Форма правління та її різновиди в зарубіжних країнах

Інститут форми правління посідає центральне місце при вивченні конституційно-правового регулювання організації та функціонування держави. Форма правління - це не просто абстрактна категорія науки конституційного права, а той ключ, за допомогою якого тільки і можна аналізувати систему органів державної влади, встановлену конституцією відповідної держави.

За традицією, ще з античних часів, у центрі уваги знаходяться два питання: 1) які форми правління існують; 2) яка з відомих форм правління найбільше підходить для даного часу в даній країні.

Авторський колектив під керівництвом М. Баглая визначає форму правління як той елемент форми держави, що розкриває організацію верховної державної влади, правовий статус вищих органів держави (насамперед його глави), принципи взаємовідносин між ними, участь громадян в обранні цих органів.

Вітчизняний науковець А. Георгіца наголошує, що найчастіше у конституційному праві під формою правління розуміють спосіб організації та функціонування вищих органів, який у принципі зумовлюється становищем глави держави та його відносинами із законодавчою владою.

Інакше кажучи, форма правління, на думку вищезгаданого автора - це тип панування у даній державі, адже, якщо виходити з буквального, повсякденного змісту цих слів, то це відповідь на запитання: "Хто править?"

Розрізняють дві основні форми правління зарубіжних держав - монархія і республіка, притому кожна з цих форм має різновиди.

Монархія - це така форма правління, де глава держави - монарх ( у кожній. країні називається по-різному - імператор, король, султан і т.п.) має особливий юридичний статус: його повноваження носять первинний, а не похідний від якоїсь іншої влади в державі характер, він одержує свою посаду, як правило, у спадщину і займає її довічно.

Республіка - це така форма правління, де вищі органи держави (президент, парламент, уряд) є виборними і змінюваними, причому тільки парламент в усіх без винятку республіках обирається безпосередньо населенням.

Та або інша форма правління складається історично під впливом комплексу чинників економічного, соціального, політичного, національно- етнічного, культурного і релігійного характеру. Мають свій вплив і природно- географічні умови. Також необхідно мати на увазі те, що тій або іншій епосі розвитку суспільства відповідає та або інша форма правління. Так, в епоху феодалізму домінуючою ( найбільш розповсюдженою) була монархічна форма правління, новому часу притаманна, здебільшого, республіка. Водночас необхідно враховувати, що якщо раніш відмінності між монархією і республікою відбивали розходження в ступені демократизації суспільства, його політичного ладу, то сьогодні збереження в ряді країн монархії аж ніяк не свідчить про їх меншу демократичність у порівнянні з республіками. В ряді країн це всього-на-всього лише свідчення усталеності політичних традицій тих держав, у яких монархія вже давно розглядається як елемент, що об'єднує і консолідує націю.

У молодих державах Азії й Африки, де суспільство в соціальному відношенні ще знаходиться в процесі трансформації і демократичні політичні інститути тільки формуються, форма правління дуже нестабільна і може змінюватися в той або інший бік (наприклад, Центральноафриканська Республіка перетворилася в імперію, а потім знову в республіку).

Монархія як форма правління зберігається в значній частині держав або як данина історичній традиції (що характерно для розвинутих країн Заходу), або в силу збереження в суспільстві значних пережитків феодалізму й архаїчних форм суспільної організації (що властиво, наприклад, монархічним державам Ближнього Сходу).

Є декілька різновидів монархічних форм правління. Розрізняють абсолютну і конституційну монархію.

Абсолютна монархія характеризується всевладдям глави держави. У правовому відношенні монарх - джерело будь-якої влади, і тільки він визначає її межі в нормативних актах, що дарує своїм підданним. У основі закону лежить воля монарха. Як форма правління абсолютна монархія найбільшого поширення набула в епоху пізнього феодалізму.

Абсолютна монархія характеризується великими повноваженнями монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах. Закони видаються від імені монарха, йому підпорядкований весь адміністративний апарат держави. Які-небудь виборні органи в абсолютній монархії, як правило, відсутні, що не виключає наявності різноманітного роду дорадчих установ (наприклад, Диван в Саудівській Аравії, де представлені члени численного клану Саудитів - правлячої династії цієї країни). У виді винятку в деяких із цих держав можуть прийматися акти, іменовані конституціями (наприклад, у Катарі в 1970 р.), проте в дійсності вони мають мало спільного з узвичаєним поняттям конституції.

Конституційна монархія - це така форма правління, при якій влада монарха здійснюється на основі й у рамках конституції. У залежності від ступеня обмеженості влади монарха, а також відповідного обсягу повноважень розрізняють дуалістичну і парламентарну монархії.

Дуалістична монархія, як це очевидно з її найменування, характеризується поділом влади монарха з парламентом, проте поділом ще зародковим, недосконалим, де влада монарха явно переважає. Повноваження монарха обмежені тільки в законодавчій сфері, проте й у цій сфері жоден закон, прийнятий парламентом, не міг набрати сили без згоди на те монарха. Ця форма правління була досить широко поширена в XIX і початку XX ст. (така монархія існувала після об'єднання Німеччини по конституції 1871 р. і до краху другої імперії в 1918 р.). Сьогодні в розвинутих державах Заходу ця форма правління не зустрічається.

При дуалістичній монархії існує виборний представницький орган - парламент ( що називається у кожній країні по-різному, наприклад, меджліс у Йорданії). Йому належить право прийняття законів і вотування (схвалення) бюджету. Монарх є главою держави і має основні прерогативи в сфері виконавчої влади. Він призначає главу уряду, що відповідає тільки перед монархом. Інституту парламентської відповідальності уряду в дуалістичній монархії немає. Монарх має право розпуску парламенту, видання надзвичайних декретів і введення в країні надзвичайного стану. Він є головнокомандуючим армією.

На відміну від дуалістичної парламентарна монархія є досить поширеною формою правління. Вона існує сьогодні в багатьох державах світу (Великобританії, Іспанії, Японії, Швеція й ін.) Парламентарна монархія характеризується тим, що монарх не має реальні повноважень по управлінню державою. Його повноваження носять в основному представницький характер. Крім того, він має своєрідну функцію державного нотаріуса, скріплює своїм підписом усі найважливіші державні акти.

При цьому його повноваження обмежуються формальною перевіркою правильності оформлення акту. Впливати на матеріальний зміст того або іншого документу монарх, як правило, не може. У силу цього, а також виходячи з принципу " безвідповідальності монарха" (монарх не може нести політичну і юридичну відповідальність за свої дії), підпис монарха обов'язково потребує контрасигнації (тобто повинна попередньо скріплюватися підписом прем'єр-міністра або відповідального міністра). На практиці всі акти монарха готуються урядом. Монарх скріплює своїм підписом і законодавчі акти, проте правом вето по відношенню до прийнятих парламентом законів він, як правило, не володіє. Обсяг повноважень монарха в країнах із парламентарною формою правління неоднаковий. Він змінюється від практично повного відсторонення монарха від участі в державній діяльності і зведення його повноважень до функцій зовнішнього представництва (Швеція) до наділення більш великими повноваженнями (Іспанія, де король відповідно до конституції 1978 р.

Монарх не одержує заробітну плату. Гроші на утримання монарха і його сімей щорічно виділяються окремим рядком у державному бюджеті і цей рядок іменується "цивільним листом".

Монарх у Великобританії одночасно є главою держав, що входять у Співдружність націй (правда не всіх, а в основному тих, що колись були так званими білими колоніями, а пізніше домініонами Британської імперії). Це Канада, Австралія, Нова Зеландія. На практиці функції монаpxa здійснює генерал-губернатор, що призначається Британською короною за рішенням уряду відповідної країни.

У країнах, де зберігаються структури феодального і традиційного суспільства, існує виборна монархія (Малайзія, Лесото, Об'єднані Арабські Емірати). Так, глава Федерації Малайзії обирається на свою посаду Радою правителів куди входять глави 11 монархічних штатів. До складу ОАЕ входять сім князівств Перської затоки, глави цих князівств - еміри обирають Президента ОАЕ. Фактично їм може стати лише глава одного з двох найбагатших князівств Затоки - Абу-Дабі і Дибаї.

Особо варто виділити теократичну монархію, де глава держави - монарх є одночасно главою того або іншого релігійного культу, що представляє одну із світових релігій. Так, духовний владика католиків усього світу Папа є одночасно главою держави Ватикан. Елементи теократичної монархії властивий і Саудівській Аравії, де глава держави - король не тільки виконує релігійні функції хранителя головних святинь мусульманського світу, але і є главою ваххабитского напрямку ісламу. Процедурі передачі влади королю передує згода вузької групи вищих релігійних авторитетів - улемів, а лише потім згода членів королівської Ради, куди входять представники численної сім'ї Саудитів. Формально Великобританія також є теократичною монархією, тому що з часів Генріха VIII король очолює англіканську церкву.

У цілому можна зробити висновок про те, що незважаючи на відому архаїчність інститут монархії має достатню гнучкість, щоб пристосуватися до нових історичних умов постіндустріального суспільства. Це пов'язано з тим, що монархія в розвинутих країнах Заходу давно перетворилася в символ спадкоємності історичних традицій, наочне втілення ідеї національної державності, безперервності її існування Необхідно також враховувати, що монархія представляється політично і соціально нейтральним інститутом, що виконує важливу інтегративну функцію в суспільстві. Нарешті, саме монархія може зіграти стабілізуючу роль, у випадку виникнення гострої політичної кризи. Такі деякі причини, що пояснюють зберігання монархічної форми правління в сучасному світі.

Республіканська форма правління - найпоширеніша в сучасному світі. Абсолютна більшість держав, представлених сьогодні в такій універсальній міжнародній організації, як ООН, є республіками.

Відомі три основні різновиди республіканської форми правління - президентська республіка, парламентська республіка, напівпрезидентська республіка.

Президентська республіка характеризується такими ознаками:

1. Глава держави - президент обирається безпосередньо населенням шляхом або прямих (у латиноамериканських країнах), або непрямих виборів (у США, де спочатку обираються вибірники від штатів, а потім останні як особлива колегія обирають Президента країни).

2. Президент має великі повноваження: він одночасно є главою держави, главою виконавчої влади і головнокомандуючим збройних сил.

3. У президентській республіці уряд формується позапарламентським шляхом, члени уряду призначаються на посаду і звільняються з посади президентом (у США при призначенні необхідно згода верхньої палати Конгресу - Сенату).

Відмінною рисою президентської республіки є жорстка система поділу влади. Кожна гілка влади - законодавча, виконавча і судова - має значну самостійність стосовно двох інших. Водночас існує система " стримань і противаг". Парламент здійснює законодавчу функцію, приймає закони, обов'язкові для виконавчої влади, проте і виконавча влада в особі президента наділяється правом суспенсивного вето на закони, прийняті парламентом, і користується цим, як показує практика, досить часто. Тим самим президент не дає можливості використовувати законодавчі повноваження парламенту для підриву конституційного механізму управління і утисків самостійності інших гілок влади.

Система " стримань і противаг" проявляється в президентській республіці також у тому, що парламент не може відправити уряд у відставку, але і президент не може розпустити парламент.

Президентська республіка забезпечує більшу стабільність виконавчої влади, ніж парламентська республіка, проте у випадку виникнення кризових ситуацій вона являється менш гнучкою (достатньо пригадати нездатність адміністрації президента Г. Гувера адекватно відреагувати на крах фінансової системи і економічної кризи 1929 р.).

Різновидами президентської республіки є суперпрезидентська і монократична республіка. Основна їхня відмінність від президентської республіки полягає в тому, що обидві вони не є правовими державами, хоча в країнах, де такі форми правління існують, формально діє конституція. Але ці конституції звичайно носять настільки ж неправовий характер, як і конституції комуністичних держав.

Суперпрезидентська республіка має такі відмінні риси:

1. Звичайно вона установлюється внаслідок військового перевороту ( в країнах Латинської Америки така форма правління в недалекому минулому була дуже поширеною).

2. Президент одержує свої повноваження нелегітимним шляхом, або як ватажок (каудильйо) перевороту, або як глава хунти (колективного органу керівництва заколотниками).

3. Президент наділяється великими повноваженнями при слабкому контролі з боку законодавчої і судової влади.

4. Президентські повноваження реалізуються в умовах перманентного надзвичайного стану, при якому скасовуються або істотно обмежуються конституційні гарантії по дотриманню основних прав і свобод людини і громадянина і здійснюються масові репресії проти опозиції.

Суперпрезидентські республіки протягом тривалого часу були

невід'ємним елементом політичного ландшафту Латинської Америки. В даний час їх практично не залишилося на карті цього континенту. У процесі поступової демократизації політичного життя, зміцнення правових начал державності було успішно здійснено перехід до президентської форми правління.

Що стосується монократичної республіки, то вона характерна для "молодих" держав (в основному країна тропічної Африки), а також для деяких комуністичних держав. Її характерними ознаками є:

1. Особливий статус глави держави як одноособового носія виконавчої влади, не в'язаного ніяким контролем із боку законодавчої і судової влади.

2. Суміщення посади президента з лідерством у правлячій партії в умовах однопартійного або квазібагатопартійного режиму.

3. Вибори президента, якщо і проводяться, то носять чисто ритуальний характер. Президент займає свою посаду невизначено тривалий термін, а заміна президента відбувається в результаті політичної кризи в керівництві правлячої партії або військового перевороту. У окремих країнах посада президента в конституційному порядку довічно закріплювалася за визначеною особою (Заїр, Малаві і деякі інші).

4. Конституційно встановлюється право президента на розпуск парламенту.

Суттєво відрізняються від президентських парламентарні форми правління. В юридичній літературі парламентарну республіку визначають як таку форму правління, при якій на чолі держави знаходиться виборна посадова особа, але уряд формується і діє лише при тій умові, що він користується довірою (підтримкою) нижньої палати парламенту (або навіть обох палат. Однак мусимо визнати, що така дефініція в зарубіжній конституційній доктрині не сприймається беззастережно. Проф. А.О. Мішин (Росія), наприклад, при характеристиці парламентарної республіки особливо виділяв принцип верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність, а також наявність посади прем'єр-міністра. Французька доктрина виходить з того, що основою парламентарного правління є рівновага законодавчої та виконавчої влади і що характерними ознаками такого правління є: по-перше, "дуалізм виконавчої влади", тобто поділ її на невідповідального главу держави і відповідального перед парламентом кабінету; по-друге, наявність "засобів взаємного впливу" (вотуму недовіри і дострокового розпуску нижньої палати парламенту)'.

Оскільки до цього часу у спеціальній літературі немає дефініції цього різновиду республіканської форми правління, яке було би сприйняте більшістю авторів, на наш погляд, найдоцільніше буде характеризувати його шляхом виділення розпізнавальних ознак. На основі аналізу конституційних положень і доктринальних поглядів, які існують у конституційному праві зарубіжних країн, можна окреслити такі характерні риси парламентарної республіки.

1. Проголошення принципу політичного верховенства парламенту. Основні закони практично всіх парламентарних республік проголошують так чи інакше парламент органом держави, який представляє інтереси народу. Так, п. 1 ст. 38 Основного закону ФРН проголошує депутатів Бундестагу

представниками усього народу. Аналогічні формулювання зафіксовані в конституціях Греції (п. 2 ст. 51), Португалії (ст. 150), Фінляндії (§ 2 Форми правління), Латвії (ст. 64), Македонії (ст. 61), Молдови (ст. 60). Але чи не найдокладніше сформульований цей принцип у нині діючій конституції Угорщини (ст. 19): "1. Верховним органом державної влади та

представницьким органом народу Республіки Угорщина є Національна Асамблея. 2. Національна Асамблея, здійснюючи свої права, що випливають із народного суверенітету, гарантує конституційний порядок у суспільстві і визначає структуру, напрями та умови управління".

Із цього принципу випливає, що будь-яка установа у системі вищих органів влади повинна бути або поставлена у залежність від парламенту, або зберігати політичну нейтральність. Так і відбувається, у будь-якому разі з формальної точки зору.

2. Наявність посади прем'єр-міністра та уряду як самостійного колегіального органу, наділеного широкими владними повноваженнями. При даній формі правління уряд - це завжди рада міністрів, а не кабінет президента (наприклад, ст. 81 Конституції Греції визначає, що урядом є Рада міністрів, яка складається з Прем'єр-міністра та міністрів. А п. 1 ст. 69 Конституції Австрії містить такий припис: "Здійснення вищого управління справами Федерації... доручається Федеральному канцлеру, віце-канцлеру та іншим федеральним міністрам. Вони утворюють у своїй сукупності Федеральний уряд, який очолюється Федеральним канцлером").

Уряд формується тільки парламентським шляхом з числа лідерів партії, яка має більшість у нижній палаті. Участь глави держави - президента - у формуванні уряду має чисто номінальний характер. Так, згідно з частиною другою ст. 92 Конституції Італії Президент Республіки володіє правом призначення Голови Ради міністрів і, за пропозицією останнього, міністрів. Але відповідно до ч. 1 ст. 94 Уряд повинен отримати підтримку обох палат Парламенту. Або такий приклад. У 1995 р. латвійський президент, бажаючи прискорити формування нового уряду, заявляє про намір самому призначити прем'єр-міністра, але робив це лише тому, що фракції парламенту тривалий час не могли самостійно утворити коаліцію більшості та скористатися своїм правом визначити склад уряду'. Так само станеться і з відставкою уряду. Наприклад, якщо в італійському парламенті розпадеться партійна коаліція і сформується нова правляча група фракцій, це призведе до призначення нових міністрів. Австрійська конституція прямо вказує, що президент приймає рішення про відставку федеральних міністрів за пропозицією канцлера (ст. 70). Отже, в парламентарній республіці при дотриманні режиму конституційної законності правління завжди має партійний характер. Мабуть не випадково у державознавчій літературі зарубіжних країн парламентарні форми правління нерідко визначаються як "правління партії", "партійна державність".

3. Відсутність у глави держави значущої політичної влади. Президент, як глава держави у парламентарній республіці, не є самостійним учасником політичного процесу: зміст рішень, які приймаються ним, не залежать від нього, а визначаються, як правило, політичними відповідальними органами - парламентом, урядом, міністрами. Так, кожний акт, який видається президентом, стає чинним і підлягає виконанню за умов його контрасигнації прем'єр-міністром на документах загальнополітичного змісту або міністром, коли акт глави держави зачіпає відповідну галузь управління. Ст. 89 Конституції Італії має таке формулювання: "жоден акт Президента республіки не є чинним, якщо він не завізований пропонуючими його міністрами, які за це відповідальні". А Основний закон Зімбабве 1980 р. прямо передбачає обов'язок президента діяти "за згодою" із прем'єр-міністром.

Глава держави парламентарної республіки формально наділяється значними повноваженнями, але на практиці не справляє майже ніякого впливу на здійснення державної влади. Зокрема, участь президента у законодавстві формальна: він не володіє правом відкладального вето на рішення парламенту. Він не має права також самостійно запропонувати референдум, а тим більше визначити зміст питань, які ставляться на голосування. Будь-яка дія президента, включаючи розпуск парламенту, може бути здійснено також тільки зі згоди уряду. Символічна і участь президента у зовнішній політиці держави, адже зміст міжнародних договорів, рішення про дипломатичні представництва держави приймають прем'єр-міністр і керівник зовнішньополітичного відомства.

Глава держави у парламентарній республіці є політичне нейтральною посадовою особою. В окремих державах нейтральність президента забезпечується ще і загрозою його усунення від посади. Наприклад, за Конституцією Мальти президент, який обирається Палатою представників, каже бути позбавлений повноважень у випадку, якщо він не упорається зі своїми функціями або за негідну поведінку.

Цікаво, що у ФРН ні в Основному законі, ні в конституціях земель немає терміна "глави держави". Основний закон цієї країни, як міркують німецькі державотворці, дає уявлення про Президента як про одного із конституційних органів влади, на якому покладені повноваження щодо прийняття рішень. Стосовно ж відсутності у Президента значущої політичної влади, на їхню думку, є в певній мірі основою його сили, яка виявляється у духовному впливові на політику суспільства. Федеральний президент уособлює собою те, що об'єднує усіх - дух Конституції¹.

4. Принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом. У парламентарній республіці уряд, міністри несуть відповідальність тільки перед парламентом (як правило, перед нижньою палатою), в усіх без винятку парламентарних республіках у конституціях закріплюється інститут політичної відповідальності уряду. Традиційно вважається, що, наприклад, відхилення парламентом важливого урядового законопроекту або іншої важливої пропозиції представляє собою вотум недовіри. Резолюцію про довіру пропонується самим урядом. Він наполягає: якщо законопроект не буде прийнятий, уряд піде у відставку. Це тягне за собою достроковий розпуск парламенту і нові вибори, що не завжди влаштовує депутатів. Отже, загрожуючи відставкою, уряд домагається прийняття потрібних йому законів. Так, у Конституції Італії (ст. 94) сказано, що "голосування однієї або обох палат проти будь-якої пропозиції Уряду необов'язково тягне відставку. Резолюція недовіри повинна бути підписана не менш ніж однієї десятої членів палати і не може бути поставлене на обговорення раніше, ніж після трьох днів із моменту її внесення. Основний закон ФРН у ст. 67 також встановлює, що Бундестаг може висловити недовіру Федеральному канцлеру, але лише за умов обрання більшістю голосів наступника. В Молдові, відповідно до ст. 106 Конституції, парламент на пропозицію не менш як однієї чверті депутатів може виразити недовіру Урядові більшістю голосів депутатів. Ця пропозиція розглядається через три дні після внесення її до парламенту.

Натомість резолюція осуду - як одна із форм контролю парламенту за діяльністю уряду (про це піде мова докладніше далі у посібнику) - це пропозиція, що йде від установленого конституцією або регламентом парламенту кількості депутатів із вимогою до уряду піти у відставку із мотивів, указаних у резолюції. Але, як показує державно-правова практика зарубіжних країн, усе це є безперспективним, якщо немає підтримки більшості у парламенті. Зазначимо у цьому зв'язку, що вотум недовіри або резолюція осуду не є частим явищем у парламентарній республіці, як це може здатися. Правляча партія або коаліція не бажають відправити у відставку "свій" уряд. У даному випадку не е аргументом і посилання на Італію, де тільки після Другої світової війни змінилося понад півсотні кабінетів міністрів. Італійські уряди змінювали один одного не через вотум недовіри, адже з 1949 р. не було жодного вотуму. Вони припиняли своє існування через розпад партійних коаліцій.

5. Підвищення ролі голови уряду, який визначає його політику - одна із сучасних тенденцій розвитку системи взаємовідносин вищих органів держави у парламентарній республіці. Проілюструємо це на конституційній практиці Індії. Фактично діючі конституційні угоди замінили встановлений Конституцією порядок організації вищих органів державної влади на діаметрально протилежний: Кабінет, зосереджуючи у своїх руках найважливіші повноваження по керівництву суспільством, повністю здійснює конституційні права президента і фактично контролює законодавчу діяльність. Президент позбавлений будь-якої можливості діяти інакше, як із санкції Ради міністрів. Закон 1976 р. про 42-у поправку змінив п. 1 ст. 74 Конституції, передбачивши, що президент "при виконанні своїх функцій діє згідно з порадою Ради міністрів". 44-а поправка до Конституції доповнила: президент може вимагати від Ради міністрів переглянути цю пораду у будь-якій формі, але після такого перегляду президент повинен діяти відповідно до отриманої поради від уряду. Прем’єр-міністр стає зосередженням усієї державної діяльності. Про це свідчить і той факт, що імена прем'єр-міністрів Індії Д.Неру, І.Ганді, Р.Ганді знають у всьому світі, тоді як прізвища президентів, які були при урядах цих діячів, мало відомі. Аналогічно небагато людей можуть назвати прізвища у недалекому минулому президента ФРН Р.Герцога, тоді як ім'я канцлера Г.Коля знають чимало.

З-поміж інших характерних особливостей парламентарних республік у зарубіжному державознавстві виділяють ще такі, як невідповідальність глави держави (конституції Греції та Італії, зокрема, формулюють цей принцип); наділення президента резервною функцією (на випадок відставки канцлера, розпуску Бундестагу у ФРН; але чи не найбільш розгорнутий вираз знайшла ця ідея в Конституції Греції)'.

Парламентарна республіка - менш розповсюджена форма правління, ніж президентська республіка. У даний час парламентарними республіками є такі держави: Австрія, Греція, Болгарія, Естонія, Ізраїль, Індія, Ірландія. Ісландія, Ліван. Італія, Туреччина, Угорщина, ФРН, Чехія та деякі інші.

Характеристика цього різновиду республіканської форми правління не була би повною, якщо не розглянути унікальну систему правління в Ізраїлі. Ідея обрання голови уряду безпосередньо народом при збереженні політичної відповідальності кабінету перед парламентом була уперше висунута в 1964 р. лейденським професором права Й.Гластра ван Лоон. Учений запропонував прямі вибори прем'єр-міністра в якості засобу боротьби проти свавілля парламентських фракцій. Ізраїль - єдина держава у світі, в якій ця ідея була перетворена в життя. Основний закон про уряд 1992 р., який набрав чинність у травні 1996 р., вніс серйозні зміни у взаємовідносини між трьома вищими органами державної влади Ізраїлю - президентом держави, урядом і кнесетом, а також у відносини в середині уряду. Роль президента у вирішенні справ в Ізраїлі завжди була скромною. З цього приводу досить колоритно висловився перший ізраїльський президент Х. Вейцман: "мій носовик - це єдина річ, куди я можу совати свій ніс. У решті випадків - ніс Бен Гуріона (тогочасного голови уряду)". Закон же 1992 р.. запровадивши прямі вибори голови уряду, практично повністю відсторонив главу держави від участі у цьому процесі. Тепер тільки у двох випадках закон зобов'язує голову уряду (офіційна назва цієї посади рош-а- мемшала) звертатися до президента: коли голова уряду добровільно подає у відставку, він повинен вручити відповідну заяву президенту (ст. 23); коли голова уряду має намір достроково розпустити кнесет, він може це зробити лише за згодою президента (п. "а" ст. 22). Можливість відмовити главі уряду у достроковому розпуску парламенту - єдиний владний елемент президента. Глава держави в Ізраїлі знаходиться у становищі, подібно до якого немає у жодній країні світу: поряд з президентом, обраного парламентом, діє всенародно обраний прем'єр-міністр.

По-новому регулює Основний закон 1992 р. відносини всередині уряду. Міністри призначаються не президентом республіки, а прем'єр-міністром, причому кожне призначення має бути затверджено кнесетом. Не менше половини міністрів повинні бути членами кнесету. Кожний міністр не тільки призначається, але й може бути звільнений прем'єр - міністром. Кнесет також має право позбавити міністра повноважень в обмежених випадках. Закон також закріпив за прем'єр-міністром головою уряду широкі організаційно-кадрові повноваження: він визначає функції кожного міністра, засновує і ліквідує відомство, але про це інформує кнесет. Водночас за ним закріплюється тільки загальне керівництво, але з усіх питань, які не входять до компетенції інших влад, від імені держави у якості виконавчої влади уповноважений діяти уряд у цілому (ст. 40). Закон 1992 р. вніс новели і в регулюванні відносин між урядом і кнесетом. За парламентом збережено право винесений вотуму недовіри голові уряду при умові схвалення більшістю складу парламенту - не менше, ніж 61 депутатом (із 120). Кнесет може змістити прем'єр-міністра голову уряду у порядку "Імпічменту", якщо той буде звинувачений у злочині або якщо рішення про відсторонення голови уряду буде прийнято 2/3 голосів членів кнесету. Зі свого боку і голова уряду отримав право дострокового розпуску парламенту, якщо він вважає, що "у кнесеті склалася більшість, налаштована проти уряду, і це заважає нормальній діяльності уряду"'.

Унікальність системи правління в Ізраїлі полягає не тільки у тому, що посада голови уряду заміщається таким незвичним способом, але і в тому, що уся система вищих органів держави функціонально відрізняється і від президентської, і від напівпрезидентської, і від парламентської систем. І все ж, виходячи з міркувань такого авторитету у галузі конституційного права, як М.Дюверже, який зазначав, що для існування парламентарної системи досить і політичної відповідальності кабінету перед парламентом, Ізраїль можна віднести до держав із парламентарною формою правління

Напівпрезидентська республіка у вітчизняній і зарубіжній науці конституційного права розглядалася не як самостійна форма правління, а як перехідна або до президентської, або до парламентарної республіки. Практика функціонування напівпрезидентської республіки в ряді країн, перш за все у Франції, дозволила французькому правознавцю, спеціалісту в області конституційного права М. Дюверже зробити висновок про самостійне існування подібної форми правління. Поступово цей висновок одержав повсюдне визнання.

До характерних ознак напівпрезидентської республіки відносяться такі:

1. Президент обирається безпосередньо населенням у ході прямих виборів. Вибори можуть проводитися в один (мажоритарна система відносної більшості) і в два тури (мажоритарна система абсолютної більшості).

2. Президент наділяється великими владними повноваженнями: він є главою держави, йому належать основні прерогативи в сфері виконавчої влади, він є верховним головнокомандуючим.

3. У напівпрезидентській республіці існує уряд як самостійний орган виконавчої влади, що працює під загальним керівництвом президента. Уряд призначається президентом, але потребує довіри парламенту. Винесення вотуму недовіри може спричинити або відставку уряду, або розпуск парламенту президентом.

Напівпрезидентською була Веймарська республіка в Німеччині з 1919 по 1933 р. Сьогодні такими є Франція, Португалія, більшість держав, що виникнули після розпаду Радянського Союзу, - Україна, Казахстан, Грузія й ін.

Особливий різновид республіканської форми правління - теократична республіка. Для неї характерно юридичне закріплення участі духовенства не тільки в політичному житті, але й у безпосередньому управлінні державою. Так, конституція Ісламської Республіки Іран 1978 р. передбачає поряд із посадою Президента країни посаду Факіха - духовного керівника іранського народу, що займає один із вищих релігійних ієрархів. Його рішення обов'язкові для світської влади і мають вирішальний вплив на ведення державних справ.

Своєрідна форма правління існує у Швейцарії, де функції глави держави і виконавчої влади здійснюються одним колегіальним органом - федеральним урядом (він іменується Федеральною радою). Склад уряду постійний; він складається із семи федеральних радників, що призначаються федеральним парламентом після чергових парламентських виборів, і відбиває партійний склад законодавчого органу. Зі свого складу Федеральна рада обирає Федерального президента, що володіє чисто представницькими повноваженнями і суміщає посаду президента і керівника того або іншого департаменту (міністерства).

Термін повноважень президента - один рік. У Швейцарії також відсутній принцип парламентської відповідальності уряду.

ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ.

Отже, незважаючи на своєрідність тих або інших форм правління в різних державах, усі вони проте піддаються класифікації і можуть бути зведені до декількох типових "моделей" організації державної влади. Не слід тільки забувати що ці "моделі" на практиці, у конкретній історичній ситуації ніколи не реалізуються в чистому вигляді. Кожній державі властиві індивідуальні особливості, що пояснюються його історичними традиціями, політичною культурою, природно-географічними і національними чинниками і т.п., що надають своєрідні риси тій або іншій формі правління. Тому не існує у світі абсолютно ідентичних монархій або республік, кожна відбиває у своїй організації своєрідність тієї держави, тієї країни, у якій вона існує.

2.