ПРОБЛЕМА ІМУНІТЕТУ

З давніх часів у народній медицині різних країн було відомо, що ті, хто перехворів на інфекційні недуги, стають несприйнятливими до них. Та наукове вивчення питання імунітету почалось лише з часів Пастера.

Виявилось, що у захисті організму від інфекції велику роль відіграє сироватка крові, в якій містяться речовини, здатні розчиняти бактерії. З таких речовин найважливішим є алексин (Г. Бухнер, 1889). У сироватці крові організму, що переніс нь фекцію, з часом різні автори відкрили антитіла, здатні осаджувати, розчиняти бактерії, робити їх чутливішими до фагоцитозу лейкоцитами й клітинами системи мононуклеарних фагоцитів. Ці тіла дістали різні назви: аглютиніни, преципітини, бактеріолізини, опсоніни.

Роботами головним чином радянських учених (С. І. Металь- никова, 1930; А. Д. Адо, 1952) доведено важливу роль нервової системи в регуляції факторів природного і набутого імунітету.

Добуті факти з етіології інфекційних хвороб та імунітету дали змогу використати ослаблені культури мікроорганізмів для профілактики і лікування інфекцій. Англієць Салмон і американець Сміс (1886) довели, що вакцинацію можна робити мертвими культурами бактерій. Англійський учений А.

У 1888 р. співробітник Пастера Е. Ру (1853—1933), вивчаючи дифтерійну і правцеву палички, відкрив бактеріальні токсини. Це дало змогу німецькому вченому Е. Берінгу (1854— 1917), японцю С. Кітазато (1856—1931) виготовити протидифтерійну сироватку. Майже одночасно цю сироватку було добуто Е. Ру в Парижі і Я. Ю. Бардахом (1857—1929) в Одесі.

Відкриття аглютининів у крові дало підставу французькому клініцистові Ю. Відалю (1862—1929) запропонувати в 1896 р. для діагностики черевного тифу реакцію аглютинації тифозних паличок сироваткою крові хворих. Принцип цієї реакції використовується також для діагностики інших інфекційних захворювань (реакція Вейля — Фелікса при висипному тифі, реакція Райта при бруцельозі та ін.).

Австрійський учений К. Пірке (1874—1929) описав у 1903 р. явища алергії і запропонував у 1907 р. використання її для діагностики туберкульозу. Алергічні реакції для діагностики широко використовуються при бруцельозі (реакція Бюрне, 1922), туляремії (реакція Хатеневера, 1931), гонореї, інвазії ехінокока та ін.

У 1906 р. німецький учений А. Вассерман (1886—1925) разом з А. Л. Нейсером і К- Бруком, використовуючи як антигени екстракти не з мікроорганізмів, а з органів, розробили серологічну реакцію на сифіліс.

У 1898 р. М. Ф. Гамалія спостерігав розчинення культур стафілокока під впливом виявленого ним фактора, який він назвав бактеріолізином. Канадський учений Ф. Д’Еррель (1873—1949) у 1907 р., продовжуючи роботи Гамалії, назвав бактеріолізини бактеріофагами, вважаючи, що лізис бактерій спричинюється невидимими живими антагоністами бактерій, існування яких у 1890 р. допускав ще І. І. Мечников. Погляд Д’Ерреля на бактеріофаги як на живих антагоністів бактерій з винайденням електронного мікроскопа підтвердився. Бактеріофаги знайшли застосування при лікуванні інфекційних хвороб і в хірургії при лікуванні ран.