Стаття 125. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.

У коментованій статті визначено засадові положення органі­зації системи судів загальної юрисдикції в Україні: єдність, вну- трішньосистемна і територіальна розгалуженість, певна автоном­ність спеціалізованих підсистем, очолюваних вищими судами; моноцентризм судової системи, який реалізований через надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу

Закріплені у ст. 6 Конституції поняття «судова влада» і «право­суддя», яким іменується розділ VIII, не є тотожними. Правосуд­дя — це змістовна сторона судової влади. Вона показує, в який спосіб реалізується судова влада. Крім змістовної, є ще й органі­заційна сторона судової влади. Вона показує, через які структур­ні утворення реалізується судова влада. Саме тому ст. 124 Консти­туції, з якої починається розділ VIII «Правосуддя», вже в першо­му реченні містить принципову норму: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами».

Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв’язки і відносини між окре­мими її елементами (судами), а також притаманні такі якості, як ієрархічність, багаторівневість, структурованість. Судова систе­ма України, уособлюючи організаційний аспект судової влади — однієї з гілок державної влади, віддзеркалює особливості орга­нізації цієї влади у нашій державі, відповідає рівню соціально- економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, досвіду і певним традиціям. Одночасно Українська держава як член міжнародної спільноти зазнає значного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які також ураховуються у побудові судової системи.

Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судової системи відіграли вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:

— кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінально­го обвинувачення має право на справедливий і відкритий роз­гляду продовж розумного строку незалежним і неупередженим судом,створеним відповідно до закону;

— кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримі­нального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстан­цією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здій­снення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.

Але визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державах-учасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини (далі — Суд), наділеного правом тлумачення положень Конвенції і протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з по­ложень названих статей, які в сукупності сформували доктрину «права на суд», що базується на таких складниках:

— по-перше, необхідна наявність «суду», який створено на підставі закону і відповідає критеріям незалежності та неупере­дженості;

— по-друге, суду слід мати широкі повноваження і бути ком­петентним у прийнятті рішень з усіх питань права і факту неза­лежно від того, яка справа розглядається, — цивільна, адміністра­тивна, кримінальна чи господарська;

— по-третє, кожна заінтересована особа повинна мати вільний доступ до суду, тобто можливість розгляду своєї справи в суді, і їй неповинні перешкоджати надмірні правові чи якісь інші перепони.

Отже, положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про гро­мадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9), Конвен­ції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листо­пада 1950 р.

— забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права та інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвинутої системи судів, наближених до населення і наділених повноваженнями щодо розгляду справ у повному об­сязі, тобто за суттю (суди першої інстанції);

— забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повно­важеннями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;

— відповідного процесуального порядку розгляду і вирішення спору, що визначаються особливістю його предмета.

Усі зазначені чинники нормативно відображено в Конститу­ції України.

Конституція текстуально не закріплює перелік усіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є пред­метом змісту відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів).

Це такі положення:

— забезпечення доступності правосуддя у його організаційно­му аспекті завдяки побудові судової системи (на місцевому рівні) відповідно до адміністративно-територіального устрою України та утворенню підсистеми спеціалізованих судів;

— визнання певної автономності функціонування спеціалізо­ваних судів, підсистеми яких очолюють відповідні вищі суди;

— закріплення єдності та моноцентризму системи судів за­гальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував рані­ше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судо­вого органу в системі судів загальної юрисдикції;

— запровадження апеляційної форми як основного первісно­го порядку перегляду судових справ;

— заборона створення судів, порядок формування і компетен­ція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної юрисдикції.

Принцип територіальності означає розбудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно- територіального устрою, закріпленої в ст. 133 Конституції України. Цей принцип обумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення. Визначальна вимога принципу територіальності полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. З цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які поширюється юрисдикція судів. Принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територі­альне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу тери- торіальності набуває при визначенні мережі судів першого (ви­хідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забез­печити кожній особі реальну можливість дістатися судової уста­нови для вирішення своєї справи по суті. Виходячи з цього, Закон України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» ви­значив, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, облас­тей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, перед­бачені процесуальним законом (частини 1—3 ст. 21).

Отже, в основу побудови судової системи на першому її щаблі покладено адміністративно-територіальний устрій України від­повідного рівня, тобто судові округи збігаються з адміністратив­ними одиницями. Перевагою такої схеми побудови судової сис­теми є те, що вся інфраструктура держави — зв’язок, транспорт, шляхосполучення — також побудована з урахуванням її адміні­стративно-територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до свого суду.

Принцип територіальності повинен органічно поєднуватися з принципом спеціалізації. Принцип спеціалізації у побудові су­дової системи є одним з чинників забезпечення права на право­суддя, оскільки ця вимога пов’язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд — це не тільки суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з ви­несенням рішення по суті, а й суд, у кваліфікованості суддів яко­го впевнена особа, котра до нього звертається.

Конституція України закріпила принцип спеціалізації судів. Змістовне наповнення цього принципу мають здійснити відпо­відні закони і перш за все Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Він закріпив таку побудову судової системи, де мають місце елементи і «зовнішньої», і «внутрішньої» спеціалізації. Кри­терієм спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Але не тільки. У побу­дові судової системи України враховано й попередній більш ніж десятирічний досвід існування відокремленої гілки арбітражних (нині — господарських) судів, хоча між природою матеріально- правових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою, характерними для цивільного судочинства, значно більше спіль­ного з матеріально-правовими відносинами і процесуальною про­цедурою господарського судочинства, ніж кримінального. Між тим тільки система господарських і адміністративних судів побудова­на за ознакою «зовнішньої» спеціалізації, починаючи вже з судів першого рівня, тобто утворюються окремі гілки в системі судів загальної юрисдикції. Для загальних судів на першому рівні (міс­цеві суди) діє «внутрішня» спеціалізація, зміст якої полягає в тому, що в межах однієї судової установи, де це можливо завдяки кіль­кісному складу суддів, здійснюється розподіл між суддями місце­вого суду обов’язків по розгляду цивільних, кримінальних, адмі­ністративних справ, а також справ про адміністративні право­порушення.

Використання переваг «зовнішньої» спеціалізації у розбудові судів загальної юрисдикції передбачає утворення згідно з Консти­туцією України судових гілок зі спеціалізованою компетенцією з окремих галузей законодавства. Крім господарських і адміні­стративних, можливо створення й інших окремих судових гілок відповідно до критерію спеціалізованої юрисдикції. Отже, прин­цип спеціалізації має ємний, багатоаспектний характер і містить певні вимоги щодо розбудови і функціонування судів загальної юрисдикції. Визначальною з цих вимог при застосуванні «зовніш­ньої» спеціалізації є необхідність чіткого розмежування компе­тенції кожної гілки судів загальної юрисдикції. Принципи тери- торіальності і спеціалізації поєднані ідеєю єдності і цілісності судової влади. Згідно з Конституцією України жодний з загальних чи спеціалізованих судів не наділяється особливим статусом, во­ни відрізняються між собою лише предметом компетенції, колом та обсягом повноважень.

Відповідно до Конституції в Україні утворюється цілісна чо- тирьохрівнева система судів загальної юрисдикції. На вершині піраміди судової системи діє єдиний найвищий судовий орган — Верховний Суд України. Конституція України не розкриває зміс­ту поняття «найвищий». Це зробив Закон України «Про судоу­стрій і статус суддів», визначивши у ст. 38 компетенцію Верхо­вного Суду України як найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції, а саме: 1) переглядає справи на під­ставі неоднакового застосування судами (судом) касаційної ін­станції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним за­коном; 2) переглядає справи у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, пору­шення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом; 3) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради Укра­їни письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я; 4) звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Кон­ституції та законів України.

Конституція України не визначила зміст поняття «вищий суд». Закон України «Про судоустрій і статус суддів» вищими судами назвав суди третього рівня судової системи — Вищий спеціалізо­ваний суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України. Для підкреслення їх «вищого» статусу Закон надав цим судам такі повноваження: а) розглядає справи відповідної судової юрисдикції в касаційному порядку згідно з процесуальним за­коном; б) у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи відповідної судової юрисдикції як суд першої або апеляційної інстанції; в) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику; г) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань за­стосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції та ін.

Систему судів загальної юрисдикції визначено в Законі Укра­їни «Про судоустрій і статус суддів», який розвинув і деталізував відправні положення, закріплені в коментованій статті. Суди за­гальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кри­мінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Згідно з цим Законом сис­тема судів загальної юрисдикції складається із місцевих судів, апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України, тобто система судів загальної юрисдикції є чоти- рьохрівневою.

Перший рівень судової системи утворюють місцеві суди — за­гальні (районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди) і спеціалізовані (господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а також окружні адміністра­тивні суди), які є судами першої інстанції і розглядають справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

Другий рівень судової системи утворюють апеляційні суди — з розгляду цивільних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, АРК); з розгляду адміністративних справ (окружні адміністративні суди) і господарських справ (окружні господарські суди) є судами апеляційної інстанції. Апеляційний округ встановлюється відповідно до указу Президента України. Застосування поняття «апеляційний» у назві зазначених судів не означає, що вони наділені повноваженнями з розгляду справ ли­ше в апеляційному порядку. У випадках, передбачених законом, вони розглядають справи по першій інстанції. Наявність двох інстанційних повноважень у судах другого рівня значною мірою обумовлена (поряд з декількома іншими процесуальними і судо- устрійними чинниками) необхідністю передбачення відповідних повноважень щодо перегляду рішень судів другої інстанції у судів, що перебувають на третьому рівні судової системи.

Третій рівень утворюють вищі спеціалізовані суди, які висту­пають як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримі­нальних справ, господарських, адміністративних справ. Оскільки на другому рівні у судів передбачено повноваження першої ін­станції, то на третьому рівні їм надано також повноваження апе­ляційної інстанції щодо перегляду рішень апеляційних судів з роз­гляду справ по суті. Також вищим спеціалізованим судам у ви­падках, визначених процесуальним законом, надано повноважен­ня судів першої інстанції.

Четвертий рівень судової системи утворює Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судів за­гальної юрисдикції.

У частині 5 коментованої статті міститься імперативна норма щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. При цьому зміст цих понять ні у Конституції України, ні у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» не розкрито. Застосуван­ня ретроспективного інструментарію приводить до висновку про те, що й у законодавстві, й у науці під особливими судами розу­міють відокремлені судові установи зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених із загального масиву певних категорій справ (як правило, тільки кримінальних).

Надзвичайними судами вважаються суди, які утворюються одноразово, для розгляду конкретної (як правило, кримінальної) справи на підставі спеціального акта відповідного органу держав­ної влади.

Таке значення наведених понять означає, що навіть закрі­плення у законі можливості існування таких судів і визначення певного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.