Класифікація конституцій держав-членів ЄС

Для глибшого осмислення сутності конституції держав- членів ЄС класифікуються за низкою критеріїв:

- залежно від способу систематизації конституції поділя­ються на кодифіковані (один документ - Італія, Польща, ФРН тощо), і некодифіковані (комплекс правових актів - Австрія, Фінляндія, Швеція, Чехія).

Відповідно до ст. 112 Основного Закону, конституційну сис­тему Чеської Республіки становлять: Конституція 1992 року, Хартія основних прав і свобод, конституційні закони, ухвалені відповідно до Конституції, конституційні закони Національних зборів колишньої Чехословацької Республіки, Федеральних збо­рів Чехословацької Соціалістичної Республіки і Чеської націо­нальної ради про державні кордони Чеської Республіки та конституційні закони Чеської національної ради, ухвалені після 6 червня 1992 року. Помітно, що Основний Закон Чехії не є консолідованим документом, тоді як сама конституція містить розділи, присвячені територіальному устрою та органам влади. Своєю чергою, у Хартії основних прав і свобод перелічено пра­ва і свободи громадян Чехії. Це зумовлено процесами, що відбувалися на зламі 90-х років минулого століття.

У зв'язку з тим, що Чеська Республіка як самостійна держава утворена 1 січня 1993 року у результаті розпаду Чехословаччи- ни, утворення двох нових держав (Чехії і Словаччини) вимагало ухвалення нової конституції. Позаяк Чехословаччиною щойно була ухвалена Хартія основних прав і свобод, і, аби не скасо­вувати нещодавно затверджений документ, законодавча влада пішла на такий крок.

У Швеції існує три нормативні акти - останній ухвалено в 1991 році під назвою «Закон про свободу висловлювань», - які й становлять конституцію країни. Раніше до конституційних законів належав і Акт про рикстаг (парламент), але новий такий акт, ухвалений у 1974 році, посів проміжне місце між конститу­ційними і звичайними законами.

У Фінляндії її Конституцію становлять чотири акти відповід­ного характеру: Про форму правління 1919 року (авт.

Залежно від способу зміни конституції поділяються на:

- гнучкі - до тексту вносяться зміни простою більшістю голосів, як і до інших законів. У такий спосіб змінюються та доповнюються насамперед некодифіковані конституції, в ЄС - Основний Закон Швеції;

- жорсткі - ухвалюються за особливою процедурою:

а) кваліфікованою більшістю членів парламенту. Так, Основ­ний Закон Німеччини в ч. 1 та 2 ст. 79 може бути змінений лише зі згоди 2/3 депутатів Бундестагу і такої ж кількості голосів депутатів Бундесрату (палати земель). За 70 років існування конституції вона змінювалася понад 50 разів. Із 146 її статей було змінено та доповнено понад дві третини, проте окремі положення не можуть переглядатися за жодних умов. Так, статті, де йдеться про принципи федеративної держави, поділ влади, засади демократії, правової і соціальної держави, не підлягають зміні. Недоторканними є визнання людської гідності, рівність прав і свобод^[68].

В ЄС існують конституції, які можна змінити кваліфікованою більшістю у 3/5, 3/4 або 4/5 складу парламенту (Греція, Кіпр, Мальта, Португалія, Словаччина, Угорщина, Хорватія, Чехія);

б) подвійним вотумом, що може бути простим, коли для внесення поправки проходять два голосування впродовж однієї парламентської сесії, чи складним - ухвалюються різними складами парламенту (Греція, Естонія, Литва, Фінляндія, Швеція);

в) перевиборами парламенту спеціально для ухвалення конс­титуції новим складом, адже повноваження парламенту попе­реднього складу, що ухвалив рішення про необхідність внесення змін до конституції, достроково припиняються (Бельгія, Люк­сембург, Нідерланди);

г) зміни на референдумі. У цьому разі зміни до конституції спочатку схвалюються парламентом, а потім затверджуються на загальнонаціональному референдумі (Австрія, Ірландія, Іспанія, Італія, Латвія, Польща, Румунія, Словенія, Франція).

Конституція Королівства Данія регламентує процес внесення змін до Основного Закону через проведення референдуму, проте найприкметнішою її рисою як правового документа є незмін­ність конституційної регламентації: за понад пів століття існу­вання її тексту не було внесено жодної поправки ні парламен­том, ні прямим волевиявленням народу. У Конституції Ірландії та Франції внесено незначну кількість змін. Цей факт можна пояснити не тільки лапідарністю конституційних формул, але й напрочуд ускладненим характером внесення змін.

Нетрадиційна для держав-членів ЄС процедура зміни консти­туції передбачена Основним Законом Італії. Так, у ст. 138 сказано: «Закони, якими здійснюють ревізію Конституції, та інші конституційні закони приймаються кожною Палатою після двох обговорень, проведених з інтервалом не менше ніж три місяці, абсолютною більшістю її членів при другому голосу- ванні»^[69]. Ухвалені в такому порядку зміни можуть бути винесені на референдум на вимогу однієї п'ятої членів однієї з палат парламенту, п'яти обласних рад або п'ятисот тисяч виборців. Якщо під час другого голосування в парламенті зміни до Конституції було схвалено кваліфікованою більшістю у дві третини голосів, то референдум не проводиться.

Отже, ідеться про дві процедури зміни конституції - парла­ментську та змішану, яка допускає можливість звернення до населення;

д) ратифікація змін законодавчими органами суб'єктів федерації (Німеччина);

є) заборона на зміну окремих положень, які можуть бути змінені лише новою конституцією (у Німеччині - принципи правової, демократичної, федеративної держави можуть бути змінені лише через ухвалення нового Основного Закону; в Португалії - право на демократичну опозицію; в Іспанії запро­ваджена конституційна заборона на внесення змін під час дії воєнного стану; у Греції й Португалії не дозволяється вносити зміни впродовж п'яти років після її ухвалення).

Більшість сучасних конституцій держав-членів ЄС жорсткі, оскільки законодавець навмисно ускладнює спосіб зміни конс­титуції, аби не заохочувати окремі гілки влади до несистемних і невиправданих втручань у тіло конституцій.

Конституції відрізняються одна від одної через докорінні революційні зміни або радикальну зміну політичної ситуації в країні.

Залежно від суб'єкта ухвалення конституції поділяються на:

— парламентські - у такий спосіб ухвалювалася переважна більшість конституцій держав-членів ЄС;

— народні (референдарні) - Конституція Італії 1947 року, Португалії 1976 року, Іспанії 1978 року, Польщі 1997 року, Франції 1946 року і 1958 року;

— октройовані (даровані монархом) - Конституція Порту­галії 1911 року;

— прийняті надпарламентським органом - Установчими зборами чи Конституційною асамблеєю, які обирались у таких країнах, як-от Італія 1947 року, Португалія 1976 року, Болгарія і Румунія 1991 року, Естонія 1992 року;

— комбіновані: у Греції в 1975 році Установчі збори розро­били конституцію, ухвалили її, а згодом перетворилися на парламент.

Залежно від часу ухвалення виокремлюють три основні періоди: перший - кінець XVIII - початок ХХ ст.; другий - 1918-1939 рр.; третій - від 1945 року донині (періоди - «старих», «нових» і «новітніх» конституцій).

Першим етапом у розвитку конституцій є період від часу виникнення перших конституцій - до закінчення Першої світової війни (1918 р.). Це конституції Англії кінця XVII ст., США 1787 р., Франції 1791 р., Польщі 1791 р., а також перші конституції Австрії, Бельгії, Болгарії, Греції, Нідерландів, Данії, Люксембургу, Італії, Іспанії, Португалії, Румунії, Швеції та інші. Деякі конституції «першої хвилі» (щоправда, із відповідними змінами і доповненнями) є чинними і сьогодні, серед них - Нідерландів (1815 р.), Бельгійської федерації (1831 р.).

«Друга хвиля» конституцій («нові конституції») припадає на міжвоєнний період (між Першою і Другою світовими війнами - 1918-1939 рр.). На політичній карті Європи на місці старих імперій (Російської та Австро-Угорської) з’являється група нових країн, які ухвалюють свої конституції, - Україна (УНР) (1918 р.), Фінляндія (1919 р.), Австрія (1920 р.), Естонія (1920 р.), Угорщина (1920 р.), Чехословаччина (1920 р.), Польща (1921 р.), Югославія (1921 р.), Литва (1922 р.), Латвія (1922 р.).

Конституції «другої хвилі» загалом мали низку характерних особливостей. Ідеться про включення до предмета конститу­ційного регулювання нового комплексу суспільних відносин (насамперед економічних і соціальних); своєрідне розширення конституційно визначених меж впливу (втручання) держави в життя суспільства та індивіда; надання конституційного статусу новим політичним інститутам (насамперед політичним партіям і профспілкам); появу нової категорії прав і свобод людини (групи соціально-економічних прав і свобод); перші спроби конституційного визначення принципів зовнішньої політики держави. Ці тенденції особливо чітко проявлялися на початках періоду «нових конституцій». Своєрідним «взірцем» тодішніх конституцій, з огляду на наведені конституційні новели, стали Конституція України (УНР) (1918 р.), Веймарська Конституція

(1919 р.), Конституція Австрії (1920 р.), Конституція Чехословаччини (1920 р.). Так, Конституція України містила положення про статус національних меншин, Конституція Вей- марської Республіки серед інших мала розділи про «суспільне життя», «господарське життя», «релігію і релігійні громади», «освіту і школи»; Конституція Чехословацької Республіки - про «шлюб і сім'ю», «свободу навчання і свободу совісті», «захист національних, релігійних і расових меншин», «права мови»; Конституцією Австрії було запроваджено Конституційний три­бунал (Конституційний Суд) як орган конституційного контро­лю, а в Конституції Чехословаччини вперше було визнано роль політичних партій у формуванні й діяльності державних органів.

Після закінчення Другої світової війни настав третій етап розвитку конституцій - так званий «період новітніх конститу­цій», який триває донині. Загалом, за підрахунками окремих учених, більше 130 країн світу у той час ухвалили вперше або «оновили» свої конституції. Зокрема, після Другої світової війни набули чинності нові конституції Франції (1946 р., а згодом - Конституція 1958 р.), Італії (1947 р.) Японії (1947 р.), Німеччині (1949 р.), Греції (1952 р., згодом - Конституції 1967 р.

Для «новітніх конституцій» (конституцій «третьої хвилі») зазвичай характерними є такі особливості: відображення ролі держави у сфері економіки; значно ширше, ніж у попередньому періоді, фіксація соціальної сутності сучасної конституційної держави (призначення держави в соціальній сфері, соціальні орієнтири держави, державна соціальна політика тощо); подаль­ший розвиток інституту конституційних прав і свобод людини, зокрема, поява групи так званих прав і свобод «третього поко­ління» (колективних прав і свобод - права на мир, на гідне лю­дини проживання, безпечне довкілля, на користування світовою культурною спадщиною тощо); наявність положень про зовніш­ньополітичну діяльність держави (принципи миролюбної полі­тики, співвідношення національного і міжнародного права, про­цеси інтеграції - для держав-членів ЄС); подальша демократи­зація виборчої системи; зміна понятійного апарату конституцій, поява нових термінів тощо. У конституціях, ухвалених у кінці ХХ ст., відобразилися положення про демократичний, правовий характер держави. Так, і у ст. 2 Конституції Польської Респуб­ліки 1997 року записано, що Польська Республіка є демократич­ною, правовою державою, що реалізує засади загальної справед­ливості». Термін «демократична, правова держава» вживається в Хартії Європейського Союзу про основні права від 7 грудня 2000 року і фігурує передусім у ст. 1 конституцій таких країн, як-от Португалія, Іспанія, Словаччина, Чехія, Румунія.

Незважаючи на те, що словосполучення «правова держава» почало широко вживатися лише в останні десятиріччя, його можна віднайти в працях Еммануїла Канта. До наукового обігу це поняття ввів німецький правник та ліберальний політик Роберт фон Моль (1799-1875 рр.). У Конституції Німеччини після її перегляду напередодні підписання Маастрихтських угод, воно також з'явилося, а доти було відсутнє через те, що попе­редній Основний Закон Німеччини ухвалили в 1949 році, задов­го до широкого політико-правового вжитку цього доктриналь­ного терміну. Отже, конституційно-правова доктрина Німеччи­ни виділяє такі засади правової держави:

— інститути публічної влади спираються на Конституцію, яка є основою правопорядку та має найвищу юридичну силу;

— кожному забезпечується юридичний захист за допомогою чинної судової системи, яка діє на основі чітко визначеної законом процедури;

— взаємини між публічною владою і громадянином базу­ються на існуванні правових засад, за які обидві сторони не мо­жуть виходити; у всіх сферах забезпечується принцип верхо­венства права;

— застосовується механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість концентрації гілок влади в одних руках;

— система юридичної відповідальності гарантує притягнення публічних органів влади до відповідальності в разі порушення правових норм, насамперед у частині порушення прав людини і громадянина.

На переконання окремих учених, німецька конституційно- правова доктрина мала вирішальний вплив на формування в Польщі конституційних засад демократичної правової держави. Ще вищий рівень її рецепції (запозичення) простежується під час створення правових засад діяльності Конституційного трибуналу в Польщі. Проте це жодним чином не означає пряму компіляцію з німецької правової доктрини.

3.