Предмет і методи конституційного права держав-членів ЄС

Конституційне право держав-членів ЄС виникає задовго до прийняття Конституційного договору Європейського Союзу 2004 року, Договору про функціонування Європейського Союзу та Договору про Європейський Союз 2007 року - у межах того процесу, який наприкінці 1970-х років був визначений як «конс- титуціоналізація Римського договору»^{[3] [4], а згодом на стадії його поглиблення, як «конституціоналізація Європейського Союзу», - і забезпечується низкою договорів, що розглядаються як «мате­ріально конституційні, навіть якщо вони формально залиша­ються конвенційними», та значною мірою завдячує своєю появою досягненням порівняльного правознавства, а також від­повідних галузей юридичної науки.}

Попри те, що пропонований для широкого загалу підручник має назву «Конституційне право держав-членів Європейського Союзу», об’єктивно він не може не розглядати навчальну проб­лематику інакше, ніж через контури порівняльного правознав­ства. Порівняльне правознавство, або юридична компаративіс­тика (лат. сотрагаїіутіз - порівняльний) визнається наукою, що має своїм предметом дослідження загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування сучас­них правових систем світу^[6]. У науковому середовищі неодно­значно тлумачаться зміст і призначення порівняльного право­знавства. Навіть у найменуванні науки виявляються окремі розбіжності, що пояснюється, крім різних підходів до визна­чення об’єкта і предмета цієї науки, різним праворозумінням. У Франції перевага віддається терміну «порівняльне право», у країнах Латинської Америки і деяких інших країнах, де не вба­чають відмінностей між правом і законодавством, - «порівняль­ному законодавству», у Німеччині, Україні - «порівняльному правознавству». Проте юристи кожної з країн вважають за доцільне розглядати правові системи їхніх країн як з погляду внутрішніх рис і особливостей, так і крізь призму інших право­вих систем.

Одним із засновників порівняльного правознавства є фран­цузький учений Рене Давид. Узагальнюючи досвід міжнародних правових поглядів, саме він запропонував типологізувати та класифікувати правові системи світу. В основу своєї класифі­кації дослідник поклав аналітичний метод узагальнення най­істотніших характеристик тієї чи тієї правової сім'ї. Слід зауважити, що науку порівняльного правознавства було започат­ковано у відомому французькому університеті Сорбонні 1905 року курсом професора Раймона Салейла, згодом вона дістала загаль­не визнання, розвинулася в усіх країнах світу і сформувалася у відповідні міжнародні наукові центри - Інститут порівняльного права в Барселоні, Міжнародний інститут порівняльного права в Гаазі. Вони систематично проводять наукові конференції, ви­дають збірники наукових статей, інші часописи^[7].

Здійснення порівняльно-правових досліджень, висвітлення їхньої історії дозволяє українському вченому О. Кресіну ствер­джувати, що об'єктом таких досліджень є правова карта світу^[8] і погоджуватися з іншим українським ученим П. Мартиненком у міркуваннях про те, що предметну сферу порівняльного право­знавства становить право сучасного світу як розмаїття якісно різних систем правового стану світової співдружності, взяте в сукупності його поліваріативного існування. Тож предмет порівняльного правознавства визначається як сукупне науко­ве знання про «об'єктивне порівняльне право» - багатосис- темне, паралельно існуюче право, юридичні норми, які вира­жають міжсистемні і транснаціональні зв'язки в праві, вплив і взаємодії систем права^[9].

Порівняльне пізнання може відбуватися за наявності, як мінімум, двох правових систем. Слід наголосити, що предмет порівняльного правознавства як самостійної науки не тільки містить у собі процес порівняння окремих нормативно-правових актів, галузей права або інститутів, а й охоплює правові системи загалом. Порівняння як метод є способом, за допомогою якого встановлюється схожість або розбіжність об'єктів (явищ, пред­метів, процесів), що аналізуються. Результат досягається через зіставлення, розрізнення об'єктів за будь-якою ознакою, властивістю^[10].

Порівняльне правознавство поділяється на загальне і спе­ціальне (галузеве і внутрішньогалузеве), де в основі перебуває об'єкт порівняльного аналізу. Якщо в першому випадку об'єк­том порівняльного аналізу є правові системи загалом, загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціону­вання правових явищ (законодавства, системи права, співвідно­шення права і закону, правовідносин, тлумачення права, зако­нодавча техніка, правові вчення, правові масиви і комплекси міждержавних об'єднань), тобто все те, що належить до загаль­нотеоретичного знання правової мапи світу чи держави, то в другому - окремі компоненти (елементи) системи права - галузі: цивільне, кримінальне, адміністративне право та інші інститути права і конкретні норми, тобто все те, що належить до спеціального знання галузевої юридичної науки^[11].

Нагромадження величезного за обсягом дослідницького матеріалу, виокремлення специфічного предмету порівняльно- правових досліджень, формулювання світоглядно-методологіч­них засад таких досліджень стало підставою для обґрунтування статусу порівняльного правознавства (юридичної компаративіс­тики) не лише як відособленої, автономної галузі наукових знань, але й як важливого напряму сучасної юридичної освіти. Накопичення значного досвіду з розробки і впровадження на­вчальних дисциплін, що містять проблематику порівняльного права (правознавства), в юридичних закладах України, провід­них університетах і юридичних факультетах Європи (Берлін­ський університет імені Гумбольдтів, юридичний факультет Університету ім. Альберта-Людвіга (м. Фрайбург); Юридична школа Единбургського університету), США (Бостонський університет, Стенфордський університет, Каїрський Американ­ський університет), країн азіатського континенту (наприклад, Китайський народний університет^[12]), сприяє підготовці фахів­ців, чиї знання не обмежуються лише рамками національної правової системи.

Принципова сумісність, сутнісна єдність, переплетеність та взаємозалежність конституційного права держав-членів ЄС і порівняльного правознавства в умовах зближення конституцій­них систем різних країн, світоглядно-методологічного плюраліз­му сприяє його поступовому перетворенню на самостійну галузь наукових знань і започаткуванню його викладання у вітчизня­них закладах вищої освіти в межах окремої навчальної дисцип­ліни, так само як і в західних університетах.

Предметом конституційного права держав-членів ЄС є осмислення різноманітних аспектів конституційного досвіду зазначених країн у синхронному і діахронному вимірах, що через зіставлення допомагає, з одного боку, дібрати, удоско­налити, застосувати на практиці ті моделі конституційно-право­вого регулювання, що стали ефективними в подібних умовах, з другого - відмовитися від норм, інститутів і положень, які виявилися непродуктивними або не відповідають цінностям держав-членів ЄС.

Звісно, в Європейському Союзі (далі - ЄС, Євросоюз) геогра­фічні кордони між державами існують, вони нікуди не поділися.

Виявлення конституційної ідентичності держави, як зазначає італійський учений Серхіо Бартоле, передбачає її зіставлення з іншими державами та їхніми конституціями, причому їхні спільні і відмінні риси визначаються через вивчення розмаїття національних традицій, сформовані у відповідних країнах загалом, і в їхніх Основних законах зокрема^[13]. Саме тому порів­няльно-методологічний підхід є важливим і продуктивним причому не лише у сфері проведення наукових досліджень та отримання нових знань. Такий підхід, зокрема для аналізу Основних законів держав-членів ЄС, може виявитися більш практичним і затребуваним у майбутньому, ніж у минулому.

Отже, чільне місце в конституційному праві загалом і держав-членів ЄС зокрема посідає порівняльно-правовий метод. У Європейському Союзі відсутнє наднаціональне конституційне право, хоча спроби його створення простежуються місце на початку ХХІ ст. Ідеться про намагання держав-членів ЄС максимально зблизити свої правові системи, виробити такий тип правовідносин, який би дав можливість повністю уніфікувати законодавство країн - учасниць договору. Одним із головних етапів інтеграції мало стати розроблення й ухвалення спільної конституції для країн Євросоюзу. Головою конституційної ради держав-членів ЄС, який безпосередньо керував процесом роз­роблення такої конституції, був колишній президент Франції Франсуа Міттеран. Проте прийняття її на референдумі населен­ням кожної держави-члена ЄС дало збій. Внутрішній регламент ЄС передбачає, що досягнення будь-якого рішення має відбу­ватися консенсусним голосуванням.

Позаяк у рамках ЄС продовжують існувати лише національні конституційно-правові системи окремих держав з їхніми особ­ливостями та індивідуальною своєрідністю, то одним із найваж­ливіших завдань порівняльного конституційного права держав- членів ЄС є виявлення загального та особливого в розвитку цих конституційних систем. І досягається це насамперед через порівняння конституційно-правового порядку держав-членів ЄС. Для цього застосовується спосіб, що отримав у науці порівняльного правознавства назву горизонтальних досліджень. Він передбачає вивчення правових інститутів на певному етапі розвитку суспільних відносин, але в різних правових сім'ях, країнах, у нашому випадку - конституціях держав-членів ЄС. На думку авторського колективу навчального посібника вітчиз­няних конституціоналістів, такий спосіб дослідження сприяє збагаченню конституційної науки і практики теоретичними обґрунтуваннями конституційних конструкцій, моделей, інсти­тутів, а також формує уявлення про перспективи їхнього рефор- 14

мування.

Із використанням порівняльно-правового методу краще об’єктивується оцінка досвіду кожної країни в розвитку консти­туційного права та науки про нього. На цій основі порівняльне конституційне право держав-членів ЄС має можливість вироб­ляти практичні рекомендації щодо вдосконалення конститу­ційного законодавства у відповідній країні.

Важливо й інше. Основною функцією порівняльно-правових досліджень є аналіз специфіки конституційного розвитку сучас­них держав у різних соціально-історичних умовах і культурному середовищі.

Застосування порівняльно-правового методу дослідження конституцій ЄС сприяє формуванню «адекватних» наукових уявлень про основні тенденції та закономірності функціону­вання конституційно-правових інститутів, про засоби підвищен­ня ефективності конституціоналізму як правової основи суспіль­ного та державного устрою. Сучасний конституціоналізм у ме­жах правового простору ЄС тримається на трьох головних опо­рах: демократії, державному суверенітеті та свободі особистості.

Порівняльно-правовий метод логічно доповнюється порів­няльно-історичним методом, значення якого полягає насамперед у тому, що він вимагає зіставлення національних конституційно- правових систем не лише в статичному стані, тобто з погляду вже досягнутого, а й в історичній динаміці, тобто з погляду їхньої еволюції. Такий спосіб у порівняльному правознавстві отримав назву вертикальний спосіб дослідження систем та інститутів права. У державах-членах ЄС донині функціонують конституції, ухвалені ще в першій половині ХІХ ст., тому трансформація їхнього змісту в процесі розвитку суспільних відносин в останні десятиріччя є свідченням імплементації ними конституційних практик і цінностей Європейського Союзу.

¹⁴ Проблеми сучасної конституціоналістики : навч. посіб. / Вступ та наукова редакція доктора юридичних наук, професора НУ «ОЮА» М. П. Орзіха. Вип. 1. Київ : Юрінком Інтер, 2010. С. 68.

Природно, порівняльне конституційне право надає першо­чергового значення вивченню того, що досягнуто на сучасному етапі розвитку конституціоналізму у світі та окремих країнах. Проте воно, безсумнівно, ураховує важливий компонент дослі­дження, а саме - історичний шлях становлення та розвитку. На цій основі найкраще виявляються загальні тенденції та законо­мірності такого розвитку й особливості їхнього прояву, а наука при цьому виконує свою прогностичну функцію.

Третім методом, який широко застосовує порівняльне конс­титуційне право, зокрема і в рамках досліджень конституцій­ного порядку в державах-членах ЄС, є метод формально-логіч­ного (або формально-юридичного) аналізу конституційно-пра­вового матеріалу, який полягає в з’ясуванні суті та значущості норм конституції чи іншого акта конституційного характеру, виходячи із власного змісту. Цей метод іноді називають формально-догматичним, оскільки він спрямований на роз­криття догми права.

Важливе значення для порівняльного конституційного права має і метод конкретного соціально-правового дослідження, особливо коли необхідно досконало, з урахуванням унікальності та своєрідності кожної країни та кожного народу, відобразити конституційно-правовий досвід тієї чи тієї держави чи специ­фічні особливості будь-якого конституційно-правового інститу­ту. Особливо важливим є використання цього методу щодо реальної дії конституційно-правових норм та її ефективності. Водночас конституція не може і не повинна підкорятися полі­тиці та ідеології, навпаки, політика та ідеологія мають ґрунту­ватися на конституції. Цій тезі, з огляду на не завжди позитив­ний досвід нашого історичного минулого, слід надати осново­положного характеру, вона заслуговує на найрішучішу і повсюдну підтримку.

Отже, поліметодологічний підхід до аналізу конституцій держав-членів ЄС є найдієвішим способом пізнання конститу­ційно-правового порядку в них, дозволяє виявити перспективи їхнього реформування з урахуванням національних тенденцій розвитку кожної держави зокрема та європейської спільноти загалом.

2.