Принципи конституційного права держав-членів ЄС

Становлення і розвиток конституційного права держав- членів ЄС об’єктивно потребує осягнення принципів (лат. ргіпсіріит - основа, початок, основоположна ідея, вихідне поло­ження для будь-якого явища), які отримали закріплення у низці конституцій держав-членів.

Принципи конституційного права - найбільш стійкі, фунда­ментальні ідеї, вимоги, регламентовані в приписах конституцій­ного законодавства та чинних міжнародних правових джерелах, що визначають специфіку подальшого формування правової матерії, здійснення правового регулювання, соціальні, моральні орієнтири правотворчості, правової інтерпретації та правозасто- сування. Конституційне право, з одного боку, визнається про­відною галуззю права, а з другого боку, є підстави вважати його фундаментальною основою, стрижнем національної правової системи^[14]. Тому під впливом конституційного права перебуває формування основних, фундаментальних цінностей, дефініцій, завдань, принципів та наповнення їх змістом, що є суголосним з волею носія влади конкретної держави. Зміст принципів консти­туції окремо взятої держави визначається суспільною мораллю, світоглядними засадами нації, релігійними переконаннями, досягненнями у сфері культури, іншими, часто не правовими чинниками. Уважається, що принципи конституційного права є результатом творчості окремих осіб, груп людей у процесі їхньої комунікації між собою, з інститутами державної влади, громадськими організаціями.

До принципів, які знайшли своє місце в конституціях держав- членів ЄС, рішеннях судів конституційної юрисдикції, нале­жать:

— принцип правової держави, який фактично закріплений у ст. 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 року, де йдеться про гарантії суспільства щодо забезпечення прав люди­ни. Цей принцип закладений у конституціях абсолютної біль­шості держав-членів ЄС, проте не в кожній із них йому надано конституційне визначення. Так, Конституція Королівства Іспанії в преамбулі, п. 3 ст. 9 вступного розділу фактично визначає основні принципи правової держави та місце державної влади в їхній реалізації. Вона, відповідно, гарантує «принцип законнос­ті, ієрархію нормативних актів, їхнє обов’язкове опублікування, заборону зворотної сили закону, норми якого передбачають покарання громадян або обмеження їхніх індивідуальних прав, право на юридичний захист, судову відповідальність за свавілля органів та представників влади»^[15].

Одним із найважливіших принципів правової держави є визнання пріоритетної ролі особистості (ст. 1 Конституція ФРН, ст. 1 Конституція Португалії, ст. 2 Конституція Греції та ін.) на основі передбаченої особливої відповідальності держави, дер­жавних органів та її службовців за здійснення правового захисту особи. Так, ст. 103 Конституції Грецької Республіки наголошує, що «державні службовці є виконавцями волі держави і служать народу, зберігаючи вірність Конституції та відданість Батьків- щині»^[16]. Ст. 40 Конституції Ірландії закріплює обов’язок держа­ви «своїми законами охороняти від несправедливих напа­дів, та захищати життя, особистість, добре ім'я та майнові права кожного громадянина»^[17]. У ст. 28 Конституції Італії мо­виться, що посадові особи, державні службовці безпосередньо відповідають за діяння, вчинені з порушенням чиїхось прав. Аналогічна норма закріплена й у ст. 34 Основного закону Феде­ративної Республіки Німеччини: «Якщо особа при виконанні доручених їй державних повноважень порушить свої службові обов'язки перед третіми особами, то за це відповідає держава або відомство, на службі якого перебуває ця особа»^{[18] [19].}

- принцип народного суверенітету, згідно з яким носієм суверенних прав і джерелом влади в демократичних країнах визнається народ (нація), який бере безпосередню участь у формуванні та діяльності органів державної влади як у центрі, так і на місцях. Народу належить право здійснювати контроль за її поточною роботою, усувати від влади окремих осіб, які втратили підтримку і довіру суспільства чи більшості громадян.

Принцип народного суверенітету відклався в багатьох конс­титуціях держав-членів ЄС. «Національний суверенітет нале­жить народу, який здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму.,.»^[23]. - у ст. 3 стверджує Конституція Французької Республіки 1958 року. «Суверенітет належить на­роду, який здійснює його у формах і межах, визначених Консти- туцією»^[24]. - констатує ч. 2 ст. 1 Основного закону Італійської Республіки. «Уся влада виходить від народу, існує для народу і нації і здійснюється шляхом, що визначається Конституцією»^[25].

Принцип народного суверенітету є затребуваним не лише конституціями держав з республіканською формою правління, а й з монархічною, що мають членство в ЄС. У ч. 2 ст. 1 Консти­туції Королівства Іспанії зафіксовано, що носієм національного суверенітету виступає іспанський народ, джерело державної влади. Аналогічні положення містяться і в Конституції Королів­ства Бельгія.

Посягання на народний суверенітет мають унеможливлю­ватися ресурсом відповідних інститутів державної влади. Щоправда, низка конституцій держав-членів ЄС містять диспо­зитивні норми, якими допускається право народу на захист власного суверенітету. У разі, коли владні інституції ігнорують законні мирні акції протесту, узурпують владу, джерело такої влади - народ отримує право на спротив, у тому числі й через збройне повстання. В юридичній літературі воно відоме під назвою «право народу на повстання».

Інфікована гірким досвідом 13-літнього правління нацист­ського політичного режиму Німеччина в Основному законі передбачила право чинити опір кожному, хто спробує ліквіду­вати конституційний лад, якщо інші засоби не можуть бути використані (ч. 4 ст. 20 Основного закону Німеччини).

Включені з порушенням норм міжнародного права в 1940 ро­ку до складу Радянського Союзу балтійські країни Литва та Естонія, анексію яких не визнало міжнародне співтовариство, також запровадили конституційні норми, які санкціонують пра­во народу на повстання. Так, ч. 2 ст. 3 Основного закону Литов­ської республіки 1992 року передбачена можливість протидіяти будь-кому, хто насильницьким шляхом посягає на незалежність, територіальну цілісність, конституційний лад Литовської держа­ви. Відповідно, у ч. 2 ст. 54 Конституції Естонії занотовано: «Якщо не знайдеться інших засобів, то кожен громадянин Есто­нії має право з власної ініціативи чинити опір спробам насиль­ницької зміни конституційного ладу»^[26].

Чехія, як і Словаччина, що свого часу становили єдину дер­жаву під назвою Чехословаччина, переживши трагедію окупації своїх територій радянськими військами у 1968 році, у ст. 23 Хартії основних прав і свобод 1991 року зазначила: «Громадяни мають право чинити опір кожному, хто зазіхає на демократич­ний порядок здійснення прав людини та основних свобод, визначених цією Хартією, якщо дії конституційних органів або ефективне використання правових засобів не є можливими»^{[27] [28]. Словаччина також у 1992 році право народу на повстання зроби­ла чинною конституційною нормою (ст. 32 Конституції Сло­ваччини).}

З огляду на придушене радянськими військами народне повстання 1956 року, де загинуло та поранено тисячі угорців, Угорська Республіка у ст. 6 ч. 1. Основного закону 2012 року «відкидає війну як засіб вирішення суперечок між націями та утримується від застосування насильства, спрямованого проти незалежності або територіальної цілісності інших держав відпо- 29 відно від загрози застосування насильства».

У ст. 21 Конституції Португалії 1976 року також міститься припис, що дає право чинити опір будь-якому наказу, який завдає шкоди правам, свободам особистості та їх гарантіям. Із усіх конституційних норм, виявлених в Основних законах дер- жав-членів ЄС, що регулюють право на народний спротив, вона найрозлогіша: «Кожен користується правом чинити опір будь- якому наказу, який завдає шкоди його правам і свободам та їх­нім гарантіям, а також застосовувати силу для відсічі будь-якій агресії, якщо неможливо звернутися до представників влади»^[29].

Відповідно до п. 2 ст. 79 Федерального конституційного закону Австрії «... захист конституційних установ і забезпе­чення умов для їхньої діяльності, а також демократичних свобод громадян. »^[30] передбачається, за необхідності, за федеральною армією.

Із причин, які виходять за межі правил спадкування престо­лу, право народу на повстання чи опір гнобленню не відклалося в конституціях монархічних держав-членів ЄС.

У Загальній декларації прав людини подано вичерпний пере­лік умов, за яких народ вправі скористатися таким радикальним способом захисту своїх прав, а саме: наявність у державі, де сталося повстання, тиранії та гноблення; наявність у повстанців спеціальної мети у вигляді усунення тиранії та гноблення; від­сутність у правовій системі держави ефективних і доступних для народу правових засобів усунення тиранії та гноблення.

Отже, конституювання права на повстання набуло широкого розмаху в новітній період формування конституцій у державах з республіканською формою правління. Попри відсутність мате­ріалізації цього припису в основних законах монархічних дер­жав, доктрина верховенства міжнародного права легітимізує його в правовому просторі будь-якої країни з числа членів Євросоюзу;

- принцип народного представництва передбачає, що члени парламенту, а в деяких випадках - і глава держави, є представ­никами всього народу, а не певної його частини. Вони здійс­нюють свою владу від імені всього народу і виражають спільні інтереси всього народу цієї держави. У демократичних державах народне представництво виражає інтереси більшості народу у формі виконання за його дорученням і від його імені функцій представницьких органів, що діють у згоді з інститутами громадянського суспільства задля здійснення публічної влади. Науковці цілком обґрунтовано виділяють такі риси народного представництва: виборність; колегіальність за складом і поряд­ком ухвалення рішень; особливий характер зв'язку народних представників із виборцями; свобода формування народного представництва, що проявляється в змаганні політичних сил, конкуренції партій та інших політичних організацій, у дебатах і наявності опозиції.

Зазначимо, що принцип народного представництва стосовно держав-членів ЄС відображений, наприклад, у гл. 1 Конституції Швеції від 27 лютого 1974 року, де зазначається, що вся дер­жавна влада в Швеції виходить від народу. Влада народу здійс­нюється через Ріксдаг (авт. - вищий представницький і законо­давчий орган Швеції) і місцеве самоврядування. Своєю чергою, іспанський парламент, відповідно до ст. 66 Конституції Королів­ства Іспанії від 27 грудня 1978 року, представляє іспанський народ (є носієм національного суверенітету і джерелом держав­ної влади (ст. 1), здійснює законодавчу владу, ухвалює держав­ний бюджет, контролює діяльність держави.

Основний Закон Польської Республіки 1997 року до консти­туційного обігу запроваджує інший термін - нація. Саме їй зако­нодавець надав право на виконання функцій верховної влади в країні, що здійснюється або через представників або безпосеред­ньо (ст. 4). Конституція у своїй преамбулі роз'яснює, кого вона вважає належними до польської нації: «... усіх громадян Рес­публіки, як віруючих у Бога - джерело правди, справедливості, добра і краси, так і тих, хто не поділяє цієї віри, а виводять ці

• • • • 33

універсальні цінності з інших джерел».

Уперше категорія «нація як джерело суверенної влади» отри­мала своє законодавче закріплення в ст. 3 Декларації прав лю­дини і громадянина, ухваленій постановою Французьких Націо­нальних зборів від 26 серпня 1789 року. Пізніші конституції Франції (понад 10, окрім Конституції 1799 року) містили у вступній частині Декларацію прав людини і громадянина, що унеможливлює переоцінку її місця в історичному і політичному розвитку Франції. Декларація прав людини і громадянина 1789 року здійснила неймовірний вплив на розвиток демократії в Європі та світі. Свідченням значущості цього документу є внесення його 2003 року до міжнародного реєстру ЮНЕСКО «Пам'ять світу»^{[32] [33].}

Міжнародно-правовий вплив Декларації прав людини і гро­мадянина 1789 року на суспільно-правову думку громадян дер­жав-членів ЄС переоцінити також не можливо. У столиці Іслан­дії Рейк'явіку на площі перед будівлею Альтинга (парламенту) встановлено пам'ятник у вигляді величезного, у людський зріст, розколотого навпіл каменя. На ньому викарбувана цитата зі ст. XXXV Декларації прав людини і громадянина в редакції 1893 року: «Коли уряд порушує права народу, повстання - для кожної частини народу найсвященніше з прав і найнеобхід- ніший з обов'язків». Народна назва цього пам'ятника - Мону­мент громадянській непокорі. Пам'ятник має завжди нагадувати очільникам різноманітних гілок влади, главам держав про непорушність принципів демократії та народовладдя^[34].

З огляду на зміст преамбули нині чинної Конституції Фран­цузької Республіки від 4 жовтня 1958 року принципи, викладені в Декларації прав людини і громадянина 1789 року, мають юридичну силу й сьогодні.

У ст. 2 Основний Закон Франції виокремив основний прин­цип Республіки та її Конституції: «Правління народу, народом і для народу». Принцип народного представництва в Основному законі виведений через поняття «національний суверенітет». У ст. З Конституції Франції, зокрема, йдеться про те, що націо­нальний суверенітет належить народу, який здійснює його через інститут народного представництва або із застосуванням інсти­туту прямої демократії (через референдуму). З метою недопу­щення узурпації влади ця стаття застерігає: «Жодна частина народу і жодна окрема особа не можуть привласнити собі його здійснення»^[35];

- принцип розподілу влади - це поділ єдиної державної влади на три відносно самостійні гілки - законодавчу, виконавчу і су­дову. У такий спосіб унеможливлюється узурпація чи, принайм­ні, зловживання владою та встановлюється конституційна пере­шкода формуванню тоталітарної форми управління державою. Вважається, що кожна з гілок влади в системі органів державної влади посідає власне місце і виконує властиві їй і нікому іншому завдання та функції.

Сучасні дослідники влади і владних рішень стверджують, що її поділ на окремі гілки здійснюється з метою збалансування державних владних повноважень між окремими органами дер­жави для встановлення взаємного контролю, виключення мож­ливості зосередження всіх повноважень або більшої їх частини в єдиному органі влади або в конкретної посадової особи і тим самим запобігти зловживанню та сваволі з їхнього боку^[36].

Уперше в конституційній практиці принцип поділу влади був сформульований у Конституції США 1787 року, а в Європі він відклався в ст. XVI Декларації прав людини і громадянина 1789 року: «Суспільство, у якому не забезпечено користування правами й не здійснено розподіл влад, взагалі не має консти­туції»^[37].

Закріплення принципу розподілу влади в кожній з консти­туцій держав-членів ЄС має свої особливості. В окремих із них цей принцип доповнюються системою стримувань і противаг, що означає наявність у кожної гілки контрольних важелів і пов­новажень з метою недопущення узурпації влади (ст. 20 Консти­туції Німеччини).

Своєрідним чином закріплено принцип розподілу влади в Конституції Ірландії 1937 року. Так, ст. 6 Основного Закону свідчить, що «вся влада - управління, законодавча, виконавча і судова, відповідно до Божого веління, походять від народу»^[38]. Визнаючи законодавчу владу за парламентом, у ст. 15 Консти­туція Ірландії допускає можливість створення та визнання підлеглих законодавчих органів, відповідно до ухваленого зако­ну. Конституція Греції у ст. 26 передбачає здійснення законо­давчих функцій парламентом і президентом Республіки, закріп­люючи за останнім виконавчу владу спільно з урядом;

- принцип невідчужуваності (невід 'ємності) і непорушності прав і свобод людини - це неможливість неправомірного позбав­лення людини прав і свобод, які вона має. Вважається, що не­відчужуваність прав і свобод людини полягає в тому, що ні письмова, ні усна, ні мовчазна, ні жодна інша відмова окремої людини від своїх природних прав і свобод не має жодних юри­дичних наслідків, адже інша особа за будь-яких обставинах не може стати їхнім власником. Недарма ст. 1 Загальної Декларації прав людини 1948 року відтворила без винятків і додатків ст. 1 Декларації прав людини і громадянина 1789 року, що стала частиною чинної конституції V Республіки. У ній проголошено,

що «всі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах». До такого твердження людство рухалося шляхом спроб і помилок, з огляду на те, що фактом існування кожної людина обумовлюється комплекс природних і непорушних свобод і юридичних можливостей.

У конституціях держав-членів ЄС, ухвалених у новітній період, становлення конституційного права, принцип невідчу­жуваності і непорушності прав і свобод людини сформульовано досить розлого. Так, у Конституції Польської Республіки 1997 року інститут прав людини охоплює кілька десятків статей розділу ІІ «Свободи, права і обов'язки людини і громадянина», але принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини, найвиразніше сформульовано у ч. 1 та 2 ст. 30 цього Основного закону: «Природна і невід'ємна гідність людини є джерелом свобод і прав людини і громадянина. Вона непоруш­на, а повага до неї та її захист є обов'язком публічної влади»^[39].

На важливість цього принципу для німецького суспільства вказує те, що він міститься у ст. 1 Конституції Німеччини. «Ні­мецький народ, - проголошує Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини, - визнає недоторканні та невідчужувані права людини як основу будь-якої людської спільноти, миру та справедливості на землі»^[40]. На гарантію невідчужуваності прав людини як окремої особистості в соціальних утвореннях прямо вказує ст. 2 Конституції Італійської Республіки 1949 року. Нато­мість у цій же статті Основний Закон вимагає від людини вико­нання невід'ємних обов'язків, що випливають з політичної, економічної і соціальної солідарності.

У Бельгії, державі з монархічною формою правління, що є членом Євросоюзу, принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини не конкретизовано, проте він виявляється в ст. 11 Конституції, де зазначається, що користування правами і свободами, визнаними за бельгійцями має бути забезпечено без дискримінації. Аналогічним чином розмірковує законодавець у ст. 91 крайнього VIII розділу Конституції Латвії, що є держа­вою-членом ЄС з республіканською формою правління.

У більшості конституцій держав-членів ЄС констатується, що права людини належать кожному та є вільними від обмежень і втручань;

- принцип рівності прав і свобод людини і громадянина - одна з фундаментальних конституційних вимог, що охоплю­ється концепцією верховенства права, є важливою умовою існування правової держави. Ця вимога передбачає рівність усіх перед судом і законом незалежно від статі, раси, національності, віросповідання, посадового, майнового становища.

Вітчизняні конституціоналісти сформулювали визначення принципу рівності прав і свобод людини і громадянина. Воно надто громіздке, проте його доцільно навести як таке, що містить усі компоненти цього поняття, що є в конституціях, у тому числі держав-членів ЄС.

Тож під принципом рівності розуміють зумовлений потре­бами розвитку окремої держави і суспільства та визнаний її конституцією універсальний принцип, що становить основопо­ложну, керівну, фундаментальну ідею, яка характеризуються загальною значущістю, вищою імперативністю й у концентро­ваному вигляді визначає формальну рівність прав і свобод лю­дини і громадянина та охоплює застосування єдиного масштабу прав і свобод до всіх осіб; виключає привілеї чи обмеження прав і свобод за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігій­них переконань, етнічного та соціального походження, майново­го стану, місця проживання, за мовними або іншими обставина­ми; рівність прав і свобод людини через рівність їхніх обов'яз­ків; рівність усіх перед законом; рівність прав і свобод пред­ставників обох статей, окреслюючи цим зміст і сутність консти­туційного права і виступаючи, таким чином, основним соціаль­ним орієнтиром конституційно-правового регулювання^[41].

Принцип рівності прав і свобод людини і громадянина при­сутній у всіх Основних законах держав-членів ЄС;

— принцип миролюбності зовнішніх функцій держави безаль­тернативно сповідують усі держави-члени ЄС (ст. 11 Консти­туції Італії, ст. 29 Конституції Ірландії, ст. 26 Конституції Німеччини, ст. 7 Конституції Португалії, ст. 2 Конституції Греції). Водночас окремі європейські держави передбачили можливість поділитися частиною своїх повноважень з міжна­родними організаціями щодо забезпечення миру ще до ство­рення Європейського Союзу (Італія - у Конституції 1947 року, Німеччина - у Конституції 1949 року).

У складі членів Євросоюзу перебуває держава, що на консти­туційному рівні задекларувала статус нейтральної держави. У зв'язку з проголошенням Мальти незалежною державою в скла­ді Британської Співдружності в 1964 році вона ухвалила Конс­титуцію. Основний Закон став продуктом компромісів між Мальтою і Великою Британією. Конституцію на загальнодер­жавному референдумі підтримала більшість населення, згодом вона була схвалена урядом Великої Британії.

У ч. 3 ст. 1 Основного закону констатується активне праг­нення Мальти до миру, безпеки, до соціального прогресу серед усіх націй із дотриманням політики неприєднання та відмови від участі в будь-якому військовому союзі. Правовий статус дер­жавного нейтралітету, за приписами мальтійської Конституції, передбачає, зокрема:

— заборону на розташовування іноземних військових баз на території держави;

— заборону на використання військових об'єктів будь-якими іноземними силами, окрім як на прохання компетентної влади Мальти і лише в таких випадках:

а) у разі реалізації права на самозахист від будь-якого зброй­ного порушення простору, суверенітет над яким належить Мальті, або для здійснення заходів, або дій, рішення про які ухвалено Радою Безпеки Організації Об'єднаних Націй;

б) у будь-який час за наявності загрози суверенітету, неза­лежності, нейтралітету, єдності чи територіальній цілісності Мальтійської Республіки.

Італія, країна що в кількох поколіннях пам'ятає фашистський політичний режим Мусоліні, відкидає будь-яку війну як пося­гання на свободу інших народів та як спосіб вирішення міжна­родних спорів; погоджується на умовах взаємності з іншими державами на обмеження суверенітету, необхідне для порядку, що забезпечує народам мир і справедливість; вона надає допо­могу та сприяє міжнародним організаціям, які прагнуть такої мети (ст. 11 Конституції).

Словаччина, що визнала себе демократичною, правовою дер­жавою, не пов’язаною з жодною ідеологією чи релігією, також надає надзвичайного значення збереженню миру. Заради вті­лення цієї цінності у ст. 3 Основного закону Словацької Рес­публіки 1992 року зафіксовано, що для забезпечення миру на континенті країна готова пройти шлях для вступу до організації взаємної колективної безпеки. Зробивши власний цивілізацій- ний вибір - реалізуватися як повноцінна європейська держава після проходження багаторічної процедури Словаччина у 2004 року стала членом Північноатлантичного Альянсу.

Характерною рисою конституцій держав, що вийшли з табору «соціалістичних» країн чи колишніх республік радян­ського Союзу, які нині набули статусу повноправного члена ЄС, є різко негативне ставлення до політичного, соціального і куль­турного антипода демократичного ладу - авторитарного чи тоталітарного устрою. Вона проявляється в наявності норм запобіжного характеру. Так, відповідно до ст. 13 Конституції Польської Республіки «забороняються політичні партії та інші організації, що звертаються у своїх програмах до тоталітарних методів і практики нацизму, фашизму і комунізму, а також ті, програма і діяльність яких передбачає або припускає расову і національну ненависть, застосування насильства з метою захо­пити владу чи впливати на політику держави, або передбачає таємність структур або членства»^[42].

Відмова від комуністичної системи характерна для преамбу­ли Конституції Хорватії. У Конституції Словенії зазначено, що безпеку держава забезпечує, ґрунтуючись на принципів миро­любної політики, а також відмови від застосування насильства (ст. 124).

У конституціях держав-членів ЄС, у тому числі й тих, що останніми ввійшли до складу Євросоюзу, спостерігаємо появу нових принципів, які вказують на стійку тенденцію в ціннісних орієнтирах цієї спільноти. Мова йде про:

- принцип соціальної держави, що вперше був унаочнений німецьким науковцем Лоренцом фон Штайном (1815-1890 рр.) і закріплений Веймарською конституцією Німеччини у 1919 році.

Соціальною вважається держава, яка визнає людину найви­щою соціальною цінністю, що надає соціальну допомогу індиві­дам, які того потребують, із метою забезпечення кожному гід­ного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості, а своє призначення вба­чає в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві^[43].

Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини не роз'яснює термін «соціальна держава» (ст. 20), однак він зали­шає за законодавчою і виконавчою владою право наповнити поняття «соціальна держава» конкретним змістом.

У Конституції Королівства Швеції також відсутнє поняття «соціальна держава». В її Основному законі текстуально зафік­совано інший термін - «держава добробуту». Саме ця сканди­навська країна стала фундатором однієї з трьох найвідоміших у світі класичних моделей соціальної держави - соціал-демокра- тичної. Вона передбачає створену державою, а не приватними особами чи кампаніями таку модель соціального захисту насе­лення, за якої здійснюється обов'язкова соціальна політика, регулюється відповідними контролюючими органами рівень доходів населення, соціальні пільги, а допомога надається всьо­му населенню за зрівняльним принципом. Унаслідок обрання державою такого напряму соціального забезпечення до 67 % зріс рівень оподаткування населення і став одним із найвищих у світі. Проте у Швеції він повною мірою компенсується високим рівнем соціального захисту населення, відсутністю значних контрастів між багатими і бідними і, відповідно, високою полі­тичною і соціальною стабільністю^[44].

Конституція Франції 1958 року стверджує, що Республіка є неподільною, світською, соціальною, демократичною державою (ст. 1). Своєю чергою, Основний Закон Польщі визнає Респуб­ліку демократичною правовою державою, яка здійснює реаліза­цію принципів соціальної справедливості (ст. 2).

Принцип соціальної держави зафіксований також у консти­туціях Іспанії, Португалії, Болгарії за відсутності в праві ЄС категорії «соціальна Європа»;

- принцип легалізму, що передбачає послідовне дотримання і виконання правових норм відповідно до критеріїв, визначених конституцією, законами, правовою традицією і культурою суспільства. Положення Конституції Естонії (п. 4 ст. 1) та Польщі (ст. 7) як складники конституцій «нової хвилі» зазна­чають, що органи державної влади мають діяти на підставі Конституції і в рамках закону. Ст. 28 Конституція Словенії говорить про легалізм не в усій системі права, а лише в кримі­нальному праві: «Ніхто не може бути притягнутий до відпові­дальності за діяння, які не були визнані злочинними або які не були такими у момент їхнього здійснення.

Отже, в новітній період розвитку конституційного права, особливо після останнього розширення ЄС на початку ХХІ ст., у конституціях країн, що ввійшли до його складу, з’являються принципи і норми, що раніше не мали значного поширення в конституційно-правовій доктрині ЄС. Саме в них закладено фундаментальні положення, правила, за якими здійснюється функціонування суспільства, держави та життєдіяльність кожної конкретної особи, зумовлені людськими потребами.

3.