої роботи. Така конституційна заборона тим самим захищає репутацію судді і авторитет судової влади. Дозвіл на заняття суддею науковою, викладацькою або творчою діяльністю сприяє підвищенню його професійної май­стерності, інтелектуального рівня, правової обізнаності, збагачен­ню спеціальних знань, утвердженню його статусу як фахівця найвищої категорії. Водночас у законодавстві доцільно передба­чити критерії допустимості такої діяльності: вона має здійснюва­тися тільки у вільний від основної роботи час, не повинна зава­жати виконанню професійних функцій судді, впливати на його незалежність і неупередженість та повинна мати характер додат­кової трудової діяльності.

У частинах 3—5 коментованої статті закріплено кваліфікацій­ні вимоги до суддів. Так, ч. З встановлює загальні (мінімальні) вимоги: обов’язковість громадянства України, віковий (не молод­ше 25 років) та освітній (вища юридична освіта) цензи, наявність досвіду роботи в галузі права (не менш як три роки), проживання в Україні (не менш як десять років), володіння державною мовою (українською).

Основною же вимогою для заняття посади судді є отримання рекомендації кваліфікаційної комісії суддів. Згідно з Законом Укра­їни «Про судоустрій і статус суддів» відповідну рекомендацію надає Вища кваліфікаційна комісія суддів за результатами заходів з кон­курсного добору на заміщення вакантних посад судді (ст. 71). Рекомендація ґрунтується на оцінці відповідності претендента на посаду об’єктивним вимогам, встановлених Конституцією України, та професійної придатності кожної окремої особи до виконання повноважень професійного судді. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює також, що не можуть бути рекомендо­вані на посаду судді громадяни: 1) визнані судом обмежено дієздат­ними або недієздатними; 2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді;

3) які мають не зняту чи не погашену судимість (ст. 64).

У частині 4 ст. 127 Конституції України передбачено умови для призначення на посади суддів спеціалізованих судів осіб, які ма­ють фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Це означає, що суддями в цих судах можуть бути особи без вищої юридичної освіти. Але ці судді мають право відправляти правосуддя лише у складі колегій суддів, тобто передбачається, що судді-юристи повинні превалювати в складі колегії. Але механізм добору та призначення на посади таких суддів ще не створено. Окремі на- працювання щодо цього питання закладено в Законі України «Про судоустрій» 2002 р., але на практиці жодного суддю-неюриста не було призначено (обрано) на посаду, а Закон України «Про судо­устрій і статус суддів» 2010 р. це питання взагалі залишив поза увагою.

У частині 5 коментованої статті встановлено, що вимоги сто­совно стажу, віку та професійного рівня окремих категорій суддів передбачено законом. Керуючись наданим повноваженням, за­конодавець встановив, наприклад, у Законі України «Про Кон­ституційний Суд України» додаткові (підвищені) кваліфікаційні вимоги до суддів, зокрема, суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, науко­вої або педагогічної роботи за фахом не менше десяти років, во­лодіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років (ст. 16).

У частині 6 коментованої статті встановлено, що законодавець повинен розробити механізм захисту професійних інтересів суддів. У Законі України «Про судоустрій і статус суддів» завдання за­хисту професійних інтересів суддів покладено на органи суддів­ського самоврядування — самостійне колективне вирішення суд­дями питань, не пов’язаних із відправленням правосуддя. Як за­значається в ст. 113 згаданого Закону, суддівське самоврядування є однією з гарантій забезпечення самостійності судів і незалеж­ності суддів. Діяльність органів суддівського самоврядування має сприяти створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утверджу­вати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручан­ня в їх діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами у системі судів. Організаційними формами суддівського само­врядування є збори суддів, ради суддів, конференції суддів, з’їзд суддів України.