Форма державного (територіально-політичного) устрою

Під формою державного (територіально-політичного) устрою розуміється внутрішня організація державної влади, принцип розподілу держави на окремі частини, юридичний статус цих складових частин, принципи взаємовідносин між собою центральних і регіональних (місцевих) державних органів.

Розрізняють дві основні форми територіально-політичного устрою держави: унітарну і федеративну.

Унітарна держава - це єдина, суцільна, злита держава, складові частини якої не мають політичної самостійності.

Федеративна держава - це союзна держава, що складається з декількох державних утворень, що мають особливий політико-правовий статус.

Від федерації як форми територіально-політичного устрою держави варто відрізняти конфедерацію як міжнародно-правове об'єднання суверенних держав. Таке об'єднання може переслідувати різноманітні цілі: військові, політичні, економічні і т.п. Згодом конфедерація може переростити у федерацію, як це мало місце в минулому у Швейцарії і в даний час в Об'єднаних Арабських Еміратах, або розпастися.

Держави - члени конфедерації зберігають свій суверенітет і продовжують виступати як самостійні суб'єкти в внутрішніх справах так і в зовнішніх зносинах. Конфедеративні органи мають імперативну владу по відношенню держав-членів лише в тих рамках, що визначені конфедеративним договором. На сучасному етапі конфедерацій у світі немає, проте конфедеративні елементи є в ряді союзів, наприклад Європейського Союзу, Британської Співдружності, СНД. У 1997 році утворений союз Росії і Білорусії, що передбачає створення загальних органів, рішення яких можуть мати обов'язкову силу для обох держав.

На форму територіально-політичного устрою впливають умови утворення держави, його історичні традиції і національний склад, наявність протиріч між центром і регіонами й ін. Форма територіально-політичного устрою відбиває ступінь централізації або, навпроти, децентралізації державних функцій, розподіл компетенції між центром і регіонами.

У розвинутих демократіях Заходу вибір форми територіально- політичного устрою, як правило, не пов'язаний із національним складом населення, тому як унітарні, так і федеративні держави можуть бути й однонаціональні, і багатонаціональні. Загальною тенденцією, проте, залишається зростаюча децентралізація державних функцій і розширення прав місцевих територіальних співтовариств.

Унітарна державність - найпоширеніша в даний час форма державного устрою. Унітаризм властивий переважній більшості держав, що утворилися після розпаду колоніальної системи. Проте унітарними можуть бути і великі розвинуті і средньорозвинуті держави (Великобританія, Франція, Італія, Японія, Китай, Єгипет і ін.).

Унітарній формі державного устрою властиві дві основні риси:

по-перше, правовий статус адміністративно-територіальних утворень, що складають унітарну державу, визначається центральною владою. Вона ж визначає, на які адміністративно-територіальні одиниці ділиться держава, яке коло предметів відання і компетенція цих одиниць, скільки ступенів, рівнів має адміністративно-територіальний устрій держави й ін.

По-друге, центральна влада здійснює прямий або непрямий контроль за діяльністю органів державної влади на місцях. Сьогодні порівняно рідко можна зустріти унітарну державу, де були б відсутні виборні місцеві органи державної влади.

Крім того, унітаризм зовсім не означає уніфікацію місцевого управління. Дуже часто в одній унітарній державі можна зустріти достатньо гнучкі і різноманітні системи місцевого управління. До того ж в унітарній державі, як правило, гарантуються права населення на місцеве самоврядування. Водночас для унітарної форми державного устрою характерне закріплене в законі право на втручання центральної влади в справи місцевого управління.

Всі інші ознаки унітарної держави визначаються пріоритетом загальнодержавного начала в побудові і діяльності цієї держави. Унітарна держава має єдину конституцію і єдину правову систему; єдине громадянство; єдину систему вищих органів держави (президента або монарха, парламент, уряд); єдину судову систему.

З точки зору організації публічної влади в центрі і на місцях, а також характеру взаємовідносин центральних і місцевих органів всі унітарні держави можна підрозділити на централізовані, відносно децентралізовані і децентралізовані.

У централізованій унітарній державі адміністративно-територіальні одиниці одноосібно управляються призначеними з центру чиновниками, а виборні місцеві органи, як правило, відсутні (Судан, Малаві). У Індонезії чиновники, що управляють відповідними адміністративно -територіальними одиницями, або безпосередньо призначаються " зверху” або затверджуються з числа кандидатур, запропонованих місцевими представницькими органами. У деяких європейських державах (Польща, Болгарія) обласна ланка територіального устрою не має виборних представницьких органів, а адміністративне керування здійснюють призначені урядом чиновники (начальники областей - у Болгарії, воєводи - у Польщі).

Відносно децентралізована унітарна держава характеризується тим, що поряд із призначеними з центру чиновниками (наприклад, префектами у Франції) існують обрані населенням муніципальні органи (у Франції - мери, ради в департаментах). Права виборних органів на місцях істотно обмежені, а урядові агенти володіють не тільки великими адміністративними повноваженнями, але і правом втручання в справи муніципального управління.

У децентралізованій унітарній державі немає призначених урядом адміністраторів, а місцеве управління здійснюють виборні органи місцевих адміністративних одиниць (наприклад, ради графств в Англії). Тут контроль уряду за діяльністю місцевих органів носить більш опосередкований характер і може виявлятися, наприклад, через бюджетне і фінансово-кредитне регулювання. Крім того, у децентралізованій унітарній державі існує достатньо чітке розмежування повноважень між центральною владою і владою місцевих територіальних співтовариств, що зближує ці держави з федераціями.

Територіальна (обласна) автономія. В децентралізованих унітарних державах може існувати територіальна (обласна) автономія, під якою розуміється конституційно закріплене внутрішнє самоврядування частини території держави.

Автономія являє собою форму децентралізації державних функцій з урахуванням географічних, історичних, а нерідко і національних особливостей тієї або іншої території.

Політична автономія досить широко поширена в унітарних державах Європи, Азії й Африки. Так, у складі Великобританії політичною автономією володіє Північна Ірландія (Ольстер), що має власний парламент (стормонт) і власний уряд, що, проте, тривалий час не функціонували в зв'язку з введенням у 1972 р. прямого правління Лондона. У ході проведеного в 1997 р. референдуму в Шотландії й Уельсі населення цих частин країни висловилося за введення там обмеженої автономії і відтворення власних парламентів. Шотландія до того ж має власну правову і судову систему, власну церкву, за шотландськими представниками зарезервовані місця в британському Парламенті.

Обласна політична автономія існує й в Італії, де вона відбиває, з одного боку, історичні відмінності в традиційному укладі життя окремих регіонів (Сіцілія, Сардинія), а з іншого боку - національний склад територій (Трентіно- Альто-Адідже, Венеція-Фріулія-Джулія).

Конституція Іспанії 1978 р. проголосила право на створення автономій по національно-територіальному принципу. Відповідно до цього конституційного положення в країні були створені чотири "національні провінції": Країна басків, Каталонія, Андалусія і Галісія. Правовий статус цих автономних співтовариств визначається органічними законами (окремо для кожної провінції), що приймаються центральним парламентом на основі проектів, розроблених провінційними асамблеями (парламентами).

Утворення автономії може бути обумовлено і географічним положенням території, її порівняно значною віддаленістю від основної частини країни. Саме ці чинники зіграли роль у наданні автономії Фарерським островам

(автономний статус із 1948 р.) і Гренландії (автономний статус із 1979 р.) у складі Датського королівства й Аландським островам у складі Фінляндії. У наданні автономії Гренландії визначену роль зіграв і національний чинник (більшість населення Гренландії складають іннуїти-ескімоси).

Ряд автономних утворень у вигляді політичної автономії мають унітарні держави в Азії й Африці.. У Південно-Африканській республіці існують автономні утворення по національно-територіальному (племінному територіальному) принципу, що мають внутрішнє самоврядування (наприклад, бантустан Транскей).

У ряді випадків надання політичної автономії має на меті - зняти напруженість у міжнаціональних відносинах. Це, зокрема, лежало в основі надання політичної автономії курдам на півночі Іраку, що, утім, неодноразово порушувалася іракською владою.

Можливість утворення політичної автономії передбачається, як правило, у конституції і знаходить детальне регулювання або в окремому загальнодержавному законі (Данія, Фінляндія), або в особливому статуті (законі), що розробляється законодавчим органом автономної одиниці і приймається парламентом країни (Італія, Іспанія). У кожному автономному утворенні є свій законодавчий орган (наприклад, лігтінг на Фарерських островах, ландстінг у Гренландії, асамблея в Каталонії і т.п.) і свій виконавчий орган (наприклад, джунти в автономних областях Італії). Останній має подвійне підпорядкування: місцевому представницькому органу і центральному уряду. Іноді центральна влада може мати в автономному утворенні свого представника (губернатора - у Гренландії і на Аландських островах), проте він володіє в основному контрольними функціями.

Обсяг компетенції, наданої автономним утворенням або в конституції, або в окремому статуті, по деяких питаннях може бути ширше, ніж у інших членів федерації (наприклад, у земель в Австрії). При цьому за центральною владою зберігається право втручання в діяльність органів державної влади автономних утворень. Так, по Конституції Іспанії уряд зі згоди Сенату може примусити автономні співтовариства "до виконання своїх обов'язків". У Італії можливий розпуск обласної ради у випадку порушення нею конституції і в інтересах національної безпеки.

На відміну від політичної адміністративна автономія поширена не настільки широко. Найбільше число адміністративних автономних утворень (понад сотню) є в Китаї. Адміністративна автономія не має право прийняття власних законів, не має власного парламенту, хоча її жителі обирають місцевий представницький орган, що володіє правом прийняття нормативних актів по дещо більш широкому колу питань, чим звичайні адміністративні одиниці. Адміністрація і суди поряд з офіційною мовою держави можуть використовувати місцеву мову, на якій також може здійснюватися викладання в школі і віщання в засобах масової інформації. У Китаї, наприклад, автономні утворення вправі також самостійно вступати в зовнішньоекономічні відносини відповідно до законів держави.

Звичайно адміністративна автономія відбиває специфіку національного складу відповідної адміністративної одиниці. У Нікарагуа надання адміністративної автономії двом округам на Атлантичному узбережжі країни було пов'язано з тим, що там мешкали індійські англомовні племена. У Молдові є два адміністративних округи, де мешкають гагаузи.

Адміністративна автономія може створюватися в суб'єктах федеративних держав (наприклад, в індійському штаті Ассам надана автономія тим районам, де мешкають племена нага і мізо. Для цих автономних утворень передбачаються вилучення на користь місцевих звичаїв із федеральних і цивільних законів по питаннях сільського і лісового господарства, рибальства і т.п.).

В даний час чітко позначилася тенденція росту числа автономних утворень у світі, шириться різноманіття форм автономії. Це відбиває процес подальшої демократизації влади і її зближення з населенням.

Федеративна держава - більш складна держава, ніж унітарна. Складові частини цієї держави, іменовані суб'єктами федерації, мають відому політичну самостійність. Їм властиві визначені ознаки держави. Територіальна організація влади у федеративній державі закріплює децентралізацію державних функцій. Складність взаємовідносин федерації зі своїми суб'єктами обумовила меншу в порівнянні з унітарною поширеність федеративної форми державного устрою. Проте у світі існує значне число федерацій, що не тільки не зменшується, але, навпроти, поступово зростає. Поряд з існуючими вже не одне сторіччя "класичними" федераціями (як США, Канада, Мексика, Аргентина, Швейцарія й інші) з'явилися нові федерації в країнах Європи (Бельгія), Азії (Індія, Пакистан) і Африки (Нігерія).

Часто замість терміну "федеративна держава" вживається термін "союзна держава". Саме так по офіційній термінології іменується федеративна Республіка Німеччина - у буквальному перекладі звучить як Союзна Республіка Німеччини, а назви її федеральних органів також буквально перекладаються як президент Союзу, союзні збори, союзна рада.

Федеративна держава по своїй природі є більш демократичною, ніж унітарна, тому федерації в основному мають республіканську форму правління. Є, проте, і винятки. До федерацій із монархічною формою правління відносяться такі країни, як Бельгія, Малайзія, Канада, Австралія (останні дві на чисто формальних підставах). У Бельгії, Канаді й Австралії суб'єкти федерації організуються по республіканському типу, а в Малайзії частина суб'єктів має республіканську форму правління, частина - монархічну.

Федеративна держава утворюється:

1) у результаті договору між незалежними суб'єктами про створення нового державного об'єднання з перетворенням учасників договору в суб'єктів федерації (так, тринадцять північноамериканських штатів, що відстоювали незалежність від британської корони, домовилися про створення нової держави

- Сполучених Штатів Америки);

2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний Техас, шляхом купівлі - Луїзіана, у ході освоєння нових територій

- штати на заході від ріки Міссісіпі) або утворення нових суб'єктів федерації на частині території колись існуючої держави (утворення землі Північний Рейн- Вестфалія з частини старих територій Пруссії, а також п'ятьох нових земель на території старої НДР);

3) у результаті підвищення статусу старих регіональних утворень і

перетворення їх у суб'єктів федерації (так, відповідно до поправок до Конституції Бельгії 1831 р., прийнятих у 1988 р., Фландрія, Валлонія і

Брюссель стають суб'єктами Бельгійської федерації);

4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колись незалежних держав у суб'єктів федерації (Швейцарія після громадянської війни 1847-1849 р., у 20 ст. - Об'єднані Арабські Емірати, що спочатку представляли собою конфедеративну форму об'єднання семи князівств Перської затоки).

Федерація як форма державного устрою володіє специфічними

ознаками:

1. Федерацію складають державні утворення (штати в США, Мексиці, Індії, Австралії, землі у ФРН і Австрії, провінції в Канаді, кантони у Швейцарії), що мають статус суб'єктів федерації з власним адміністративно- територіальним устроєм і власною організацією влади. Ці утворення мають власну компетенцію. Створені суб'єкти федерації, як правило, не по національно-територіальній, а по природно-географічній (США, Австралія) або історичній (ФРН, Австрія, Швейцарія) ознаці хоча у випадку з ФРН значну роль зіграли і політичні фактори. Іноді територіальний чинник застосовується в поєднанні з національно-лінгвістичним, як це мало місце при формуванні штатів в Індії.

2. На відміну від унітарної держави територія федеративної держави не являє собою єдиного цілого. Вона складається, як правило, із територій суб'єктів федерації. Проте в деяких федераціях у її склад можуть входити територіальні одиниці, що не є суб'єктами федерації (так, наприклад, у США самостійними територіальними одиницями є федеральний округ Колумбія, на території якого розміщаються усі федеральні установи, вільно приєднаної держав Пуерто-Рико і деякі інші території; територія Бразилії складається зі штатів - суб'єктів федерації, федерального округу і двох особливих територій; в Індії поряд із 25 штатами - суб'єктами федерації є 7 союзних територій).

Суб'єкти федерації не мають право сецесії, тобто правом виходу з союзу.. Спроби сецесії можуть мати місце і звичайно ведуть до внутрішнього конфлікту і навіть збройного протистояння. Звичайно спроби сецесії закінчувалися невдачею. Достатньо пригадати прагнення південних штатів до утворення самостійної держави, що призвело до громадянської війни 1861­1865 р. у США, або намір католицьких кантонів вийти зі Швейцарської конфедерації, що вилилося в збройне протистояння 1847-1849 р..

Втім XX сторіччя дало приклади успішного здійснення сецесії як мирним шляхом (вихід Сінгапуру з федерації Малайзії), так і шляхом збройної боротьби (відділення Бангладеш від Пакистану).

3. Суб'єкти федерації не є державами у власному змісті слова, вони не мають суверенітет, хоча він формально проголошується в деяких федераціях. Суб'єкти федерації, як правило, або цілком позбавлені права участі в міжнародних зносинах (Австрія), або їхня зовнішньополітична компетенція сильно обмежена і здійснюється під контролем федерації (США, Канада, ФРН, Швейцарія). Як правило, вона стосується питань, віднесених до компетенції суб'єктів федерації і не торкається сфери політичних відносин. Можна навести як приклад культурні угоди між канадською провінцією Квебек і Францією, угода між німецькою землею Нижня Саксонія і Нідерландами про спільні заходи щодо охорони морського узбережжя, угода німецької землі Баварія зі швейцарськими кантонами про охорону природного середовища в Альпах і ін. Відомі окремі випадки участі членів деяких федерацій у міжнародних конференціях. Так, провінція Квебек бере участь у різноманітних конференціях франкомовних держав. Проте часті випадки виступу членів тих або інших федерацій на міжнародній арені по окремих другорядних питаннях не означають, що ці державні утворення є суб'єктами міжнародного права.

Федеративний характер державного устрою нерідко використовується для відмови від участі в міжнародних угодах. Наприклад, США і Канада не ратифікували міжнародні пакти про права людини і ряд конвенцій МОП, посилаючись на особливості законодавства суб'єктів федерації і небажання останніх призводити його у відповідність із зазначеними угодами.

4. У більшості зарубіжних федерацій поряд з федеральною конституцією і федеральними законами діють конституції і закони суб'єктів федерації (США, ФРН, Канада, Австрія, Швейцарія й ін.). При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і федеральних законів. У той же час не в усіх федеративних державах суб'єкти федерації мають власні конституції. Відсутні конституції в суб'єктів федерації ряду афро-азіатських країн (Індія, Пакистан, Малайзія, Нігерія). У деяких федеративних державах із метою однакового регулювання однотипних суспільних відносин починаються організаційно-правові заходи для уніфікації законодавства суб'єктів федерації. Так, у США цим займається створена ще в 1892 р. Національна конференція уповноважених по уніфікації законів штатів. У ФРН цими питаннями займається конференція міністрів юстиції німецьких земель, що працює під керівництвом федерального міністра юстиції. Аналогічні інститути створені й в інших зарубіжних федераціях.

5. У більшості федерацій поряд із федеральним громадянством існує і громадянство суб'єктів федерації. Проте, слід мати на увазі, що мова йде не про наявність подвійного громадянства, а про два рівні громадянства однієї держави. Передумовою одержання громадянства суб'єкта федерації є наявність федерального громадянства. Наявність громадянства суб'єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині країни, але в міжнародному-правовому плані всі громадяни федеративної держави мають єдиний статус. Суб'єкти ряду зарубіжних федерацій не мають власного громадянства (Індія, Малайзія й ін.).

6. Відмінною ознакою федеративного державного устрою є двопалатна структура парламенту. У минулому мали місце однопалатні парламенти при федеративному державному устрої (наприклад, у Пакистані по Конституції 1962 р.).

В даний час бікамералізм (двопалатна внутрішня структура парламенту) прийнятий практично у усіх федеративних державах (виняток - Федеративна Республіка Коморські острови, де існує однопалатний парламент). Нижня палата повсюдно - орган загальнонаціонального представництва і формується шляхом виборів по територіальних виборчих округах. Верхня палата, навпроти, може бути виборною або невиборною, вона забезпечує представництво суб'єктів федерації. При цьому в одних країнах (США, Австралії, Бразилії, Мексиці, Швейцарії й ін.) установлюється рівне представництво суб'єктів федерації у верхній палаті, в інших (ФРН, Канаді, Індії, Австрії) представництво суб'єктів федерації у верхній палаті визначається в залежності від чисельності населення в тому або іншому суб'єкті союзної держави.

7. У федеративній державі поряд із федеральною системою законодавчої, виконавчої і судової влади існують система законодавчої, виконавчої і судової влади суб'єктів федерації. Порядок їхньої організації і компетенцію визначають, як правило, конституції суб'єктів федерації. Якщо законодавчі органи суб'єктів федерації діють жорстко в рамках компетенції цього суб'єкта, то виконавча влада має більш широку компетенцію. Вона організує виконання не тільки місцевого законодавства, але і федеральних законів на території відповідного суб'єкта. Аналогічно вирішується питання й у відношенні судової влади суб'єктів федерації. Основна маса цивільних і кримінальних справ розглядається судами суб'єкта федерації, що застосовують не тільки місцеве, але й федеральне матеріальне і процесуальне право. З свого боку федеральна виконавча влада в ряді федерацій має право федеральної інтервенції, якщо суб'єкт федерації незадовільно виконує свої обов'язки по відношенню до федерації (ФРН, Індія, Аргентина).

Одним із найбільш складних питань при федеративній формі державного устрою є розмежування компетенції між союзом і його членами. Компетенція як сукупність законодавчо зафіксованих повноважень відносно визначених предметів відання в зарубіжних федеративних державах може поділятися на чотири основних види:

1) виняткову компетенцію союзу; 2) виняткову компетенцію суб'єкта федерації; 3) спільну (конкуруючу) компетенцію союзу і його членів; 4) залишкову компетенцію.

Виняткова компетенція федерації означає, що тільки органи союзу мають владні повноваження по відношенню перерахованих у конституції предметів відання. До виняткової компетенції федерації звичайно відносять

найважливіші питання державного життя, що стосуються всієї держави як цілого: оборона країни, керівництво збройними силами, зовнішні зносини, грошовий обіг, збір найважливіших податків і зборів, організація федеральних державних органів, регулювання відносин федерації зі своїми суб'єктами й ін.

Виняткова компетенція суб'єктів федерації вказує на ті питання державного управління, які органи суб'єкта федерації вправі вирішувати самостійно і під свою відповідальність. До їх числа відносяться, наприклад, формування і виконання місцевого бюджету, охорона суспільного порядку, управління культурою, освітою, організація місцевого самоврядування і т.п. У рамках своєї компетенції представницькі органи суб'єкта федерації можуть приймати місцеві закони. Які саме законодавчі акти вправі приймати легіслатури суб'єкта федерації, визначає федеральна конституція. Так, наприклад, якщо в США штати вправі мати власні цивільні і кримінальні закони, то у ФРН, Австрії і Швейцарії діють єдині федеральні цивільний і кримінальні кодекси. Взагалі це залежить від розподілу компетенції між союзом і його членами.

Спільна (конкуруюча) компетенція федерації і її суб'єктів означає, що владні повноваження відносно предметів відання належать і федеральним органам, і органам суб'єктів федерації. При цьому спільна компетенція припускає видання закону союзом і наступне детальне правове регулювання з боку суб'єкта федерації. Конкуруюча компетенція означає, що свої повноваження в сфері спільної компетенції суб'єкт федерації здійснює тоді й остільки, коли й оскільки союз не скористався своїми правами в цій сфері.

Нарешті, залишкова компетенція - це компетенція з питань, що не відносяться до перших трьох видів компетенції і найчастіше всього не відбиті в конституції.

конституційному законодавстві федерацій питання компетенції закріплюються різноманітними засобами. Умовно всі зарубіжні федерації з погляду конституційного регулювання питань компетенції можна розділити на чотири групи.

До першої групи варто віднести ті федерації, конституції яких закріплюють лише перелік питань, віднесених до виняткової компетенції федерації. Всі інші питання не включені в цей перелік, споконвічно були предметом виняткової компетенції суб'єктів федерації. Подібна система розмежування повноважень існує в США, Мексиці, Бразилії, Швейцарії, Австралії і деяких інших країнах. Лише в процесі застосування конституції в цих державах поступово склалася сфера спільної компетенції, що знайшла правову основу в тлумаченні основного закону, що дається органами, що здійснюють конституційний нагляд. У деяких федераціях (наприклад, у США) ця схема доповнюється принципом " повноважень, що розуміються", суть яких зводиться до того, що усі знов виникаючі предмети правового регулювання відносяться тільки до компетенції союзу. Крім того, Конституція США містить приписи, що забороняють союзу і штатам здійснення визначених дій спільно, а також окремо..

В другу групу можна об'єднати ті федерації, конституції яких містять детальну регламентацію питань, що відносяться до двох сфер компетенції. Перший перелік, приблизно однаковий, - це питання, що входять у виняткову компетенцію федерації. Другою сферою компетенції, закріпленої у федеральній конституції, може бути або виняткова компетенція суб'єктів федерації (Канада), або конкуруюча компетенція союзу і його членів (ФРН). Канадська конституція містить найменування предметів відання суб'єктів федерації, причому перелік питань, що відносяться до виняткової компетенції канадських провінцій, вважається остаточним, а компетенція союзу може доповнюватися і розширюватися за рахунок включення у відповідний перелік нових пунктів. У ФРН не згадана в конституції залишкова компетенція в принципі належить суб'єктам федерації. Проте здійснення повноважень у цій сфері не є виключним правом земель, тому що конституція може встановити або припустити інше регулювання. Крім того, в Основному законі ФРН сформульований принцип: федеральне право має перевагу перед правом земель. Відсутність вказівки на те, що цей принцип діє лише в сфері конкуруючої компетенції, відкриває можливість федерального вторгнення в компетенцію земельного законодавця.

До третьої групи можна віднести ті федерації, конституції яких містять триланкову систему розмежування компетенції між союзом і його членами (Індія, Малайзія). У цих державах першу групу повноважень складають питання, віднесені до виняткової компетенції федерації. В другу входить перелік предметів відання членів союзу. Проте питання, які входять в цей перелік не являються винятковою компетенцією суб'єкта федерації. При визначених обставинах (наприклад, у випадку видання президентом Індії прокламації про введення на території штату надзвичайного стану) ці повноваження переходять до союзу, парламент якого вправі • приймати закони по будь-якому питанню, віднесеному конституцією до компетенції суб'єкта федерації. Третю групу повноважень, закріплених у конституції, складають питання спільної компетенції федерації і її суб'єктів. По цих питаннях можуть законодавствувати як союзний парламент, так і легіслатури державних утворень, що входять у федерацію, проте союзний закон у усіх випадках має пріоритет.

Питання, що не знайшли відображення в конституції і не входять в жодну з вищевказаних сфер компетенції, або відносяться до компетенції союзу (Індія), або залишаються за державами - членами федерації (Малайзія).

Нарешті, четвертий, найбільше складний, тип розмежування компетенції найбільше повно закріплений у конституції Австрії, а тому іменується австрійською моделлю. Австрійський Федеральний конституційний закон установлює чотири варіанти розподілу предметів відання і повноважень між федерацією і її суб'єктами.

Перший перелік містить предмети відання, законодавча і виконавча діяльність по яких є винятковою компетенцією федерації. Це відноситься, наприклад, до таких предметів відання, як зовнішні зносини, юрисдикція по конституційних питаннях, грошовий обіг, пошта, телеграф і деякі інші.

Друга модель розподілу компетенції, відповідно до якого законодавство віднесене до ведення Федерації, а виконавча діяльність - до відання земель, застосовується до таких. предметів відання, як громадянство і членство в общині, житлове забезпечення, дорожня поліція й ін.

Третій варіант розподілу повноважень діє, наприклад, відносно встановлення санітарних вимог до курортів, земельної реформи, трудового права й ін. У цих сферах Федерація встановлює загальні принципи законодавства, а землі видають закони, що конкретизують, і здійснюють виконавчу діяльність.

Нарешті, четвертий варіант - це установлення виняткової компетенції земель у сфері законодавства і виконання законів. Проте оскільки конституція закріплює загальну презумпцію компетенції земель, то спеціальних норм, що визначають їхню виняткову компетенцію, у конституції зазначається мало. До виняткового ведення земель віднесена, наприклад, організація дитячих садків і дитячих будинків. Вищенаведені моделі демонструють основні варіанти розподілу предметів відання і компетенції між федерацією і її суб'єктами в конституціях зарубіжних держав, не вичерпуючи, зрозуміло, всього існуючого різноманіття. Регулюванню цих питань у конституційному законодавстві окремих країн властиві свої деталі й особливості.

Суб'єкти федерації реалізують свою компетенцію через власні органи влади і управління. Система органів влади і управління суб'єктів федерації регулюється або союзними конституціями (Індія, крім штатів Джамму і Кашмір і Сіккім), або частіше конституціями цих державних утворень (США, Мексика, Аргентина, ФРН, Швейцарія). Австрійська конституція встановлює основи системи влади і управління в землях, а конституції земель містять норми, що докладно регулюють їх організацію і діяльність.

Форма правління суб'єктів федерації, як правило, ідентична тій, що існує в центрі. Наприклад, якщо США є президентською республікою, то і штати, що складають федерацію, також організовані по моделі президентської республіки. Інший приклад - ФРН, що є парламентарною республікою. Відповідно, державна влада в її землях організована по тому ж принципу. Проте з цього правила є винятки. Так, у федеративних державах - монархіях (Канада, Бельгія, Австралія) суб'єкти федерації мають республіканську форму правління, а в країнах, де суб'єкти федерації є монархіями, організація центральної влади має республіканські ознаки (Малайзія, ОАЗ).

Всі державні утворення (штати, провінції, землі, кантони), що є членами союзу, як правило, мають власні виборні законодавчі органи. Ці законодавчі органи можуть бути як однопалатними, так і двопалатними. У ряді країн (Мексика, Венесуела, Австрія, Швейцарія) законодавчі органи всіх суб'єктів федерації є однопалатними. У ФРН усі земельні парламенти - ландтаги, крім Баварії, є однопалатними.

Аналогічна картина й у Канаді, де двопалатну структуру має парламент франкомовної провінції Квебек, а парламенти інших провінцій країни є однопалатними. У США й Австралії, навпроти, у всіх штатах (крім Небраски в США і Квінсленда в Австралії) утворені двопалатні законодавчі збори. У Аргентині двопалатна структура діє в 10 провінціях із 22, а в Індії - у 5 штатах із 22.

Звичайно однопалатні законодавчі органи і нижня палата двопалатного парламенту обираються тим же способом, що і федеральний парламент. Але в деяких федераціях (наприклад, у США, Канаді, ФРН) державні утворення - члени федерації самі встановлюють норми місцевого виборчого права, що в одних країнах може бути більш демократичним (наприклад, із більш низьким віковим цензом пасивного виборчого права), а в інших - менш демократичним (наприклад, завдяки введенню цензу осілості), ніж при виборах федеральних органів.

Компетенція, внутрішня організація і процедура діяльності парламентів суб'єктів федерації в цілому аналогічна тій, що має місце у федеральних представницьких органах. У місцевих законодавчих органів звичайно є власні найменування, так, наприклад, у США й в Індії вони іменуються легіслатурами, у ФРН і Австрії - ландтагами, у Швейцарії - кантональними зборами і т.п. Крім того, у Швейцарії в невеличких кантонах законодавча влада здійснюється що загальними збори громадян кантону, що збираються щорічно. Вони іменуються ландесгемайнде ( нім. - земельна, крайова община). У цьому випадку виборний представницький орган кантону лише підготовляє проекти рішення для цих зборів.

Органи управління суб'єктів федерації утворюються відповідно до тих правил, що характерні президентським і парламентарним формам правління. У президентських республіках (США, Мексиці, Аргентині й ін.) виконавчий орган формується позапарламентським шляхом і не несе відповідальності перед представницьким органом суб'єкта федерації за свою діяльність. Так, у США адміністрацію штату очолює вибраний прямими виборами губернатор (тільки в штаті Міссісіпі він обирається вибірниками) відносини якого з легіслатурою штату в принципі такі ж, як і відносини Президента з конгресом США.

У кантонах Швейцарії уряд не несе парламентської відповідальності перед кантональними зборами, його правовий статус і взаємовідносини з виборним законодавчим органом аналогічні статусу і взаємовідносинам федерального уряду з парламентом країни.

У федераціях із парламентарною формою правління (Канада, ФРН, Австрія, Індія) виконавчий орган землі, провінції, штату формується парламентським шляхом і несе перед законодавчим органом відповідальність за свою діяльність. Суб'єкти деяких таких федерацій мають вищу посадову особу, що виконує функції глави цього державного утворення (губернатор - у штатах Індії, за винятком штату Джамму і Кашмір, де він іменується президентом, лейтенант-губернатор у провінціях Канади, губернатор - в Австралії). Там же, де така посадова особа не передбачена місцевими конституціями, його функції покладені на главу уряду суб'єкта федерації (наприклад, на прем'єр-міністра в землях ФРН).

ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ.

Таким чином, конституції деяких федеративних держав передбачають можливість укладання угод між федерацією і її суб'єктами по питаннях, віднесених до їх компетенції. Так, згідно конституції Австрії укладання угод між федерацією і землями в залежності від предмету їх відання покладається на федеральний уряд або на федеральні міністерства. Основний закон ФРН передбачає договірне співробітництво федерації і земель лише в області освіти і науки. У Бразилії для встановлення співробітництва між союзом і його членами необхідно видання додаткового закону.

Слід мати на увазі, що шляхом укладання взаємних договорів і угод конституційний розподіл компетенції між федерацією і її суб'єктами змінюватися не може.

3.