Виконання судових рішень як частина судового розгляду

Суміжною із цивільним судочинством сферою юстиціарної діяль­ності є виконання судових рішень, що останнім часом набуває великого резонансу у зв'язку із реформуванням зазначеного сегменту юридичної практики у контексті адаптації національного законодавства до міжна­родних європейських стандартів.

Слід також зазначити, що робота Конституційної Комісії, яка була схвалена Європейською комісією за демократію через право (Венеці­анська комісія), була направлена на комплексне реформування консти­туційних засад правосуддя, у тому числі й забезпечення інституційної спроможності структури виконавчого провадження та відповідні за­сади виконання судових рішень тощо.

Сучасне розуміння сутності та значення виконавчого провадження нерозривно пов'язане з його тлумаченням ЄСПЛ через призму осно­воположного принципу верховенства права та прав людини, закріпле­них у ЄКПЛ. Що стосується окремих конвенційних прав, то в літера­турі найчастіше проблематика виконання судових рішень пов'язується із правом на справедливий судовий розгляд (п. 1 ст. 6 ЄКПЛ). Наявні поодинокі праці, присвячені дослідженню цього феномену в контексті права на ефективний засіб правового захисту (ст. 13 ЄКПЛ), а також побіжні згадки в аспекті права на мирне володіння майном (ст. 1 Пер­шого Протоколу до ЄКПЛ).

Поряд з цим новітня практика ЄСПЛ свідчить про подальше роз­ширення проблематики виконавчого провадження, адже ЄСПЛ з часом починає тлумачити вимогу про виконання судових рішень у контексті інших конвенційних прав, наприклад, права на повагу до приватного та сімейного життя, закріпленого у ст.

Пріоритетним при тлумаченні вимоги про обов’язкове виконання судових рішень визнається п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, що закріплює право на справедливий судовий розгляд. Так, у рішенні у справі Hornsby v. Greece зазначається, що відповідно до усталеного прецедентного пра­ва п. 1 ст. 6 ЄКПЛ гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом щодо його цивільних прав або обов’язків. Ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право на подачу цивільно-правового позову до суду. Од­нак це право було б ілюзорним, якщо б правова система держави до­пускала, щоб остаточне судове рішення, що набрало законної сили, не виконувалося б на шкоду одній зі сторін. Важко собі уявити, щоб ст. 6 ЄКПЛ детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сто­ронам у спорі, - справедливий, публічний і швидкий розгляд - і не передбачала б водночас виконання судових рішень. Тлумачення ст. 6 ЄКПЛ як такої, що присвячена виключно праву на суд та проведенню справедливого судового розгляду, могло б призвести до наслідків, не­сумісних із принципом верховенства права, обов’язок дотримуватися якого держави взяли на себе, ратифікувавши ЄКПЛ. Виконання рішень, ухвалених будь-яким судом, слід розглядати як невід’ємну частину «судового розгляду», зважаючи на цілі ст. 6 ЄКПЛ^{[644] [645]. Зазначене свідчить про те, що ЄСПЛ розглядає виконання судових рішень як складову верховенства права у демократичному суспільстві та невід’ємний еле­мент права на справедливий судовий розгляд у контексті п.}

Виходячи із таких засадничих положень, ЄСПЛ у своїх рішеннях звертає увагу на взаємозв’язок виконання судових рішень з іншими елементами права на справедливий судовий розгляд. Так, у справі Immobiliare Saffi v. Italy ЄСПЛ зауважує, що ефективний доступ до суду включає також право на виконання судових рішень без неналежних за­тримок. Виконання судових рішень має тлумачитися в контексті прин­ципу правової визначеності. З цієї точки зору вимога про беззворотну реалізацію судових рішень та правова визначеність становлять екзеку­ційну складову права на справедливий судовий розгляд. ЄСПЛ зазначає, що невиконання судових рішень на шкоду одній зі сторін суперечить принципу верховенства права. Рішення суду мають бути остаточними та обов'язковими для сторін, окрім випадків, коли вони скасовані ви­щестоящим судом через їх незаконність або несправедливість¹.

У такому контексті виконання судового рішення є наслідком дії принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень, і саме ці складові права на справедливий судовий розгляд забезпечують досягнення мети цивільного судочинства - надання правовідносинам правової визначеності. У вітчизняному цивільному процесуальному праві реалізація зазначеної мети забезпечується існуванням інституту законної сили судового рішення.

Зважаючи на це, на нашу думку, слід погодитися з точкою зору тих учених, які звертають увагу на тотожність конвенційного принципу res judicata та інституту законної сили судового рішення, і розглядають виконання судового рішення як наслідок дії зазначених феноменів^{[646] [647]. Таке розуміння остаточності і здійсненності судових рішень обґрун­товує доцільність їх об'єднання в екзекуційну складову права на спра­ведливий судовий розгляд.}

Поряд із цим більшість рішень ЄСПЛ щодо проблеми виконання судових рішень, пов'язані із порушенням розумності строків судового розгляду. З цього приводу ЄСПЛ зауважує, що у певних випадках не­велика затримка у виконанні судових рішень може бути виправданою, проте вона за жодних обставин не може порушувати саму сутність права, охоронюваного п.

Варто зазначити, що обґрунтованість затримки у виконанні рі­шення суду визначається, виходячи із загальних критеріїв оцінки розумності строків судового розгляду, шляхом екстраполяції цих критеріїв на виконавче провадження, тобто враховуючи складність виконавчого провадження, поведінку заявника і компетентних орга­нів, а також ступінь і характер загрози, яку становило для заявника несприятливе закінчення справи^{[650] [651].}

Особлива увага приділяється у цьому контексті питанню вико­нання судових рішень, за якими боржником є держава, органи дер­жавної влади або державні підприємства. Варто зазначити, що проб­лема невиконання судових рішень за цією категорією справ визнана системною в нашій державі відповідно до пілотного рішення ЄСПЛ у справі Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, у якому зазначається, що саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, ухвалені проти її органів, установ чи підприємств, які пере­бувають у державній власності або контролюються державою, ви­конувалися відповідно до вимог ЄКПЛ. Держава несе відповідаль­ність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному і вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади, а також не може виправдовувати невиконання таких рішень нестачею коштів¹. Складність національ­ної процедури виконавчого провадження або державної бюджетної системи також не можуть звільняти державу від зобов'язання гаран­тувати кожному право на виконання остаточного та обов'язкового рішення у розумний строк^{[653] [654].}

Разом з тим особа, на користь якої ухвалено рішення проти держа­ви, не повинна порушувати процедуру примусового виконання^[655]. У та­кому випадку державний орган, що виступає відповідачем, має бути належним чином повідомлений про це і, як наслідок, може вжити усіх необхідних заходів для виконання цього рішення або передати його іншому компетентному державному органу, що відповідальний за ви­конання.

Аналіз пілотного рішення проти України дозволяє вийти на більш широку проблематику розгляду процедур виконавчого провадження не лише через призму п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, однак і в контексті ст. 13 ЄКПЛ, яка передбачає право кожного, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Зазначене по­ложення прямо виражає обов'язок держави, передбачений ст. 1 ЄКПЛ, захищати права людини передусім у межах своєї власної правової системи. Отже, ст. 13 ЄКПЛ вимагає від держав запровадження націо­нальних засобів правового захисту, які б забезпечували розгляд по суті поданої відповідно до ЄКПЛ «небезпідставної скарги», і надання від­повідного відшкодування. При цьому такі засоби правового захисту мають бути «ефективними» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто бути такими, що або запобігають стверджуваному порушенню чи його повторенню, або забезпечують адекватне відшкодування за порушення, що вже відбулося^{[656] [657].}

У практиці ЄСПЛ щодо тлумачення ст. 13 ЄКПЛ були виведені критерії «ефективності» засобів правового захисту права на розгляд справи в розумні строки. Робота щодо цього проводилася також і в рамках Комітету міністрів Ради Європи.

Як правило, на основі практики ЄСПЛ виділяють два види засобів правового захисту зазначеного права: превентивні та компенсаторні. Сутність перших зводиться до попередження затримок та пришвид­шення розгляду справи або виконання рішення, вони застосовуються до порушення відповідного права. Правова природа інших полягає у наданні справедливої компенсації за порушення розумних строків розгляду справи та виконання рішення, що має місце після порушення права. Однак існує й інша класифікація зазначених заходів. Так, Т А. Цувіна виділяє превентивні, пришвидшувальні та компенсаторні засоби правового захисту права на розгляд справи та виконання судо­вого рішення упродовж розумного строку¹.

У справі Scordino v. Italy зазначається, що у випадках, коли судова система не може забезпечити дотримання вимоги щодо розумного строку судового розгляду, має існувати засіб правового захисту, який спрямований на попередження надмірної тривалості провадження, що є найкращим вирішенням проблеми. Такий засіб правового захисту має беззаперечні переваги порівняно із компенсаторними засобами правового захисту, адже він попереджає порушення права, а не лише виправляє порушення a posteriori^{[658] [659].}

Загальні превентивні засоби правового захисту права на розгляд справи та виконання рішення впродовж розумного строку передбачені у Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи CM/Rec(2010)3 щодо ефективних засобів правового захисту проти надмірної тривалості судового провадження. Якщо застосувати зазначені рекомендації до сфери виконавчого провадження, то вони передбачають: 1) вжиття усіх необхідних заходів для того, щоб виконання судових рішень проводи­лося у розумні строки; 2) впровадження механізмів для визначення виконавчих проваджень, у яких існує ризик затримки, для уточнення причин такого ризику та запобігання порушенню п. 1 ст. 6 ЄКПЛ; 3) вжиття заходів для вирішення загальних системних проблем, що спричиняють надмірну тривалість провадження, а також усунення її наслідків у конкретних справах; 4) запровадження засобів прискорен­ня виконавчих проваджень, щодо яких існує ризик затримки, з метою запобігання її виникненню. У Меморандумі Комітету міністрів Ради Європи щодо невиконання національних судових рішень в Україні CM/ Inf/DH(2007)30-rev зауважується також на необхідності забезпечення достатньої нормативної бази, достатніх бюджетних ресурсів для по­криття можливих державних зобов’язань, введення механізму відшко­дування державою в разі затримок виплат, зміцнення та реформування системи державних виконавців.

Щодо компенсаторних засобів правового захисту права розгляд справи та виконання рішення у розумні строки, то ЄСПЛ сформулював такі критерії для перевірки їхньої ефективності: 1) позов про відшко­дування має бути розглянутий у розумні строки; 2) призначене від­шкодування має виплачуватися без зволікань і, як правило, не пізніше шести місяців від дати, коли рішення про його призначення набирає законної сили; 3) процесуальні норми стосовно позову про відшкоду­вання мають відповідати принципу справедливості відповідно до ст. 6 ЄКПЛ; 4) судові витрати за цією категорією справ не повинні покла­дати надмірний тягар на сторону, яка подає позов, якщо такий позов обґрунтований; 5) розмір відшкодування не повинен бути нерозумним порівняно з розміром відшкодування, який призначається ЄСПЛ в ана­логічних справах.

Варто зазначити, що на виконання пілотного рішення проти Укра­їни було прийнято Закон України від 5 червня 2012 р. № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який запровадив компенсацію за несвоєчасне виконання рішення суду щодо стягнення коштів та зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, якщо боржником за виконавчим документом є державний орган, державне підприємство, установа, організація, юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. Проте очевидно, що зазначений засіб правового захисту не можна визнати належним з точ­ки зору критеріїв «ефективності» у контексті п. 1 ст. 6 та ст. 13 ЄКПЛ. Головна проблема, на наш погляд, полягає у тому, що запроваджений засіб правового захисту не є судовим та питання про відшкодування шкоди не вирішується у змагальній процедурі, натомість встановлена законом сума компенсації нараховується автоматично. ЄСПЛ зауважує, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Коли ж ідеться про моральну шкоду, то існує об­ґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження дає підстави для відшкодування моральної шкоди. ЄСПЛ вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою ухваленого проти неї судового рішен­ня, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов’язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття роз­пачу¹. Проте, як випливає з аналізу положень вітчизняного законодав­ства, особа не може отримати не тільки відшкодування моральної шкоди, однак і завданої реально матеріальної шкоди через фіксовані розміри зазначеної компенсації, які до того ж не відповідають критерію пропорційності порівняно з відшкодуванням, що присуджує ЄСПЛ. Неефективність зазначеного механізму підтверджується і зростаючою кількістю скарг проти України до ЄСПЛ щодо порушення розумних строків судового розгляду, за результатами розгляду яких станом на 2015 р. проти України було ухвалено 303 рішення^{[660] [661].}

Незважаючи на те, що виконання судових рішень є процесуальною гарантією, проте в деяких випадках ЄСПЛ тлумачить його з урахуван­ням матеріальних конвенційних прав. Так, ч. 1 ст. 1 Першого протоко­лу до ЄКПЛ закріплює, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, перед­бачених законом і загальними принципами міжнародного права. Як зазначається в літературі, поняття «майно» в практиці ЄСПЛ має авто­номне значення. Зміст цього поняття для цілей застосування ЄКПЛ не залежить від того, як воно визначається в національних правопорядках держав-учасниць. Загалом певне право вимоги може розглядатися як «майно» у контексті ЄКПЛ, якщо воно: 1) має економічну цінність; 2) є цивільним за природою; 3) є достатньо визначеним, щоб бути юридично реалізованим^[662].

У справі Burdov v. Russia ЄСПЛ зауважив, що судові рішення за­безпечили заявника вимогами, які можуть бути юридично реалізовані, а не просто загальним правом на отримання допомоги з боку держави. Рішення набрали законної сили та не були оскаржені, виконавче про­вадження було відкрите. Отже, неможливість для заявника домогтися виконання судових рішень є порушенням його права на повагу до свого майна. Не виконавши рішення суду, влада держави-відповідача позбавила заявника можливості стягнути грошові кошти, які він ро­зумно очікував отримати. При цьому не було наведено жодних обґрун­тувань для такого втручання в реалізацію заявником свого права, і недостатність коштів, на думку ЄСПЛ, не може слугувати цьому виправданням. Отже, відсутність у заявника змоги домогтися виконан­ня ухваленого на його користь судового рішення становила втручання у право на мирне володіння майном, передбачене п. 1 ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ¹.

ЄСПЛ також пов'язує вимогу виконання судових рішень із поло­женнями ч. 1 ст. 8 ЄКПЛ, відповідно до якої кожен має право на по­вагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспон­денції. При тлумаченні цього положення звертає на себе увагу питан­ня виконання рішень принаймні за двома категоріями справ: по-перше, рішень про примусове виселення з точки зору забезпечення права на житло, по-друге, рішень про встановлення опіки над дітьми, їх віді­брання від одного з батьків стосовно права на повагу до приватного і сімейного життя. Так, у справі Cvijetic v. Croatia ЄСПЛ визнав по­рушеним не тільки п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, однак і ст. 8 ЄКПЛ, у ситуації, коли внаслідок невиконання рішення про примусове виселення колишньо­го чоловіка заявниці, остання протягом чотирьох років не могла корис­туватися своїм житлом^{[663] [664].}

Натомість у справі Ignaccolo-Zenide v Romania ЄСПЛ визнав по­рушення права заявниці на повагу до приватного і сімейного життя через невиконання рішення суду про відібрання дітей. Ключовим для ЄСПЛ у цій справі було визначення того, чи всі можливі кроки були здійснені державою для забезпечення виконання судового рішення. На підставі аналізу матеріалів справи ЄСПЛ дійшов висновку про безді­яльність державного виконавця щодо виконання зазначеного рішення, незастосування примусу до колишнього чоловіка заявниці, невжиття

ефективних заходів, спрямованих на повернення дітей заявниці, що мало наслідком порушення ст. 8 ЄКПЛ¹.

Варто зазначити, що в багатьох випадках ЄСПЛ вважає за непо­трібне розглядати порушення п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, якщо наявне порушення ст. 8 ЄКПЛ через невиконання судових рішень. ЄСПЛ у справі Sylvester v. Austria зауважує на розмежуванні інтересів, що захищаються ст. 6 та ст. 8 ЄКПЛ, зазначаючи, що ст. 6 ЄКПЛ надає процесуальні гарантії права на суд, а ст. 8 ЄКПЛ має більш широку мету - забезпечити по­вагу, inter alia, до приватного життя. Різниця між гарантіями, що на­даються цими статтями, може, у світлі конкретних обставин справи, виправдати дослідження таких обставин у контексті обох статей. Про­те у даній справі ЄСПЛ встановив відсутність поваги до сімейного життя, що є результатом невиконання остаточного рішення про по­вернення дитини, що покладено в основу скарги заявника. Зважаючи на дослідження обставин невиконання рішення суду в контексті ст. 8 ЄКПЛ, ЄСПЛ вважає непотрібним їх дослідження також і в контексті ст. 6 ЄКПЛ^{[665] [666].}

Із цього випливає декілька висновків. По-перше, незважаючи на те, що вимога виконання судових рішень перш за все має тлумачитися в контексті процесуальних гарантій п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, у деяких випадках вона може поглинатися іншими матеріальними правами, що свідчить про дифузію окремих елементів права на справедливий судовий розгляд із гарантіями, які надаються іншими матеріальними конвенційними правами. По-друге, така дифузія свідчить про важливість та складність природи виконання судових рішень як гарантії права на справедливий судовий розгляд та відбиває тенденцію до еволюційного динамічного тлумачення ЄСПЛ зазначених положень п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. З огляду на це, вважаємо, що має місце тенденція до розширення застосування гарантії обов’язковості виконання судових рішень у межах конвенцій­ної системи. Можна припустити, що в подальшому невиконання судо­вого рішення за певними категоріями справ може визнаватися пору­шенням як п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, так і інших конвенційних матеріальних прав. Наприклад, невиконання рішення щодо обов’язку з реєстрації релігійної організації може свідчити не тільки про порушення п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, однак і про порушення права на свободу совісті, думки та ре­лігії, передбаченого ст. 9 ЄКПЛ. Таким чином, на наш погляд, з часом невиконання або порушення розумних строків виконання судових рі­шень з урахуванням характеру спірних правовідносин може визнава­тися одночасно порушенням п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, та, наприклад, таких конвенційних прав, як право на свободу вираження поглядів (ст. 10 ЄКПЛ), право на свободу зібрань і об'єднань (ст. 11 ЄКПЛ), право на шлюб (ст. 12 ЄКПЛ) тощо.

Виходячи з таких засадничих положень, має бути розглянута проб­лема природи виконавчого провадження, його ролі та місця у меха­нізмі захисту прав людини та в цивільному судочинстві. Зазначене питання є дискусійним та має міждисциплінарний характер, адже є однаково актуальним для доктрини цивільного, господарського та адміністративного процесу. Аналіз наукової літератури дозволяє ви­окремити принаймні декілька підходів до вирішення цього питання. Відповідно до першого підходу виконання рішень розглядається як частина судового процесу (цивільного, господарського, адміністратив­ного). Зазначену позицію обстоюють у своїх працях багато вітчизняних та зарубіжних учених, наприклад, М. А. Алієскеров, М. В. Амельчен­ко, В. С. Анохін, В. В. Баранкова, В. В. Комаров, А. Т Боннер, Р Х. Ва- лєєва, І. В. Вахнович, О. В. Гетманцев, Л. Грось, І. Зайцев, Л. М. За- вадська, П. П. Заворотько, О. С. Захарова, Б. М. Ізаксон, М. Р. Левіта- нус, О. Ф. Козлов, А. С. Корсак, Д. Д. Луспеник, Д. Я. Малешин, Т М. Нешатаєва, А. А. Павлушина, А. Е. Мурзин, Д. М. Притика, А. В. Рего, А. К. Сергун, Л. Г Талан, А. В. Цихоцький, С. С. Чабан, С. В. Щепалов, В. Юрчак, С. О. Якимчук та ін.

Основні аргументи прихильників зазначеної концепції зводяться до того, що: по-перше, під час виконання судових рішень реалізується закріплена у ст. 1 ЦПК мета цивільного судочинства - захист поруше­них, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави; по-друге, одним із основних суб'єктів виконавчого провадження є суд, що наді­лений значним обсягом повноважень, зокрема, контрольних; по-третє, у виконавчому провадженні діє більшість принципів цивільного про­цесуального права; по-четверте, вирішення питань щодо здійснення виконавчих дій відбувається в рамках цивільної процесуальної форми; по-п'яте, ЄСПЛ визначає у своїй прецедентній практиці виконання рішень частиною судового розгляду; по-шосте, багато норм, що регу­люють виконання судових рішень, містяться у ЦПК; по-сьоме - ви­конання рішень визначене як стадія судового провадження у ст. 1 За­кону України «Про виконавче провадження»¹.

Поряд із цим, незважаючи на певну схожість аргументації при­хильників зазначеної концепції, варто звернути увагу на те, що одна­кові аргументи приводять їх до різних висновків, що зумовлює від­сутність єдності у розумінні того, якою саме частиною цивільного процесу є виконання судових рішень. Так, більшість учених вважають виконання судових рішень стадією цивільного процесу, дехто - одним із видів проваджень, окремі автори називають виконання судового рішення частиною цивільного процесу або захисту прав особи. Крім того, останнім часом з'явилася точка зору, відповідно до якої виокрем­люються так звані виконавчі процедури у цивілістичному процесі^{[667] [668].}

Так, В. В. Комаров та В. В. Баранкова вважають, що процес захис­ту права після постановлення рішення і набрання ним законної сили продовжується у формі виконавчого провадження, що становить за­ключну стадію цивільного процесу, зв'язок якої з попередніми стаді­ями обумовлений тим, що в рамках цивільного процесу відбувається реалізація норм матеріального права та самого суб'єктивного матері­ального права, що випливає з цієї норми. Захист порушених прав пе­редбачає не тільки декларацію певного правового становища у судо­вому рішенні, а й обов'язкову реалізацію висновків суду, в тому числі в межах провадження щодо примусового виконання^[669]. Поділяючи за­значену точку зору, Л. Г. Талан зауважує, що виконання рішень суду завершує діяльність зі здійснення правосуддя і завершує процес за­хисту права, що здійснюється судом. Тому правосуддя варто розуміти в широкому вимірі - як діяльність суду з розгляду спору і виконання судового рішення. Виходячи з цього, навряд чи можна розглядати як незалежний предмет правового регулювання суспільні відносини, що складаються у процесі виконавчого провадження. Ці відносини мають похідно-допоміжний характер і повною мірою відбивають основну модель цивільних процесуальних відносин. Різниця полягає лише в тому, що в даному випадку мова йде про заключну стадію цивільно­го процесу, в якій реалізується судове рішення і в якій державний ви­конавець функціонує під контролем суду¹.

На відміну від цього С. О. Якимчук вважає виконання судових рішень процесуальним провадженням, а не стадією цивільного судо­чинства. Зазначене, на думку автора, адекватно відтворює практику ЄСПЛ та співвідношення категорій «частина судового розгляду» та «стадія цивільного судочинства», виходячи із того, що відповідно до загальної теорії цивільного процесуального права цивільне судочин­ство - комплексна система процесуальних проваджень, процесуальних стадій та процесуальних режимів, а процесуальні провадження як правозастосовні цикли відбивають предметну характеристику судо­чинства, його вертикальну та горизонтальну інтегруючу структуру^{[670] [671].}

Окремі автори розглядають виконавче провадження як частину ци­вільного процесу, не співвідносячи його з такими структурними компо­нентами останнього, як стадії та провадження. На думку Д. Я. Малеши­на, цивільний процес є сукупністю двох окремих процесів: процесу вирішення спору та процесу виконання судових постанов. Процес ви­конання судових постанов - це окремий процес, який співвідноситься із цивільним процесом як частина та ціле, а з процесом вирішення спо­ру - як рівнозначні елементи. Виключення одного із процесів зробить неможливим виконання основної мети цивільного судочинства - захис­ту порушеного права. Виконання судових постанов знаходиться у межах цивільного судочинства. У той же час виконання постанов інших органів не може бути віднесене до цієї діяльності. Отже, виконання судових постанов слід розглядати як складова цивільного судочинства^[672].

Підхід до виконання судових рішень як до певної частини, струк­турного елементу цивільного процесу, якого дотримуємося і ми, не­зважаючи на певні дискусійні моменти, наразі є традиційним та пере­важаючим у вітчизняній і зарубіжній літературі. Поряд із цим, визна­чення феномену виконання судових рішень через такі поняття, як «частина», «стадія», «провадження» цивільного процесу видається нам необгрунтованими, що буде розглянуто детальніше після огляду інших підходів до природи виконавчого провадження.

Другий підхід до вирішення питання, що розглядається, полягає у тому, що правовідносини щодо виконання судових рішень входять до сфери регулювання адміністративного права або адміністративного процесу. Зазначеного підходу дотримуються, зокрема, Р Вахабов, Б. М. Гук, Р. В. Ігонін, К. В. Шкарупа, О. Л. Сеньків, Р. С. Калінін, Т О. Коломоєць, О. С. Клименко, А. І. Перепелиця, С. І. Саєнко, І. І. Стрелкова, В. Е. Теліпко, С. Я. Фурса, Є. І. Фурса, С. Щербак, М. Й. Штефан, С. М. Штефан, М. П. Омельченко та ін.

Аргументи прихильників зазначеної концепції зводяться до такого: по-перше, вона відбиває теорію поділу влад: виконання судових рішень здійснюється державним виконавцем, що є державним службовцем Державної виконавчої служби, що входить до системи виконавчої гілки влади; по-друге, правовідносини, що виникають між державним виконавцем та сторонами виконавчого провадження, є владними пра­вовідносинами, що мають адміністративний характер і є різновидом управлінської діяльності, у них відсутня рівність суб'єктів правовід­носин; по-третє, виконавчому провадженню притаманний імператив­ний метод правового регулювання із застосуванням адміністративного примусу; по-четверте, коло учасників цивільного процесу та виконав­чого провадження різниться, а суд є учасником виконавчого проваджен­ня лише у випадку здійснення контролю за діями державного виконав­ця; по-п'яте, примусовому виконанню підлягають не тільки судові рішення, однак і рішення інших органів; по-шосте, норми, що регулю­ють виконавче провадження, закріплені у спеціальних актах, а не ви­ключно у ЦПК; по-сьоме, відповідальність у сфері виконавчого про­вадження регулюється нормами адміністративного права^[673].

Так, М. Й. Штефан, С. М. Штефан та М. П. Омельченко зазначають, що законодавство про виконавче провадження - це сукупність правових норм, які входять до системи адміністративно-процесуального права і предметом регулювання яких є суспільні відносини, що виникають у процесі діяльності органів державної виконавчої служби України, спрямованої на примусове виконання рішень. Поряд з цим автори вважають, що в процесі примусового виконавчого провадження можуть виникнути не тільки адміністративні процесуально-виконавчі право­відносини, однак і цивільно-процесуальні, арбітражно-процесуальні правовідносини між органом державної виконавчої служби і судом, арбітражним судом¹. Суголосну позицію висловлює також Р. В. Ігонін, вважаючи, що правовідносини, які виникають при примусовому ви­конанні рішень суду та інших юрисдикційних органів, за своєю право­вою природою є адміністративними та адміністративно-процесуаль- ними^{[674] [675]. С. Я. Фурса та С. В. Щербак зазначають, що виконавчий процес має ввійти до системи адміністративного процесу, де займатиме місце одного з видів проваджень, нарівні з такими видами, як провадження у справах про адміністративні правопорушення, дисциплінарне про­вадження тощо[676].}

Поряд з цим, у деяких випадках прибічники цієї концепції є дещо непослідовними. Так, А. І. Перепелиця вважає, що виконавче прова­дження є стадією юридичного процесу, відносини в якій регулюються адміністративно-правовими нормами, здійснюються в межах адміні­стративного процесу і є завершальною стадією цивільного, господар­ського, кримінального і адміністративного процесу^[677]. Не можемо по­годитися із зазначеною точкою зору, адже в даному випадку автор плутає системність та комплексність законодавства, яким регулюють­ся відносини з виконання судових рішень, із належністю виконавчого провадження до певної галузі права.

Нелогічною видається також і позиція С. В. Щербак, яка загалом дотримуючись адміністративного підходу до природи виконавчого про­вадження, зауважує, що останнє здатне «переходити» в судовий процес, зокрема, у випадку укладення сторонами мирової угоди та визнання цієї угоди судом¹. На наш погляд, у даному випадку мова не може йти про перехід виконавчого провадження у судове провадження, а має місце використання судових процедур під час виконання судових рішень, що, однак, не свідчить про трансформацію одних правовідносин в інші.

Звертає на себе увагу і недостатність аргументів прихильників адміністративної концепції виконавчого провадження, основним з яких є належність ДВС до виконавчої гілки влади і, як наслідок, розгляд правовідносин з виконання судових рішень як різновиду управлінської діяльності, якій притаманний імперативний метод правового регулю­вання. На наш погляд, слід погодитися із тими вченими, які вважають, що правовідносини, які виникають між державним виконавцем та сторонами виконавчого провадження, не містять ознак управлінської діяльності^{[678] [679].}

Слушним є і зауваження Л. Г. Талана стосовно того, що не має принципового значення, яким чином закріплені у чинному законодав­стві правові норми, що регулюють процес виконання, викладені вони як відповідні глави ЦПК чи містяться в окремому нормативно-право­вому акті (Закон України «Про виконавче провадження»). Головне полягає у тому, що вони повинні становити органічну єдність з про­цесуальним законодавством, що регулює діяльність органів цивільної юрисдикції, доповнюючи його відповідними правовими процедурами та механізмами, що здатні забезпечити реальне виконання приписів, викладених у виконавчому документі^[680]. Крім того, зазначений підхід до природи виконавчого провадження не витримує критики з огляду на сучасні загальноєвропейські тенденції «приватизації» цієї сфери юри­дичної практики, результатом чого є передача функцій з примусового виконання від державних органів до приватних осіб.

Третій підхід до розуміння природи виконавчого провадження пов’язаний із виділенням останнього зі сфери цивільного процесуаль­ного права та наданням йому статусу окремої галузі права, яку пропо­нують називати «цивільним виконавчим правом», «виконавчим пра­вом», або «виконавчим процесуальним правом», що має свій предмет та метод правового регулювання, самостійну систему принципів. За­значеного підходу дотримуються такі вчені, як: С. Бакунін, Ю. Біло- усов, Д. Х. Валєєв, О. В. Ісаєнкова, О. В. Карпєєв, О. Науменко, С. Г. Павліков, Н. А. Панкратова, І. В. Решетнікова, О. В. Рожнов, Ю. А. Свірін, Н. Сергієнко, Д. М. Сибільов, В. І. Тертишніков, О. В. Шу- тенко, О. Чумак, В. М. Шерстюк, М. К. Юков, В. В. Ярков та ін.

Прихильники зазначеної концепції обґрунтовують свою позицію та­кими аргументами: по-перше, суб’єктний склад цивільного судочинства та виконавчого провадження різниться, крім того, обов’язковим учасником цивільних процесуальних правовідносин є суд, а у виконавчому прова­дженні суд не завжди є суб’єктом правовідносин; по-друге, у виконавчому провадженні можлива реалізація не лише судових рішень, однак і рішень інших несудових органів; по-третє, виконавче право має власний предмет правового регулювання, яким у загальному вигляді визнаються право­відносини, що виникають під час виконання судових рішень та рішень інших органів, що підлягають примусовому виконанню; по-четверте, виконавче провадження має своєрідний імперативно-диспозитивний метод правового регулювання, що є відмінним від диспозитивно-до­звільного методу регулювання цивільного процесуального права; по- четверте, виконавче право має свою структуру, в якій виокремлюються загальна та особлива частина; по-п’яте, виконавче провадження має свою систему принципів, причому деякі принципи цивільного процесуально­го права у виконавчому провадженні зовсім не діють або проявляються досить своєрідно; по-шосте, виконавче провадження регулюється різ­ними законодавчими актами, а не суто процесуальними кодексами^[681].

Звертає на себе увагу той факт, що у межах третього підходу від­сутня єдність не лише у пропозиціях щодо назви зазначеної галузі права, однак і щодо її природи. Так, одні вчені (О. В. Карпєєв, Д. Я. Ма- лешин, О. Науменко, І. В. Решетнікова, С. Сергієнко, М. К. Юков, В. В. Ярков, С. Г. Павліков, Ю. О. Свірін, Ю. В. Левіна) вважають за­значену галузь комплексною, обґрунтовуючи це комплексним харак­тером предмета її регулювання, до якого входять неоднорідні суспіль­ні відносини. Інші вчені (Ю. В. Білоусов, Д. Х. Валєєв, О. В. Ісаєнкова, О. В. Рожнов, Ю. В. Гепп) обстоюють позицію, відповідно до якої за­значена галузь права є самостійною процесуальною галуззю права поряд із цивільним процесуальним, господарським процесуальним та адміністративним процесуальним правом, предметом якої є однорідні процесуальні правовідносини.

Слід зазначити, що вперше точка зору про виокремлення вико­навчого провадження у галузь права була висловлена у 1975 р. М. К. Юковим, який зазначав, що виконавче провадження є цілісним та відповідно самостійним правовим угрупованням, яке регулює від­носини, що виникають під час виконання постанов судів та інших юрисдикційних органів, і навряд чи можна розглядати його як скла­дову частину цивільного процесуального права. Відносини, що ви­никають при виконанні рішень різних юридичних органів, та цивіль­ні процесуальні правовідносини не є однорідними¹, а тому виконавче право можна розглядати як комплексну галузь права, предметом якої є якісно неоднорідні суспільні відносини: процесуальні, майнові, фінансові, адміністративні та наглядові, які виникають під час ви­конання судових рішень та рішень інших органів. Поряд з цим вчений розглядав виконавче право як вторинну галузь цивільного процесуального права^{[682] [683]. В. М. Шерстюк також вважає, що виконав­че провадження не може бути стадією процесу, адже норми, що регулюють порядок примусового виконання правозастосовних актів різних юрисдикційних органів, займають самостійне місце в систе­мі права і не є складовою частиною системи цивільного процесу­ального права1.}

Суголосну позицію виловлює В. В. Ярков, який зазначає, що із прийняттям законодавства про виконавче провадження останнє орга­нізаційно виведене зі сфери судової влади і тому поступово складаєть­ся нова галузь, яку можна назвати цивільним виконавчим правом, яке доповнює і продовжує цивільне процесуальне право, за аналогією із кримінально-виконавчим правом, яке доповнює і продовжує кримі­нальне право.^{[684] [685] Автор зауважує, що зазначена галузь є комплексною та об'єднує в собі норми різноманітних галузей - матеріально-правові, організаційні та процедурно-процесуальні, перебуваючи на стику сфер публічного та приватного права. Публічно-приватна правова природа виконавчого права проявляється у публічності функцій державної ви­конавчої служби; приватна природа права в цьому випадку проявля­ється в застосуванні конкретних заходів стосовно конкретної фізичної або юридичної особи та можливості стягувача впливати на процедуру виконання[686].}

К. А. Малюшин також вважає цивільне виконавче право само­стійною комплексною галуззю права, яка склалася на стику цивіль­ного, процесуального, арбітражного процесуального права та адмі­ністративного права. Таку природу цієї галузі права автор пояснює тим, що з одного боку, вона регулює діяльність суду щодо питань, віднесених законодавством до його підвідомчості, а з другого - тим, що виконання судових та інших юрисдикційних актів, передбачених законом, - це правозастосовна діяльність, що здійснюється особ­ливим суб'єктом - приставом-виконавцем, що є посадовою особою органу виконавчої влади. Комплексний характер цієї галузі зумов­лений також комплексним законодавчим регулюванням виконавчого провадження^[687].

Зазначена точка зору поділяється і деякими вітчизняними вченими. Так, О. Науменко зазначає, що сьогодні є всі підстави стверджувати, що у системі права України формується окрема галузь - виконавче право. Виходячи з того, що формування кола суспільних відносин, які мають регулюватися ним, повинно здійснюватись за рахунок наявного того «оригінального», не притаманного будь-якій іншій галузі права «ядра», яке складають власне виконавчі відносини, а також за рахунок включення до нього інших, пов’язаних з ними відносин (господарських процесуальних, цивільних процесуальних, адміністративних, адміні­стративних процесуальних тощо), - все це підпадає під особливості предмета саме комплексної галузі права¹.

Друга група вчених вважає виконавче право процесуальною, а не комплексною галуззю права. Так, на думку Д. Х. Валєєва, виконавче провадження, хоча й утворює самостійну галузь права - виконавче право, однак за своєю природою є процесуальною галуззю права, а не «комплексною». При цьому головна схожість виконавчого проваджен­ня як галузі права та цивільного процесуального права полягає у ха­рактері правовідносин, що регулюються, адже вони є процесуальними. Предметом зазначеної галузі є процесуальні правовідносини, що ви­никають з приводу примусово-виконавчої діяльності судового при- става-виконавця у виконавчому провадженні. Натомість метод цієї галузі права характеризується поєднанням імперативності та диспози- тивності^{[688] [689]. О. В. Ісаєнкова, розглядаючи природу виконавчого права, зазначає, що останнє, як і будь-яка процесуальна галузь права, харак­теризується тим, що регулює правовідносини в їх динаміці, причому особливе значення при регулюванні виконавчих правовідносин зако­нодавець надає формі, процесуальності[690]. Предметом правового регу­лювання виконавчого права, на думку авторки, є суспільні відносини, що складаються у процесі виконавчого провадження, а також дії, що мають місце під час виконавчого процесу[691].}

Серед вітчизняних вчених подібна точка зору також набула попу­лярності. Так, Ю. Білоусов зазначає, що виконавче провадження має бути відділене від будь-якої галузі права, зокрема від цивільного про­цесуального права, і зайняти самостійне місце в системі права, що має отримати назву цивільне виконавче право¹. В. І. Тертишніков та О. В. Шутенко пропонують розглядати цивільне виконавче право Укра­їни як самостійну галузь права, предметом якої є відносини щодо ор­ганізації і порядку діяльності органів державної виконавчої служби. Особливість методу правового регулювання цієї галузі права, на дум­ку вчених, полягає у спорідненості з методами цивільного процесуаль­ного й адміністративного процесуального права і зводиться в осно­вному до влади і підпорядкування особливим юридичним фактам і санкціям цивільно-процесуального й адміністративного характеру^{[692] [693].}

Д. М. Сибільов наголошує на тому, що система виконавчих процедур має самостійний характер і не може розглядатися як частина цивільних процесуальних правовідносин. Поряд з цим виконавче провадження є структурним елементом цивільної юрисдикції. Сьогодні воно фактич­но перетворюється на виконавчий процес, оскільки діяльності, пов’язаної із виконанням рішень суду та інших органів, притаманні багато інсти­тутів, характерних для процесуальної діяльності судових органів, ви­конавчому провадженню притаманна така ознака процесуальної форми, як стадійність, система норм виконавчого провадження за ступенем урегульованості є вищою, ніж звичайна система процедур, і тяжіє до системи процедур щодо розгляду справ, встановленої відповідним про­цесуальним законодавством. При цьому вчений наголошує на важливос­ті окреслення виконавчого права як самостійної галузі права^[694].

Варто зазначити, що автори, які наполягають на самостійності ви­конавчого права, пропонують прийняти єдиний кодифікований акт з питань виконання судових рішень та рішень інших органів - Вико­навчий кодекс України^[695].

На нашу думку, слід критично ставитися до пропозицій щодо ви­ділення виконавчого права в окрему комплексну чи процесуальну га­лузь права із прийняттям окремого кодифікованого акта у цій сфері, адже у більшості країн Європи питання виконавчого провадження регулюються цивільними процесуальними кодексами та розглядають­ся як складова цивільного процесу у широкому його розумінні, вихо­дячи з розширення сфери юстиціарної діяльності відповідно до між­народних стандартів справедливого судочинства.

Вважаємо, що проблема природи та місця виконавчого провадження в структурі цивільного процесу має розглядатися крізь призму практики ЄСПЛ. Як зазначалося вище, ЄСПЛ вважає, що розгляд справи в суді та виконання рішення є відповідно першою та другою частинами «судово­го розгляду». Зазначена позиція ЄСПЛ використовується майже всіма авторами для обґрунтування погляду на виконання судових рішень як стадію цивільного судочинства. Поряд з цим, така інтерпретація підходу ЄСПЛ є не зовсім правильною, адже, по-перше, очевидно, що у даному випадку ЄСПЛ підміняє поняття «процес захисту» більш вузьким тер­міном - «судовий розгляд», що є лише частиною процесу державного захисту права; по-друге, ЄСПЛ використовує поняття «частина судово­го розгляду», не уточнюючи, яка конкретно складова структури цивіль­ного процесу мається на увазі (стадія, провадження, процедура); по- третє, автори, що обґрунтовують свої позиції певними правотлумачними підходами ЄСПЛ, не звертають уваги на необхідність системного тлу­мачення положень про виконання судових рішень у контексті не лише окремих гарантій права на справедливий судовий розгляд, однак пере­дусім сфери застосування п. 1 ст. 6 ЄКПЛ.

На наш погляд, відправною точкою у дослідженні проблеми само­стійності виконавчого провадження чи виконавчого права має стати з’ясування питання про можливість поширення гарантій п. 1 ст. 6 ЄКПЛ на виконавче провадження саме у контексті проблематики сфери засто­сування цієї статті. Інакше кажучи, слід з’ясувати, якою мірою не лише розумний строк судового розгляду, однак і такі гарантії, як незалежний, неупереджений суд, встановлений законом, доступ до суду, змагальність та рівноправність сторін тощо, можуть поширюватися на виконавче провадження незалежно від основного провадження у суді. Як відомо, ЄСПЛ поширює гарантії п. 1 ст. 6 ЄКПЛ лише на ті провадження, в яких має місце вирішення спору про права та обов’язки цивільного характеру. Отже, слід з'ясувати, чи може відповідати такій ознаці виконавче про­вадження, тобто, чи може у виконавчому провадженні вирішуватися спір про права та обов'язки цивільного характеру.

У вітчизняній правовій традиції вважається, що вирішенням спору про право завершився судовий розгляд справи, а тому під час виконан­ня рішення суду спірність правовідносин відсутня, натомість необхід­не лише виконання присуду. У справі Krone v. Austria ЄСПЛ зазначив, що відповідно до загального правила, виконавче провадження за рі­шенням суду у цивільних справах не підпадає під сферу дії п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Під час виконавчого провадження не відбувається вирішення спору про цивільні права та обов'язки, що вже заздалегідь визначені незалежним судом. Проте, якщо виконавче провадження передбачає вирішення спору про цивільні права та обов'язки, воно має бути роз­глянуте на відповідність вимогам п. 1 ст. 6 ЄКПЛ¹.

Аналіз практики ЄСПЛ показав, що в окремих випадках ЄСПЛ поширює всі гарантії п. 1 ст. 6 ЄКПЛ на виконавче провадження без­відносно до його зв'язку із основним провадженням. Зазначене має місце, коли відповідно до національного правопорядку під час вико­навчого провадження вирішується питання про цивільні права та обов'язки. Так, відповідно до законодавства Португалії під час подачі позову про відшкодування збитків остаточне визначення суми відшко­дування може бути перенесене на виконавче провадження^{[696] [697]. У зв'язку із зазначеним ЄСПЛ зауважує, що якщо національне законодавство передбачає, що провадження складається з двох частин - однієї, під час якої суд вирішує питання про наявність обов'язку сплатити, та другої, під час якої він визначає суму присудженого - слід вважати, що для цілей п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, цивільне право не є визначеним, доки не вирішене питання про суму присудженого. Проте такі випадки є пооди­нокими та цілком залежать від специфіки національного законодавства. Натомість ЄСПЛ, як правило, виходить із того, що виконання рішення суду не розглядається як незалежне від судового провадження, під час нього не вирішуються питання про цивільні права та обов'язки осіб. Українське законодавство також не передбачає під час виконавчого провадження можливості вирішення питання про цивільні права та обов'язки у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, адже спір про право вже вирі­шений судом, а правові відносини вже набули визначеності.}

З урахуванням зазначеного вважаємо, що розгляд виконавчого права як галузі права є передчасним з точки зору міжнародних стан­дартів, адже виконання рішення не має самодостатнього значення, відмінного та відірваного від судового (цивільного, господарського чи адміністративного) провадження. Національне законодавство не перед­бачає особливих процедур виконавчого провадження, під час яких могло б ставитися питання про цивільні права та обов'язки, тому не­виправданим є виділення виконавчого провадження в окрему проце­суальну або комплексну галузь права.

Слушним з огляду на зазначене є зауваження А. В. Рего стосовно того, що навряд чи у випадку виконавчого провадження можна засто­сувати конструкцію комплексної галузі права, адже у цьому випадку плутаються поняття галузі права та галузі законодавства^[698]. Неоднорід­ність правового регулювання процедури виконавчого провадження, що полягає у належності норм, які регламентують цю сферу правовідно­син, до різних галузей права, не свідчить про утворення нової галузі права. У даному випадку можна говорити про те, що виконавче про­вадження, виходячи з особливостей його правового регулювання, являє собою комплексний інститут законодавства, однак говорити про від­окремлення комплексної галузі права вважаємо передчасним.

Таким чином, найбільш обґрунтованою видається точка зору тих учених, які розглядають виконавче провадження як складову частину цивільного процесу. Виходячи із запропонованої нами у попередніх підрозділах дослідження структури цивільного процесу як сукупності стадій, проваджень, правозастосовних циклів та процедур, вважаємо, що виконання судового рішення являє собою останній правозастосов- ний цикл цивільного судочинства та не може розглядатися ані як стадія, ані як провадження чи процедура цивільного процесу. Так, виконання рішень суду не може розглядатися як провадження, адже, воно, по- перше, не відбиває диференціацію цивільного судочинства в межах розгляду справи в суді першої інстанції, натомість є логічним продов­женням розгляду справи за правилами певного виду провадження; по-друге, в межах виконання рішення не відбувається реалізація охо­ронних правовідносин, адже остання мала місце при розгляді та ви­рішенні справи по суті в суді; по-третє, у виконавчому провадженні реалізується лише контрольна функція судової влади і лише у тих ви­падках, коли суд вирішує окремі процесуальні питання, пов'язані із виконавчим провадженням.

Виконавче провадження також не є різновидом судової процедури. Оскільки судові рішення, ухвалені за результатами певної судової про­цедури можуть бути оскаржені та можуть потребувати примусового виконання (наприклад, як у випадку з ухвалою про забезпечення по­зову), остільки виконавче провадження може бути останнім правозас- тосовним циклом такої процедури, однак не самою процедурою. З цього випливає, що судові процедури, як і судові провадження, ди­намічно розвиваються за певними правозастосовними циклами, остан­нім з яких є виконання судового рішення за результатами цих прова­джень та процедур. Поряд з цим, варто звернути увагу на те, що під час виконання судового рішення як правозастосовного циклу також можуть застосовуватися самостійні судові процедури, наприклад, за­твердження мирової угоди у процесі виконання. Зазначене дозволяє виокремити суттєву ознаку судових процедур, яка полягає у тому, що судові процедури не лише можуть рухатися по вертикалі, змінюючи один правозастосовний цикл на інший, однак також можуть виникати у різних правозастосовних циклах.

Виконання судових рішень не може розглядатися як стадія поряд із такими стадіями, як відкриття провадження, провадження у спра­ві до судового розгляду та судовий розгляд, адже правовідносини, які складаються під час примусового виконання судових рішень, самі по собі розвиваються за певними стадіями, які і утворюють правозасто- совний цикл. У літературі з цивільного процесуального права від­сутня єдність думок з приводу стадій виконавчого провадження. Так, І. Зайцев та В. Худенко виокремлюють такі стадії, як порушення виконавчого провадження, підготовку до виконання, власне виконан­ня судових рішень, оскарження та перевірку^[699]. В. М. Шерстюк виділяє порушення виконавчого провадження, здійснення виконавчих дій та

завершення виконавчого провадження¹. О. В. Ісаєнкова серед стадій розрізняє порушення виконавчого провадження, підготовку до здій­снення виконавчих дій, примусове стягнення^{[700] [701]. Д. Я. Малешин ви­окремлює такі стадії, як порушення, підготовка, здійснення та за­кінчення виконавчого провадження[702].}

На наш погляд, з урахуванням підходів, використаних нами у по­передніх підрозділах роботи, варто виділяти три стадії виконавчого провадження: відкриття виконавчого провадження, метою якої є з’ясу­вання можливості проведення дій з виконання судових рішень, під­готовку до вчинення виконавчих дій та здійснення виконавчих дій, що завжди завершується відповідним процесуальним документом. При цьому не можемо погодитися із виділенням як окрема стадія виконав­чого провадження оскарження дій виконавця, адже останнє являє со­бою не стадію виконавчого провадження, а окрему судову процедуру в рамках останнього правозастосовного циклу цивільного судочин­ства - виконавчого провадження.

Таким чином, виконавче провадження слід розглядати як завер­шальний правозастосовний цикл цивільного, господарського чи адмі­ністративного судочинства, що не має самодостатнього значення поза межами цих видів судочинства. Відповідно виконання судових рішень у цивільних справах має розглядатися як кінцевий правозастосовний цикл цивільного процесу, виконання судових рішень в адміністратив­них справах - кінцевий правозастосовний цикл адміністративного процесу, виконання судових рішень в господарських справах - кінцевий правозастосовний цикл господарського процесу. Поза межами зазна­чених видів судочинства виконавче провадження щодо судових рішень не має самодостатнього значення.

У цьому контексті привертає увагу питання галузевої приналеж­ності виконавчого провадження за виконавчими документами несудо- вих юрисдикційних органів. До аналізу цієї проблеми слід також під­ходити через призму практики ЄСПЛ, який поширювально тлумачить

поняття «суд» у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Варто завернути увагу на те, що рішення таких несудових юрисдикційних органів, за якими можуть бути видані виконавчі документи відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження», як третейські суди, в тому числі Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-про­мисловій палаті України та Морська арбітражна комісія при Торгово- промисловій палаті України, комісії по трудових спорах, прирівнюють­ся ЄСПЛ до судових рішень, адже такі органи розглядаються ним як «суди» у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. У зв'язку із зазначеним, на нашу думку, слід погодитися із широким підходом до тлумачення юстиціар- ної цивільної сфери та широким тлумаченням цивільного процесу, що обстоюється окремими авторами.

Зокрема, варто погодитися із Н. Ю. Сакарою, що, враховуючи сучас­ні тенденції у сфері відправлення правосуддя у цивільних справах, а також спроби гармонізувати національне цивільне процесуальне за­конодавство з вимогами міжнародних стандартів, під «цивільним про­цесом» слід розуміти сукупність процесуальних дій та правовідносин, які складаються під час діяльності, спрямованої на поновлення поруше­них, невизнаних чи оспорюваних цивільних у широкому сенсі прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому цим поняттям має охоплюватися як діяльність судів, тобто безпосередньо цивільне судочинство, так і діяльність інших юрисдикційних органів, а також державної виконавчої служби під час виконання рішень, якою й завершується процес поновлення прав, свобод чи інтересів^[DCCIII].

Враховуючи зазначене, вважаємо виконання рішень третейських судів, комісій по трудових спорах складовими цивільного процесу у широкому розумінні. Тим більше, що виконання рішення третейсько­го суду є не що інше, як заключний правозастосовний цикл такої судо­вої процедури, як видача виконавчого листа на примусове виконання рішення третейських судів відповідно до розд. VIIⁱ ЦПК. Широкий підхід до розуміння цивільного процесу дозволяє віднести до нього і виконавчі дії за виконавчим написом нотаріуса, адже нотаріат також є складовою юстиціарної сфери. У такому контексті до сфери цивіль­ного процесу має входити виконання рішень усіх юрисдикційних ор­ганів, які підпадають під поняття «суд» у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ щодо тлумачення цієї статті в аспекті цивільних прав та обов’язків. Вважаємо, що з урахуванням автономності тлумачення поняття «суд» слід інтерпретувати і ст. 1 Закону України «Про виконавче проваджен­ня», відповідно до якої виконавче провадження розглядається як за­вершальна стадія судового провадження. Що ж стосується примусо­вого виконання рішень органів, які не відповідають ознакам «суду» в контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, то, на нашу думку, вони не повинні входи­ти до виконавчого провадження як частини цивільного процесу, а їхнім виконанням мають займатися органи державної влади, до компетенції яких віднесене вирішення кола питань, з приводу яких були ухвалені відповідні рішення, що підлягають примусовому виконанню. Це пов’язано із обстоюваною нами ідеєю приватизації виконавчого про­вадження як окремої сфери юстиціарної діяльності, що потребує до­слідження в контексті існуючих моделей примусового виконання.

У сучасній літературі висловлюються різні точки зору щодо кла­сифікації моделей примусового виконання. Так, Б. Хесс залежно від того, чи є органи примусового виконання єдиною системою чи існують декілька самостійних організацій, виокремлює централізовані та де­централізовані системи виконання рішень. Сутність централізованої системи полягає у тому, що примусове виконання здійснюється єдиним органом виконання рішень, який, однак, може належати як до виконав­чої гілки влади, так і знаходитися у віданні судів, або функціонувати на приватноправовій основі. Децентралізовані системи натомість ха­рактеризуються дискрецією, яка проявляється у тому, що різні органи примусового виконання здійснюють різні виконавчі дії^[DCCIV].

Із запропонованого критерію класифікації виходить і CEPEJ, в од­ному із останніх досліджень якої виокремлюються дві групи країн: 1) із централізованими системами виконання, де орган, до компетенції якого входить виконання рішень суду та інших органів, є єдиним не­залежно від видів виконавчих дій та сфери, у якій провадиться вико­нання (Австрія, Бельгія, Іспанія, Фінляндія, Нідерланди, Румунія, Швеція та, значною мірою, Франція); 2) із децентралізованими систе­мами виконання, де функції з виконання можуть розподілятися між різними органами на підставі того, які дії з виконання слід вчинити (наприклад, у Німеччині чотири різних органи, якими є судові вико­навці, земельне відомство, суд першої інстанції та суд, який здійснює виконання рішення, уповноважені на здійснення виконавчих дій щодо звернення стягнення на рухоме майно, звернення стягнення на неру­хомість, стягнення боргів, та виконання рішень шляхом вчинення певної дії або утримання від її здійснення) або залежно від суду, що видав виконавчий документ та/або природи боргу (наприклад, в Англії та Уельсі). Децентралізовані системи існують також у Шотландії, Ір­ландії та Чехії¹.

В. А. Гуреєв пропонує вирізняти три види децентралізованих сис­тем виконання рішень: 1) децентралізовані за процедурами виконання; 2) децентралізовані залежно від виконавчих документів (повноважен­ня розподілені між судами та органами виконавчої влади або між су­дами та приватними виконавцями); 3) зі змішаною децентралізацією^{[DCCV] [DCCVI].}

Поряд з цим, на наш погляд, децентралізовані моделі виконання судових рішень можна диференціювати принаймні за декількома кри­теріями. По-перше, залежно від того, чи існує чіткий розподіл компе­тенції між органами, що здійснюють виконання рішень, або вони мо­жуть використовуватися як альтернативні, можна виокремити: 1) безальтернативні децентралізовані системи, у яких існує чіткий роз­поділ між тим, які виконавчі дії та за якими виконавчими документами може провадити той чи інший виконавчий орган; 2) альтернативні децентралізовані системи, у яких особа має вибір між різними органа­ми виконання, наприклад, між приватними та публічними виконавця­ми; 3) змішані децентралізовані системи, у яких деякі види виконавчих дій або виконання за певними видами виконавчих документів можуть провадитися виключно встановленими законом органами, а щодо ін­ших виконавчих дій або стягнень за певними видами документів існує можливість вибору між різними органами виконання.

По-друге, диференціація децентралізованих систем також може бути проведена за предметним критерієм, відповідно до якого можна виокре­мити: 1) децентралізовані системи за видами виконавчих дій; 2) децен­тралізовані системи за видами виконавчих документів; 3) децентралізо­вані системи за сумою стягнення; 4) децентралізовані системи за стату­сом стягувача або боржника; 5) змішані децентралізовані системи.

З точки зору оцінки ефективності зазначених видів систем вико­нання загальноприйнятою у літературі є думка про більшу ефектив­ність централізованих систем виконання. Зокрема, зазначається, що їх ефективність зумовлена значною оперативністю здійснення виконавчих процедур, адже, з одного боку, не потрібне погодження із судами (що обтяжує ряд процедур), а з другого - сама по собі наявність декількох органів виконання не виключає можливості ініціювання між ними спорів, заснованих на колізії компетенцій. Координація функціонуван­ня системи стає утрудненою, а використання державних ресурсів да­леко не оптимальне. Крім того, багатоманітність (навіть відносна) виконавчих органів призводить до так званої розмитості відповідаль­ності перед кредитором. Децентралізовану систему апріорі складно перевірити, адже збір статистичних даних та загальний моніторинг системи - досить складний процес. Серед інших переваг централізо­ваної системи виконання зазначається те, що стягувач може негайно розпочати процедуру виконання без будь-якої згоди компетентного органу; виконавець має широкі можливості на отримання інформації про фінансовий стан боржника, а також доступ до закритих реєстрів; паралельне виконання, як правило, виключається; більшою мірою скоординовані зусилля щодо мирного врегулювання.

Система виконання судових рішень в Україні відповідно до чинного законодавства безперечно є централізованою, адже відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконан­ня рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Поряд з цим, у Проекті Закону України № 2507а «Про виконавче провадження» запропоновано змінити централізовану систему виконання на децентралізовану, відпо­відно до чого повноваження щодо виконання судових рішень та рішень інших органів будуть мати державні виконавці та приватні виконавці. Запропонована система є змішаною за критерієм альтернативності, адже за загальним правилом особа матиме право обирати, до якого з органів 278

звертатися, проте окремі категорії справ віднесені до компетенції ви­ключно державних виконавців (пп. 1-11 ч. 2 ст. 5 Проекту Закону № 2507а). Аналіз положень цього акта дозволяє виснувати, що велика кількість справ залишається у виключній компетенції державного ви­конавця, отже, така система може бути охарактеризована як змішана децентралізована за предметним критерієм, адже для визначення ви­ключної компетенції державного виконавця використано такі критерії, як вид виконавчих дій (пп. 1, 7, 6, 9, 10 ч. 2 ст. 5 Проекту Закону № 2507а), вид виконавчого документа (п. 5 ч. 2 ст. 5 Проекту Закону № 2507а), статус суб'єкта виконавчого провадження (пп. 2, 3, 4, 8 ч. 2 ст. 5 Проекту Закону № 2507а).

Однією з найпоширеніших є також класифікація моделей приму­сового виконання залежно від статусу державного виконавця, що може бути публічним або приватним. Так, В. В. Ярков виокремлює три основні моделі примусового виконання залежно від способу організа­ції професії судового пристава-виконавця, а також можливості та меж участі недержавних організацій у виконавчому провадженні, якими є: публічно-правова, приватноправова (небюджетна) та публічно-право­ва з елементами приватноправової (змішана) моделі^[707]. При цьому в основу класифікації вчений поклав не лише спосіб організації про­фесії державного виконавця, а й можливості та межі участі у виконав­чому провадженні недержавних організацій. Так, на думку автора, публічно-правова (повністю державна за формою) організація вико­навчого провадження має місце тоді, коли і державний виконавець, і співробітники усіх організацій, що залучені до процесу виконання (торговельних, спеціалісти з оцінки тощо) знаходяться на державній службі. Такий спосіб організації виконавчого провадження характери­зується повним одержавленням всіх її сторін, відсутністю приватної ініціативи при здійсненні окремих видів виконавчих дій. Натомість небюджетна (приватноправова) організація виконавчого провадження характеризується тим, що професія судового виконавця організована на ліберальній основі, судовий виконавець є вільним професіоналом, що самостійно організує свою діяльність та несе при цьому повністю майнову відповідальність за результати своєї роботи. За змішаної моделі виконавчого провадження при публічно-правовій організації професії судового пристава-виконавця рівною мірою у процес вико­нання допускаються організації, що діють на різній організаційно- правовій основі, зокрема ті, що спеціалізуються на розшуку боржників та їх майна, зберіганні та реалізації майна боржника¹.

Не можемо погодитися ані із зазначеним висновком, ані з подібною інтерпретацією цього критерію класифікації моделей примусового виконання. На нашу думку, у даному випадку автор змішує два різних критерії класифікації: по-перше, організаційні основи діяльності ви­конавця; по-друге, можливість залучення до виконавчого провадження інших суб'єктів виконавчого провадження, які функціонують на при­ватноправових засадах (суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта гос­подарювання, суб'єктів, що проводять аукціони та прилюдні торги тощо), що є неприпустимим. Вважаємо, що розподіл систем примусо­вого виконання на публічно-правові, приватноправові та змішані має проводитися виключно за критерієм способу організації професії ви­конавця, що відповідає загальносвітовим тенденціям, і не повинен враховувати можливість залучення до виконавчого провадження інших суб'єктів.

У зв'язку із зазначеним також не можемо погодитися з точкою зору А. А. Мамаєва, який розкриває сутність змішаної моделі вико­навчого провадження через те, що за такої моделі виконавець, з одно­го боку, діє в інтересах боржника, а з другого - має публічно-право­вий статус та наділений владними повноваженнями^{[708] [709]. На нашу думку, державний виконавець завжди діє в інтересах стягувача з тієї точки зору, що саме за ініціативою останнього порушується виконавче про­вадження, однак це не робить модель виконавчого провадження змішаною, а притаманне будь-якій системі виконавчого провадження. На нашу думку, про змішаний характер системи виконання можна говорити лише з урахуванням наявності виконавців із різним право­вим статусом (приватних та державних) у межах існуючого право­порядку.}

Варто зазначити, що аналогічний розподіл моделей виконавчого провадження на публічну, приватну та змішану модель зустрічається і у працях інших авторів, зокрема, Г. Д. Ульотової, О. Н. Малиновсько- го, В. А. Гурєєва, А. Р. Голубєвої, І. Ю. Могильової, А. А. Мамаєва, С. Бєлікової, Р Коломієць, В. Тісногуза та ін. При цьому інколи має місце варіативність термінології, зокрема, публічно-правову модель інколи автори називають державною або бюджетною, приватноправо­ву модель - небюджетною, а змішану - публічно-правовою з елемен­тами приватноправової, комбінованою.

Таким чином, за способом організації професії виконавця можна виділити публічно-правову, приватноправову та змішану моделі ви­конання судових рішень та рішень інших юрисдикційних органів. За публічно-правової моделі виконання судових рішень та рішень інших органів здійснюється державними органами. При цьому агент з вико­нання (державний виконавець, судовий виконавець, присяжний вико­навець, судовий пристав-виконавець, бейліф тощо) є державним служ­бовцем, що перебуває на службі у виконавчих органах державної влади або службі виконавців, що функціонує при судових органах. Інколи відповідальність за виконання рішень прямо покладається на суди. Фінансування системи органів, що здійснюють примусове ви­конання, у такому випадку здійснюється за рахунок коштів державно­го бюджету. Такі системи можуть бути як централізованими, за умови існування єдиного державного органу, до компетенції якого віднесене виконання, так і децентралізованими, якщо такими функціями наді­ляються декілька державних органів.

На відміну від публічно-правової моделі, приватноправова модель виконання рішень характеризується організацією професії агента з ви­конання як особи вільної юридичної професії, фінансування та орга­нізаційне забезпечення роботи якого здійснюється ним самостійно за власний кошт та на власний ризик. Виконавець несе повну матеріаль­ну відповідальність перед сторонами виконавчого провадження, дер­жава не фінансує його діяльність, оплата його послуг здійснюється сторонами виконавчого провадження. Служба виконавців за такої моделі функціонує на засадах саморегулівної організації на кшталт організації роботи адвокатури або приватного нотаріату. Поряд з цим, приватний виконавець наділяється повноваженнями від імені держави та остання здійснює контроль за його діяльністю.

Змішана модель виконання судових рішень характеризується по­єднанням ознак публічно-правової та приватноправової моделей з од­ночасним функціонуванням як системи державних виконавців, так і системи приватних виконавців, що діють або паралельно, або з пев­ним розподілом компетенції відповідно до вимог національного за­конодавства.

Зазначена класифікація може вважатися загальноприйнятою, адже саме із неї виходять і наднаціональні органи, досліджуючи системи примусового виконання в межах Європи. Так, CEPEJ у своєму дослі­дженні «Виконання судових рішень в Європі» у 2004 р. вирізняла держави, в яких виконавці судових рішень мали публічний статус (Албанія, Андорра, Австрія, Азербайджан, Боснія і Герцеговина, Бол­гарія, Хорватія, Кіпр, Данія, Фінляндія, Грузія, Німеччина, Ісландія, Італія, Ліхтенштейн, Мальта, Молдова, Норвегія, Російська Федерація, Сан-Марино, Чорногорія, Сербія, Швеція, Туреччина, Північна Ірлан­дія, Україна, загалом - 26 країн); приватноправовий статус (Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Люксембург, Монако, Нідерланди, Польща, Румунія, Словакія, Словенія, загалом - 11 країн) та змішаний статус (Бельгія, Чехія, Франція, Греція, Ірландія, Португалія, Іспанія, Англія та Уельс, Шотландія, загалом - 9 країн)^[710].

Аналіз досліджень CEPEJ дозволяє говорити, що законодавство з питань організації діяльності виконавчого провадження у європей­ських країнах є досить динамічним та знаходиться у стадії реформу­вання у багатьох державах. Поряд з цим вже сьогодні очевидною є тенденція до все більшої «приватизації» сфери виконавчого про­вадження у межах Європи, що проявляється у тому, що наразі систе­ми виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів знахо­дяться у процесі трансформації від публічно-правової моделі у бік приватноправової через перехідний етап змішаних систем виконан­ня судових рішень. У правильності висунутої тези можна перекона­тися, дослідивши еволюцію моделей виконання судових рішень в Європі за даними доповідей щодо доступності правосуддя, підго­товлених CEPEJ. Так, у 2010 р. виконавці мали приватний статус в 11 країнах, публічний статус - у 22 країнах, натомість 11 країн мали змішану систему¹. У 2012 р. такі показники дещо змінилися: публіч­но-правову систему виконання обрали 19 країн, приватноправову - 14 країн, змішану - 13 країн^{[711] [712]. У 2014 р. приватноправова система існувала у 15 країнах, публічно-правова - у 15 країнах, а змішана - у 17 країнах[713]. При цьому у всіх доповідях зауважувалося, що тенден­ція, яка простежується протягом всього часу досліджень CEPEJ, полягає у тому, що незважаючи на те, що публічна система продовжує існувати у багатьох країнах, у Європі спостерігається перехід таких систем принаймні до змішаних моделей, проте перевага має надава­тися приватноправовій системі.}

Натомість за результатами останніх досліджень, проведених CEPEJ у 2015 р. та опублікованих у «Керівництві кращої практики виконання судових рішень», розподіл національних систем за моде­лями виконання з урахуванням проведених реформ на національному рівні держав-респондентів, виглядав таким чином: 1) країни, де ви­конавець діє як приватна особа (Англія, Бельгія, Шотландія, Іспанія, Естонія, Франція, Греція, Угорщина, Латвія, Люксембург, Молдова, Нідерланди, Португалія, Румунія, Словакія, Словенія, Чехія); 2) кра­їни, де виконавець є державним службовцем (Німеччина, Австрія, Данія, Фінляндія, Італія, Норвегія); 3) змішані системи (Болгарія, Грузія, Сербія, Швейцарія)^[714].

Варто зазначити, що Б. Хессом була запропонована також і інша класифікація моделей виконання, в основу якої покладено місце орга­нів, що здійснюють примусове виконання, а саме: 1) системи, орієн­товані на приватних виконавців; 2) системи, орієнтовані на судове виконання; 3) змішані системи; 4) адміністративні системи¹. В. В. Яр­ков залежно від місця органів та посадових осіб, які здійснюють при­мусове виконання, розрізняє судову модель та модель, за якої агенти з виконання працюють при органах виконавчої влади^{[715] [716].}

Натомість С. О. Якимчук, поєднуючи критерії способу організації професії виконавця та місця органів та посадових осіб, що здійснюють примусове виконання, пропонує виокремлювати: 1) приватноправові системи, 2) публічно-правові системи, серед яких розрізняють: а) су­дові; б) несудові; в) змішані; 3) змішані системи примусового виконан­ня^[717]. На наш погляд, зазначена класифікація має вади, адже у ній, по- перше, термін «змішана система» вживається принаймні двічі у різних значеннях: з одного боку, як вид публічно-правової системи примусо­вого виконання, яка заснована на поєднанні судового та несудового (адміністративного) статусу виконавців, та, з другого боку, як модель, в якій паралельно існують приватні та публічні виконавці. Крім того, не можемо погодитися з висновком авторки про те, що критерій роз­поділу на судовий та несудовий (адміністративний) статус виконавців має значення лише для класифікації публічно-правових моделей. На нашу думку, він однаково важливий та застосовний як для публічно- правових, так і для змішаних моделей виконання судових рішень, адже у змішаних моделях, де виконання провадиться як приватними, так і державними (публічними) виконавцями, також можливі різні поєд­нання статусу державних виконавців.

Поряд із цим, вважаємо, що судова модель, яка виділяється усіма вищезазначеними авторами, насправді включає дві різні моделі: судо­ву та присудову. А тому за місцем органів та посадових осіб, що здій­снюють виконання, в структурі органів влади у рамках публічно-право­вої моделі слід розрізняти принаймні три її види: судову, присудову та адміністративну. Судова модель характеризується тим, що агентами з виконання є безпосередньо судді. При цьому можливі два варіанти: обов'язок з виконання може покладатися на суддю, який ухвалив рі­шення, або у судах є спеціальна посада судді із виконання. Присудова модель характеризується тим, що служба виконавців функціонує при суді, однак агенти з виконання не є суддями. При адміністративній моделі органи з примусового виконання входять до системи органів виконавчої влади, як правило, органів юстиції.

З огляду на зазначене вважаємо, що критерій місця органів та по­садових осіб примусового виконання в системі органів влади є допо­міжним класифікаційним критерієм для виділення моделей за крите­рієм способу організації професії державного виконавця, на основі чого можна запропонувати таку класифікацію моделей примусового виконання судових рішень: 1) публічно-правова модель примусового виконання: а) публічно-правова судова модель; б) публічно-правова присудова модель; в) публічно-правова адміністративна модель; г) публічно-правова комбінована модель (із поєднанням різних форм публічного статусу виконавця, наприклад, судового та присудового, судового та адміністративного тощо); 2) приватноправова модель при­мусового виконання; 3) змішана модель примусового виконання: а) змішана модель із поєднанням приватного та публічного судового статусу виконавця; б) змішана модель із поєднанням приватного та публічного присудового статусу виконавця; в) змішана модель із по­єднанням приватного та публічного адміністративного статусу вико­навця; г) змішана модель із поєднанням приватного та публічного комбінованого статусу виконавця.

Зважаючи на запропоновану нами класифікацію моделей приму­сового виконання судових рішень, можна виснувати, що модель, за­кріплена у чинному законодавстві, є безперечно публічно-правовою адміністративною моделлю виконання. Натомість у Проекті Закону № 2507а «Про виконавче провадження» пропонується введення змі­шаної моделі із поєднанням приватного та публічного адміністратив­ного статусу виконавців.

Варто зазначити, що в літературі зустрічаються різні точки зору стосовно оптимальної моделі виконавчого провадження в Україні, як щодо запровадження інституту приватних виконавців, так і стосовно обрання судової або адміністративної організаційної форми державних виконавців. Певним чином це обумовлено історичними передумовами еволюції національної моделі виконавчого провадження, яка зазнавала змін. Так, до прийняття Закону України «Про виконавче провадження» існувала публічно-правова присудова модель виконання, яка в подаль­шому була змінена на публічно-правову адміністративну модель, яка існує донині, і яку пропонують змінити на змішану модель із поєднан­ням приватного та публічного адміністративного статусу виконавців. Наприклад, у літературі висловлювалися пропозиції щодо того, що виконавці судових рішень мають перебувати в штаті судів, а виконавці усіх інших юрисдикційних актів - входити до складу єдиної державної служби¹.

На наш погляд, зазначені пропозиції сьогодні є невиправданими, адже повернення до публічно-правової судової моделі не здатне ви­рішити проблем, що існують у сфері виконавчого провадження та можуть призвести до ще більших порушень розумності строків вико­навчого провадження. Тим більше, як показує досвід зарубіжних дер­жав, реформування має відбуватися не у межах публічно-правової моделі, а від публічно-правової у бік приватноправової моделі вико­навчого провадження.

Багато теоретиків та практиків схвально ставляться до впроваджен­ня змішаної моделі виконавчого провадження в Україні. Так, С. О. Яким- чук вважає, що систему примусового виконання судових рішень в Укра­їні доцільно побудувати відповідно до змішаної моделі, яка буде по­єднувати елементи публічно-правової та приватноправової моделей, тобто при збереженні всіх повноважень органів державної виконавчої служби право виконувати судові рішення отримають і приватні судові виконавці, які будуть поєднувати в собі статус посадової особи, якій держава делегувала реалізацію функції з примусового виконання, та спеціаліста вільної юридичної професії^{[718] [719].}

Позитивними моментами прийняття проектів Законів України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (№ 2506а) та «Про виконавче про­вадження» (№ 2507а) є: розвантаження державної виконавчої служби за рахунок уведення інституту приватних виконавців, що також до­зволить оптимізувати структуру та чисельність органів ДВС; форму­вання відкритого Єдиного реєстру боржників; автоматизація про­цедури виконання рішень та повне фіксування процесуальних рішень та виконавчих дій в автоматизованій системі; посилення відповідаль­ності боржника у виконавчому провадженні; збереження альтерна­тиви стягувача щодо звернення до державного виконавця чи приват­ного виконавця, і залишення у виключній компетенції державного виконавця стягнень за певними видами документів; додаткові над­ходження до державного бюджету через податки, що сплачуватимуть­ся приватними виконавцями за провадження їхньої діяльності; під­вищення ефективності виконання судових рішень за рахунок вмоти­вованості приватних виконавців, що фінансуються за рахунок сторін виконавчого провадження та ін.

Поряд з цим можна висловити і деякі побоювання стосовно функ­ціонування такої системи. Зокрема, проблемними питаннями залиша­ються: відповідність принципу пропорційності у демократичному суспільстві повноважень, якими буде наділений приватний виконавець; збереження балансу між повноваженнями державних та приватних виконавців; висока вартість послуг приватних виконавців, неможли­вість широких верств населення звернутися до приватного виконавця через відсутність коштів на авансування його витрат; відсутність до­віри до приватних виконавців з боку суспільства; можливість зловжи­вань з боку приватних виконавців та нехтування правами боржника через мотиви якнайшвидшого закінчення виконавчого провадження та отримання оплати; відсутність механізму дієвого судового контролю за діяльністю приватних виконавців, що дозволяли б притягати їх до відповідальності у разі порушення законодавства; однобокість рефор­ми щодо регламентації статусу приватного виконавця, за якої відсутня паралельна оптимізація статусу державного виконавця тощо.

На нашу думку, загальносвітові тенденції у сфері виконання судо­вих рішень дозволяють говорити про те, що запровадження в Україні змішаної системи виконання судових рішень є, безперечно, прогресив­ним кроком, однак воно не повинно розцінюватися як остаточне ви­рішення проблеми оптимізації функціонування виконавчого прова­дження, а повинно сприйматися лише як перехідний етап до повної приватизації сфери виконавчого провадження з метою підвищення ефективності захисту прав, свобод та інтересів людини і громадянина. У цьому контексті, на наш погляд, слід звернутися до прогресивного досвіду Франції та інших держав, які для реформування виконавчого провадження обрали французьку модель виконавчого провадження (Литва, Латвія, Естонія, Греція, Угорщина, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Румунія, Словакія, Словенія, Чехія та ін.). Так, у Франції діє приватноправова модель примусового виконання, за якої судовий виконавець (huissier de justice) наділений монополією щодо виконання рішень у сфері приватного права, не маючи можливості втручатися у сферу дії публічного права¹, в якій виконання рішень покладене на спеціальні органи державної влади при міністерстві фінансів, які, од­нак, не інституалізувалися як служба державних виконавців. Таким чином, французька модель виконання судових рішень характеризуєть­ся тим, що у приватноправовій сфері примусове виконання здійсню­ється лише на приватній основі, натомість виконання судових рішень у публічно-правовій сфері віднесене до компетенції державних органів. У 2003 р. повна приватизація сфери виконання судових рішень від­булася в Литві, що супроводжувалося ліквідацією служби судових виконавців та переходом до приватноправової моделі виконання судо­вих рішень із наділенням приватних виконавців статусом «вільних професіоналів»^{[720] [721]. Натомість у Чехії змішана модель виконання існува­ла лише під час перехідного періоду і також завершилася повною при­ватизацією сфери виконання судових рішень[722].}

На нашу думку, позитивний досвід зазначених держав може бути сприйнятий і запроваджений на національному ґрунті. З огляду на це вважаємо, що змішана модель виконавчого провадження має стати лише перехідним етапом, першим кроком у трансформації вітчизняної публічно-правової моделі примусового виконання у приватноправову модель примусового виконання. Подальше реформування у цій сфері, вважаємо, з часом має бути пов'язане із ліквідацією Державної вико­навчої служби як спеціального державного органу виконавчої влади, що здійснює примусове виконання судових рішень та рішень інших органів, та подальшою диференціацією функцій з примусового вико­нання залежно від характеру правовідносин, щодо яких ухвалене рі­шення. Зокрема, повноваження щодо примусового виконання рішень у приватноправовій сфері мають бути повністю передані приватним виконавцям, натомість повноваження щодо примусового виконання рішень у публічно-правовій сфері мають бути розосереджені між ор­ганами державної влади, до компетенції яких віднесене те чи інше коло питань, з приводу яких ухвалене рішення, або ж передані до компетен­ції одного з органів, підзвітних Міністерству фінансів України.