Порядок і способи набуття та припинення громадянства держав-членів ЄС

Загальна декларація прав людини 1948 року в ст. 15 встанов­лює: «Кожна людина має право на громадянство. Ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства чи права змінити своє громадянство».

Сенс інституту громадянства виявляється під час ознайом­лення з конституційним законодавством. Окремі конституції держав-членів ЄС і закони про громадянство визначають поря­док і способи набуття громадянства. Серед основних учені-конс- титуціоналісти називають:

- філіацію (франц. filiation від лат. filios - син) - набуття громадянства за народженням. Набуття громадянства в такий спосіб не пов'язане з волевиявленням особи, не вимагає вчи­нення будь-яких дій, які свідчать про її бажання набути грома­дянства цієї держави.

Закони про громадянство базуються на принципах або «права крові», або «права ґрунту». Згідно з принципом «права крові» чи «за походженням», дитина, що народилася в громадян цієї дер­жави, набуває громадянство своїх батьків, незалежно від місця народження (Естонія, Литва, ФРН, Франція, Італія). Громадя­нами Литовської Республіки, відповідно до ч. З ст. 1 Закону Литовської Республіки про громадянство 2003 року, визнавали­ся особи литовського походження, якщо їхні батьки чи дідусі та бабусі або один з батьків чи дідусів і бабусь є або були литов­цями та які самі визнають себе литовцями. Отже, Литовська Республіка, окупація якої Радянським Союзом 1940 року не визнало світове співтовариство, надає можливість литовцям за походженням, що проживають в інших країнах, надавати громадянство на принципах «права крові».

Згідно з принципом «права ґрунту» чи «за народженням» дитині надається громадянство держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. Ст. 10 Закону Литовської Республіки про громадянство 2003 року надавалося право дитині батьків без громадянства, які постійно проживають на території країни, де вона народилася, набути громадянство Литовської Республіки.

«Закон про реформу правових норм» від 21 травня 1999 року, що регламентує інститут громадянства ФРН, підтверджуючи дію принципу - дитина стає за народженням німцем чи німке­нею, якщо, щонайменше, один із батьків має німецьке громадян­ство, - з 1 січня 2000 року запровадили додаткову підставу для набуття громадянства. Із зазначеної дати діти іноземних грома­дян, народжені в Німеччини, автоматично стають німцями, якщо один із батьків на момент народження дитини постійно та закон­но проживає в Німеччині не менше восьми років, має право на перебування або не менше трьох років має дозвіл на безстрокове перебування. Отже, закон розширює дію «принципу права ґрунту».

Частіше діє змішана система, за якою поєднується «право крові» і «право ґрунту». Так, відповідно до ст. 7, 8 Закону Австрії 1965 року «Про громадянство», діти, які народилися в шлюбі, набувають громадянство цієї держави, якщо хоча б один з батьків є австрійським громадянином, а позашлюбні діти в тому разі, якщо таке громадянство є в матері. Австрійськими громадянами, поки не доведено протилежне, є діти, знайдені на території республіки у віці менше шести місяців. Отже, тут домінує «право крові», а «право ґрунту» доповнює його лише в одному конкретному випадку;

- натуралізація (укорінення) - індивідуальне надання грома­дянства на прохання зацікавленої особи. Згідно з законом про­хання береться до розгляду уповноваженим державним органом лише в разі досягнення повноліття, знання державної мови, відсутності певних хвороб (психічних чи СНІДу), певного стро­ку проживання в країні (Франція - 5, Скандинавські країни - 7, Італія, Іспанія - 10 років).

Чекати на австрійське громадянство доведеться 30 років. Правда, для вчених, артистів, людей, що зробили щось визначне для країни, цей термін зменшується до 6 років. Вимога додер­жання строків натуралізації від 5 до 10 років закріплена в Кон­венції ООН 1961 року про скорочення безгромадянства.

Рішення про натуралізацію в більшості держав-членів ЄС належить до компетенції глави держави, але є й інші підходи до вирішення цього питання. Так, у Бельгії натуралізація відбу­вається за рішенням парламенту.

Наведемо приклад процедури набуття громадянства у князівстві Ліхтенштейн, яке не має членства в ЄС, але бере участь в Європейському економічному просторі (ЄЕЗ), є підпи- сантом Шенгенської угоди, а тому застосовує законодавство ЄС. У цій мікродержаві за кожним зверненням із проханням про надання громадянства проводиться загальнонаціональний референдум, під час якого 30 тис. жителів вирішують питання щодо розширення чисельності її громадян.

Держави, що визволилися з колоніального ярма радянської системи, опікуються збереженням своєї мови та культури, адже на їхніх теренах залишилася значна кількість російськомовного населення, зорієнтованого на Росію. Тому законодавство Латвії, крім досконалого знання національної мови, вимагає знання історії держави XX ст., наявності предків, які проживали в Латвії в цей же період, доказів щодо доброго здоров'я і відсут­ності психічних захворювань та СНІДу. Крім того, кандидат на отримання громадянства не може перебувати в розшуку в Інтерполі чи бути членом партії, яка пропагує збройне пова­лення конституційного ладу.

З тих самих причин законодавство Литви також ретельно ставиться до кандидатів у громадяни держави-члена ЄС. Грома­дянином Литовської Республіки може бути особа, прийнята за її клопотанням, якщо вона присягне на вірність Литовській Рес­публіці та відповідає таким умовам: 1) витримала іспит з дер­жавної мови та основ Конституції Литовської Республіки; 2) упродовж останніх 10 років постійно проживає на території Литовської Республіки; 3) має легальне джерело засобів для існування.

Схожі умови передбачено Законом Естонської Республіки про громадянство в редакції 2020 року. Відповідно до його ст. 6, іноземець, який висловив бажання набути громадянство Естонії, повинен: досягти 15-літнього віку; мати довгостроковий дозвіл на проживання або право на постійне проживання; проживати в Естонії до дня подання заяви про бажання отримати громадян­ство Естонії не менше 8-ми років на підставі посвідки на про­живання або права на проживання, з яких останні 5 років - постійно; мати зареєстроване місце проживання в Естонії; воло­діти естонською мовою; знати конституцію Естонської Респуб­ліки та Закон про громадянство; мати постійний легальний дохід; скласти присягу на вірність Естонії; відмовитись від громадянства іншої країни.

Цей перелік може бути продовжено вимогою щодо благона­дійності кандидата, несудимості, платоспроможності особи. Претендент на громадянство Іспанії зобов’язаний надати довід­ки про несудимість на батьківщині та в Іспанії, мати кошти для проживання в країні, знати мову та історію Іспанії. Визначаль­ним при наданні громадянства є ступінь інтеграції іноземця в іспанське суспільство: як він поводиться на роботі, у побуті, як ставиться до оточення, наскільки поважає закон і традиції країни, чим обґрунтовує своє бажання стати іспанцем^[115].

Підставами для відмови в наданні чи відновленні громадян­ства Естонії є: подання завідомо неправильних даних про себе чи приховування їх; кандидат не дотримувався конституційного порядку або не виконував законів Естонії, або вчинив дій, спря­мовані проти держави та її безпеки; скоїв злочин, за який був покараний позбавленням волі на термін більше одного року; перебував або перебуває на розвідувальній службі або службі безпеки іноземної держави; служив як кадровий військово­службовець збройних сил іноземної держави.

У Законі Литовської Республіки про громадянство 2003 року підстави для відмови в набутті громадянства такі ж самі, як і в Естонії, окрім відмінності категорій скоєних злочинів, за якими претендент відбував покарання. Відповідно до ч. 1 цього Закону до них належать злочини проти людяності, агресія, геноцид, військові злочини.

Крім названих, у деяких державах-членах ЄС виділяють і інші умови, які обмежують можливості натуралізації, наприк­лад, відсутність кваліфікації та професійної підготовки; неба­жання відмовлятися від громадянства іншої країни (ФРН); ведення аморального способу життя (Греція, окремі Скандинав­ські країни).

У Болгарії, Греції, ФРН встановлена спрощена процедура натуралізації для осіб корінної національності. Нащадки осіб, які раніше мали шведське громадянство або особи, які втратили з якої-небудь причини шведське громадянство, можуть відно­вити підданство. Головна умова - знання шведської мови^[116].

Законодавство держав-членів ЄС передбачає й низку інших підстав для набуття громадянства в спрощеному порядку. Так, кіпрський «золотий паспорт» можна отримати за інвестиції від 2 млн євро. Проте для отримання паспорта жити в державі не обов’язково. Паспорт Кіпру дозволяє подорожувати без віз до більш ніж 170 країн світу, включаючи Євросоюз і Велику Брита­нію. Дещо жорсткішими є умови отримання громадянства Мальти: сума інвестицій становить 650-700 тис. євро у фонд розвитку країни, ще 150 тис. євро - у державні облігації; придбання нерухомості не менше ніж на 700 тис. євро або оренда житла в країні мінімум за 16 тис. євро на рік протягом 5-ти років; пожертвування в розмірі 10 тис. євро для благодійної організації. Формально для успішного здійснення процедури на Мальті потрібно прожити рік. Проте, практично, виконавши всі ці умови, можна отримати громадянство Мальти через 12 або 36 місяців.

У країнах ЄС процедуру натуралізації здійснюють різні державні установи. Здебільшого це прерогатива міністерства внутрішніх справ, але іноді і процедура належить до компетенції суду, глави держави (Литва), уряду (Естонія).

Як відомо, юридичне оформлення загальноєвропейського громадянства отримало в ч. 2 Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу 1992 року, де сказано: «Кожна особа, яка має національність держави-члена, є громадянином Союзу» (ст. 8.1). Такий правовий статус дає право вільно пересуватися і проживати на території всіх держав-членів Євро- союзу, здійснювати виборчі права на муніципальних виборах тієї країни, де проживає особа, на виборах у Європарламент, право на звернення з петиціями та зі скаргами до омбудсмана Європарламенту. Як бачимо, параметри загальноєвропейського громадянства не в усьому збігаються з традиційним поняттям громадянства як правового зв'язку особи з конкретною державою.

Окремим категоріям населення чи окремим особам надається право оптації - вибору громадянства, тобто право набути ново­го громадянства через трансферт або зберегти громадянство держави - колишнього суверена. Наприклад, після референду­му, що відбувся 1957 року в області Саар, яка належала Франції, остання перейшла до Німеччини, і жителі отримали право оптації - або купувати німецьке громадянство, або зберігати

¹¹⁸ Симоненко О. Умови набуття громадянства: зміни в Україні та зарубіжна практика.

Громадська думка про правотворення. 2023. № 14 (256). С. 12. URL: https://nbuviap. gov.ua/ images/informaciyni_vidanya/ grom_dumka/ Gromadska_dumka_2023_ 14.pdf. французьке. Їм надавався тримісячний термін для вирішення питання про вибір громадянства.

Аналогічний спосіб застосував уряд Литви після набуття країною незалежності в 1991 році. Влада запропонувала так званий «нульовий варіант»: усі, хто проживав на території Литви до проголошення її незалежності і не бажав виходу з литовського громадянства, набували його автоматично, хто не бажав залишатися громадянином Литви, мав право отримати громадянство іншої країни. Фактично, це була оптація, оскільки громадянам надавалася можливість вибору.

За національним правом більшості держав-членів ЄС є кілька способів припинення громадянства:

- експатріація - вихід із громадянства за власним бажанням. Згідно з законодавством більшості держав-членів ЄС вона здійснюється за заявою до відповідних державних органів. У Франції свобода експатріації існує лише для осіб, які набули громадянство за «правом крові» за кордоном. У Німеччині свобода експатріації обмежена для державних службовців, суддів, військовозобов’язаних, які не відбули строкової служби. В Австрії та Ірландії існує дозвільний принцип здійснення експатріації.

У виході з громадянства може бути відмовлено, якщо особа має майнові зобов’язання перед фізичними чи юридичними особами держави, а також невиконання зобов’язань перед державою за відсутності договору про правову допомогу між державами;

- примусове позбавлення громадянства осіб, які скоїли правопорушення: отримали статус громадянина незаконним способом, вчинили державну зраду (Франція, Болгарія), засу­джені за злочини проти безпеки держави (Франція). Зазвичай позбавлення громадянства застосовується до натуралізованих громадян (денатуралізація).

У Конституції Королівства Іспанія (ст. 11) ідеться про те, що жоден іспанець за походженням не може бути позбавлений свого громадянства. У ст. 47 Конституції Словенії зазначено: «Громадянин Словенії не підлягає екстрадиції». Проте в Поль­щі, наприклад, особа позбавляється громадянства в разі: а) не виконання обов’язків щодо відданості країні; б) дій на шкоду життєвим інтересам громадян; в) нелегального виїзду з країни; г) відмови повернутися в країну на вимогу компетентних орга­нів; д) ухилення від виконання військового обов’язку; е) залу­чення до відповідальності за кордоном за злочин, який підлягає покаранню відповідно до польського кримінального права, або в разі здійснення рецидиву. Особи, позбавлені громадянства, підлягають виселенню з країни, тобто експатрійовані.

В окремих державах-членах ЄС побутує практика повер­нення експатрійованим особам громадянства країни її прожи­вання. Так, особи, які були примусово позбавлені громадянства Німеччини і зазнали переслідувань з боку нацистського режиму, а також їхні нащадки можуть поновитися в громадянстві. Рішенням Федерального Конституційного суду Німеччини від 20 травня 2020 року коло осіб, які мають на це право, було розширено^[117].

Отже, незважаючи на ухвалення у ХХ ст. низки міжнародно- правових актів з намірами уніфікувати правові норми, пов’язані з інститутом громадянства, кожна держава з числа держав- членів ЄС самостійно встановлює правила, за якими надає громадянство чи припиняє його. Особливо ретельно до надання громадянства ставляться держави, які раніше входили до так званого блоку «соціалістичних» країн або були суб’єктами ра­дянської федерації, що викликано здебільшого агресією Росій­ської Федерації. Нині в Естонії дозволили анулювати грома­дянство, набуте в порядку натуралізації, зокрема - за участь у війні проти України на боці держави - агресора.

4.