2.4. Едикти магістратів (edicta magitratuum)

У республіканську добу поширеною формою римського права стають едикти магістратів, передусім преторів (як міського претора, так і претора перегрінів). Ці посадовці надавали допомогу консулам, а за відсутністю останніх – виконували їх обов'язки.

Правовою формою діяльності преторів були едикти. Цей акт був або разовим (edicta repentina), який суперечив положенням едикту, виданого претором під час його вступу до посади, або річним (edictum perpetuum), який діяв без зміни протягом року виконання претором його посадових обов’язків.

У межах своєї компетенції претор перед вступом на посаду видавав едикт, у якому викладалися правила судочинства, обов'язкові для всього населення і самого претора протягом року. По закінченні його повноважень зазначені правила втрачали свою силу. Новообраний претор, вивчивши едикти своїх попередників, теж брав участь у правотворчості. Причому він зберігав ті правила, проголошені його попередниками, які довели свою здатність врегульовувати судові суперечки. Про це він сповіщав у своєму едикті. Таким чином, едикти преторів являли собою колективну творчість багатьох попередників цих посадовців.

З метою інформування громадян та упорядкування власної діяльності претор виставляв на форумі на вибілених дошках модельні формули позовів та екстраординарних засобів судочинства. Разом з преторами такої традиції додержувалися і курульні едили – посадовці, які відповідали за загальний порядок у місті, приділяючи найбільшу увагу ринкам.

Діяльність преторів стала прогресивною формою оновлення та вдосконалення правового регулювання відносин у Римі. Але ні претор, ні інші магістрати, що видавали едикти, не мали права відміняти, змінювати і видавати нові закони.

2.5. Конституції імператорів (constitutiones principum)

Зміцнення імператорської влади за часів домінату, коли монархи зосереджували у своїх руках усі важелі державного управління, привело до того, що їх одноосібні розпорядження набули силу закону. Правилом для законотворчості стало таке: «Що бажане імператору, те має силу закону, а сам імператор законами не зв'язаний». Усі інші форми правотворчості в цей період фактично припинилися. Настанови імператорів отримали назву конституцій. Їх розпорядження вже за часів Октавіана Августа видавалися у таких формах:

а) едикти – загальні розпорядження, звернені до населення;

б) рескрипти – розпорядження за окремими справами (відповіді на клопотання, що порушувалися перед імператором);

в) мандати – інструкції, що надавалися імператорами урядовцям;

г) декрети – рішення у спірних справах, що були подані на розгляд імператора.

У період домінату мандати вибули з практики правотворчої діяльності монархів. Декрети та рескрипти застосовувались як рішення імператорів у конкретних справах. Врешті-решт основною формою імператорської правотворчості залишався едикт, але зберігається загальна назва імператорських постанов – конституції.