Виникнення та розвиток АВС
За всю тривалу еволюцію примирні процедури застосовувалися у різні часи різними народами та у різний спосіб. Відтак першим, згаданим в історії способом вирішення спору, стає силове протиборство, де виживає найсильніший.
Так, Стародавній Вавилон, Фінська цивілізація, Стародавня Греція та Стародавній Рим знали три основні шляхи вирішення спорів того часу: за допомогою сили, права або інтересів. Перший (антиправовий) підхід означає, що сторона, яка має більшу силу та фізичні переваги, пригнічуючи іншу сторону, здобуває перемогу. Другий підхід надає змогу шляхом використання певних правил, інструкцій та директивів того часу, застосовуючи закон, вирішити спір у суді. Третій підхід ставить передусім ані фізичні переваги, ані правову регламентацію, а інтереси сторін конфлікту та можливість їхнього забезпечення шляхом мирного його подоланняТак, на найдавнішому, дохристиянському етапі, переважала насильницька форма вирішення спорів та розв’язання суперечок, що вирішувалися шляхом насильства, яке було нічим не обмежено. У ході сутичок і збройних зіткнень переможець, найчастіше — більш сильний або більш спритний, нав’язував свою волю всім іншим. Проте оскільки на перших етапах формування суспільства люди об’єднуватись у племена, які створювались за принципом кровної спорідненості, будь-які конфлікти між родами всередині племені набували характеру кровної помсти. Це призводило до постійних, часто кривавих, протистоянь, що послаблювало спільноту та робило її уразливою від зовнішніх загроз.
Для припинення протистояння між родовими групами з часом виникла необхідність у створені відповідної владної інстанції, яка б могла вести переговори між ворогуючими сторонами та укладати мир між ними. Такі функції на перших етапах на себе узяли лідери племені/общини. Пізніше було запроваджено й різні форми народних зібрань.
Так, крім переговорів між племенами та родинами, до примирливих процедур цього періоду належать і общинні збори, що скликалися для розгляду спорів, під час яких поради сторонам спору надавали особи, що користувалися найбільшим авторитетом за свій розум, яких називали witan («тямуща людина», «розумна людина»).
Водночас вирішення спорів «миром» такими посередниками не означало, що конфлікт вичерпався, адже нав’язане під тиском спільноти рішення не завжди могло задовольняти інтереси обох сторін конфлікту, що переводило його в латентний стан, і пізніше протистояння могли починатися із новою силою.Саме із необхідністю впорядкування відносин у родовому суспільстві та виникненням ідеї договірного врегулювання конфліктів дослідники пов’язують походження права, яке розглядають як інструмент примирення при врегулюванні спорів.
Значний поштовх у становленні ідеї примирення відбувся в період античності.
Вирішення конфлікту «миром» було поширеним і в країнах Азії, зокрема Китаю. Так, ще в V ст. до н. е. Конфуцій закликав сторін конфлікту замість того, щоб іти до суду, звертатись за допомогою до нейтральних сторін спору — застосовувати допомогу нейтрального посередника. Аналогічна ситуація спостерігалася і в Японії, де ідеї конфуціанства мали значний вплив.
Виникнення правових способів вирішення спорів на засадах примирення в юридичній науці пов’язується із римським правом, яким, починаючи з V ст. до н.е., регламентувалась можливість укладення сторонами transactio — мирової угоди, при якій останні шляхом взаємних поступок могли ліквідувати спірні пункти певних прав чи вимог і таким чином перетворити ці права і вимоги в безспірні. Стимулом до таких змін науковці вважають кризу судової системи, яка в цей період була надзвичайно перевантажена, що спонукало до пошуку альтернатив судовому вирішенню спорів.
У суспільстві раннього середньовіччя відбулося зменшення ролі примирення у врегулюванні спорів. Така ситуація, на нашу думку, була обумовлена, в першу чергу, складними історичними умовами цього періоду: занепад Західної Римської імперії спричинив глобальні міграційні процеси, що супроводжувалися і завойовницькими конфліктами. За таких умов цілком логічно конфлікти між приватними особами вирішувались переважно силовими методами. Крім того, утворення нових держав супроводжувалось реформуванням права, його переорієнтацією на посилення владного впливу на суспільні відносини.
Це призвело до нівелювання важливості механізмів мирного вирішення спорів, що базувалися на приватній ініціативі конфліктуючих сторін та компромісному врегулюванні.На порядок врегулювання спорів у країнах Європи мало істотний вплив прийняття християнства, адже в основі християнського вчення було закладено ідеї братства, милосердя і цінності миру. В Біблії як джерелі релігійних норм досить часто зустрічається ідея примирення та прощення.
Відповідно до ранньохристиянської ідеології головне завдання церковних судів полягало в спонуканні сторін до миру, заснованому на справедливості в її релігійному розумінні. Примирителями виступали обрані представники християнських громад, найчастіше єпископи та інші священики, шановані за свій вік і знання. Такі суди священиків отримали величезне практичне значення, користуючись великим моральним впливом, авторитетом і популярністю в населення. Звернення за вирішенням спору до церкви стало нормальною практикою населення, яке зверталось до примирителя добровільно. Крім того, після падіння Римської імперії церковні суди не втратили свій авторитет і значення.
Положення про примирення присутні й у інших релігіях. Так, у країнах ісламу процес виникнення єдиної державності відбувався одночасно з установленням відповідної світової релігії в VІІ ст. У цей період була заснована держава Арабський Халіфат, у якій основним регулятором суспільних відносин виступало ісламське право у формі релігії. Ідея примирення була сприйнята ісламом, тому в Халіфаті також існувала практика вирішення конфліктів «миром», яка ґрунтувалась на нормах релігійного вчення, що знайшло своє закріплення в Корані, зокрема: «Якщо ви боїтеся розриву між обома (подружжям), то пошліть суддю із його сім’ї і суддю з її сім’ї; якщо вони побажають примирення, то Аллах допоможе їм»; «Нехай клятва ім’ям Аллаха не перешкоджає вам творити добро, бути богобоязливими і примиряти людей».
Водночас, якщо в ісламських країнах релігійні норми домінували над правовими, християнська церковна влада постійно конкурувала із світською.
Це призвело до того, що, попри значний внесок церковних примирителів у розвиток ідеї врегулювання спорів шляхом примирення, з часом їх діяльність спричинила знецінення примирних процедур. Намагаючись якомога краще виконувати церковні настанови щодо збереження душі та миру, примирителі почали все частіше втручатися до спорів навіть у тих випадках, коли сторони до них не звертаються. Нерідко вони за власною ініціативою з’являлися до осіб, які зверталися до світського суду і, посилаючись на божественні настанови, наполегливо переконували відмовитися від судового розгляду та вирішити спір, ґрунтуючись на принципах моральності та природного права. Фактично вони почали з часом нав’язувати свої послуги, що мало негативні наслідки для сприйняття примирливих процедур суспільством.Проте з розвитком державності та економічних зв’язків між державами практика вирішення спорів шляхом примирення почала відновлюватись. Цьому сприяла світська влада новостворених держав, яка прагнула попередити насильницькі конфлікти як між членами громад, так і з іноземцями, тому заохочувала застосування таких способів. Невипадково в судах багатьох європейських держав у XII–XIV ст.ст. регулярно проводилися так звані dies amori (дні примирення). Ці дні суди повністю присвячували вжиттю заходів щодо примирення сторін.
Впродовж ХІІІ–XVІІІ ст.ст. ідея врегулювання спорів шляхом примирення продовжувала розвиватись. У цей період мало місце своєрідне розмежування компетенції між судовим та іншими способами вирішення правових спорів (у першу чергу, арбітражем); відбувалося виокремлення обов’язкових і необов’язкових примирних процедур; удосконалювалися процедурні правила, формувалися критерії, яким повинні були відповідати суб’єкти, що здійснювали примирення, тощо.
Так, наприклад, у країнах континентальної Європи, зокрема на території сучасних Угорщини, Германії, Польщі, Сербії, Франції, Швеції вже діяв інститут добровільного примирення, який дозволяв призупинити кровну помсту з боку близьких потерпілої особи щодо представника винної сторони і членів його сім’ї.
Механізм добровільного примирення базувався на основі принципу компенсації заподіяної шкоди винною стороною. При цьому сплачувався викуп за взаємною згодою потерпілого і винної особи в присутності княжої людини, тобто представника державної влади.У Голландії було запроваджено інститут суддів-миротворців (faiseurs de paix), натомість у Франції закон забороняв юристам брати участь у примиренні в якості представників або консультантів сторін.
Завдяки досвіду переселенців з Європи в XVІII ст. примирні процедури (переважно арбітраж) почали активно застосовуватись на території сучасних США, Канади, Австралії.
Із другої половини ХІХ ст. до початку Другої світової війни відбувається розвиток права, в т.ч. у частині регулювання примирних процедур. У цей період у міжнародних правових актах регламентуються добрі послуги, переговори, посередництво, арбітраж та інші способи мирного вирішення міжнародних конфліктів. Зокрема відповідні положення було закріплено в Гаазьких конвенціях про мирне розв’язання міжнародних зіткнень 1899 і 1907 років, а пізніше — у ст. 33 Статуту ООН.
У 30-х роках ХХ ст. посередництво почало застосовуватись у США переважно для вирішення трудових спорів.
Водночас значні кроки щодо забезпечення широкого застосування способів вирішення спорів на засадах примирення були вчинені державами лише в другій половині ХХ ст. У результаті ускладнення суспільних відносин і зростання чисельності населення в 60-і роки XX століття у США криза судової системи обумовила необхідність розвитку альтернативних судовій способів вирішення правових спорів, у т. ч. посередництва, та їх перехід на якісно нову професійну основу.
У 60–70-ті роки ХХ ст. способи альтернативного вирішення спорів почали активно розвиватись у Великобританії, Канаді, Австралії. З 80–х років ХХ ст. відповідні тенденції почали спостерігати і в інших країнах Європи: Австрії, Німеччині, Данії, Швеції, Франції, Нідерландах, Ірландії, Іспанії та Італії. У цей же період для багатьох країн істотною складовою системи кримінального правосуддя стало відновне правосуддя.
Пізніше активізувався рух за впровадження програм примирення у Східній Європі та країнах СНД. Прийняття Погоджувального регламенту ЮНСІТРАЛ (1976)23, схваленого Резолюцією Генеральної асамблеї ООН 35/52 (1980)24; Рекомендації R (81) 7 Комітету міністрів Ради Європи щодо полегшення доступу до правосуддя від 14 травня 1981 р., якою державам-членам рекомендувалось вживати заходи щодо заохочення примирення сторін конфлікту; № (98) 1 щодо медіації в сімейних питаннях від 2 січня 1998 р.; Rec (2001) 9 щодо альтернатив судовому розгляду між адміністративними органами влади і приватними сторонами від 5 вересня 2001 р.; Зеленої книги з питань альтернативного вирішення спорів у цивільному і комерційному праві, Типового закону про міжнародну погоджувальну процедуру та низки інших рекомендацій і директив стало важливим стимулом для розробки внутрішньодержавних правових актів у цій сфері. І в 1990-і роки відбулося значне збільшення практики застосування примирних процедур. Зокрема посередництво в багатьох країнах було включено в цивільний процес і стало процесуальним інститутом.
Поряд з цим на формування сучасних моделей посередництва здійснили вплив й інші акти європейського законодавства, зокрема Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам R (81) 7 щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя від 14 травня 1981 р.; R № (98) 1 щодо медіації в сімейних справах від 21 січня 1998 р.; Rec (2001) 9 щодо альтернатив судовому розгляду спорів між адміністративними органами та сторонами — приватними особами від 5 вересня 2001 р.; Rec (2002) 10 щодо медіації в цивільних справах від 18 вересня 2002 р. та низка інших актів, серед яких і Типовий закон Комісії ООН щодо права міжнародної торгівлі про міжнародну погоджувальну процедуру від 24 червня 2002 р.
Наразі способи АВС активно реалізуються у сучасній Європі та знайшли багато прихильників. Сьогодні програми примирення успішно діють у Норвегії, Фінляндії, Великобританії, Австрії, Німеччині, Франції та закріплені на рівні національного законодавства. Так, в одному із англійських регіонів на медіацію направляють щорічно 1 500 справ. У Шотландії прокурори можуть займатися справою лише тоді, коли медіація вже закінчена.
Країни ЄС швидко просуваються вперед у розвитку досліджень і навчання у сфері способів альтернативного врегулювання спорів. У кінцевому підсумку це призведе до їх впровадження та ефективного застосування в широкому діапазоні ситуацій. Відсутність у деяких країнах ЄС розвинутих традицій посередництва, недостатня кількість фахівців, здатних ефективно працювати в цій сфері, є чинниками, які стримують застосування та розвиток альтернативних способів урегулювання спорів. А тому одним з головних заходів, що пропагуються ЄС, є подальше формування правової бази та інституціоналізація альтернативних способів вирішення спорів.
В Україні, як і в більшості країн СНД, процес розвитку АВС почався після переорієнтування державотворчих процесів на створення незалежної, демократичної, правової держави. Проте, зважаючи на багатовікову традицію втручання держави в процеси самостійного вирішення правових спорів учасниками конфлікту, невілювання приватної ініціативи в цьому процесі, очевидно, що врахування європейського досвіду АВС в Україні суттєво ускладнюється особливостями сформованого за цей час менталітету українців. Тому не дивно, що більш-менш динамічно продовжують реформуватись ті способи АВС, які містять знайомий і зрозумілий українцям елемент — посередника, який за сторін вирішить спір, наприклад, третейське судочинство (арбітраж).
4.