Стаття 102. Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, те­риторіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Інститут президентства в сучасній Україні в процесі свого становлення пройшов кілька етапів, пов’язаних зі зміною статусу президента.

Згідно із Законом від 5 липня 1991 р. «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Кон­ституції (Основного Закону) Української РСР» та Законом «Про Президента Української РСР» Президент України за своїм стату­сом був найвищою посадовою особою Української держави і гла­вою виконавчої влади. У Конституційному Договорі між Верхов­ною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого само­врядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р. закріплювалося, що Президент України є главою держави і главою державної виконавчої влади України. За чинною Конституцією України, виходячи зі змісту ст. 102, Президент є главою держави і виступає від її імені (ч. 1 ст. 102), а також є гарантом державного суверенітету, територіальної ціліс­ності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102). Слід зазначити, що закріплен­ня на конституційному рівні статусу президента як глави держави та як гаранта певних політико-правових і соціальних цінностей є характерним для багатьох країн світу, зокрема статус президен­та як глави держави закріплено в Конституціях Італії, Естонії, Болгарії, Угорщини тощо, як гаранта — у Конституціях Польщі, Франції, Румунії тощо, як глави держави та водночас як гаранта — у Конституціях Росії, Казахстану, Таджикистану тощо. У теорії конституціоналізму визначення президента главою держави та доктрина «президента—гаранта» є підставами для обґрунтування особливого місця, ролі президента в державному механізмі та ви­окремлення президентської влади.

Правовий та реальний статус президента, його роль у про­цесі здійснення державної влади залежить від ряду певних чин­ників, а саме: виду республіканської форми правління, характеру політичного режиму, що існує в державі, від низки інших обста­вин, у тому числі від конституційних традицій, які склалися в кон­кретній країні.

Враховуючи те, що Україна є різновидом змішаної республіки, яка в науці конституційного права одержала назву «полупрези- дентська» (або «президентсько-парламентська») республіка, Пре­зидент у такій республіці займає особливе місце, яке суттєво від­різняється від інших видів республіканського правління. Зокрема, Президент «не вписується» у дві полярні системи парламентської та президентської республік і «виходить» за межі традиційної концепції поділу державної влади.

Влада Президента виокремлюється не тільки за функціональною ознакою, як три класичні влади — законодавча, виконавча та судова, але й за своїм ціннісним призначенням, що полягає в забезпеченні єдності державної влади, узгодженості здійснення функцій держави органами всіх «гілок» влади, використовуючи для цього повнова­ження, якими Президент України наділений у законодавчій, вико­навчій та судовій сферах. Обсяг повноважень Президента України дає підстави для висновку, що в Україні засновано інститут «сильно­го» глави держави при закріпленні принципу поділу державної вла­ди з дієвим механізмом стримувань і противаг.

Стаття 102 Конституції України визначає основи консти­туційно-правового статусу Президента України, основними еле­ментами якого є ціннісно-функціональне призначення Прези­дента України в державі, суспільстві відносно інших суб’єктів права, а також основні напрямки діяльності глави держави — функції Президента України.

Ціннісно-функціональне призначення Президента України в державі і суспільстві розкривається через визначення його місця в системі державної влади України та визначається такими харак­теристиками: по-перше, Президент України в системі поділу державної влади не належить ні до законодавчої, ні до виконавчої, ні до судової влади, займаючи особливе, самостійне місце в дер­жавному механізмі, але за змістом своїх повноважень Президент України найбільше наближений до виконавчої влади; по-друге, влада Президента України є похідною від влади народу України, який є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні (ч.

Характеристика Президента України як глави держави озна­чає, що Президент України є вищим одноосібним органом дер­жавної влади, який є втіленням (уособленням) держави і держав­ної влади в цілому та має повноваження виступати від імені дер­жави.

Право виступати від імені держави, тобто представництво держави, реалізується як право виступати від імені України у вну­трішньому житті країни та в міжнародних відносинах.

Право виступати від імені держави в її внутрішньому житті означає, що Президент як глава держави виступає від імені всієї державної влади перед народом України та у взаємовідносинах з іншими владними структурами, і виражається в таких його мож­ливих діях: Президент України звертається з посланнями до на­роду та зі щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; від імені України Президент нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними; приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; здійснює помилування тощо.

Одними з пріоритетних повноважень Президента України у здійсненні функцій з представництва держави поза її межами є його повноваження щодо представництва держави в міжнарод­них відносинах і здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів і укладення міжнарод­них договорів України; прийняття рішень про визнання іноземних держав; призначення та звільнення глав дипломатичних пред­ставництв України в інших державах і при міжнародних організа­ціях; прийняття вірчих і відкличних грамот дипломатичних пред­ставників іноземних держав тощо.

Статус Президента України як глави держави та право висту­пати від її імені можна охарактеризувати як основне ціннісно- функціональне призначення Президента України, що зумовлює його функції — основні напрями діяльності, закріплені в ч. 2 ст. 102 Конституції України, які, у свою чергу, відбивають зміст конкретних повноважень Президента України, закріплених уст. 106 Конституції України.

Таким чином, ч. 1 ст. 102 Конституції України є загальною відносно ч. 2 ст. 102, норми якої є загальними щодо норм розді­лу V «Президент України» та всіх інших норм Конституції Украї­ни про Президента України (за винятком норм розділу І «Загаль­ні засади»),

У частині 2 ст. 102 Конституції України закріплені положення про Президента — гаранта відносно певних сфер державного та суспільного буття.

По-перше, Президент України є гарантом державного суве­ренітету й територіальної цілісності України. Це означає, що глава держави повинен використовувати свої повноваження для забезпечення державного суверенітету України. У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. державний суверенітет визначається як верховенство, самостійність, повно­та і неподільність державної влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Державний суверенітет України пов’язаний з принципом територіальної цілісності України, який означає, що територія України — єдина і неподільна, державна влада її органів поширю­ється на всю територію країни та здійснюється за принципом поєднання централізації і децентралізації у рамках повноважень, визначених Конституцією та законодавством України.

На виконання цієї функції Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил Укра­їни; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; очолює Раду національної безпеки й оборони України; вносить до Верхов­ної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, не­безпеки державній незалежності України.

По-друге, Президент України є гарантом додержання Консти­туції України, що означає забезпечення конституційного право­порядку та конституційної законності в державі. Конституційний правопорядок — це якісний стан суспільних відносин, урегульова­них конституційно-правовими нормами, який досягається в ре­зультаті правомірної поведінки (і діяльності) всіх суб’єктів консти­туційного права. Основними характеристиками конституційного правопорядку є: врегульованість суспільних відносин конституційно- правовими нормами; функціонування державних і громадських інститутів у режимі конституційної законності (конституційності); легітимність публічної влади; поєднання (гармонійність) держав­них, колективних (суспільних) та особистих інтересів.

Принцип конституційної законності означає встановлення режиму реальності конституції, тобто її наявність, правовий ха­рактер, пряму дію її норм та ефективну її охорону; точне й неу­хильне здійснення положень конституції та інших конституційно- правових актів усіма суб’єктами, яким їх адресовано; єдину спря­мованість (узгодженість на основі конституційних принципів), системність законодавства; реальну дію ієрархії нормативно- правових актів, у системі яких конституція має найвищу юридич­ну силу

Базисом конституційної законності є конституція. Безумовно, якщо немає конституції, то й про конституційну законність не може бути мови. У цьому випадку чітко простежується зв’язок між принципом конституційної законності і принципом верховенства Конституції України, який означає верховенство Конституції в системі законодавства, тобто її найвищу юридичну силу; кон­ституційно встановлену процедуру прийняття і внесення змін до Конституції; нормативно встановлені механізми реалізації і за­хисту Конституції; обов’язкову відповідність законів та всіх інших нормативно-правових актів Конституції України.

Крім того, принцип конституційної законності означає від­повідність конституційної практики конституційним положен­ням, тобто максимально можливий збіг фактичної та юридичної конституції держави, оскільки всеосяжна їх ідентичність є про­блематичною, принаймні на сучасному етапі розвитку Україн­ської державності.

На виконання цієї функції Президент України має право на подання до Конституційного Суду України з питань конституцій- ності, тобто відповідності Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Якщо закон України, що надійшов йому па підпис від Вер­ховної Ради України, на думку Президента, є неконституційним, він має скористатися правом вето і повернути його до парламен­ту на повторний розгляд; коли ж конституційність закону є сум­нівною, він може підписати його і водночас звернутися з консти­туційним поданням до Конституційного Суду України. Дія нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Респуб­ліки Крим може бути зупинена Президентом України з мотивів їх невідповідності Конституції України та законам України з одно­часним зверненням до Конституційного Суду України. Щодо актів Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, то Президент може з мотивів невідповідності цих актів Конституції або порушення прав і свобод людини і гро­мадянина скасувати їх.

Президент України як гарант додержання Конституції Укра­їни за будь-яких умов сам зобов’язаний діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України, що було підкреслено в Рішенні Конститу­ційного Суду України від 15 жовтня 2008 р. № 23—рп/2008 (спра­ва про проголошення Президентом України всеукраїнського ре­ферендуму за народною ініціативою).Жодна «поважна» причина не може бути підставою для виходу Президента за межі його ком­петенції, встановленої Конституцією України і деталізованої в чинному конституційному законодавстві.

Крім того, характерними повноваженнями у сфері забезпе­чення конституційного правопорядку є повноваження Президен­та України щодо призначення на посаду та звільнення з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України, а також призначення третини складу Конституційного Суду Укра­їни, здійснення першого призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років тощо.

По-третє, Президент України є гарантом прав і свобод люди­ни і громадянина.

Конституція України закріплює в якості однієї з основних засад конституційного ладу України принцип, згідно з яким лю­дина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції України), тому Президент України як глава дер­жави є гарантом прав і свобод людини і громадянина, що визначає одну з його основних функцій — забезпечення прав і свобод лю­дини і громадянина.

З метою здійснення цієї функції Президент України приймає у разі потреби рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

Виступаючи гарантом додержання прав і свобод людини і гро­мадянина, Президент України зобов’язаний сприяти створенню ефективної системи захисту прав і свобод людини.

Ефективний захист прав і свобод людини і громадянина дер­жавою забезпечується за допомогою відповідного юридико- правового механізму, до складу якого входять нормативні (мате­ріальні та процесуальні) та інституційні форми та засоби. Норма­тивна частина має бути представлена відповідною системою за­конодавства, дієвість якої є необхідною умовою забезпечення та захисту прав і свобод людини. У цьому випадку Президент Укра­їни має діяти, використовуючи для цього свої повноваження у за­конодавчій сфері, зокрема через застосування права законодавчої ініціативи (ст. 93 Конституції України) шляхом внесення до Вер­ховної Ради України законопроектів або пропозицій щодо при­йняття законів, зокрема спрямованих на забезпечення та захист прав і свобод людини і громадянина тощо. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні приймає закони, що визначають права та свободи людини і громадянина, гарантії цих прав та свобод, основні обов’язки громадянина (и. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України). До того ж законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, мають розглядатися Верхов­ною Радою України позачергово. Крім того, Президент має право вносити законопроекти про внесення змін і доповнень до Кон­ституції України (ст. 154 Конституції України).

Нормативна частина механізму захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо пов’язана з інституційною, яка пред­ставлена відповідними державними інституціями. Виходячи з то­го, що права і свободи людини і громадянина та їх гарантії визна­чають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком дер­жави (ч. 2 ст. З Конституції України), всі органи державної влади повинні виконувати функцію держави щодо захисту прав та сво­бод людини і громадянина. Так, Кабінет Міністрів України здій­снює функцію захисту прав та свобод людини і громадянина через виконання своїх повноважень, закріплених у Конституції Украї­ни, а саме: вживає заходів щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина (п. 2 ст. 116); забезпечує проведення по­літики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захис­ту, освіти, науки і культури (п. З ст. 116); забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності (п. 5 ст. 116). Місцеві державні адмі­ністрації на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод громадян (п. 2 ст. 119 Конституції України). Ця функція має бути однією з основних у діяльності органів прокуратури України та інших правоохоронних органів. Президент України має повноваження, які дозволяють йому впливати на діяльність цих органів. Так, уданому випадку Президент України користу­ється його установчими повноваженнями, зокрема утворює суди у визначеному законом порядку, а також через використання широкого кола номінаційних повноважень у сфері виконавчої влади (ч. 9, 10 ст. 106 Конституції України).

Як глава держави Президент України зобов’язаний спрямо­вувати діяльність відповідних органів держави на забезпечення чіткого та своєчасного реагування на факти порушення прав і свобод людини в Україні.

Як зазначив Конституційний Суд України (Ухвала від 8 трав­ня 1997 р. № П—з у справі за конституційним зверненням Роман­чука Миколи Павловича щодо офіційного тлумачення положен­ня статті 102 Конституції), за главою держави закріплено широкі повноваження як у вирішенні загальнодержавних проблем, котрі вимагають поєднання політичних, економічних, соціальних та інших аспектів функціонування держави, так, рівнозначно, і в роз­гляді локальних питань, що стосуються захисту справедливості, прав, свобод та інтересів окремої людини в разі їх порушення будь-ким, у тому числі й державою. Для реалізації цих функцій Президент приймає рішення, а в разі необхідності безпосередньо втручається в критичну ситуацію з метою усунення будь-якої за­грози для держави та її громадян.

Поряд з цим діє конституційний механізм розподілу преро­гатив у галузі управління, який зв’язує Президента з різними ланками державного апарату. Для забезпечення конституційного порядку, нормального функціонування держави існує структуро- вана, багаторівнева ієрархічна система органів виконавчої і судо­вої влади. Вони наділені відповідною юрисдикцією, мають свій предмет ведення і реалізують повноваження через визначені за­конодавством процедурні рамки та технології (Ухвала Консти­туційного Суду України від 8 травня 1997 р. № 11—з у справі за конституційним зверненням Романчука Миколи Павловича що­до офіційного тлумачення положення статті 102 Конституції [Електронний ресурс]. — Режим доступу: ІіПр://ирііег/рІ8/%'сси/р 0062?1ап§=0&ге]=0&р155П=33391).

Президент України як гарант додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина призначає всеукраїнський рефе­рендум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 Конституції України, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Системний аналіз цієї конституційної нор­ми і положень статей 69, 72 Конституції України вказує на те, що проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціа­тивою є обов ’язком Президента України (Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2008 р. № 23-рп/2008 (справа про про­голошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціативою) // Офіційний вісник України. — 2008. — № 80. - Ст. 2701).

При здійсненні визначених у статті 102 Конституції України функцій Президент України використовує інші повноваження, що закріплені в Конституції України, без права передавання цих функцій та повноважень іншим особам або органам.