Конституційні права та свободи людини і громадянина в державах-членах ЄС

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року містить громадянські, політичні, економічні та соціальні права. Під час опрацювання обов’язкової до виконання Хартії основ­них прав Європейського Союзу більшість держав погодилася з тим, що для трансформації міжнародно визнаних норм у націо­нальне право достатнім є прийняття відповідного законодавчого акту.

З нормативного погляду найоптимальніше права і свободи виписані і класифіковані в праві Євросоюзу. У разі, коли поло­ження та приписи права ЄС санкціоновані конституціями його держав-членів, вони стають пріоритетними перед національним правом будь-якого учасника договору.

Фундаментальним правовим актом, що закріплює політичні, соціальні, культурні, освітні, економічні права громадян Євро- союзу, стала Хартія основних прав Європейського Союзу, уро­чисто проголошена на засіданні Європейської Ради в Ніцці 7 грудня 2000 року. З набуттям чинності Лісабонського догово­ру 1 грудня 2009 року. Хартія основних прав Європейського Союзу набула юридичної сили одного з установчих договорів ЄС.

В основу класифікації прав і свобод у Хартії основних прав Європейського Союзу покладено не вид або сферу застосування права, а цінності, які вони захищають: людська гідність, сво­бода, рівність, солідарність.

Серед країн-членів ЄС є держава, в Основному Законі якої відсутній спеціальний розділ про основні права та свободи людини і громадянина. Ідеться про Федеральний конституцій­ний закон Австрії 1920 року у редакції 1929 року. Через таку прогалину законодавець у ст. 149 Конституції відсильною нормою перелічує низку конституційних актів попередніх епох, які регулюють права та свободи. У списку знаходимо норма­тивні приписи, що сягають доби Габсбурзької Австро-Угорської імперії. Зокрема, Конституція 21 грудня 1867 року під назвою «Про загальні права громадян королівства та земель, представлених у імперській раді», два Закони від 27 жовтня 1862 року. «Про захист особистої свободи» та «Про охорону недоторканності житла» тощо. Конституційні положення, що регулюють інститут прав і свобод в Австрії, ухвалювалися окре­мими законами ХХ ст., але до тіла Конституції не вносилися. Закон про громадянство 1965 року і Закон про політичні партії 1975 року досі функціонують як окремі конституційні акти.

За важливістю наповнення змістом дослідники прав і свобод людини виокремлюють природні права і свободи, що реалі­зуються незалежно від волі їх носіїв, та похідні від них.

У науковій літературі стверджується, що природні права людини є найважливішою підгрупою основних прав людини, які закріплені в міжнародно-правових документах і національних конституціях¹²⁷. Уперше на європейському континенті про при­родні і невід’ємні права людини і громадянина було заявлено в Декларації прав людини і громадянина 1789 року під час Фран­цузької революції. У контексті найважливіших природних прав людини і громадянина Декларація назвала свободу, власність, безпеку і право на спротив проти утисків.

Найважливішим із природних прав людини є право на життя - невід’ємне право кожної людини, яке охороняється законом.

Право окремо взятої людини з погляду юридичного означає, що людина може бути позбавлена права на життя лише за виро­ком суду за обов’язкової участі присяжних засідателів. Щоправ­да, нині смертна кара заборонена в усіх країнах ЄС. Від смерт­ної кари відмовились або не застосовують її фактично понад 100 держав світу. До них належать 40 держав-членів Ради Європи і всі держави-члени ЄС. У ст. 1 Протоколу № 6 до Конвенції 1950 року декларується: «Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або 128 страчено».

У квітні 2001 року Нідерланди затвердили закон, що звільняє від кримінальної відповідальності лікарів, які допомагають хворим піти з життя. Його ухвалено внаслідок загострення суперечностей між законами у цій сфері і реальною негласною ^{[124] [125] практикою. За неофіційними даними, евтаназія в Нідерландах здійснюється з 1984 року.}

Британська енциклопедія тлумачить евтаназію як «мило­сердне вбивство» (Mercy killing). Це дія чи практика, спрямо­вана на здійснення безболісної смерті осіб, які страждають від болю при невиліковних хворобах чи фізичних розладах. Рішення щодо невиліковно хворих дітей ухвалюють батьки. Однак, якщо подібної згоди хворого чи його батьків не отри­мано, то позбавлення людини життя в такий спосіб залишається кримінально караним злочином або вбивством. Прикладом може слугувати справа Міхаели Редер, засудженої за вбивство 17 пацієнтів 1989 року у ФРН. Зі свідчень підсудної випливало, що вона зробила смертельні уколи невиліковно хворим, але не за їхнім проханням, а з почуття милосердя і жалю до них.

Перший у світі Закон «Про право людини на смерть» було ухвалено після тривалих обговорень на референдумі в 1977 році у штаті Каліфорнія.

Залежно від характеру дій, спрямованих на здійснення евта- назії, розрізняють дві форми: активну і пасивну. Активна евта- назія - це виконання певних дій із прискорення смерті невилі­ковно хворої людини, згідно з її проханням, з метою позбав­лення тяжких страждань. Пасивна (негативна) евтаназія - це незастосування засобів і невиконання лікарських маніпуляцій, які б підтримували певний час життя важко хворого пацієнта, за умови, що пацієнт висловив прохання не здійснювати медичне втручання.

З 1941 року евтаназія дозволена і в швейцарському кантоні Цюріх. У 2002 році до країн, у яких легалізована евтаназія, приєдналася Бельгія, у 2009 році - Люксембург, а у 2010 році - Німеччина. На початку 2013 року Французький національний консультативний комітет з етики схвалив проведення евтаназії у виключних випадках. Згідно з рішенням комітету до ассистова- ного суїциду дозволено вдаватися для припинення тривалих страждань і нестерпного болю. З червня 2013 року, коли рішення Комітету з етики буде закріплене законодавчо, хворі, які перебувають у термінальній стадії, зможуть удатися до евтаназії в трьох випадках. У першому випадку хворий повинен самостійно, у чіткій формі, заявити про бажання померти. Крім того, такий пацієнт може залишити вимогу про евтаназію на випадок, коли він вже не буде перебувати у свідомості. До другої категорії належать пацієнти, рішення щодо яких мають ухвалити родичі. Якщо невиліковно хвора людина тривалий час перебуває без свідомості, але при цьому не залишила жодних інструкцій щодо підтримки свого життя, таке рішення за неї можуть прийняти близькі, а дозволити евтаназію може тільки лікарський консиліум. Третій випадок передбачає евтаназію щодо пацієнтів, життя яких підтримується штучним способом. Згідно зі статистичними даними, три тисячі французів щорічно завершує свій життєвий шлях за допомогою евтаназії^[126]. Однак у більшості держав-членів ЄС евтаназія заборонена законом під страхом кримінальної відповідальності, наприклад, в Австрії, Греції, Данії, Іспанії, Італії, Польщі, Португалії тощо.

У 1995 році папа Іоанн-Павло ІІ виступив у Ватикані з одним із найсильніших засуджень аборту й евтаназії, сказавши, що їх легалізація тотожна легалізації злочинів, які руйнують суспільство.

Аборт не вважається позбавленням життя, хоча в Словаччині конституційно заборонено здійснювати аборти, прописано охо­роняти життя дитини в утробі матері, тобто до її народження. У Польщі на законодавчому рівні також заборонено здійснювати аборти. Метою такої заборони є не покращення демографічної ситуації в країні, а дотримання принципів християнської культури.

Конституція Угорщини 2012 року, яку дуже критикувала лідери Євросоюзу за містечковий традиціоналізм, імператив­ними нормами заборонила євгенічну практику (авт. - учення про селекцію людини, а також про способи поліпшення її спад­кових властивостей), спрямовану на відбір людей, людського тіла чи його частини для отримання прибутку. Репродуктивне клонування людей у цій країні також заборонене (ст. 3).

З правом на життя межує право на заборону катувань, здійс­нення яких може призвести до смерті або до каліцтва людини. Тому в окремих країнах ЄС існують норми щодо заборони катувань. У ст. 18 Конституції Словенії 1991 року наголо­шується на забороні катувань, нелюдських або принизливих покарань. У цій самій статті йдеться про заборону на прове­дення експериментів медичного чи наукового характеру над людиною без її вільно вираженої згоди. «Ніхто не може бути засуджений до страти, катувань чи піддаватися будь-якому іншому впливу, що принижує людську гідність», - твердить ст. 7 Конституції Фінляндії. Зазначимо, що норми, які заборо­няють катування, наявні в більшості конституцій держав-членів Євросоюзу, що ввійшли до нього в новітній період. Відповідно до ст. 21 Конституції Литовської Республіки забороняється не лише піддавати людину катуванням, а й встановлювати пока­рання, які містять елементи тортур.

Декларація про право народів на мир була схвалена Гене­ральною Асамблеєю ООН 12 листопада 1984 року. У ній зазначається: «...

Право на мир також є одним із природних прав людини як індивідуума, з одного боку, і як людської спільноти (людства), з другого. Більшість держав-членів ЄС закріплює право на мир у своїх конституціях. Так, Основний Закон ФРН у преамбулі та в ч. 2 ст. 1 «.визнає непорушні і невід’ємні права людини як основу кожного людського співтовариства, миру і справед­ливості в усьому світі»; у ч. 1 ст. 26 забороняє дії, «.здатні порушити мирне спільне життя народів»; підготовку агресивної війни вона проголошує антиконституційною дією.

Відповідно до ст. 11 Конституції Італійської Республіки «Італія заперечує війну як посягання на свободу інших народів і як спосіб вирішення міжнародних спорів»^[127].

Загальна декларація прав людини 1948 року серед невід’єм­них природних прав людини називає також право приватної власності. Воно визнається у конституціях майже всіх сучасних держав. Так, ст. 42 Конституції Італійської Республіки проголо­шує: «Приватна власність визнається і гарантується законом, який визначає способи набуття права власності, володіння, користування і розпорядження нею, а також межі приватної власності з метою забезпечення її соціальної функції і доступ­ності для усіх»^[128]. Ст. 16 Конституції Бельгії також наголошує на тому, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як для громадської користі, у випадках і порядку, встановлених законом, і за умови справедливого і попереднього відшкодування. Наступний її припис забороняє покарання кон­фіскацією майна. Без такого права, закріпленого і гарантованого конституцією, людина не може почуватися господарем і насамперед господарем самого себе, тобто бути справді вільною людиною. Більшість постсоціалістичних держав, зокрема й Польща, включила до своїх конституцій статті, що захищають свободу підприємництва і право приватної власності.

Важливо проаналізувати ще одне з природних і невід 'ємних прав - право на опір гнобленню та на повстання (jus resistendi). Це право закріплене в преамбулі Загальної декларації прав людини, ухваленої Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Тут проголошується: «Беручи до уваги, що необхід­но, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забез­печення того, щоб людина не була змушена вдаватися до останнього засобу, до повстання проти тиранії і гноблення»^[129].

З огляду на це імпонує думка В. Речицького, що «присутність у тій чи тій конституції права народу на повстання майже незаперечно доводить її належність до громадянського суспіль­ства, а не до держави, адже лише громадськість має моральне право протиставити хаос повстання політичному, економічному і культурному, що забезпечується державою, порядку»^[130].

У конституціях багатьох держав-членів ЄС є норма, яка дає можливість громадянам чинити опір спробам узурпації влади (у конституціях Греції, Словаччини, Португалії та ін.). Ідея jus resistendi простежується і в історії української політико-правової думки. Так, про право народу на опір гнобленню йшлося у відомому зверненні Пилипа Орлика до урядів європейських держав під назвою «Вивід прав України», де серед іншого вказувалося: «Козаки мають за собою право людське та природ­не, одним із головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту та відновити застосування своїх давніх прав, коли на це буде вдалий час»^[131].

Не випадково норма про опір гнобленню потрапила в законодавство Німеччини, яка пережила жахіття націонал-соціа- лістичного режиму. Так, у ч. 4 ст. 20 Конституції Німеччини від 23 травня 1949 року зазначено: «Усі німці мають право чинити опір кожному, хто спробує усунути цей лад, якщо інші засоби не можуть бути використані... »^[132].

Не менших втрат від авторитарного режиму зазнали балтій­ські країни, які понад 50 років перебували в складі Радянського Союзу. Це позначилося на відповідній статті Конституції Естонії, де підкреслено, що кожен громадянин цієї держави має право, якщо немає інших засобів, протистояти спробам насиль­ницької зміни конституційного ладу власної ініціативи. Консти­туція Чеської Республіки від 16 грудня 1992 року у ст. 23 також надає право чинити опір кожному, хто зазіхає на демократичний порядок здійснення прав людини та основних свобод, якщо діяльність конституційних органів та дієве використання засо­бів, передбачених законом, виявляються неможливими.

Права, які держава надає громадянам через видання консти­туцій та інших нормативних і законодавчих актів, можуть бути скасовані державною владою, але щодо природні права людини демократичні держави визнають невід'ємними.

Термін «невід'ємні фундаментальні права» покладено в підвалини національних конституцій. Це означає, що в ієрархії правових норм такі норми мають вищу юридичну силу, а інші, - ті, що мають той самий предмет регулювання, повинні відпо­відати положенням концептуальних конституційних норм. Проте як міжнародні документи з питань прав людини, так і національні конституції не встановлюють ані повного переліку невід'ємних прав людини, ані ієрархії норм з точки зору їхньої юридичної сили.

Право на свободу та особисту недоторканність - принцип, відповідно до якого людина не може бути довільно позбавлена волі. Ст. 9 Загальної декларації прав людини передбачає, що ніхто не може бути підданий незаконному арешту, затриманню або вигнанню. Недоторканість особи означає, що тимчасове позбавлення людини свободи (адміністративний арешт чи затри­мання) може бути здійснене лише на певний термін і з обов'яз­ковим дотриманням установлених законом процедур.

Головною юридичною гарантією проти необгрунтованого затримання вважається інститут habeas corpus, що виник в Середні віки у Великобританії і тепер упроваджений під цією назвою в більшості країн. Він означає, що на вимогу будь-який затриманий на його вимогу має бути доставлений до суду, який вирішить, звільнити затриманого під заставу або відправити до в'язниці.

Свобода особи пов'язана з правом людини на доступ до інформації про нього в державних установах - habeas date (Польща). Водночас у багатьох країнах Східної Європи (Чехії, Польщі, балтійських державах) ухвалено закони про люстрацію - перевірку даних державної безпеки про колишніх агентів, яким заборонено обіймати певні державні посади.

Серед особистих прав конституції держав-членів ЄС нази­вають особисту гідність. Недарма главу І Хартії прав ЄС назва­но «Гідність». Ст. 23 Конституції Бельгії гарантує кожному право вести життя відповідно до людської гідності. Конституція Німеччини в ст. 1 наголошує, що гідність людини недоторканна. держава має захищати її всіма законними засобами.

Формулювання прав людини навколо поняття людської гід­ності, засвідчує визнання означеної властивості людини джере­лом усіх її прав, а також поступове зростання значення гума­нізму як системоутворювальної засади сучасного інституту прав людини. Забороняються тортури, жорстоке і негуманне пово­дження, що принижує людину, медичні й інші експерименти без згоди особи, фотографування, кінозйомка без дозволу особи. У судовому порядку гідність особи охороняється за допомогою позову про захист честі і гідності.

Недоторканність житла зазвичай означає, що вхід у житло сторонніх можливий лише з дозволу господаря (під «житлом» розуміють, зокрема, і номери в готелі). Без такого дозволу вхід у житло, наприклад для обшуку, виїмки яких-небудь предметів, документів, можливий лише на підставі постанови судді. Бувають, проте, екстрені випадки, коли доступ у житло можли­вий і без дозволу (наприклад, з метою переслідування зло­чинця).

Недоторканність житла в Австрійській Федеративній Респуб­ліці гарантується Законом про охорону житла, ухваленим ще австрійським кайзером 27 жовтня 1862 року, що потрапив до сконсолідованої Конституції 1920 року. Остання й досі складається із великої кількості окремих законів.

У ч. 3 ст. 13 Конституції Німеччини зазначені винятки, які дозволяють проникнути в житло чи інше приміщення за умови запобігання загальної небезпеки або небезпеки для життя окре­мих осіб, запобігання загрози громадській безпеці та порядку. Це відбувається, зокрема, для задоволення термінової потреби в приміщеннях, для боротьби з небезпекою епідемій і захисту підлітків, що перебувають у небезпеці.

Конституційним правом особи є таємниця листування, теле­фонних і телеграфних повідомлень, повідомлень факсом, елект­ронною поштою тощо. Ознайомлення з особистою кореспон­денцією можливе з дозволу суду (ідеться про осіб, підозрюваних у скоєнні злочину).

Конституційне право охороняє приватне життя і наявні в державних органах дані про особу (Болгарія, Угорщина, Нідер­ланди). Такі дані не можуть бути оприлюднені без відома особи, забороняється їх використання на шкоду особистості. Заборо­нені збір і зберігання інформації про особу (Болгарія, Угорщина, Нідерланди).

Свобода пересування територією країни і вибір місця про­живання (поселення) - особисте право людини. Наприклад, ст. 44 Конституції Португалії гарантує всім громадянам право вільного пересування національною територією і проживання в будь-якій її частині. Ст. 11 Конституції ФРН гарантує німцям право користуватися свободою пересування, але воно може обмежуватися законом. Ч. 1 ст. 23 Конституції Словацької Республіки декларує, що свобода пересування і проживання гарантується, а ч. 2 тієї самої статті вказує на те, що особа, яка законно перебуває на території цієї держави, має право вільно її покинути. Конституція Фінляндії надає право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання не лише власним громадянам, а й іноземцям.

Як бачимо, в окремих країнах ЄС свобода пересування територією країни і вибір місця проживання не є абсолютною і може бути обмеженою на підставі закону. Так, ст. 39 Договору про заснування Європейського Союзу вказує на можливість обмеження зазначеного права з причин, пов’язаних із захистом громадського порядку, національної безпеки та громадського здоров’я. Положення щодо можливості обмеження права на свободу пересування міститься в ст. 32 Конституції Естонської Республіки, відповідно до якої право вільного пересування може бути обмежене у встановленому законом порядку в разі захисту прав і свобод інших людей, в інтересах оборони держави, у разі стихійного лиха та катастрофи, а також з метою припинення поширення інфекційних хвороб, захисту природного середови­ща попередження бездоглядності неповнолітніх або душевно­хворих і забезпечення провадження в кримінальних справах. Конституція Фінляндії підкреслює, що законом можуть встанов­люватися необхідні обмеження права на свободу пересування в інтересах правосуддя та виконання покарання, а також для забезпечення обов’язків щодо захисту Вітчизни. Натомість ст. 16 Конституції Італійської Республіки вказує, що громадянин країни може вільно пересуватися і проживати на будь-якій частині території країни, з тими обмеженнями загального харак­теру, які встановлюються законом в інтересах охорони здоров’я та безпеки. Зазначимо, що в деяких країнах Євросоюзу в конституції гарантують лише право на свободу пересування без зазначення обмежень у його реалізації (Португалія, Іспанія)^[133].

До особистих прав належить свобода петицій - індивідуаль­них або колективних звернень до парламенту, президента, інко­ли - до місцевих органів самоуправління (в Італії). Наприклад, Бельгії, відповідно до ст. 28 Конституції, кожному гарантоване право звертатися до публічної влади з петиціями, підписаними однією чи декількома особами, щоправда, від імені колективу можуть звертатися лише установчі органи.

Представникам окремих професій, зазвичай правоохоронної системи, заборонено долучатися до підписання колективних петицій. В окремих країнах держав-членів ЄС їх заборонено підписувати військовослужбовцям, вони можуть звертатися до органів державної влади лише індивідуальним порядком. Якщо в петиціях висуваються політичні вимоги, це право може стати політичним.

Особа має право емігрувати, а громадянин - і повернутися до своєї країни. Проте існують обмеження на виїзд з країни: якщо особа є звинуваченою, засудженою, володіє державною таємни­цею, повідомила про себе помилкові відомості при оформленні документів на еміграцію. Обмеження в державах-членах ЄС діють зазвичай не більше 10 років.

Багато конституційних прав особи пов'язано з судовою сферою. Це право вільного доступу до суду, право на отримання юридичної допомоги, презумпція невинуватості тощо.

Політичні права - можливості (свободи) громадянина актив­но брати участь в управлінні державою та в громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості. До них нале­жать: право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь в їх діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода преси, радіо, телебачення тощо.

До політичних прав, які давно закріплені в конституціях, належить свобода слова, друку, а тепер комунікацій, інформації. Конституції всіх країн проголошують свободу думки і совісті. Людина сама вирішує, яких духовних цінностей їй дотриму­ватися. Обов'язкова ідеологія існувала лише в тоталітарних країнах (марксизм у Литві, Латвії, Естонії, інших країнах колишнього соціалістичного табору). Свобода совісті означає сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної (стави­тися до релігії нейтрально). Щодо цього ст. 19 Конституції Бельгії твердить: «Свобода культів, їх публічне відправлення, а також свобода висловлювати свої думки будь-яким способом гарантовані, за винятком переслідування за правопорушення, здійснені при користуванні цими свободами»?

Віряни мають право здійснювати релігійні культи, які не повинні порушувати громадський порядок, мораль, використо­вуватися в політичних цілях. Забороняється дискримінація на релігійній основі, але подекуди певні церковні організації (церква, визнана державною) користуються перевагами або державною підтримкою (наприклад, католики в Північній Ірландії, східна православна церква в Болгарії, Греції). Ст. 4 Конституції Королівства Данії визнає офіційною релігією країни Євангелістичну лютеранську церкву, яка користується підтрим­кою держави. Державною релігією в Мальті є римська като­лицька апостольська церква (ст. 2 Конституція Мальтійської Республіки 1964 року).

Натомість у ч. 3 ст. 16 Конституції Королівства Іспанія міс­титься положення, яке забороняє державну релігію, проте в наступному реченні цієї статті фіксується позиція держави, за якою влада бере до уваги релігійні вірування іспанського суспільства і підтримує відповідні відносини співпраці з католицькою церквою та іншими віросповіданнями. Проголо­шення законом будь-якої релігії або церкви державною не виключає вільного сповідування інших релігій, але підтримує таку церкву з державного бюджету.

Свобода совісті та віросповідання гарантується й Конститу­цією Австрії (ст. 14), але лише визнана державою церква чи релігійне об’єднання має право на здійснення публічних релігій­них обрядів, самостійно визначає порядок і здійснює своє внут­рішнє управління, розпоряджається своєю власністю та корис­тується нею для здійснення культової, виховної та доброчинної діяльності. Щоправда, ст. 6 Конституції уповноважила державу обмежувати права церковних громад на набуття та розпоря­дження нерухомим майном в інтересах суспільного блага. Натомість прихильники не визнаного державою релігійного вчення не мають права на проведення публічних діянь релігій­ного характеру. Ст. 16 Конституції дозволяє їм проведення культових обрядів лише в домашніх умовах.

Конституційні формулювання про свободу інформації стосу­ється не лише питання політичного життя. Ідеться не лише про право висловлювати і поширювати думки, але й про право отримувати інформацію, черпати її з усних доступних джерел законним способом. Державні органи й суспільні об’єднання зобов’язані безкоштовно надавати інформацію про свою діяль­ність, якщо вона не є конфіденційною.

Доступ до інформації може бути обмежений. Конституцій­ний закон Королівства Швеції вказує на причини такого обме­ження, але не визначає інституцію, яка їх запроваджує: «Свобо­да висловлювань і свобода інформації можуть бути обмежені на користь державної безпеки, економіки, громадського порядку та безпеки, гідності особистості, недоторканності приватного життя, попередження злочинів і притягнення до відповідаль­ності за них»?

Свобода висловлювання думок означає відсутність цензури. Законодавчі витоки свободи слова слід шукати у Швеції. Саме тут нормою Конституції ще 2 грудня 1766 року було скасовано цензуру й ухвалено перший у світі закон, що забезпечував недоторканність свободи слова. Під свободою друку в парагра­фі 86 ішлося про право кожного шведа видавати друковані твори без перешкод з боку державної влади так, що він тільки після видання міг бути притягнутий до відповідальності за умови, що твір за своїм змістом порушував закони, ухвалені для забезпечення громадського спокою.

Згодом основні положення ввійшли до сучасної Конституції Швеції у формі двох конституційних документів - Акта про свободу друку 1949 року та Акта про свободу самовираження 1991 року. Це стало початком створення однієї з найбільш віль­них медіасистем у світі, яка зберігає національну своєрідність та складну систему взаємин публічних інститутів влади з суспіль­ством. Якщо перший встановлює принципи відкритого суспіль­ства та гарантує загальний доступ до офіційної інформації, у тому числі до документів парламенту, уряду та інших держав­них органів, включаючи будь-які фінансові звіти, то другий закріплює право публічно висловлювати свої думки в засобах масової інформації, на радіо, телебаченні, відео та аудіозаписах, у блогах та вебсайтах. Проте журналіст чи видавець не має права розкривати своє джерело, якщо той, хто надав інфор­мацію, бажає залишитися анонімним.

Попри те, що Конституція Королівства Швеції обстоює сво­боду слова та самовираження, вона не містить певних обмежень. Так, Акт про свободу друку дозволяє іншим законам регулюва­ти окремі види реклами (алкоголю та тютюнових виробів, ліків тощо), поширення конфіденційних даних (етнічне походження, расу, політичні погляди, релігійні та філософські переконання, а також інформацію про здоров'я, особисте життя, сексуальну орієнтацію, генетичні та біометричні дані); його чинність не поширюється також на дитячу порнографію.

Відповідно до Міжнародного акта про права людини 1966 ро­ку, конституції багатьох країн установлюють й інші обмеження. Забороняються пропаганда й агітація, що сіють соціальну, расову, релігійну, національну ворожнечу. У багатьох країнах заборонено вживати непристойні висловлювання публічно, порнографія. Згідно з законом Італії 1999 року з 7 до 23 годин по телебаченню не можна показувати сцени насильства і сексу. Спеціальна комісія стежить за дотриманням цієї норми. Спеціальні наглядові ради з питань засобів масової інформації або на телебаченні існують і в інших країнах. Вони зазвичай складаються з парламентарів, представників громадських об'єд­нань, діячів культури. Іноді члени такої ради призначаються ректорами найбільших університетів (Польща).

Свобода висловлювання дозволяє авторові публікувати або в інший спосіб робити загальнодоступними свої думки і пере­конання. Проте за порушення законів про друк, про засоби масо­вої інформації він несе відповідальність. Ідеться про розго­лошення державної таємниці, образу, наклеп (поширення свідомо неправдивих відомостей).

Майже в усіх конституціях ЄС мовиться про свободу об’єд­нань у політичні партії, професійні спілки, культурні, спортивні та інші товариства. Право на об'єднання реалізується явочним порядком (не потрібно жодного попереднього повідомлення або дозволу влади), почасти закон потребує для створення об'єд­нання трьох осіб. Так, ч. 3 ст. 9 Конституції Німеччини ствер­джує, що будь-які домовленості, спрямовані на обмеження права громадян чи представників усіх професій об’єднуватися, є недійсними, а дії, спрямовані на це, - протизаконними.

Так у Польщі заборонені політичні партії та інші організації, що звертаються у своїх програмах до тоталітарних методів і практики нацизму, фашизму і комунізму, а також ті, програма і діяльність яких передбачає або припускає расову і національну ненависть, застосування насильства з метою захоплення влади чи впливу на політику держави, або передбачає таємність струк­тур або членства.

Право на вступ до об’єднання інколи обмежується законом для військовослужбовців, а право вступу до партій - для суддів, прокурорів, окремих категорій державних службовців. Ліквіда­ція громадських об’єднань можлива через саморозпуск або за постановою суду.

Найважливішим політичним правом громадян є свобода збо­рів, мітингів і демонстрацій. Це форми висловлювання колек­тивної думки із суспільно значущих питань. Багато конституцій уточнюють: це право збиратися мирно і без зброї (ФРН, Польща).

Якщо збори відбуваються на вулиці, площі, у парку, мітин- гарі обмежують свободу інших осіб (наприклад, право на свобо­ду пересування або прогулянку в громадському місці). Тому для зборів під відкритим небом, якщо збори відбуваються в місцях, спеціально відведених для цього, вистачає попереднього пові­домлення (у Німеччині - за два дні, у Франції - за три).

Для демонстрацій існують жорсткіші вимоги: місцевий орган влади затверджує маршрут руху, може обмежити кількість учасників демонстрації. У разі відхилення від установленого маршруту поліція має право втрутитися і розсіяти демонстрацію застосуванням сили і технічних засобів.

Особливу форму має пікетування - публічне висловлення колективної або індивідуальної думки, без ходи і підсилення гучності, через розташування біля пікетованого об’єкта грома­дян з плакатами. Пікети біля вищих органів державної влади зазвичай дозволені, але на певній відстані.

Соціально-економічні права. Економічні права - можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання й основними чинниками господарської діяльності: власністю і працею; проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування; участь у виробництві матеріальних та інших благ.

До соціально-економічних прав насамперед належить право власності. У конституціях ідеться передусім про власність, яка забезпечує життєві потреби людини. Про право власності в тому або іншому обсязі говориться практично в усіх конституціях. У багатьох із них уже немає колишніх формулювань про священну і недоторканну приватну власність, замість цього констатуються соціальні функції приватної власності, наголошується на тому, що вона зобов’язує власника (Німеччина, Італія). Згідно з конституціями держав ЄС власність може бути вилучена для державних і суспільних потреб на основі закону, за рішенням суду і при рівноцінному відшкодуванні.

Можна володіти будь-якою власністю, не забороненою законом. Проте в багатьох країнах іноземці не можуть мати права власності на землю, на природні підземні багатства. Нині все частіше порушуються питання щодо інтелектуальної влас­ності, пов’язаної з творчою працею (наприклад, про авторські права).

До права власності близьке право на вільну господарську ініціативу, на підприємницьку діяльність. Це право займатися будь-якою діяльністю, що приносить прибуток, якщо вона не заборонена законом.

До найважливіших соціально-економічних прав належать права, пов’язані з трудовими відносинами. У країнах ЄС поло­ження про право на працю було включене в конституції після Другої світової війни і супроводжувалося обмовкою про допомогу безробітним з боку держави. Це право зовсім не означає обов’язку держави працевлаштувати всіх охочих, хоча держава повинна вживати відповідних заходів. У державах- членах ЄС примусова праця допускається на військовій службі, за вироком суду, в умовах надзвичайного стану.

Право на працю і свобода праці доповнюються конститу­ційними положеннями про безпечні і здорові умови праці, про право на вільний вибір професії, на гідну винагороду, про право на справедливу оплату праці. Законами встановлений обов’язко­вий щомісячний мінімум оплати праці (наприклад, у Франції особи з низькими доходами отримують допомогу від держави з тим, щоб їх загальний дохід становив близько 700 євро на місяць). У разі вимушеного безробіття виплачується державна допомога, яка зазвичай становить певний відсоток від попередньої або середньої заробітної плати (у Великобританії - 50-60 %, у Німеччині - 30-35 %, у Швеції - 80 %).

Серед соціально-економічних прав конституції країн ЄС називають також право на відпочинок. Воно означає надання одного або двох вихідних днів на тиждень, які оплачуються пра­цедавцем, встановлення законом граничної тривалості робочого тижня 35 (Італія, Франція з 1997 року) - 40 годин. Тривалість відпустки згідно з законом становив 3 тижні (Німеччина), 4 тижні (Італія), 5 тижнів (Іспанія, Франція), але за статистикою він триває довше (наприклад, у Німеччині включно зі святами відпочивають 36 днів).

У переважній більшості країн конституції передбачають право на страйк - колективне припинення роботи з висуненням певних вимог до працедавця або держави. Страйки повинні здійснюватися в рамках закону про вирішення трудових конф­ліктів. Забороняються страйки на підприємствах життєзабезпе­чення (постачання водою, електроенергією тощо), на транспорті - повітряному. Ч. 3 ст. 59 Конституції Польщі прямо вказує, що з огляду на публічний інтерес законом може бути обмежене проведення страйку чи заборонене його проведення стосовно визначених категорій працівників або у визначених сферах.

Страйки, які не відповідають вимогам закону, можуть бути визнані судом незаконними. Учасники такого страйку можуть бути звільнені без виплати компенсації, організатори покарані (аж до кримінальної відповідальності), а профспілки, що органі­зували незаконний страйк, - оштрафовані.

До соціально-економічних прав належить право на чисте довкілля, на охорону здоров'я. Положення щодо навколишнього середовища з'явилися в новітніх конституціях і пов'язані з сучасними екологічними проблемами. У деяких країнах праців­ники не роблять відрахувань на охорону здоров'я. У Данії, Італії існує державна медицина: витрати на лікування повністю виплачуються з бюджету.

До цієї групи прав належить право на освіту і свободу освіти. Освіта стала сьогодні універсальною цінністю. Світ невпинно прямує до формування єдиного освітнього простору. Особливо чітко ці тенденції простежуються в державах-членах ЄС. Саме тому проголошення права людини на освіту відобразилось у фундаментальному міжнародному документі - Загальній декларації прав людини 1948 року. Ст. 26 Декларації закріплює право кожної людини на обов'язкову безоплатну початкову і загальну освіту, на загальнодоступну технічну та професійну освіту, однаково доступну для всіх вищу освіту на основі здібностей кожного.

Головний міф, який сформувала радянська ідеологічна систе­ма, полягав у тому, що в Радянському Союзі, мовляв, освіта була безкоштовною, а в країнах Заходу - платною. Ця ідеоло- гема, глибоко закарбована у свідомості людей старшого поко­ління, легко руйнується положеннями конституцій держав- членів ЄС, адже саме в них містяться норми, які гарантують право громадян на освіту, а подальшу конкретизацію знаходять у законах і підзаконних актах. Конституція Фінляндії, до прикладу, зазначає, що кожен громадянин має право на безкош­товну базову освіту (ст. 16 Конституції), яка здійснюється двома державними мовами (фінська та шведська), проте навчальний процес може проводитися мовою стародавнього населення краї­ни (саамською) або циганською. Вища освіта у Фінляндії також здобувається на безоплатній основі, а студенти і школярі отри­мують ще й фінансову підтримку від держави.

У преамбулі Конституції Франції 1946 року, що є складовою частиною чинної Конституції Французької Республіки 1958 ро­ку, закріплено таке положення: «Організація громадської безкоштовної освіти і світської освіти є обов’язком Держави». Навчальним процесом охоплені всі діти віком від 6 до 16 років. Вони та їхні батьки можуть обирати як навчання в приватних, так і в державних закладах. Починаючи з ухваленням Закону Дебре 1959 року, приватні школи отримують фінансову допомо­гу з державного бюджету. Держава, зокрема, фінансує заробітну плату вчителів, а також бере участь в інших витратах на навчання школярів.

Найбільш гнучкою і диференційованою вважається система освіти в Німеччині. Вона оперативно реагує на зміни, що відбу­ваються в основних виробничих сферах. Конституція Німеччини 1949 року у ч. 1 ст. 7 визнає, що вся шкільна справа перебуває під контролем держави, а навчання є обов’язковим для дітей першого-дев’ятого класів. Освіта в усіх державних школах Німеччини безкоштовна як для власних громадян, так і для іноземців.

До системи німецької освіти належать і приватні школи, на що вказує ч. 4 ст. 7 Основного Закону. Вони можуть відкрива­тися з дозволу держави за умови, якщо вони за своєю навчаль­ною метою та організацією не поступаються державним освіт­нім закладам. Другою умовою для відкриття таких шкіл є дотри­мання рівності суб’єктів навчального процесу, тобто держава має бути впевнена, що майновий стан батьків не є підставою для диференціації учнів за соціальною чи іншою ознакою.

У Німеччині навчання в державних університетах безкош­товне. Тут, крім того, студентам, що мають потребу, надають державні субсидії, які слід повернути після закінчення навчання. У більшості країн ЄС студенти не мають державної стипендії, хоча багато хто отримує її від добродійних фондів, муніципа­літетів, підприємств.

Ст. 70 Конституції Польщі гарантує право на отримання безоплатної освіти в публічних (державних) школах. Забезпе­чення громадянам загального і рівного доступу до освіти покладається на органи публічної влади. Навчання в школі до досягнення 18 річного віку - обов’язкове.

Поряд з публічними освітніми закладами Конституція Польщі дозволяє функціонувати і непублічним основним, серед­нім, вищим школам і виховним закладам. Їх мають право засновувати для своїх дітей батьки і громадяни; органи публіч­ної влади, беруть участь в їхньому фінансуванні.

Положеннями ст. 34 Конституція Італії гарантується додат­кова фінансова підтримка особливо обдарованих учнів або тих, які найкраще проявили себе в навчальному процесі.

Конституційне право на освіту та гарантії її безкоштовності закріплюється в конституціях Бельгії (ст. 24), Португалії (ст. 74), Італії (ст. 34), Іспанії (ст. 27), Швеції (гл. 2, ст. 21). У ст. Х Конституції Угорщини та ст. 10 Конституції Мальти мовиться про гарантії права на освіту, її обов’язковість у межах почат­кової школи, доступність і свободу отримання середньої освіти та економічної підтримки вищої освіти. «Держава має втілювати цей принцип за допомогою виплати стипендій, допомоги сім’ям студентів та іншими способами», - такі форми матеріалізації сприяння студентам в отриманні вищої освіти передбачаються в Конституції Мальти (ст. 11, ч. 2).

Отримання народної освіти (початкової та вищої) на без­оплатній основі в Герцогстві Люксембурзькому забезпечується ст. 23 її Основного Закону. Позаяк у державі функціонує лише один університет, створений 2002 року, а потреба в отриманні вищої освіти не зменшується, то ч. 4 ст. 23 Конституції визнана можливість навчання студентів за кордоном з подальшим повер­ненням і влаштуванням на службу чи отримання ними посад з окремих професій без жодних законодавчих обмежень.

В окремі конституціях держав-членів ЄС ідеться про релігійне виховання учнів. Так, Основні закони Бельгії, Іспанії, Німеччини надають право батькам обрати для своїх дітей можливість отримання основ релігійної освіти в школі, відпо­відно до їхніх традицій, переконання і світогляду.

Отже, аналізуючи конституційно-правові норми, доходимо висновку, що право на освіту як невід’ємне право людини зафіксовано в більшості конституцій держав-членів ЄС. Вони гарантують безкоштовну базову освіту з альтернативою запровадження приватних шкіл. Студенти закладів вищої освіти також не позбавлені державної чи іншої фінансової підтримки. Незалежно від наявності чи відсутності громадянства держави- члена ЄС, особам, що мають право на проживання в цих країнах, надається рівний доступ до освіти.

Конституції, ухвалені після Другої світової війни, гаран­тують право на соціальне забезпечення або на пенсію. Пенсії зазвичай поділяються на трудові (залежно від віку і стажу ро­боти) і соціальні (наприклад, інвалідам з дитинства). За кордо­ном пенсійний вік переважно становить 60-65 років для чоловіків і 55-60 років для жінок (інколи буває вищим), у Данії - 67 років для чоловіків і заміжніх жінок, а стаж - 20­25 років для жінок і 25-30 років для чоловіків.

Серед прав у сфері культури конституції називають свободу літературного, художнього, наукового й інших видів творчості. У конституціях містяться також положення про право на участь у культурному житті, право користуватися досягненнями культури, право на доступ до культурних цінностей та інші норми, що стосуються прав людини у сфері культури.

Дослідники різноманітних наукових сфер зазначають, що серед держав-членів ЄС Швеція має найзначніші досягнення в реалізації прав людини на соціальний захист. У наукових колах на початку ХХІ ст. набрав широкої популярності термін «швед­ська модель», що ідентифікується саме з державною політикою в соціальній сфері, що вирізняється серед інших ефективністю, надійністю, стабільністю, виваженістю^[134]. Не дарма у гл. 1 Конституції Швеції, яка регулює соціально-економічні права підданих, зазначено, що основною метою держави є особистий економічний і культурний добробут людини. Держава взяла на себе обов'язок гарантувати право на працю, житло й освіту, сприяти розвитку соціального забезпечення і захисту, а також створенню сприятливих умов життя.

Колективні права соціальних, національних і інших спіль­нот. У конституціях більшості країн ЄС стали порівняно широ­ко закріплюватися права різних спільнот і колективів. Почи­наючи з Конституції Португалії 1976 року, у деяких із них з'явилися норми про права політичної опозиції як певну спільність. Опозиція має право на доступ до всіх офіційних документів уряду, право на відповідь в урядових газетах, право на інформацію тощо (Швеція).

Один зі способів забезпечення і захисту колективних прав національних меншин полягає в регламентації їхніх прав як на конституційному, так і на законодавчому рівнях. Австрія, Італія, Угорщина досить детально регулюють їх, у тому числі свободу самовираження, свободу віросповідання, з деталізованими меха­нізмами їх реалізації. Австрійський федеральний закон від 7 липня 1976 року «Про правове становище національних меншин» національними меншинами визнає групи австрійських громадян, що проживають і походять з території Федерації, для яких рідною мовою не є німецька мова і які становлять окрему народність (ст. 2). З метою реалізації культурних, соціальних, економічних інтересів національних меншин в Австрії при відомстві Федерального Канцлера діють Ради національних меншин. Їхня думка має бути врахована в разі ухвалення правових рішень і загальних планів, якщо вони стосуються інтересів національних меншин. Ради національних меншин також можуть вносити пропозиції, спрямовані на покращення їхнього становища й окремих громадян, що входять до їхнього складу (ст. 3.1 Закону).

Проте в більшості конституцій держав-членів ЄС колективні права не визначаються і забезпечуються в рамках прав людини. Окремі дослідники цілком резонно вважають, що причини небажання надавати меншинам колективні права полягають у побоюванні зростання їхньої національної, правової самосвідо­мості в напрямку вимоги їх суверенізації, небажання стиму­лювати національні меншини як активних суб'єктів між- 138 народного права.

Мельник А. Співвідношення індивідуальних та колективних прав людини в кон­тексті забезпечення і захисту свободи вираження поглядів. Вісник Львівського універ­ситету. Серія філософські науки. 2013. Вип. 16. С. 213.

Не залишимо осторонь колективні права ЛГБТ спільнот (авт. - соціальні групи з відмінною сексуальною та/або тендер­ною ідентичністю). У державах-членах Євросоюзу правове регулювання відносин цієї сфери започатковано в другій половині ХХ століття. Саме в 1980-1990 роках низка держав Західної Європи декриміналізувала одностатеві стосунки геїв і лесбіянок. Проте якщо у Великому Герцогстві Люксембург людей нетрадиційної орієнтації перестали переслідувати ще в 1790-ті роки, то в сусідній Німеччині ст. 175 Кримінального кодексу була скасована лише в 1994 році. З 2015 року у ФРН стало можливим усиновлення біологічних дітей партнера. З 1 жовтня 2017 року гомосексуальні пари можуть офіційно одружуватися, хоча в цьому сенсі Німеччина відстала від багатьох європейських сусідів. У державах Балтії пересліду­вання за ознакою нетрадиційної статевої орієнтації було вилучено з Кримінального кодексу на початку 1990-х років: у Латвії та Естонії 1992 року, а в Литві - 1993-го.

В Австрії до 2002 року гетеросексуалам було дозволено перебувати в партнерських відносинах із 14 років, а гомосексуа­лам - лише з 18 років. Проте, йшлося лише про мужоложство, законодавство не поширювалося на лесбійок та бісексуалів. Конституційний суд закликав парламент скасувати цей пункт у законі, призначивши крайній термін для рішення на 2003 рік. Це, зрештою, призвело до припинення дискримінації щодо гомосексуалів. Шлюб для будь-яких пар було узаконено 1 січня 2019 року.

Іспанія в 1995 році стала однією з перших держав-членів ЄС, що узаконила одностатеві шлюби. Після Нідерландів (2000 рік) і Бельгії (2003 рік), Іспанія з 2005 року дозволяє одностатевим парам одружуватися.

Греція у 2015 році скасувала правову норму, яка передбачала покарання за сексуальні відносини між чоловіками в контексті проституції та випадках, коли один із партнерів є неповнолітнім.

У 2017 році нетрадиційні шлюби були легалізовані в Німеччині, Мальті, Фінляндії та Словенії^[135].

Проте в ЄС залишаються країни, що сповідують традиційні для своїх народів цінності статевого життя. Попри те, що австрійський імператор Йосип II, син Марії Терезії, скасував страту за одностатеві стосунки у 1787 році, а в 1961 році гомосексуальність в Угорщині було вилучено з кримінального кодексу, одностатеві пари не можуть одружуватися в цій країні. Досі не склалося консенсусу з питання про дозвіл одностатевих шлюбів у тих державах, які не дозволили одностатеві шлюби, і в тому, як бути з визнанням статі в разі наявного шлюбу. Так, згідно із законодавством Фінляндії шлюб дозволений тільки між особами протилежної статі. З 2012 року угорська Конституція захищає інститут шлюбу як взаємини між чоловіком та жінкою, родинні відносини, а також родину як основу для виживання країни (ст. М ч. 1)^[136].

Традиційний погляд на сім'ю зберігається і в ст. 18 Конс­титуції Польщі: «Шлюб як союз жінки і чоловіка, сім'я, мате­ринство і батьківство перебувають під охороною та заступ­ництвом (оріека) Республіки Польща».

Конституція держав-членів Євросоюзу містять спеціальні положення, якими передбачена можливість обмеження прав людини. Моделі обмеження конституційних прав і свобод не є універсальними, усе залежить від правових традицій і політич­ного режиму окремо взятої країни. Так, ст. 19 Конституції ФРН свідчить, що законодавець не наділений правом обмежувати основні права, він може це робити через ухвалення окремого закону, який не може регулювати окремі випадки, а мати загальний характер.

Конституція Польщі дещо інакше регулює інститут обме­ження прав людини, не скасовуючи при цьому норму про те, що подібне може статися лише на умовах окремого закону і за умо­ви необхідності забезпечення безпеки чи охорони навколиш­нього середовища, публічного здоров'я і моралі або свобод і прав інших громадян демократичної держави.

Французька декларація прав людини і громадянина 1789 року, що стала невід'ємним атрибутом усіх майбутніх як монархічних, так і республіканських конституцій, закріпила характер обмежень прав і свобод ст. 5 так: «Закон може заборо­няти лише діяння, шкідливі для суспільства. Усе те, що не забо­ронено законом, те дозволено, і ніхто не може бути примушений до дії, якщо її не зобов'язує закон».

Поряд із конституційними обмеженнями прав і свобод, що поширюються на все населення держави, конституції окремих держав-членів ЄС унормовують індивідуальне позбавлення прав як санкції за зловживання ними. Так, ст. 18 Основного Закону ФРН може бути прикладом для цього: «Той, хто користується свободою думки, зокрема свободою друку (абзац 1 ст. 5), свободою викладання (абзац 3 ст. 5), свободою зборів (ст. 8), свободою об'єднання (ст. 9), таємницею листування, поштового та телезв'язку (ст. 10), правом власності (ст. 14) або правом притулку (ст. 16-а) для боротьби проти основ вільного демократичного ладу, позбавляється цих основних прав. По­збавлення зазначених прав та обсяг цього позбавлення визна­чаються Федеральним конституційним судом».

Отже, попри широкий спектр прав і свобод, наданих грома­дянам своїх країн нормами основних законів держав-членів ЄС, законодавство багатьох із них містить положення, якими вони істотно обмежується. Це явище зумовлене потребою гаранту­вання безпеки державного суверенітету, територіальної ціліс­ності та політичної самостійності держав-членів ЄС, необхідніс­тю гарантій повноцінного існування людини в сучасному суспільстві.

Конституційні обов'язки особи. Конституційний обов'язок - це визначена конституцією міра належної поведінки, об'єктивна необхідність, вимога певної поведінки особи, що випливає співвідношення інтересів особи та інтересів суспільства й держави.

Конституційних обов’язків громадян у державах-членах Євросоюзу кількісно є значно менше, ніж прав і свобод грома­дян, а рівень їх правового регулювання значно вищий. Наприклад, згідно з Конституцією Словацької Республіки 1992 року, «обов’язки можна встановлювати лише на основі закону, у його рамках та за умов дотримання основних прав і свобод» (ч. 1 ст. 13).

Встановлені конституціями обов’язки можуть стосуватися водночас і людини, і громадянина, а можуть зобов’язувати винятково лише громадянина.

До першої групи належать обов’язки: дотримуватися консти­туції і законів (іноземець, як і місцевий, не може посилатися на незнання закону); платити податки (між багатьма державами укладені угоди про уникнення подвійного оподаткування, згідно з якими громадянин платить податки у своїй країні); зберігати природу і довкілля, дбайливо ставитися до природних багатств. Інколи містяться положення про загальний обов’язок працювати (Іспанія, Португалія), піклуватися про загальне благо (ст. 82 Конституції Польщі), виховувати дітей. Так, у Конституції Італії 1947 року перша частина, що регулює правовий статус людини і громадянина, називається «Права та обов’язки громадян». У ст. 30, присвяченій моральним і соціальним відносинам, закріплюється батьківський імператив утримувати, навчати та виховувати дітей, навіть якщо вони народжені поза шлюбом.

Конституційні обов’язки, що стосуються винятково громадя­нина, в Основному Законі Італії закріплені переважно в розділі, присвяченому політичним відносинам. Наприклад, у ст. 53 зазначено: «Усі повинні брати участь у формуванні бази публіч­них податків відповідно до своїх зобов’язань як платників податків»^{[137] [138]. У наступній статті вказано: «Усі громадяни зобов’язані бути вірними Республіці і повинні додержуватися Конституції і законів. Громадяни, яким доручено здійснення публічних функцій, зобов’язані виконувати їх дисципліновано та гідно і у передбачених законом випадках складати 142 присягу».}

Так, у Конституції Королівства Іспанії 1978 року ч. 2 гл. 2 розд. 1 називається «Про права та обов'язки громадян». Ст. 30 визначає, що захист Іспанії є правом і обов'язком іспанців. У п. 1 ст. 35 зазначено: «Усі іспанці зобов'язані працювати і мають право на працю, на вільний вибір професії або виду діяльності, на просування по службі, а також на заробітну плату, достатню для покриття своїх потреб і потреб своєї сім'ї, не допускаючи в жодному разі дискримінації за статевою ознакою»^[139]. У п. 2. цієї статті закріплено таке: «Закон регулює права та обов'язки трудящих»^[140].

Громадянин має й додаткові обов'язки: отримати загально­обов'язкову загальну освіту, брати участь у виборах. Наприклад, у Греції і в Люксембурзі в разі неявки на виборчі дільниці передбачена юридична відповідальність.

Отже, права людини та її обов'язки взаємопов'язані, але нерівноцінні: права людини є метою конституціоналізму, а обов'язки - лише засобом досягнення. Усі обов'язки умовно поділяються на обов'язки людини та обов'язки громадянина, які мають виконуватися відповідно до норм права. Невиконання або недотримання основних (конституційних) обов'язків тягне за собою взаємну відповідальність особи, суспільства і держави.

6.