Інститут громадянства держав-членів ЄС

Найважливішим елементом структури правового статусу особи є громадянство. Цей термін відомий ще з рабовласницької епохи (у Стародавньому Римі так іменувалися вільні люди). Саме поняття склалося в період буржуазно-демократичних рево­люцій та остаточно оформилося в період Французької революції 1789-1793 рр.

В епоху абсолютних монархій у державах Середньовічної Європи визначальним був інститут «підданства», яким здавна позначалася особиста відданість монарху, а нині він рівно­значний поняттю «громадянство». Проте в конституціях тепе­рішніх конституційних монархій знайшлися аналоги обом названим термінам. Так, у Конституції Герцогства Люксембур­зького відмовилися як від терміну «громадянство», так і від категорії «підданство». Замість них глава ІІ «Про люксембурж­ців і їхні права» регламентує правовий статус жителів країни. Ідентичні формулювання окремих глав є в конституціях Бельгії та Іспанії.

Сьогодні термін «підданство» вживається в окремих європей­ських монархічних державах швидше як данина традиції. У Королівстві Бельгія воно уконституйоване. Так, у частині ІІ «Про бельгійців і їхні права» зафіксована норма про те, що бельгійське підданство набувається. Такі держави-члени ЄС з монархічною формою правління як Іспанія (ст. 11) та Нідер­ланди (ст.ст. 2-4) категорію «підданство» в конституціях і законодавстві замінили поняттям «громадянство».

Нова епоха в розвитку інституту громадянства пов'язана з появою Євросоюзу, що постав на основі Маастрихтського дого­вору 1992 року. Відтоді через формування громадянства ЄС встановлюється тісний юридичний зв'язок між новоствореним міждержавним утворенням і його громадянами. Зокрема, запро­ваджується принцип, за яким кожен громадянин національної держави, що є членом ЄС, стає громадянином Євросоюзу.

Громадянство ЄС є похідним від національного, позаяк його отримання безпосередньо залежить від наявності громадянства держави-члена ЄС.

Громадянство сприймається як стійкий правовий зв'язок лю­дини зі своєю державою, що зумовлює їх взаємні права та обов'язки відповідно до національного і міжнародного права. Оскільки, громадянство підтверджує правову належність особи до певної держави, з'являється обов'язок держави забезпечувати й охороняти права кожного громадянина як на національній території, так і за її межами. Своєю чергою, громадянин зобов'я­заний дотримуватися законів держави і виконувати обов'язки, нею встановлені.

Саме з громадянством пов'язані найважливіші правові наслідки, ключовим з яких є той, що особа визнається державою повноправним суб'єктом державно-правових відносин. Таке розуміння громадянства є найбільш прийнятним, оскільки най­точніше відображає демократичний зміст відносин людини та держави.

Серед джерел права, що регулюють інститут громадянства в державах-членах ЄС, ключове місце посідають положення конституції, де містяться основні принципи національного гро­мадянства. Однак, у текстах конституцій окремих держав-членів відсутні положення, що регламентують інститут громадянства. Мовимо, наприклад, про Конституцію Італії. Правова регламен­тація в цій країні здійснюється Законом про громадянство 1912 року і Положенням про громадянство 1983 року.

З появою інституту громадянства ЄС розширилися права громадян національних держав-членів Євросоюзу. Зокрема, виділяється група прав, характерна винятково для громадян ЄС:

— недискримінація за ознакою національності;

— право громадян ЄС на вільне пересування та проживання в межах територій держав-членів (ст.ст. 20, 21 Договору про діяльність ЄС);

— право обирати і бути обраним кандидатом до Європарла- менту та інших інституцій;

— право на консульський захист (гарантується допомога по­сольства або консульства будь-якої іншої країни ЄС громадя­нам, що зазнали лиха, в країні за межами ЄС, де в них немає посольства або консульства власної країни);

— право клопотати перед Європарламентом і поскаржитися європейському омбудсману;

— право на зв'язок та отримання відповіді від будь-якої установи ЄС однією з офіційних мов ЄС;

— свобода висловлювання поглядів з усіх сфер діяльності Союзу та право прилюдно обмінюватися думками через устано­ви ЄС (ч.

— право на об'єднання в політичні партії на загальноєвро­пейському рівні (ч. 4 ст. 10 Договору про ЄС);

— право на працю, на заснування та надання послуг у будь- якій державі-члені ЄС (ст. 45 Договору про діяльність ЄС, ч. 2 ст. 15 Хартії основних прав ЄС) тощо¹¹.

На думку окремих учених, концепція громадянства Євро- союзу базується на таких засадах:

— запровадження громадянства ЄС є результатом поступової і цілеспрямованої діяльності в рамках європейської інтеграції;

— громадянство ЄС має інституційний характер;

— процедура набуття чи втрати статусу громадянина ЄС не є універсальною, вона не тотожна для громадян окремих держав- членів і визначається національним законодавством;

— неможливо стати громадянином ЄС, не будучи громадя­нином держави-члена ЄС¹¹ (ст. 8 Договору про створення ЄС).

У кожній державі-члені ЄС проживає чимало людей, які не є її громадянами, але мають можливість користуватися певними громадянськими правами. Однак у повному обсязі захистом своїх прав можуть скористатися лише особи, які оформили своє громадянство.

Суверенна влада держави поширюється на громадянина не лише в її межах, а й за кордоном. Так, у ст. 36 Конституції Поль­щі визначено: «Під час перебування за кордоном польський гро­мадянин має право на заступництво з боку Польської Респуб­ліки»^{[109] [110] [111]. Про це ж ідеться в ст. 14 Конституції Португалії під назвою «Португальці за кордоном»: «Португальські громадяни, які тимчасово перебувають або проживають за кордоном, корис­туються захистом держави при здійсненні своїх прав та несуть обов'язки, що не потребують перебування в країні».}

Належність особи до певної держави надає не лише правовий захист, а й відповідальність та обов'язки, що покладаються на неї. У Конституції Польщі в окремому підрозділі виписаний перелік обов’язків громадянина держави, кожен із них має регу­люватися окремим законом, принаймні так вимагає Основний Закон.

Лише у двох статтях Конституція Литовської Республіки 1992 року регламентує обов’язки своїх громадян: відповідно до ст. 41 визнається обов’язковим навчання осіб у віці до 16 років, а ст. 139 декларує, що «захист Литовської держави від зовніш­нього озброєного нападу є правом і обов’язком кожного громадянина Литовської Республіки».

Більш розмито і менш акцентовано визначаються обов’язки в Конституції Португалії. Попри те, що про них мовиться у двох її главах, норми виписані лише в частині обов’язків щодо охорони здоров’я і культури. Так, у ч. 1 ст. 64 наголошено, що всі мають право на охорону здоров’я і зобов’язані його охороняти і зміцнювати, а в ч. 1 ст. 78 констатується необхідність охоро­няти, захищати і примножувати культурну спадщину.

Окремі питання громадянства перебувають під захистом загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Зазви­чай у конституціях держав-членів Євросоюзу містяться лише основні засади, що регламентують умови набуття та втрати громадянства. Конституції містять норми, які посилаються на спеціальні закони з цієї тематики. Так, Конституція Португалії проголошує: «Громадянами Португалії є всі, хто визнаний ними згідно із законом або за міжнародною угодою» (ст. 4). Текст Конституція Італії взагалі не містить норм про громадянство. Зауважимо, що французька правова традиція асоціює грома­дянство з національністю. Чинний Кодекс французької націо­нальності є складовою Цивільного кодексу^[112].

Доступність і вільний характер громадянства виявляється в тому, що:

—кожна людина має право на громадянство, незалежно від будь-яких умов;

—кожен має можливість набути громадянство;

—кожен має можливість змінити громадянство;

—заборонено позбавляти громадянства;

—скорочується кількість осіб без громадянства.

Узагальнюючи національне законодавство про громадянство в державах-членах ЄС, можна виділити основні принципи цього інституту. Насамперед громадянство є єдиним. Цей принцип безумовний у державах з унітарною формою державного устрою. Натомість, в окремих федеративних державах особа вважається громадянином федерації й одночасно суб'єктом федерації (про­вінції, землі). У 1994 року з Конституції ФРН був виключений п. 8 ст. 74, що регулював громадянство земель. Нині в Німеччи­ні визнається лише федеральне громадянство, за винятком землі Баварія^[113].

Отже, зі створенням Євросоюзу інтеграційні процеси транс­формували в цій спільноті інститут громадянства. Нині просте­жується дуалізм факту громадянства, коли всі, хто проживає в державах-членах ЄС, є його громадянами, але водночас пріо­ритет належить національному громадянству.

3.