Звичаєве право та закон

В Інституціях Юстиніана наводиться відмінність між правом писаним (ius scriptum) та неписаним (ius non scriptum). Писане право — це закон та інші норми, видані державою та зафіксовані у відповідних офіційних джерелах.

Звичаєве право являє собою найстарішу форму утворення римського права. Воно налічує досить велику кількість таких норм. Серед них вирізняються такі: mores maiorum (звичаї предків) — звичаї, що їх зберігали і охороняли понтифіки, usus (звичаєва практика), commentarii magistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів). Звичаєве право існувало в Стародавньому Римі досить довго, але поступово нові соціально-економічні відносини вимагали державного закріплення правових норм. Таким закріпленням стало видання законів.

У республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lex Poetelia (закон Петелія), IV ст. до н. е., що відмінив продаж у рабство та вбивство боржника, який не сплатив борг; lex Aquilia (закон Аквілія), ІІІ ст. до н. е., про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей; lex Falcidia (закон Фальцидія), І ст. до н. е., про обмеження заповідальних відказів та ін.

У період принципату народні збори поступово втрачають своє значення. З огляду на те, що принцепси ще не наважувалися відкрито скасувати республіканський устрій, вони проводили свої рішення через сенат, який завжди ухвалював їхні пропозиції. Закони, видані сенатом, називалися сенатусконсультами (senatusconsulta).

За встановлення монархії був проголошений принцип: «Все, що бажає імператор, має силу закону», а сам імператор «зако-

нами не пов’язаний» (D.

назву «конституцій» та поділялися на 4 види: едикти — загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше значення); рескрипти — розпорядження щодо окремих справ (відповіді на різноманітні клопотання до імператора); мандати — інструкції, імператорів своїм чиновникам; декрети — розпорядження щодо спірних справ, що їх розглядав імператор. У період абсолютної монархії імператорські закони називалися «leges».

Едикти магістратів. Термін «едикт» походить від латинського dicere (об’являти) і спершу означав усне рішення магістрату (посадова особа в Стародавньому Римі) з певного питання. Поступово едикти починають містити певну програму діяльності посадової особи — програму, що її виголошують магістрати при вступі на посаду. Передовсім це стосувалося преторів (міського, а з 242 р. до н. е. і перегринського). Преторські едикти були присвячені способам і принципам здійснення правосуддя, а загальні процесуальні правила він виставляв на спеціальних побілених дошках. Претор мав повноваження, які дозволяли йому розібрав-шись у суті справи, дати вказівку судді, як її вирішити, або ж розглядати справу самому і за допомогою спеціальних преторських засобів захистити права особи. Причому, претор, керуючись принципом справедливості, міг інтерпретувати певні норми таким чином, що вони регулювали ті правовідносини, які ius civile не регулювало. Тому юрист Гай зазначав, що едикти міського претора і претора перегринів містять в собі найповніше право «amplissimum ius est in edictis duorum praetorum, urbani et peregrini» (Gai., 1.6).

Поряд з преторами, що мали загальну юрисдикцію, спеціальна юрисдикція надавалася курульним едилам (aediles curules) — магістратам, що відповідали за порядок в місті. Едили також мали право видавати едикти.

Едикти магістратів набули особливого значення, коли lex Aebutia (ІІ ст. до н. е.) затвердив новий вид процесів — per formulas. З цього моменту претор міг захищати відносини, не передбачені ius civile, звичайними цивільно-правовими засобами.

ного права, але претор не міг відміняти норми ius civile. В результаті правотворчої діяльності магістратів (преторів, курульних едилів, правителів провінцій) поряд з ius civile утворилася нова система норм, що отримала назву ius honorarium (посадове право) або ius praetorium (преторське право), оскільки воно ґрунтувалося переважно на преторських едиктах. Преторські едикти досить часто запозичували і правителі провінцій для видання власних.

Діяльність юристів. Юристами в стародавню епоху були жреці, що складали особливу касту, представники якої могли тлумачити закон. Ці тлумачення були таємними і широкому загалу не надавалися. Пізніше перший консул із плебеїв — Тіберій Корунканій зробив свої консультації публічними. З цього моменту юриспруденція перестала бути монополією жреців.

Більшість римських юристів належали до панівного класу і тому займали досить високе службове становище. Незважаючи на те, що юристи не мали права законотворення, вони власним авторитетом забезпечували належну юридичну силу своїм тлумаченням, що ставали майже обов’язковими. Діяльність юристів, завданням якої була допомога в застосуванні права, фактично стала самостійною формою правоутворення.

В період принципату позиції юристів ще дужче зміцнюються, з огляду на те, що принцепси через них впроваджують свою політику. Для того щоб зробити юристів знаряддям цієї політики, декому з них надається право офіційних консультацій (ius publice respondendi). Вони були обов’язковими для суддів і таким чином діяльність юристів стала правотворчою.

Професійна діяльність юристів (prudentes) мала три основних види: cavere (складати нові позови та угоди), agere (вести справу в суді), respondere (давати відповіді). Cavere передбачало повноваження щодо укладення позовів, угод та заповітів. Здійснюючи свої повноваження, юристи давали назви новим засобам правового захисту, створення яких було відповіддю на нестандартні ситуації, що виникали в юридичній практиці. Agere належить до ведення справи в суді, де юрист бере на себе повноваження сторони в процесі, виступаючи при цьому як адвокат. Найтиповішою функцією юристів було respondere — висловлювати свою думку з приводу різноманітних запитань приватним особам. Автентичність авторства забезпечували або печаткою, або особистим листом юриста до судді, або ж свідченням осіб, присутніх на консультації.