У п’ятому розділі “Розвиток культури Пониззя”

узагальнюються здобутки регіону в галузі матеріальної культури та духовності, в центрі якої були протистояння і запекла боротьба між віджилим язичництвом і християнською релігією.

Матеріальна культура Пониззя ХІI-ХІІІ ст., її складові містобудування та сільська забудова, оборонні споруди городищ, фортець і охоронних рубежів мало чим відрізнялися від такого ж укладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі й носила на собі риси характерні для всієї Східної Європи. Водночас тяжіння до Галицької землі й знаходження тривалий час Пониззя у її складі позначилося на вироблені в цьому регіоні специфічних рис матеріальної культури. Особливо яскраво ці особливості простежуються в церковному зодчестві ХІІ-ХІІІ ст., яке породило так звану галицьку архітектурну школу, що першою в Україні-Русі сприйняла західноєвропейський (романський) стиль, а також завдяки поширенню християнства активно запроваджувала риси візантійської культури.

Духовна культура Пониззя ІХ-ХІІІ ст. була невід’ємною складовою духовного життя і світогляду населення України-Русі, а також мала певні регіональні особливості, притаманні як для Галицької Русі, так і для досліджуваного регіону. Її основу складали протистояння віковічних традицій і вірувань язичництва (поганських культів) і християнства, утвердженого на Русі князем Володимиром Великим. Не зважаючи на впровадження християнства, на Пониззі зберігається язичництво, що добре простежується на базі Збруцького культового комплексу ХІ-ХІІІ ст. Проведені тут дослідження засвідчують, що давньоруське Пониззя в силу обставин (певна віддаленість від князівських міст, унікальність Товтрів-Медоборів з утаємниченими природними місцями) стало важливим осередком збереження язичництва, який був притулком для одновірців від Київського до Галицько-Волинського князівств, складав суттєву сторону духовної культури краю.

Поширення християнства знайшло відображення в архітектурі культових споруд, кам’яного будівництва та розповсюдження писемності на Пониззі. Цей край став важливим осередком утвердження християнства в Південно-Західній Русі (діяли скельні монастирі, зокрема в Бакоті, Галиці (Непоротово), в містах та поселеннях споруджувались християнські храми, широко впроваджувалась культова християнська атрибутика).

У висновках стисло викладено найважливіші результати дослідження та основні положення, які виносяться на захист:

Пониззя - південно-східна окраїна Галицько-Волинської держави, почало формуватися ще за часів виникнення Київської Русі в ІХ – ХІ ст. і встановилося як особливий, засвідчений у літописанні регіон, у середині ХІІ - середині ХІІІ ст. Його серцевиною виступив басейн Середнього Подністров’я, який обіймає нині суміжні частини Хмельницької, Чернівецької і Тернопільської областей України загальною площею близько 15 тис. кв. км. Дністер поділив регіон на лівобережну частину(12, 2 тис. кв. км) з столицею Бакота і правобережну(2,8 тис. кв. км) – з головним містом Василів, які склали специфічний край Пониззя зі своїми усталеними традиціями життя, що несли на собі відчутні соціально-економічні, політичні, культурні й духовні впливи Галицької землі.

Середнє Подністров’я було заселено у VIII-Х ст. слов’янськими племенами уличами, тиверцями й частково білими хорватами, які в часи існування Пониззя взяли участь у формуванні української народності. Спираючись на сучасні наукові методи аналізу демографічних процесів княжої доби (розд. 2.1), встановлено, що справжній демографічний вибух у даному ареалі відбувся в часи локалізації Пониззя і його входження до Галицько-Волинського князівства – у другій половині ХІІ-ХІІІ ст. Тільки на лівобережжі Пониззя існувало 34 городища та понад 75 неукріплених поселень, у столиці Бакоті мешкало пересічно до 2-2,5 тисяч осіб. Проведені розрахунки доводять, що в кінці ХІІ – у першій половині ХІІІ ст. загальна чисельність населення Пониззя становила близько 47-50 тисяч чол.

Населення Середнього Подністров’я пройшло такі етапи історичного розвитку: перший – з кінця ІХ-ХІ ст. – входження регіону до складу Київської Русі; другий – ХІ – початок ХІІ ст. – край у складі Теребовлянського князівства, під час якого починає формуватися назва Пониззя; третій - середина ХІІ ст. – входження Пониззя до складу Галицького, а з кінця ХІІ – у середині ХІІІ ст. до об’єднаного Галицько-Волинського князівств - період високо розвиненої економіки, інтенсивного будівництва в регіоні міст і поселень, прикордонних городищ, наростання соціальних і політичних протиріч напередодні і в умовах ординської агресії.

Головну основу економіки Пониззя складало сільське господарство, яке носило комплексний землеробсько-скотарський характер, де визначальна роль належала землеробству, що переходило на дво- і трипільну систему обробітку землі. Разом з цим, суттєву роль в господарстві Пониззя відігравали мисливство, рибальство, бджільництво, збиральництво та різні домашні промисли. Високого рівня в регіоні досягло й ремісниче виробництво (залізоробне, гончарне, ткацьке, ювелірне й ін.), яке носило в собі загальну ремісничу культуру Південно-Західної Русі з галицькими впливами. Водночас Пониззя лежало на Дністровському водному шляху, що сприяло розвитку в ньому внутрішньої і зовнішньої торгівлі Для цього періоду характерні інтенсифікація результатів праці, впровадження в різні галузі ремесла нових виробничих технологій та розвиток торгово-ремісничих відносин, грошової і податкової системи.

Пониззя в складі України-Русі пройшло складний шлях соціального розвитку. У ХІІ-ХІІІ ст. тут відбувався об’єктивний процес соціальної стратифікації населення. Панівну верству склали бояри, можновладці, урядники, воєводи та їх оточення. Основу сільських жителів складали смерди, які в процесі виробництва і майнового розшарування потрапили в економічну і соціальну залежність від верхівки.

Пониззя ХІІ-ХІІІ ст. ні в територіально-адміністративному, ні в політичному, ні в державному плані так і не сформувалося в окреме князівство. Його територією управляли у ХІІ – першій половині ХІІІ ст. – представники галицької, а з другої половини ХІІІ ст. – ординської влади (воєводи, посадники, баскаки). Тим не менше, у досліджуваний період Пониззя в економічному і політичному відношенні складало відособлену, автономну область, за право володіння якою боролися у міжусобних війнах київські, чернігівські, болохівські і галицькі князі. Ця боротьба закінчилася на користь останніх. Галицькі правителі вважали володіння цією адміністративною областю престижним, рахувалися з її автономністю і навіть робили спроби заснувати в її столиці Бакоті княжий стіл.

В основі розвитку духовної культури Пониззя лежала боротьба між язичництвом і християнською релігією, яка складала головну суть нових суспільних, політичних, культурних перетворень, що відбувалися в досліджуваному регіоні, формувала менталітет українського населення. Специфіка цього процесу на Пониззі полягала в тому, що тут язичницька віра зуміла зберегти свої позиції аж до середини ХІІІ ст. і фактично, утримуючи чимало своїх святилищ і храмів, стала центром і оплотом язичництва Південно-Західної Русі. З іншого боку, спорудження на Пониззі християнських храмів візантійсько-русько-європейської архітектури, заснування чернечих монастирів, численні знахідки християнської культової атрибутики на цій території засвідчують про успішну масову християнізацію населення з кінця Х – початку ХІ ст. та її утвердження в ХІІ-ХІІІ ст. і остаточну перемогу над язичницькою вірою. Християнська церква на Пониззі сприяла поширенню слов’янської писемності й освіти, мистецтва, місцевого фольклору і літератури, нових культових свят, обрядів і традицій. Всі ці реформації й досягнення консолідували суспільство й, отже, творили нову матеріальну і духовну культуру.

Історичне значення Пониззя ХІІ-ХІІІ полягає в тому, що воно акумулювало в собі соціально-економічні, політичні, культурні і духовні досягнення всієї Південно-Західної Русі і, зокрема, Галицької землі, стало невід’ємною частиною формування української народності і державності, заклало свої традиції життя для наступних поколінь краю.