Види мовлення

Види мовлення розкриває табл.4.

Таблиця 4 Види мовлення

Зовнішнє мовлення - те, з яким ми звертаємось до інших.

Монологічне усне мовлення відбувається в присутності аудиторії - слухачів. Його метою є певний вплив на аудиторію.

Ознаки монологічного усного мовлення:

1) мало використовується інформація із ситуації мовлення (замість того, щоб вказати на предмет, його описують);

2) більша міра довільності (мовець попередньо визначає зміст і на його основі будує висловлення);

3) організованість (планування доповіді і окремих висловів заздале­гідь);

4) вимагає спеціального виховання з набуття мовцем уміння подава­ти свої думки зрозуміло для інших;

5) вільно використовуються немовні засоби.

Писемне мовлення відбувається без співбесідника, або слухача. Ціл­ком визначається суб’єктом - самим мовцем. Виклад інформації повні­стю спирається на засоби мови (не можна використати жести, міміку, ситуацію тощо). За походженням усне мовлення виникає у спілкуванні з дорослим, а писемне - в результаті навчання. На відміну від усного, писемне з самого початку вимагає свідомого, довільного аналізу засобів його вираження. Це мовлення максимально довільне і розгорнене.

Діалогічне мовлення характерне для співбесіди, розмови, передбачає чергування ролей мовця і слухача.

Ознаки діалогічного мовлення:

1) ситуативність (спирається на ситуацію розмови). Значний обсяг інформації розуміється сам собою завдяки обізнаності співрозмовників із ситуацією;

2) контекстуальність (кожне чергове висловлення обумовлене попе­реднім і може бути зрозумілим лише у зв’язку зі сказаним);

3) зростання значення немовних засобів.

Тривищеперераховані ознаки свідчать про те, що діалогічне мов­лення - згорнене, на противагу більш розгорненому - монологічному;

4) мимовільність, реактивність (репліка - це безпосередня реакція на ситуацію або висловлення співбесідника);

5) незначна організованість (наперед увесь діалог не планується, а утворюється у ході розмови).

Особливий вид мовленнєвої діяльності - внутрішнє мовлення. Во­но виникає із зовнішнього, характеризується беззвучністю, максималь­ною згорненістю, ситуативністю, узагальненістю, словесною фрагмен­тарністю, недосяжне сторонньому спостерігачеві. Воно не є засобом спілкування між людьми, а виконує функцію мислення або підготовки до спілкування. Внутрішнє мовлення не просто мовлення про себе. Во­но будується за іншими, ніж зовнішнє, законами. Головне в ньому не те, про що йдеться (тема), а те, що нового повідомляється про цю тему (рема). Переважання реми називається предикативністю.

Характерною ознакою структури внутрішнього мовлення є його фрагментарність, що виявляється у:

— спрощенні речень (пропуск частин речень, мінімальна кількість слів);

— випадінні фонем, насамперед голосних, за типом скорочень;

— чергуванні слів з образами, подібно, як у дитячій «Абетці» пода­ються речення, де деякі слова замінено малюнками.

При внутрішньому мовленні відбуваються зовні непомітні, але фік­совані приладами скорочення органів мовлення, що дозволяє вивчати його. Запис скорочень органів мовлення - міограма.

5.