Поняття та значення АВС

У зв’язку із вищевикладеними в попередньому питанні вадами юрисдикційної форми вирішення правових спорів, сьогодні світовою тенденцією є забезпечення максимального широкого діапазону форм і методів вирішення спорів та інших конфліктів.

Неюрисдикційний механізм врегулювання і вирішення спорів, що базується на засадах примирення сторін конфлікту поза так званою формальною процедурою, отримали назву «Альтернативне вирішення спорів» або «АВС» («Alternative Dispute Resolution» або «ADR»), оскільки вони виступають своєрідною альтернативою щодо офіційного правосуддя. Водночас слід відмітити, що в юридичній літературі термін «альтернативне вирішення спорів» розглядають у різних смислових значеннях. Так, деякі науковці розглядають АВС як право вибору будь-якого, не забороненого законом способу вирішення/врегулювання конфлікту (спору), як юрисдикційного, так і неюрисдикційного. Інші визначають АВС як можливість вибору можливих способів вирішення/врегулювання конфлікту (спору) серед позасудових процедур, а не вибір між неюрисдикційними і юрисдикційними способами тощо.

Альтернативне врегулювання спорів (АВС) — це сукупність саме неюрисдикційних способів вирішення/врегулювання конфліктів (спорів), у результаті застосування яких конфліктуючі сторони отримують такий варіант вирішення спору, який враховує їх інтереси і тому є максимально взаємоприйнятним для них.

Діяльність суду та органів влади, яка ґрунтується на приписах закону, характеризується імперативністю, в той час як АВС здійснюється на засадах добровільності, однак не означає, що АВС здійснюється поза законом. Альтернативність у цьому випадку означає можливість конфліктуючих сторін використовувати для вирішення/врегулювання конфлікту (спору) і захисту своїх прав та інтересів будь-які на їх вибір примирні чи інші процедури, не заборонені законом.

Одним із факторів, що обумовлюють вибір конфліктуючими сторонами тієї чи іншої форми захисту права, є правова культура і соціокультурний тип суспільства в цілому. Вони визначають значення і ступінь поширеності юрисдикційних і неюрисдикційних способів захисту права. Моральні установки зумовлюють поведінку особи, а отже, зумовлюють звернення її до суду, або, навпаки, утримання від цього. Багато правопорядків взагалі негативно ставляться до будь-якого вирішення спору, що закінчуються не примиренням сторін, а примусовим виконанням. З огляду на це, розмаїття можливостей, що надають способи АВС, робить їх у багатьох випадках більш прийнятними порівняно з державною юрисдикційною процедурою.

Перевагами способів АВС порівняно із юрисдикційним (у т.ч. судовим) захистом є їх простота, універсальність, доступність, оперативність та конфіденційність.

У той час як судове пізнання обставин справ часто ускладнене в силу необхідності дотримання вимог процедури звернення до суду, залучення нових учасників процесу, вимог щодо достатності та достовірності доказів, якими сторони повинні доводити свої вимоги та заперечення тощо, учасники АВС, які володіють максимумом інформації про причини конфлікту, та обставини, що мали місце, не зв’язані вимогами формалізованого судового доказування і необмежені в можливості залучення до участі в його розв’язанні, фахівців чи інших осіб.

Крім того, способи АВС можуть застосовуватись для вирішення/врегулювання широкого кола конфліктів (спорів), у т.ч і тих, які за своєю природою виходять за межі права і не охоплюються правовим регулюванням або має міжгалузевий правовий характер. Це робить АВС універсальним інструментом захисту інтересів особи.

Конфіденційність АВС, яка визначає як негласність примирних процедур та їх результатів, так і нерозголошення інформації про факт спору, його суть та відомостей, отриманих у ході альтернативної процедури, є додатковою гарантією для конфліктуючих сторін щодо збереження їх таємниць та репутації.

Також застосування АВС не потребує значних фінансових та організаційно-технічних витрат з боку учасників спірних правовідносин, є більш оперативним і менш затратним для сторін спору.

Ще однією перевагою АВС є те, що судочинство орієнтовано, в першу чергу, на забезпечення законності, іноді навіть на шкоду інтересам сторін спірних правовідносин. Застосування АВС має на меті задоволення, перш за все, інтересів останніх, збереження і підтримання миру у відносинах сторін і досягнення консенсусу. Консенсус ґрунтується на стабільній згоді сторін, заінтересованих у вирішенні конфлікту і вимагає позитивного рішення на основі узгодження позицій, тобто компромісу, співробітництва. Ґрунтуючись на принципах справедливості, неформальності, конфіденційності та своєчасності вирішення спорів, способи АВС дозволяють індивіду самостійно визначати як способи реалізації, так і захисту своїх прав; брати участь у процесі врегулювання конфлікту, не тільки в якості сторони, але і в якості відповідального суб’єкта за організацію, а також при проведенні, і навіть за прийняте рішення або угоду в ході такої процедури.

Інакше кажучи, на відміну від юрисдикційної форми захисту, в процесі застосування якої сторони спору зосереджують свою увагу на пошуку доказів своєї правоти і неправоти контрагента і конфлікт загострюється, перевагами способів АВС є те, що останні передбачають спільну діяльність конфліктуючих сторін щодо пошуку взаємоприйнятного рішення, орієнтують сторони спору на самостійне прийняття рішень, що підвищує їх самооцінку та формує досвід налагодження діалогу і партнерських відносин у стані конфлікту.

Більше того, способи АВС можуть використовуватись як у сукупності (мед-арб), так і паралельно з юрисдикційними процедурами або доповнювати останні (наприклад, судова медіація). Ці властивості способів АВС не тільки відрізняють їх від юрисдикційного (в т.ч. судового) захисту, а й є особливо цінними для вирішення спорів, у яких принципово важливим є збереження в майбутньому нормальних відносин між сторонами конфлікту (сімейні, спадкові, трудові комерційні тощо).

По суті, за допомогою АВС, з однієї сторони, можливо досягнути повної ліквідації конфліктів на взаємоприйнятних для їх сторін засадах, а з іншої — відбувається фільтрування тих правових спорів, які дійсно потребують повного судового розгляду від тих, що можуть бути вирішені конфліктуючими сторонами без участі юрисдикційних органів.

У зв’язку з цим, способи АВС набувають усе більшої популярності в суспільстві.

Водночас слід визнати, що, незважаючи на вказані вище переваги альтернативного вирішення спорів, існують обставини, що обмежують їх застосування, як-от:

1) спори, в яких хоча б одна з конфліктуючих сторін не бажає брати участь у діалозі щодо примирення (для застосування способів АВС необхідно наявність свідомого бажання сторін співпрацювати, без цього неможливо досягнути вирішення спору на взаємоприйнятних для конфліктуючих сторін умовах);

2) спори, що містять складні, багаторівневі правові питання (в переважній більшості суб’єктами застосування виступають особи, які не є фахівцями в галузі права); (наприклад, спадковий спір у разі неоформлення права на спадщину кількома поколіннями спадкоємців….)

3) спори з множинністю сторін (добровільність АВС визначає їх консенсуальний характер, а досягнути спільної домовленості та її добровільного виконання тим важче, чим більше сторін такої угоди);

4) спори, розв’язання яких віднесено до виключної юрисдикції суду чи інших органів влади; (визнання особи недієздатною)

5) спори, вирішення яких потребує залучення громадськості для привернення суспільної уваги до тієї чи іншої проблеми (в силу конфіденційності АВС інформація не тільки про суть конкретного спору, а й про сам факт проведення примирної процедури не підлягає розголошенню);

6) спори, результати вирішення яких потребують внесення змін в акти суду, влади (як-от: внесення змін до мирової угоди, затвердженої ухвалою суду) тощо.

Тому вирішення питання про застосування АВС залежить від обставин кожного конкретного спору. Недоліки зводяться до мінімуму, а переваги максимальні там, де з усього різноманіття способів АВС обирається той, що оптимально відповідає потребам сторін спору, характеру спірної ситуації і конкретним обставинами справи.

Таким чином, способи АВС є важливою і невід’ємною складовою механізму захисту прав та інтересів особи, адже природним правом кожної людини є можливість самостійного вибору способу вирішення спору або врегулювання конфлікту для захисту своїх інтересів. Конституції більшості держав гарантують це право й обмежують його лише єдиною вимогою — спосіб вирішення спорів не повинен бути заборонений законом. Тому кожен може використовувати для захисту своїх прав один або кілька можливих варіантів: по-перше, здійснити самозахист своїх прав; по-друге, звернутися до державних (юрисдикційних) способів вирішення спорів і врегулювання конфліктів; по-третє, зупинитися на способах альтернативного вирішення спору і самостійно або за допомогою посередника вирішити спір.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що альтернативні способи вирішення цивільних спорів – це комплекс заходів і процесів, пов’язаний із урегулюванням конфліктів юридично рівних, вільних та самостійних учасників цивільного та господарського обороту без винесення судових рішень по суті спорів

3.