Форма державного режиму: поняття та характеристика

Конституційне право зарубіжних країн містить регламентацію третього елементу форми держави - державного (політичного) режиму, хоча й у меншому обсязі, ніж відносно перших двох елементів - форми правління і форми територіально-політичного устрою.

Державний режим - це порядок діяльності держави за допомогою різноманітних форм, способів, прийомів і методів здійснення державної влади. Знання цього елемента форми держави дозволяє відповісти на питання про джерела державної влади, виявити дійсне значення тих або інших державних інститутів, визначити співвідношення організаційно-дозволених і примусових методів у діяльності держави.

Поняття "державний режим" з'явилося в науці конституційного права порівняно нещодавно, тому воно недостатньо розроблено в змістовному плані. Протягом тривалого часу третім елементом форми держави признавався політичний режим. У тоталітарній державі, де плюралізм політичних інтересів не признається і громадянське суспільство по суті відсутнє, розходження між державним і політичним режимом стирається. Проте в демократичному суспільстві з його розвинутою політичною системою поняття "державний режим" відрізняється від поняття "політичний режим". Останнє відбиває практику функціонування всіх політичних інститутів, включаючи поряд із державою також політичні партії, масові громадські організації і рухи й ін. Вивченням політичних режимів займається спеціальна наука - політологія. У цьому контексті поняття "державний режим" набуває самостійного значення. Воно вивчається державознавчими науками і використовується для характеристики форм, засобів, прийомів і методів діяльності самої держави, що дозволяє дати функціональну характеристику держави, розглядаючи його в динаміці, в процесі здійснення державної влади.

Можна дати таке визначення державного режиму як елемента форми держави.

Державний режим - це заснований на нормах права порядок діяльності (функціонування) держави, що складається як результат використання різноманітних прийомів, засобів, форм і методів здійснення державної влади.

Державний режим - найбільш рухливий елемент форми держави. Проте вибір тих або інших форм, методів, засобів і прийомів здійснення державної влади не є довільним. Він визначається як сукупністю зовнішніх стосовно держави факторів (економічних, соціальних, ідеологічних і інших), так і внутрішніх чинників організації самої держави ( її форми правління, територіально-політичного устрою, особливостей побудови державного механізму й ін.).

Державний режим відбиває практику державної діяльності, повсякденного здійснення державної влади. Цей елемент форми держави найбільше чутливо реагує на зміни політичної обстановки в суспільстві, чим пояснюється його порівняно слаба правова регламентація. Проте найбільш важливі сторони державного режиму закріплені в конституціях і інших нормативних актах (джерела державної влади, принципи побудови і діяльності державного апарату, рівень політичної свободи в суспільстві). Якщо діяльність держави, використовувані нею форми і методи, що обираються, прийоми і засоби мають правове обґрунтування, такий державний режим признається легальним; він легітимний, тобто законний в очах громадян даної держави. Навпроти, нелегітимний державний режим одночасно є і нелегальним, оскільки він формується і функціонує всупереч чинним правовим установленням. Нелегітимний державний режим засновується не на праві, а на силі, опорою його є насильство, що обґрунтовується не правовими, а іншими доказами (політичними, ідеологічними, релігійними і т.п.). Нелегітимним варто визнати і такий державний режим, при якому діяльність держави протиречить або виходить за рамки встановлених у конституції чи в інших нормативних актах положень. Легітимний державний режим - це завжди правовий режим, оскільки держава при цьому режимі може здійснювати свої повноваження в визначених законом рамках юридичної процедури й обирати дозволені нормами права форми і методи своєї діяльності.

Тому легітимний державний режим припускає наявність правової державності.

Нелегітимний державний режим - це насамперед неправовий режим. На практиці це означає нічим не обмежена сваволя держави і її агентів. Нелегітимний державний режим часто є узурпаторським, що розуміється як протизаконне захоплення влади (шляхом змови, повстання, заколоту, військового перевороту і т.п.), так і протизаконне її здійснення (диктаторські режими в будь-якій формі). Легітимний державний режим може

трансформуватися в нелегітимний, якщо має місце незаконне присвоєння владних повноважень вищими посадовими особами (органами) або

перевищення цих повноважень. Відомі випадки, у тому числі й у новітній політичній історії, коли глава держави, будучи легітимно обраний на свою посаду в ході загальних виборів, надалі порушував конституційні встановлення і перетворювався в диктатора. Гітлер прийшов до влади цілком легальним шляхом, після чого він ліквідував демократичний режим Веймарської республіки.

Рівень легітимності державного режиму визначається ступенем народної підтримки. Тому вирішальним для характеристики того або іншого державного режиму є визначення джерела (основи) влади, чи належить державна влада народу (юридично і фактично), визначеному соціальному прошарку (класу) або одній особі (монарху, диктатору і т.п.). Сучасне конституційне право виходить із того, що найбільшою легітимністю володіє той державний режим, при якому найбільше повно реалізований принцип народного суверенітету.

У залежності від того, наскільки повно реалізований цей принцип, усі державні режими підрозділяються на демократичні й авторитарні. Перший характеризується високим рівнем політичної свободи в суспільстві, політичним плюралізмом, ідеологічним різноманіттям, повагою основних прав і свобод людини і громадянина, другий - обмеженням або повною ліквідацією політичних (а нерідко і всіх інших) прав і свобод, утвердженням панування однієї партії й однієї ідеології, широким застосуванням каральних мір проти інакомислячих.

Демократичний державний режим при якому формування політичної волі, що лежить в основі діяльності держави, йде "знизу нагору", тобто від індивідів і громадянського суспільства до державних інститутів, що приймають політичні рішення, демократичний державний режим припускає широку і безперечну участь народу в управлінні справами держави.

Конституції абсолютної більшості зарубіжних держав закріплюють належність державної влади народу, тільки народ признається її носієм і володарем. Так, у ст. 3 Конституції Франції 1958 р. говориться про те, що "національний суверенітет належить народу". Аналогічне формулювання в ст. 1 Конституції Італії. Основний закон ФРН підкреслює, що уся державна влада - від народу (ч. 2 ст. 20). Це означає, що будь-яка влада повинна мати своїм джерелом волю народу; протизаконним, антиконституційним є будь-яка спроба узурпації влади - незалежно від того, чи виходить вона від визначеного прошарку (класу, групи) або від окремої особистості, - так само як і її незаконне утримання.

Дії будь-якого державного органу, будь-якої посадової особи повинні бути засновані на ясно вираженій волі народу. Ця воля може виявлятися безпосередньо (прямо) на референдумі або через голосування на виборах. Вона може виявлятися й опосередковано - через контроль виконавчої влади представницькими установами. Наявність демократичної легітимації - обов'язкова умова наділення того або іншого органу держави або посадової особи владними повноваженнями. Цим пояснюється, зокрема, те, чому такі повноваження відсутні або сильно обмежені в глав держав у Парламентарних республіках і парламентарних монархіях: причину варто шукати в недостатній демократичній легітимації.

Найважливішою ознакою демократичного державного режиму є багатопартійність, наявність партій, що притримуються різноманітної політичної й ідеологічної орієнтації, проте мають рівні права в боротьбі за участь у керуванні справами держави.

До числа інших ознак демократичного державного режиму можна віднести такі: побудова державного механізму і його функціонування на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, визнання і послідовне дотримання в роботі державного апарата принципів

конституційності і законності.

Що стосується форм державного устрою, то перевагу з погляду демократичної організації влади має федеративна форма держустрою. Вона властива, наприклад, таким демократичним державам, як США, Швейцарія, ФРН. У той же час демократичний режим може існувати й в унітарних державах (Франція). Але показово, що процес демократизації державного управління веде одні держави до перетворення з унітарних у федеративні (Бельгія), а інші - до формування регіональної структури, яка базується на широкій автономії територіальних утворень, що входять у цю державу (Італія, Іспанія).

Історично склалися два різновиди демократичного державного режиму: режим ліберальної демократії і режим соціальної демократії. Розходження між ними криються в характері взаємовідносин держави з суспільством. Ліберальний державний режим сформувався в ході буржуазних революцій у ряді країн Західної Європи і Північної Америки. Для нього характерне обмеження ролі держави адміністративно-поліцейськими функціями, невтручання в економічне і соціальне життя суспільства. Позбавлена підтримки з боку держави, основна маса населення перебувала в стані економічної нужди і культурної відсталості, що не дозволяло їй реально брати участь у здійсненні державної влади. Тому ліберальний державний режим спирався тільки на забезпечені прошарки населення, що складали меншу частину суспільства.

Авторитарний державний режим характеризується ліквідацією або різким обмеженням прав і свобод громадян, у тому числі пов'язаних із їх участю в справах держави, відмовою від демократичних принципів і процедур діяльності держави, опорою на силові методи вирішення завдань державного управління. Формування політичної волі, що лежить в основі державних рішень, йде " зверху вниз", що практично виключає урахування думки народу.

При авторитарному державному режимі обмежується або цілком забороняється всяка опозиція, що виключає нормальний діалог між владою і народом і перетворює проголошений принцип "народного суверенітету" у чисту формальність. Нерідко законодавчо закріплюється монопольне положення однієї партії, що не тільки є правлячою, але і по суті перетворюється в складову частину механізму державної влади.

До ознак авторитарного державного режиму можна також віднести такі:

- ліквідацію центральних і місцевих представницьких органів або перетворення їх у маріонеткові установи:

- відмова від принципу "поділу влади", різке посилення ролі виконавчої влади, зосередження повноважень по управлінню державою в руках формально легітимного глави держави або уряду, або нелегітимного органу (хунти, військового комітету і т.п.) і його глави, або глави правлячої партії

- відмова від принципів конституційності і законності (формально діюча конституція носить при цьому чисто декоративний характер);

- широке застосування каральних заходів

- різке зростання репресивного апарату.

Авторитарний державний режим може встановлюватися як при монархічній, так і при республіканській формі правління, проте, заперечуючи принципи парламентаризму, він не узгоджується ні з парламентарною монархією, ні з парламентарною республікою. Внаслідок заперечення принципу "поділу влади" цей режим несумісний із класичним варіантом президентської республіки. Найчастіше усього авторитарні державні режими претендують на конструювання своєї самобутньої форми правління (наприклад, Республіки Рад у СРСР).

Авторитарні державні режими не узгоджуються із справді федеративним територіально-політичним устроєм, хоча номінально федерація може зберігатися (СРСР, ЧССР, СФРЮ). Ослаблення жорсткого адміністративно - поліцейського контролю звичайно призводить подібні псевдо федерації до краху.

Авторитарні режими характеризуються мілітаризацією державного апарату, посиленням впливу військово-промислового комплексу на

формування та проведення внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Крайньою формою авторитарного режиму є тоталітарні режими фашистські та комуністичні.

Тоталітарний державний режим означає: повну заборону будь-яких опозиційних існуючому режиму партій і організацій; перетворення правлячої партії по суті в складову частину державного механізму влади, зрощення партійного і державного апаратів; загальну не гарантованість формально проголошених прав і свобод; широке застосування політичного терору проти інакомислячих; принижене положення суду в державному механізмі.

Тоталітарний державний режим веде до встановлення контролю за всіма сторонами громадського життя і фактичної ліквідації громадянського суспільства Держава бере на себе керівництво економікою, піддає найжорстокішій регламентації духовно-моральне життя суспільства,

втручається в приватне життя громадян. Ліквідація інституту приватної власності ставить індивіда в повну залежність від держави, а точніше від політичної волі тих, у чиїх руках знаходиться державна влада.

Іншим різновидом авторитарного державного режиму є військово- диктаторський режим, що спирається на армію. У минулому військово- диктаторські режими були дуже поширеним явищем у країнах Латинської Америки. В даний час вони існують у багатьох країнах Африканського континенту (Нігерія, Малі, Ліберія). У Нігерії законно обраний президент країни помер у в'язниці, де він опинився після військового перевороту.

Військово-диктаторські режими характеризуються скасуванням або призупиненням дії конституції і конституційних гарантій (включаючи політичні права і свободи). Як правило, забороняється діяльність політичних партій, вводиться жорстка цензура й обмеження на усі види інформації. При військово-диктаторських режимах цивільна бюрократія зберігає свої позиції. Більш того, часто вона виступає як союзник військових, які захопили владу причому у військово-бюрократичній коаліції поступово посилюються позиції верхнього ешелону бюрократії, можуть створюватися і військово-цивільні уряди, що є перехідною формою до інших видів авторитарних режимів. Так, із прийняттям піночетівської конституції Чилі еволюціонувала убік конституційно-авторитарного режиму.

У ряді країн Азії й Африки одержав поширення монократичний режим. Він характеризується наявністю конституції, що носить в основному декоративний характер, формальним проголошенням визначеного мінімуму конституційних прав свобод при їх постійному і без наказному порушенні, явним превалюванням виконавчої влади над законодавчою, великою роллю бюрократії, а також необмеженою по суті владою політичного лідера, що об'єднує функції партійного і державного керівника і головного ідеолога режиму. Дуже часто такий режим відзначений також інтеграцією правлячої партії в державний механізм і утворенням партійно-державної структури (як, наприклад, у Гвінеї в часи президента Січу Type). Такого роду режими встановлені або раніше існували в ряді африканських країн (Габон Камерун, Малаві).

Конституційно-авторитарний режим може співіснувати як з однопартійною, так і з квазібагатопартійною системою.

Різновидом авторитарного режиму є також клерикальний режим, що забезпечує фактичне панування релігійної частини населення, її вирішальний вплив на політичне життя в країні. Дуже чітко риси цього режиму проявляються в сучасному Ірані, де не президент, а так названий керівник нації - факих - є першою особою в державі, об’єднує в своїх руках верховну державну і релігійну владу. Факих обирається довічно з числа вищих релігійних ієрархів. Сформований в Ірані державний режим забезпечив зосередження реальних важелів влади в руках шиїтського духівництва. Займаючи ключові посади в державному апараті, більшість місць в іранському парламенті - меджлісі, його представники мають вирішальний вплив на формування і проведення внутрішньої і зовнішньої політики держави. Дотримання мусульманського кодексу поведінки забезпечують так називані стражі ісламської революції (на практиці це являє собою тотальний контроль за поводженням громадян). Природно, що це веде до численних порушень прав і свобод громадян. Особливо страждають жінки, що піддаються політичній, економічній і побутовій дискримінації.

Сильним впливом мусульманського духівництва характеризуються самодержавні режими в ряді монархічних держав Арабського Сходу (Саудівська Аравія, Оман, Бахрейн). У той же час у ряді дуалістичних монархій ( Йорданія, Марокко) встановився конституційно-авторитарний державний режим із сформованою практикою регулювання парламентської діяльності й обмеженої ролі опозиції.

Політичний розвиток новітнього часу виявляє тенденцію поступової зміни авторитарних режимів демократичними. На Європейському континенті, за винятком держав членів СНД, практично не залишилося держав з авторитарним режимом. Аналогічна тенденція виявляється й у країнах Латинської Америки. У ряді країн Азії (Індонезії, Пакистан) існує конституційно-авторитарний режим, що все більше зустрічається зі зростаючим опором з боку народних мас, які вимагають переходу до демократичних форм правління. Після краху тоталітарного режиму в СРСР на його території виникли держави з конституційно-авторитарними державними режимами (за винятком країн Балтії). Такий етап розвитку являється неминучим, тому що об'єктивний стан суспільства в цих державах, рівень політичної і духовної культури не дозволяв відразу перейти від тоталітаризму до демократичних методів управління.

ВИСНОВКИ ДО ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ.

Отже, поки що дійсним "заповідником" авторитарних державних режимів залишається Африканський континент. Демократія з потугами укорінюється в державах цього континенту, що пояснюється економічною відсталістю, нерозвиненістю соціальної структури, украй низьким рівнем політичної і культурної свідомості переважної більшості населення. Авторитарні державні режими існують тут як у монархічних, так і в республіканських, як в унітарних, так і у федеративних державах. Визначеною специфікою має авторитарний режим особистої влади (Лівія). Останній утверджується в результаті безмежного кола повноважень глави держави, що мають гіпертрофований характер і не знають-ніяких обмежень. Проте і на цьому континенті відбуваються позитивні зміни. Припинив існування расистський режим у ПАР, при якому в основі організації діяльності держави лежала доктрина апартеїду (доктрина расової переваги білої меншості над корінним африканським населенням). Весь державний апарат (насамперед його каральні органи) був націлений на реалізацію расистського законодавства, що встановлює дискримінацію чорного населення по расовій ознаці.