3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм

Схоластика (від грецького слова “схола” – школа) – це специфічна система середньовікової філософсько-теологічної думки, яка зародилась в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію.

Однією з центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсалії (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами  – номіналізмом і реалізмом.

Найбільш відомими представниками середньовічної схоластичної філософії були Іоан Скот Ерігуена (бл. 810-877 рр.), Алкуін (бл. 735-804 рр.), П. Даміані (1007-1072 рр.), Ансельм Кентерберійський (1033-1109 рр.), Росцелін (бл. 1050-1120 рр.), П’єр Абеляр (1079-1142 рр.), Роджер Бекон (1214-1292 рр.), Фома Аквінський (1225-1274 рр.), Дунс Скот (6л. 1270-1308 pp.) та ін.

Стосовно дискусій номіналістів і реалістів приведемо погляди А. Кентерберійського і Росцеліна. Ансельм Кентерберійський формує своє знамените “онтологічне доведення” буття Бога. Бог, за Ансеьмом, існує, оскільки існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти. Подібне “доведення” могло набути рис переконливості лише в рамках тієї мислительської традиції, що бере свій початок від Платона і Августина – уявлення про об’єктивне існування загальних понять (“універсалій”, як їх називали у середні віки).

На противагу реалізму компьєнський кононік Росцелін висунув позицію номіналізму, згідно з якою “універсалії” є лише “імена” (лат. nomena, звідки й назва “номіналізм”). Справді реальним є лише одиничні, індивідуальні речі. Полеміка між “реалістами” і “номіналістами” розтяглася на всю подальшу історію середньовічної філософії. Ця полеміка почалася, здавалося б, із суто теологічного питання про сутність “реальності” Святої Трійці та її “іпостасей”. Реалізм настоював на реальності саме “єдності” Триєдиного Бога. Номіналізм справді реальними вважав “лики” (іпостасі) Трійці (Отця, Сина, Святого Духа). Згодом полеміка набула суто філософського характеру — про статус реальності категорій загального й одиничного.

Реалісти, говорячи про єдність “Божественної Трійці”, обстоювали, по суті, ідеалістичну тезу про незалежність від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять “універсалій”), тим самим даючи останньому статусу єдино справжньої реальності. Що ж до номіналістів, то вони, твердячи про реальність саме іпостасей Трійці, по суті, відстоювали реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов’язуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням конкретних речей.

Полеміка між реалістами і номіналістами впродовж подальшої історії середньовічної філософії приводила то до різкого розмежування її учасників, то набувала таких більш прихованих (“стертих”) форм, як наприклад “концептуалізм”. Позиції останнього поділяв П’єр Абеляр (1079-1142 рр.) — видатний мислитель середньовіччя. Найвідомішою рисою Абелярової позиції було звернення до розуму, як провідного інструменту і критерію в пошуках істини. Один із провідних принципів середньовічної філософії — підпорядкування розуму вірі — починаючи з VI – VII ст.

Проте звернення до розуму в Абеляра мало принципово інший характер.

Офіційні ідеологи церкви вороже зустріли “новації” Абеляра. Рано чи пізно, і це опоненти Абеляра чудово розуміли, застосування до обґрунтування  теологічних “істин” змістовно-раціоналістичної аргументації мусило привести раціоналізм Абеляра до конфлікту з самим змістом християнського вчення.

Спроби раціоналістичного захисту християнського вчення цілком закономірно приводили до критичного аналізу останнього, а це об’єктивно відкривало шлях до звільнення філософії від духовної диктатури церкви. Адже тлумачачи Христа, як втілення Божественного розуму, Абеляр, по суті, прагне ототожнити поняття “християнин” і “філософ”, урівняти теологію з філософією, що об’єктивно означало виведення філософії з-під контролю теології. Власне, Абеляр тлумачить самого засновника християнства (Христа) як своєрідного філософа-раціоналіста, який вербує собі прихильників невблаганною силою логічних аргументів. Така інтерпретація, зрозуміло, аж ніяк не в’язалася з традиційним тлумаченням Христа і тому, природно, викликала звинувачення в єресі.

У 1140 р. в Сансі збирається собор для розгляду Абелярових ідей. І тут Абеляр зрозумів, що його засудження на соборі — це заздалегідь вирішена справа. Відмовившись виступати на соборі, Абеляр подається до Риму шукаючи справедливості в самого папи. Але собор засудив Абеляра заочно, а папа Інокентій ІІ своїм рескриптом затвердив цей вирок. Дізнавшись про це по дорозі до Риму, Абеляр впав у розпач і тяжко захворів. Помер через два роки в монастирі Клюні.