Поняття, структура, принципи конституційно- правового статусу людини і громадянина
Конституційно-правовий статус людини і громадянина є одним з наріжних елементів конституційного ладу, що визначає взаємини окремої особи з державою та впорядковує їхні взаємні права й обов'язки.
У відповідній юридичній літературі цей статус зазвичай визначається як становище особи, регламентоване нормами конституції та інших джерел конституційного права. Позаяк конституційно-правові приписи регулюють найважливіші відносини між державою та особистістю, то конституційно-правовий статус особи можна розглядати як категорію, що зумовлює обсяг, зміст прав, свобод та обов'язків, а також правові можливості їх набуття та реалізації[104].
У конституціях держав-членів ЄС, незалежно від часу ухвалення, склалася характерна парадигма конституційного статусу окремих суб'єктів, наділених відповідними правами. У них знаходимо три терміни, за якими закріплені права та свободи: людина, громадянин, особа, що семантично заміняють один одного.
Вважається, що громадянин - це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею[105]. Так, розділ ІІ Конституції Польщі 1997 року іменується «Свободи, права та обов'язки людини і громадянина. Загальні принципи». У тексті Хартії основних прав і свобод Чехословацької Республіки від 9 січня 1991 року також ідеться винятково про права людини і громадянина. Натомість розділ VIII Конституції Латвії називається «Основні права людини», до якого включено і права громадянина. Ст. 18 Основного Закону Литви визнає природне походження прав і свобод людини.
Певно, складність перекладу текстів конституцій з мов держав-членів ЄС не змогла вивести з конституційно-правового обігу поняття «особа», що досить часто трапляється в конституціях, щоправда, словосполучення «права особи» в них відсутні.
Під поняттям «особа» розуміють людину, яка має історично зумовлений рівень розвитку, користується правами, що надаються суспільством, та виконує обов'язки, які на неї покладаються.Вододіл між правами людини, громадянина і вживанням нейтрального терміну «особа» проходить по формулюваннях у відповідних статтях. У Конституції Кіпру 16 серпня 1960 року найчастіше вживається слово «особа», коли на письмі позначаються неповнолітні або йдеться про особу, яка підлягає притягненню до юридичної відповідальності. У тексті Конституції Хорватії наявні всі три терміни.
Законодавці з числа представників держав-членів ЄС для уникнення тавтології в текстах основних законів часто використовують різноманітні займенники. Для позначення властивостей суб'єкта прав людини вони знайшли словесну формулу неозначених займенників, на кшталт - «кожна», «усі», «ніхто», «будь- який». Найкращою ілюстрацією цього є один із приписів Конституції Угорщини 2012 року. Мовимо про ст. 2, де в п. 1 йдеться про непорушність людської гідності, а в продовженні звучить фраза про те, що «кожна людина має право на життя і людську гідність».
Натомість для позначення прав громадянина, за правилами законодавчої техніки, нерідко застосовується словосполучення «громадянин має право» або «громадянин може». Прикладом застосування такої формули може слугувати ст. 13 Конституції Угорщини, в якій мовиться: «Жоден угорський громадянин не буде висланий за межі території Угорщини і може в будь-який час повернутися із-за кордону».
Конституційно-правовий статус людини і громадянина не можна визначити, не проаналізувавши систему його принципів. Узагальнивши сучасну палітру наукових поглядів на принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина як засади, на основі якої здійснюються права, свободи та обов'язки особи та визначається її роль у суспільстві і державі[106], поділяємо думку конституціоналістів, які відносять до системи принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина належність людині основних прав і свобод від народження та їх невідчужуваність; відповідність правового статусу особи міжнародним стандартам; рівність у правах і свободах та рівність перед законом; гарантованість прав і свобод людини і громадянина та неможливість їх скасування; недопущення звуження змісту та обсягу вже наявних прав і свобод людини і громадянина; єдність прав та обов’язків людини і громадянина; гуманістичну спрямованість правового статусу особи тощо.
У теорії конституційного права стало доброю традицією структурувати інститут прав людини і громадянина. З появою нових сфер суспільних відносин, що фіксуються в національних конституціях чи інших джерелах конституційного права, перелік прав людини поповнюється.
Вважається, що в історичному минулому людства сформувалося три покоління прав людини і громадянина. Перше започаткувало особистісні, чи як їх іменують, громадянські та політичні права, а саме: право на рівність перед законом, право на життя, свободу та особисту недоторканність, свободу совісті та віросповідання, свободу від рабства або експлуатації, свободу від катувань, свободу пересування і проживання, право на захист честі і гідності, право на справедливий і відкритий суд, право на власність, право брати участь у виборах та право бути обраним тощо. Усі ці положення, народжені буремними подіями англійської, американської та французької революцій XVIIXVIII ст., закріплені в Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року.107.
Знаний в Україні теоретик права М. Козюбра спільно з авторськими колективом викладачів Національного університету «Києво-Могилянська академія» небезпідставно до громадянських прав відніс загальновизнані світовим співтовариством блага й імунітети (умови життя), яких може домагатися особистість від держави для забезпечення свого фізичного існування, збереження, розвитку і захисту своєї індивідуальності. Натомість у політичних правах учені вбачають визнані світовим співтовариством блага, яких може домагатися особистість від держави для забезпечення своєї участі в державному і громад- •108
ському житті. [107] [108] Відліком формування другого покоління прав людини і громадянина вважається закінчення Першої світової війни в 1918 році. Зрушення, що стали її наслідком, відобразилися в розширенні прав людини і громадянина. Вони збагатилися соціальними (соціальне забезпечення найманих працівників, право на охорону здоров'я, на достатній життєвий рівень), економічними (право на працю в справедливих і сприятливих умовах) та культурними правами (право на освіту, на забезпечення доступу до досягнень науки і культури), що знайшли своє закріплення в ст.ст. Становлення третього покоління прав людини припадає на 70-80-і рр. минулого століття. Права людини і громадянина у цей час передбачають захист інтересів окремої людини, інтегрованої не лише в соціальну спільноту окремої держави, а й у світову спільноту загалом. Проте незмінним залишається такий принцип: права спільноти не повинні обмежувати права окремого її індивіда. Третє покоління прав людини, що поєднує особисті права людини і громадянина з колективними правами, поповнилося правом на мир, спільну безпеку, сприятливе довкілля, на розпорядження природними багатствами, ресурсами, а також правами, що виникли внаслідок розвитку науково-технічного прогресу, насамперед у сфері інформаційних і комунікаційних технологій. Носієм цієї групи прав є як конкретна людина чи громадянин, так і цілі нації та народи. Відмінність прав третього покоління полягає в тому, що вони реалізуються інтегровано, тобто спільними зусиллями громадян і спільнот, до яких належать. Окрім трьох поколінь еволюції прав людини і громадянина, дослідники припускають також можливість теоретичного обґрунтування четвертого та, імовірно, наступних поколінь10. 109 Корнієнко І. В. Історичні етапи розвитку поколінь прав людини. URL: dspace.onua.edu.ua>bitstream>handle>. (дата звернення: 17.05.2023). Формування четвертого покоління прав людини пов'язане насамперед з технологічним розвитком людства. До них відносять права у сфері біомедичних технологій і генетичних досліджень: клонування, трансплантація, евтаназія. Вони мають захищати людину і громадянина від загроз, що мають безпосередній зв'язок з генетичними експериментами та іншими відкриттями в галузі біотехнологій. На нашу думку, підстави для подальшого поділу поколінь прав людини і громадянина на сьогодні є недостатньо науково обґрунтованими. Отже, основні, фундаментальні права людини і громадянина та інші права та свободи, похідні від них, забезпечують полі- сферну життєдіяльність як людини, так і громадянина: особисту, політичну, соціальну, економічну, культурну. Тому права класифікуються за категоріями та найменуваннями, але розрізняються не лише за сферами життєдіяльності, а й за часом виникнення. У вітчизняній та зарубіжній літературі традиційно склалася практика поділу прав людини і громадянина на три покоління. Не вважаємо за доцільне продовжувати поділ прав на наступні покоління, адже запропоновані критерії такої класифікації є дискусійними і поки непереконливими з точки зору наукової аргументації. 2.