Стаття 126. Незалежність і недоторканність суддів гаран­туються Конституцією і законами України.

Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затрима­ний чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституцій­ного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призна­чив, у разі:

1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

4) порушення суддею вимог щодо несумісності;

5) порушення суддею присяги;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

7) припинення його громадянства;

8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з по­сади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Коментована стаття закріплює систему гарантій забезпечення незалежності і недоторканності суддів, які є невід’ємною складо­вою їхнього статусу, конституційними принципами організації і функціонування судів та професійної діяльності суддів. Незалеж­ність суддів полягає передусім в їхній самостійності, непов’язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею.

Виключна важливість цих гарантій полягає у можливості створення ефективного організаційно-правового механізму, який надійно попереджував би будь-які спроби впливу на суддів або втручання в процес здійснення правосуддя.

Принцип незалежності суддів є як конституційним (за джерелом закріплення), так і міжгалузевим (за сферою застосування) принци­пом судочинства. Він закріплений у ст. 6 Закону України «Про судо­устрій і статус суддів» та деяких статтях процесуальних кодексів України, які передбачають, що при здійсненні правосуддя судді і на­родні засідателі (при розгляді кримінальних справ) незалежні та підпорядковуються лише закону.

Незалежність, ефективність судової системи ґрунтуються також на певних принципах, вироблених міжнародною практикою. До найважливіших міжнародних актів, які визначають основні прин­ципи та стандарти правосуддя, слід віднести — Конвенцію про за­хист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ратифікована відповідно до Закону України від 17 липня 1997 р. № 475/97), Реко­мендацію (84) 5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдо­сконалення судової системи, Європейську хартію про закон «Про статус суддів», ухвалену 10 липня 1998 р., Рекомендацію № Я (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалену Комітетом мі­ністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р., Регламент Європейського Суду з прав людини від 4 листопада 1998 р. Зокрема, в Основних принципах незалежності судочинства Організації Об’єднаних На­цій, Конвенції з прав людини та Рекомендаціях Комітету міністрів для країн-членів Європейської Ради щодо незалежності та ролі судів деталізуються принципи, на яких має ґрунтуватися судова система. Зазначені у цих положеннях ознаки сильної юридичної системи згруповано таким чином.

1. Судді повинні бути незалежними. Це означає, що їхні рі­шення не підлягають ніякому перегляду, крім спеціальних судових процедур, передбачених законом, а суддям гарантується перебу­вання на посаді до досягнення певного віку, або до закінчення встановленого строку перебування на посаді; оплата праці суддів має бути забезпечена законом.

2. Судді повинні мати достатні повноваження для виконання своїх обов’язків здійснювати правосуддя і судочинство.

3. Суддя повинен ухвалювати рішення без будь-яких прямих чи непрямих обмежень, невідповідного впливу, тиску, погроз чи втручань; судді не зобов’язані доповідати про обставини справ особам, які не мають відношення до судочинства.

4. Судді повинні робити фактичні висновки з наявних доказів, додержуватися процедури ведення засідання й заслуховування свід­ків, правильно застосовувати закон і виносити кінцеве рішення.

5. Справу не можна відкликати від певного судді, не маючи на те достатніх підстав, таких, як хвороба або конфлікт інтересів.

6. Справи не повинні розподілятися між суддями за бажанням осіб, які можуть бути заінтересованими у вирішенні справи.

7. Критеріями призначення суддів мають бути висока квалі­фікація, бездоганна репутація, відданість ідеалам правосуддя, а порядок добору суддів повинен бути чітко визначеним.

8. Повинен існувати справедливий порядок розгляду дисци­плінарних справ щодо суддів.

9. Влада мусить створювати відповідні умови для ефективної діяльності суддів, зокрема наймати потрібну кількість суддів і за­безпечувати їх належну підготовку, надавати в їхнє розпоряджен­ня відповідний персонал та обладнання, а також дбати про те, щоб статус та платня суддів відповідали гідності їх професії і відпові­дальності.

Останнє положення безпосередньо зумовлює діяльність дер­жави щодо створення такої організації судової системи, яка б за­безпечила реалізацію права громадянина на судовий захист і спра­ведливе судочинство.

Незалежність суддів і підкорення їх лише закону є найважли­вішою засадою правосуддя і передумовою їх об’єктивності і неупе­редженості. При здійсненні правосуддя судді не залежать від ор­ганів законодавчої і виконавчої гілок влади, органів державного управління, службових осіб, громадських організацій, партій і рухів, від думки і позицій сторін у цивільних, адміністративних і госпо­дарських справах, висновків органів дізнання і досудового слідства та прокурора у кримінальних справах, від вищестоящих судів.

Захист судді від свавілля з боку законодавчої влади передба­чає, що остання не може ні нав’язати чинним судовим процедурам нові правила, ні змінити результат уже прийнятих рішень.

Незалежність суддів при розгляді конкретних справ має за­безпечуватися і в самому суді. Непроцесуальний вплив на суддю з боку інших суддів та керівників суду є неприпустимим.

При здійсненні правосуддя судді вирішують усі питання у спра­ві за внутрішнім переконанням і за своєю совістю, виходячи при цьому з обставин справи і підкоряючись лише вимогам закону.

Підкорення суддів лише закону полягає у тому, що справа розглядається на підставі точного виконання ними матеріально­го і процесуального законодавства. Ніякі посилання на доціль­ність, вказівки і клопотання, від кого б вони не надходили, не звільняють суддів від обов’язку точно застосувати закон до об­ставин конкретної справи. Судові рішення, які ними постанов­ляються, мають базуватися на аналізі усіх доказів у сукупності.

Незалежність суддів і підкорення їх лише закону взаємопо­в’язані, оскільки відсутність вимоги до суддів про дотримання закону при здійсненні правосуддя призвела б до сваволі.

Незалежність суддів — це фундаментальний принцип функ­ціонування судової влади, зміст якого є універсальним і практич­но не змінюється під впливом тієї чи іншої національної правової системи.

Можна виокремити організаційну (інституціональну) та функ­ціональну незалежність суддів. Перша полягає в тому, що судді не повинні підкорятися ні законодавчій, ні виконавчій гілкам влади і мають бути неупередженими, а визнаний Україною принцип верховенства права забороняє приймати законодавчі акти, що анулюють з ефектом зворотної сили рішення суду; друга — у під­коренні суддів при здійсненні правосуддя тільки Конституції і за­конам України.

Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 акцентував: «Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті пе­редусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо» (абзац другий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини).

Ідея сильної судової влади може залишитися лише деклара­цією, якщо не буде створено належних гарантій особистої неза­лежності і процесуальної самостійності суддів. Забезпечення незалежності судочинства є найважливішою, фундаментальною проблемою конституційного нормування. Формула «суди неза­лежні і підкоряються лише закону» була і в Конституції СРСР, і в конституціях Української РСР 1937 і 1978 рр., однак ця норма на теренах України існувала тільки на папері. У той же час історичний досвід наочно переконує, що закріплення в Конституції норма­тивів незалежного судочинства хоча й не призводить автоматично до їх втілення в життя, але дає могутній поштовх до цього, створює необхідні політико-правові передумови на шляху становлення дійсно незалежної судової влади. Тому конституційне унормуван­ня принципу незалежного суду і гарантій його реалізації має не­пересічне значення. Визначені у коментованій і наступних статтях Конституції України гарантії незалежності і недоторканності суддів забезпечують у своїй сукупності своєрідний «внутрішній суверенітет» судової влади, який конче потрібний її носіям для справедливого і неупередженого здійснення правосуддя відповід­но до вимог закону. Суддівська незалежність є не особистим при­вілеєм суддів, а засобом захисту публічних інтересів, насамперед законних інтересів, прав і свобод людини і громадянина.

Систему гарантій суддівської незалежності, закріплених у ко­ментованій статті, можна умовно поділити таким чином: особис­та недоторканність суддів; безстрокове призначення судді на посаду; неможливість неправомірного усунення з посади судді та особиста безпека суддів і членів їх сімей.

Гарантована Конституцією України незалежність суддів за­безпечується особливим порядком їх обрання або призначення напосадута звільнення з посади (п. 27 ч. 1 ст. 85, ч. 4, ч. 5 ст. 131); захистом професійних інтересів (ч. 6 ст. 127); підкоренням суддів при здійсненні правосуддя лише закону (ч. 1 ст. 129); особливим порядком притягнення їх до дисциплінарної відповідальності (п. Зч. 1 ст. 131); забороною суддям належати до політичних пар­тій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльнос­ті, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачу­вані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (ч. 2 ст. 127); притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суду і судді (ч. 5 ст. 129); здійсненням суддівського самоврядування (ч. 2 ст. 130).

Згідно із ч. 2 коментованої статті забороняється вплив на суддів у будь-який спосіб. Йдеться про всі заходи впливу, метою яких є втручання у діяльність щодо здійснення правосуддя.

Суддя повинен мати можливість діяти без будь-якого обме­ження, неправомірного впливу, схиляння, тиску, погроз або втру­чання, прямого чи непрямого, з будь-чийого боку чи з будь-якої причини. Судді повинні мати повну свободу виносити рішення у справах безсторонньо, керуючись лише законом та власним переконанням.

Ніхто не має права вказувати судді, як слід оцінювати ті чи інші обставини справи, примушувати його постановити те чи інше судове рішення.

Втручання у здійснення правосуддя і вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняються і тягнуть за собою відповідаль­ність. Зокрема, згідно з кримінальним законодавством втручання в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службо­вих обов’язків або добитися винесення неправосудного рішення є злочином проти правосуддя (ст. 376 КК).

Під втручанням у діяльність судді розуміються вказівки, ви­моги, погрози, обіцянки різних вигод, критика судді в засобах масової інформації до вирішення справи тощо з метою схилити його до ухвалення бажаного судового рішення або до вчинення чи невчинення певних процесуальних дій.

Передбачено також кримінальну відповідальність за погрозу або насильство щодо судді, умисне знищення або пошкоджен­ня його майна, посягання на його життя або здійснення таких самих дій щодо близьких родичів судді у зв’язку з його діяль­ністю, пов’язаною зі здійсненням правосуддя.

Передбачена ч. З коментованої статті конституційна вимога, згідно з якою суддя не може бути без згоди Верховної Ради Укра­їни затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку, створює гарантію особистої недоторканності суддів, що забезпечує захист носіїв судової влади від можливих зловживань з боку посадових осіб.

Недоторканність суддів є важливою гарантією їх незалежнос­ті. Вона полягає у тому, що:

— суддя не може бути без згоди Верховної Ради України за­триманий чи заарештований до винесення обвинувального ви­року судом;

— суддя не може бути притягнутий до відповідальності і пока­раний за прийняття судового рішення або інші дії пов’язані із здійсненням правосуддя. Притягнення судді до відповідальності за дії, пов’язані із здійсненням правосуддя, може мати місце лише у разі встановлення його вини у зловживанні або вчиненні злочину у сфері службової діяльності (розділи XVII—XVIIIКК України);

— у сфері службової діяльності суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган у порядку проваджен­ня у справах про адміністративні правопорушення;

— гарантії недоторканності поширюються на житло, службо­ве приміщення судді, його особистий чи службовий транспорт, телефонні розмови, кореспонденцію, речі і документи. Відповід­но до ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» про­никнення в житло або інше володіння судді чи його службове приміщення, особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитися лише за судовим рішенням.

Кримінальна справа щодо судді може бути порушена тільки Генеральним прокурором України або його заступником.

Підсудність справи щодо обвинувачення судді у вчиненні злочину визначається Головою Верховного Суду України. Справа не може розглядатися тим судом, в якому обвинувачений обіймає чи обіймав посаду судді.

Гарантії недоторканності поширюються не тільки на професій­них суддів, а й на народних засідателів і присяжних на час вико­нання ними обов’язків, пов’язаних із здійсненням правосуддя.

У частині 4 коментованої статті встановлено, що судді обійма­ють посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду Укра­їни та суддів, які призначаються на посаду судді вперше. Перше призначення на посаду професійного судді суду загальної юрис­дикції строком на п’ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів Укра­їни. Безстрокове обрання суддів судів загальної юрисдикції здійсню­ється Верховною Радою України на підставі рекомендації та відпо­відного подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Безстрокове призначення на посаду судді створює дуже важ­ливу гарантію незалежності судді, оскільки в такому разі носій судової влади впевнений, що його не можна в будь-який час усу­нути з посади, і він за умови належної поведінки гарантований від неправомірного звільнення з посади. Гарантія стабільності за­йняття посади та забезпечення винагороди за працю є важливим соціально-психологічним чинником, який мотивує поведінку судді на підкорення виключно закону.

Із загального правила про безстрокове призначення судді на посаду передбачено два винятки.

Судді Конституційного Суду України призначаються строком на дев’ять років (ст. 148 Конституції). Цей виняток обумовлено специфікою повноважень названих суддів, які мають повноважен­ня здійснювати правосуддя у сфері конституційної юрисдикції.

Особи, які призначені на посаду судді вперше, обіймають цю посаду протягом п’яти років (ст. 128 Конституції). За цей строк є можливість освідчитись у професійних та моральних якостях носія судової влади для вирішення питання про доцільність його наступного безстрокового призначення на посаду судді.

Судді, обрані Верховною Радою України, перебувають на по­саді до досягнення шістдесяти п’яти років, інші судді — до закін­чення строку, на який їх обрано чи призначено.

У частині 5 коментованої статті встановлено вичерпний пере­лік підстав звільнення судді з посади. Таке звільнення можливе лише органом, який обрав або призначив суддю, виключно з під­став, передбачених цією частиною, за поданням Вищої ради юс­тиції. Перелік підстав для звільнення судді з посади унеможлив­лює свавільне чи необгрунтоване усунення з посади судді, за будь-яких інших обставин, в тому числі і органом, який його об­рав або призначив.

Дострокове звільнення судді з посади допускається лише у ви­падках, передбачених пп. 3—8 ч. 5 коментованої статті.

Суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади орга­ном, який його обрав чи призначив, виключно з підстав, перед­бачених ч. 5 ст. 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» звільнення судді з посади у разі закінчення строку, на який його призначено, здійснюється Президентом України.

Суддя звільняється з посади за віком органом, який його об­рав або призначив, з наступного дня після досягнення ним шіст­десяти п’яти років.

Суддя звільняється з посади у разі неможливості здійснювати повноваження за станом здоров’я органом, який його обрав чи призначив, за наявності медичного висновку, що надається ме­дичною комісією, утвореною спеціально уповноваженим цен­тральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я, або за рішенням суду про визнання судді обмежено дієздатним або недієздатним, яке набрало законної сили.

У разі порушення суддею вимог щодо несумісності він звіль­няється з посади органом, який обрав чи призначив суддю в по­рядку, встановленому Законом України «Про Вищу раду юстиції».

Звільнення судді з посади у разі порушення ним присяги або набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього здійснюється органом, який обрав чи призначив суддю у порядку, встановленому статтями 105,106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Такий суддя втрачає передбачені законом гарантії незалежності і недоторканності судді, право на грошове та інше забезпечення.

Суддя звільняється з посади у разі припинення його громадян­ства відповідно до Закону України «Про громадянство України».

Звільнення судді з посади у разі визнання його безвісно від­сутнім чи оголошення його померлим здійснюється органом, який його обрав або призначив на підставі відповідного рішення суду та подання Вищої ради юстиції, внесеного у порядку, встановленому ст. 108 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Звільнення судді з посади за його заявою про відставку чи звільнення з посади за власним бажанням здійснюється у по­рядку, встановленому ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». За таким суддею зберігаються звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку.

У частині 7 коментованої статті закріплено принцип забезпечен­ня державою особистої безпеки суддів та членів їх сімей. Цей прин­цип уособлює окрему гарантію суддівської незалежності, пов’язану із створенням безпечних умов для життя і діяльності суддів та членів їх сімей. Незалежність судді не може вважатися забезпеченою за об­ставин реальної загрози його життю, здоров’ю або майну.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їх сімей. За­ходи державного захисту суддів від перешкоджання виконанню покладених на них обов’язків і здійсненню наданих їм прав, а так само від посягань на життя, здоров’я, житло і майно суддів та їх близьких родичів у зв’язку з діяльністю суддів передбачено За­коном України від 23 грудня 1993 р. «Про державний захист пра­цівників суду і правоохоронних органів». Відповідно до ст. 2 цьо­го Закону близькими родичами є батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, бабка, онуки.

Гарантії незалежності і недоторканності суддів передбачено не тільки в нормах Конституції України, айв інших законах Укра­їни. До них належать закони України «Про судоустрій і статус суддів», «Про Вищу раду юстиції», «Про державний захист пра­цівників суду і правоохоронних органів» та Кримінальний кодекс України.