Подвійне (множинне) громадянство держав-членів ЄС

Подвійне (множинне) громадянство (біпатритизм) є таким правовим статусом особи, за яким вона одночасно має грома­дянство двох або більше країн. Подвійне громадянство виникає, по-перше, у разі народження дитини в державі, де діє принцип «права ґрунту», від батьків, які мають громадянство держави, де діє принцип «права крові»; по-друге, на підставі натуралізації, якщо законодавство країни, громадянства якої набуває індивід, не вимагає відмови від попереднього; по-третє, унаслідок шлю­бу жінки з іноземцем, якщо законодавство країни дружини збе­рігає за нею громадянство, а законодавство країни чоловіка на­дає їй свого громадянства.

Принцип невизнання подвійного громадянства закріплений ст. 3 багатосторонньої Гаазької конвенції 1930 року «З деяких питань стосовно колізій законів про громадянство». Але цю конвенцію ратифікували лише 13 держав, тому вона не набула значення загальновизнаної норми міжнародного права. Існують держави, які по-перше, дозволяють подвійне громадянство (проте обмежують активне та пасивне виборче право таких громадян); по-друге, забороняють подвійне громадянство з автоматичною втратою першого громадянства (за винятком набуття другого громадянства за народженням) і, по-третє, дозволяють своїм громадянам мати друге громадянство, але 120 винятково конкретних держав.

Перед судами і посадовими особами постійно постає пробле­ма визнання критерію встановлення єдиного законного грома­дянства біпатридів з точки зору як національного, так і міжна­родного права. Однак вони користуються прецедентом, створе­ним Міжнародним судом ООН у справі Ноттебома, який був за документами одночасно громадянином Ліхтенштейну і Гватема­ли. Згідно з вердиктом Міжнародного суду громадянство біпат­ридів у спірних справах встановлюється за концепцією ефек­тивної громадянської належності, тобто керуються такими критеріями, як-от місце постійного проживання (доміцилій), місце роботи, місце реального користування громадянськими і політичними правами, володіння нерухомою власністю.

У законодавстві більшості держав-членів ЄС не визнача­ються юридичні наслідки множинного громадянства через негативне ставлення до нього. Водночас Іспанія досі не закрі­пила принцип виняткового громадянства. Ст. 11 Конституції Іспанії передбачає, що «держава може укладати договори про подвійне громадянство з країнами Латинської Америки або з тими країнами, які мали або мають особливі зв'язки з Іспанією»^[119]. З 1958 року Іспанія уклала договори або угоди про подвійне громадянство з більшістю країн Латинської Америки, серед яких Чилі, Аргентина, Колумбія, Перу, Парагвай, Нікара­гуа, Еквадор, Болівія, Гватемала, Домініканська Республіка, Коста-Ріка.

Окремі держави-члени ЄС вважають подвійне громадянство цілком прийнятним у зв'язку зі зростанням мобільності насе­лення та розвитком міграційних процесів. У 2001 році у Швеції набув чинності Закон про громадянство, який, зокрема, дозво­лив громадянам інших Скандинавських країн отримати швед­ське громадянство (для цього необхідно прожити в країні 2 роки).

Зауважимо, що близько 60 держав повністю забороняють подвійне громадянство, 74 - держави його забороняють з пев­ними винятками, 59 - дозволяють із певними заборонами^[120]. З 27 країн Євросоюзу лише 6 повністю або частково заперечують можливість отримання множинного громадянства своїми грома­дянами. Водночас багато країн з решти 22 встановлюють особ­ливі умови щодо подвійного громадянства, причому більшість із них якихось міжнародних договорів не укладала^[121]. У Литві дозволене подвійне громадянство, а конституції Естонії та Латвії множинне громадянство хоч і не визнають, проте і прямо не забороняють.

Особи без громадянства (апатриди). У перекладі з грецької мови апатрид - це людина, позбавлена батьківщини. Це означає, що людина не має змоги задовольнити свою належність до громадянства тієї чи іншої держави.

Апатриди - особи, позбавлені громадянства за власним ба­жанням чи за рішенням компетентних державних органів, і не набули громадянства іншої країни.

У сучасному міжнародному праві простежується тенденція до вживання заходів, що зменшують кількість апатридів (авт. - укладаються міжнародні конвенції, багатосторонні та двосто­ронні договори). Відповідно до чинного законодавства більшос­ті держав-членів ЄС особи без громадянства, як і іноземці, можуть бути примусово вислані з країни (авт. - щодо громадян вживати таких заходів нові конституції забороняють). Зазначене стосується і працівників дипломатичних місій, хоча щодо них діє особливий порядок видворення з країни.

Правовий статус іноземних громадян. Іноземцями визна­ються особи, які не мають громадянства держави, на території якої вони перебувають, але мають підтвердження громадянства іншої держави. Правове становище іноземних громадян регу­люється національним законодавством країни, у якій вони пере­бувають, і міжнародними угодами. Водночас, іноземці збе­рігають правовий зв'язок з державою, громадянами якої вони є.

Іноземці зазвичай не мають багатьох політичних прав, хоча в окремих країнах, наприклад, у Німеччині, беруть участь у виборах органів місцевого самоврядування. Вони мають право власності, можуть отримувати, у тому числі безкоштовно, муніципальне житло, мають право на працю, але їх доступ до деяких видів робіт обмежений, мають право на отримання осві­ти. У багатьох державах ЄС іноземці не зобов’язані служити в армії країни перебування, не сплачують податки, не мають права набувати земельну власність.

У конституційному законодавстві Франції та Німеччини виокремлюються дві основні категорії іноземців, правовий статус яких суттєво відрізняється.

Першу становлять громадяни ЄС, обсяг прав яких макси­мально наближений до статусу громадян Франції чи Німеччини.

Другу велику групу становлять інші іноземці, які не є гро­мадянами ЄС. Обсяг їхніх прав залежить від ряду умов (мети і підстав перебування на території Франції, термінів перебування, адміністративного статусу іноземця тощо). Зі зростанням три­валості перебування іноземця на території Франції та його інтеграції у французьке суспільство його статус змінюється, наближаючись до статусу французького громадянина. Водночас особисті права ця категорія іноземців також набуває з моменту появи на території Франції. Найважливіші політичні права (право на державну службу, на участь у виборах і референдумах тощо) на них не поширюються, однак окремі політичні права ця категорія іноземців має. Зокрема, ідеться про право на участь в асоціаціях.

Франція, як і інші держави-члени ЄС, ведуть жорстку боротьбу з незаконними мігрантами. Рішення про видворення іноземця з Франції може бути ухвалене у випадках, коли:

— іноземець не може підтвердити законність свого в'їзду на територію Франції (за винятком наявності чинного виду на проживання);

— закінчився термін дії візи або минув тримісячний термін з моменту в'їзду на територію Франції і вид на проживання не отримано;

— закінчився місячний термін від дати отримання повідом­лення про відмову в дозволі на проживання або його вилучення;

— минуло понад місяць з моменту закінчення тимчасового дозволу на проживання, а іноземець не звернувся з проханням про його продовження.

Порядок видворення іноземних громадян з держав-членів ЄС здебільшого є аналогічним вищевикладеним положенням.

Право притулку - надання державою можливості в'їзду на її територію і перебування там особам, які на батьківщині або в державі постійного місця проживання переслідуються за полі­тичну, наукову чи релігійну діяльність. Держава згідно зі своїми законами визначає, чи існують підстави для надання права притулку тій чи тій особі. Стаття 14 Загальної декларації прав людини так формулює право притулку: «Кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися ним. Це право не може бути застосоване в разі переслідування, яке в дійсності ґрунтується на вчиненні непо- літичного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принци­пам Організації Об'єднаних Націй»^[122].

Конституції більшості країн-членів ЄС установлюють основи правової регламентації притулку. Так, ст. ч. 4 ст. 13 Конституції Королівства Іспанії містить таку норму: «Закон установлює умови, на яких громадяни інших країн і апатриди користуються правом на притулок». Ст. 16-а Основного закону ФРН 1949 року закріплює положення про те, що особи, яких переслідують з політичних мотивів, користуються правом притулку. У ст. 10 Конституції Італії записано: «Іноземець, який у своїй країні позбавлений можливості користуватися демократичними свобо­дами, гарантованими Конституцією, має право на притулок на території Республіки з дотриманням визначених законом умов»¹. Ч. 2 ст. 27 Конституції Болгарії 1991 року зазначає: «Республіка Болгарія надає притулок іноземцям, яких переслідують за їхні переконання чи за діяльність із захисту міжнародно визнаних прав і свобод».

Надання притулку не тягне за собою автоматичного надання громадянства. У жодному разі притулок не може надаватися особам щодо яких є підстави вважати, що вони вчинили злочини проти миру, проти людяності або військові злочини; були при­четні до переслідувань, катувань, зникнення осіб за мотивами раси, релігії чи політичних поглядів.

Надання притулку передбачає видачу дозволу на постійне або тимчасове проживання, дозвіл займатися трудовою, профе­сійною або комерційною діяльністю, а також надання іншої допомоги відповідно до міжнародних конвенцій. Особам, що отримали право притулку, може видаватися також соціальна та економічна допомога.

Водночас у багатьох конституціях держав-членів ЄС забо­роняється видача іноземців, які переслідуються за політичну діяльність. Найчастіше в конституціях сучасних держав заборо­няється видача іноземним державам своїх громадян (ч. 2 ст. 16 Конституції ФРН, ст. 10, 26 Конституції Італії, Конституції Польщі, Литви). Ч. 4 ст. 52 Конституції Польщі зазначає, що польського громадянина не можна вислати з країни або заборо­нити йому повернення до країни.

125

Конституція Італійської Республіки (з передмовою Володимира Шаповала). Київ : Москаленко О. М., 2018. С. 21.

Отже, норми міжнародного права та більшості конституцій держав-членів ЄС не передбачають набуття подвійного (мно­жинного) громадянства, як, власне, і жорстких санкцій до своїх громадян за його наявність.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в дер­жавах-членах ЄС є достатньо широким, адже названі категорії, що не мають внутрішнього громадянства, попри відсутність можливості брати участь в управлінні державою безпосередньо або через систему представницької демократі, у багатьох держа­вах отримують активне виборче право на виборах до муніци­пальних органів.

5.