Цивільне судочинство в епоху глобалізації

У зв'язку з наведеним вважаємо за необхідне, відштовхуючись від існуючих поглядів на сутність та наслідки глобалізації взагалі, визна­чити особливості вияву цього феномену у сфері цивільного судочин­ства. Як слушно зазначається в літературі, очевидним фактом стало те, що виникає чимало сучасних проблем науки цивільного процесуаль­ного права, які мають принциповий методологічний характер: ефек­тивності судових процедур, гармонізації національних систем проце­суального права, транснаціонального цивільного процесу та деяких інших. Тобто йдеться про проблематику сучасного цивільного про­цесу в глобальному контексті. При цьому цивільний процес у глобаль­ному контексті все більше й більше набуває якості монокультурної цінності^[981]. Зважаючи на це, на перший план сьогодні поряд із вивченням особливостей національних систем цивільного судочинства та їх від­повідності міжнародним стандартам виходить дослідження загальних тенденцій у сфері відправлення правосуддя у цивільних справах у гло­бальному контексті.

На наш погляд, при характеристиці глобалізації необхідно виходи­ти з того, що вона є явищем, яким позначається процес розвитку, що відбувається не в якійсь одній ізольованій сфері суспільної діяльності, а усюди, при цьому не обмежуючись кордонами лише окремої країни. Така позиція поділяється більшістю науковців, які розглядають глоба­лізацію у широкому сенсі, тобто як явище цивілізації, й пропонують використовувати системний підхід при її дослідженні¹. Як приклад, глобалізацію визначають як загальносвітовий соціальний процес, що містить потоки ідей, капіталів, товарів, науково-технічних досягнень, політичних норм і стандартів, законодавства, котрі зумовлюють роз­виток світової спільноти як цілісної економічної, міжнародно-правової, політичної, соціокультурної суперсистеми. Глобалізація є багаторівне­вим процесом, який має політичну, економічну, культурну, соціологіч­ну і психологічну складові і, відповідно, об’єктивну і суб’єктивну сторони. Головна характерна її ознака - це легке подолання будь-яких просторових перепон, насамперед, державних кордонів. Вона є об’єктивно існуючим явищем, що зачіпає всі народи та всі країни планети, й залишитися осторонь навряд чи вдасться жодній із світових держав, навіть за умови величезного бажання її лідерів та намагання створити могутню систему протидії цим процесам^{[982] [983].}

Під глобалізацією розуміється період розвитку людської цивілізації, обумовлений виникненням та усвідомленням загальнопланетарних проблем, що зачіпають основи її існування, а також пошуком способів та методів їх вирішення через створення стійкої моделі її розвитку. Суть глобалізації визначається як інтенсифікація світових соціальних проблем, як соціальний процес, який розмиває географічні обмеження соціокультурних установок. Деякі вчені виходять з того, що вона є не­перервним, об’єктивно існуючим, загальносвітовим процесом, який охоплює всі без винятку сфери суспільного життя, всі процеси та явища, що відбуваються у світі, обумовлює виникнення взаємозв’язків та взаємозалежності між суб’єктами глобалізації, сприяє уніфікації регулювання таких взаємовідносин та може мати як позитивні, так і негативні наслідки.

Виходячи з наведеного, можна стверджувати, що глобалізація впливає на розвиток як всієї національної правової системи, так і сфе­ри цивільного судочинства, хоча цей процес має похідний характер від базисних фундаментальних факторів, - інтернаціоналізації економіки, міжнародних відносин, соціальної та гуманітарної сфер, загальних проблем захисту оточуючого природного середовища, прав людини і громадянина тощо. Стосовно цього важливо підкреслити полісистем- ність цього процесу. Його не можна зводити до, так би мовити, «ліній­ного» розвитку національних законодавств, тобто запозичення націо­нального досвіду законодавчої діяльності або виключно до формуван­ня наднаціонального законодавства, що в сутності ставить проблему національної суверенності.

На наш погляд, можна констатувати, що в результаті глобалізації національна правова система поступово трансформується в частку більш глобального цілого, певною мірою підкорюючись його окремим «законам» існування та розвитку, зберігаючи при цьому свою неза­лежність та автономність, однак, отримуючи можливість активно вза­ємодіяти у спрощеному порядку з іншими його частинами, якими є національні правові системи інших держав. У зв’язку з цим вважає­мо доречним висловлювання С. М. Тимченко, Л. Г. Удовика, які від­мічають, що в цілому глобалізація суттєво впливає на трансформацію, зміни й модернізацію державно-правових інститутів, норм і відносин на всесвітньому, макрорегіональному та внутрішньодержавному рів­нях, стимулює, прискорює й оновлює процеси універсалізації у сфері права. Процес впливу глобалізації на право в найбільш широкому, загальнотеоретичному та методологічному плані відрізняється такими особливостями й рисами, як: різнобічність, системність, фундамен­тальність, має прямий і непрямий вплив на національне (внутрішньо­державне), й на міжнародне право, наявністю певних меж впливу процесу глобалізації на право та ін.

В окремих роботах відбувається спроба розкрити сутність глоба­лізації через визначення її виявів та наслідків. При цьому у більшості випадків у дослідженнях відбувається констатація виникнення певно­го наднаціонального утворення^{[985] [986], яке називається по-різному (цивілі- заційна система, мегасуспільство, транснаціональна цивілізація, над­державна реальність, загальнопланетарна техносфера і цільове світо­ве господарство, суперсистема тощо). Як приклад, зазначається, що цим терміном позначається об’єктивний процес формування, функці­онування та розвитку принципово нової всесвітньої системи відносин між країнами та народами на підставі такого, що поглиблюється, взаємозв’язку та взаємозалежності у всіх сферах життєдіяльності сві­тової спільноти[987].}

У широкому сенсі слова під глобалізацією, з одного боку, розумі­ється переростання національних та регіональних проблем у всесвітні, а з другого - формування загального господарського, соціального та природно-біологічного середовища в планетарному масштабі. Крім того, у літературі звертається увага на те, що глобалізація одночасно охоплює процеси економічної інтеграції, поглиблення міждержавних відносин, виникнення так званих глобальної культури та глобальної свідомості тощо, а її суттю є переплетення всіх сукупностей індивіду­альних соціальних зв’язків, що встановилися на планеті, внаслідок чого кожен з них безперервно зазнає впливу інших. Для правової сфе­ри робиться спроба окреслити низку факторів, які нею охоплюються, серед яких виділяються: зближення правових систем різних держав, утворення регіональних правових систем та, у підсумку, світової право­вої системи; виникнення нових об'єктів правового регулювання у зв'язку зі швидким поширенням науково-технічних здобутків, появою нових глобальних проблем; введення єдиних юридичних термінів, визнання певних принципів, стандартів, правових інститутів у всьому світі; транс­формація правової культури та правової свідомості тощо¹.

При цьому у деяких випадках вияв глобалізації вбачають в інтер­націоналізації внутрішнього права держав. Єдність світового співто­вариства, зміцнення взаємозалежності держав диктують необхідність того, щоб їх соціально-економічні та політико-правові системи були сумісними та здатними взаємодіяти один з одним та з глобальною системою в цілому як її складових частин. Ряд вчених зазначають, що процеси глобалізації відображають глобальну необхідність інтеграції, створення нового світового порядку. Зростає взаємозалежність держав світу, поглиблюються торгові, технологічні, інвестиційні обміни, утво­рюється єдиний інформаційний простір, спрощуються контакти між людьми.

Крім того, зазначається, що глобалізація як процес розвитку люд­ської спільноти ставить суспільства з їхніми відмінностями та супе­речностями у відношення взаємозалежності, внаслідок чого формуєть­ся єдиний економічний, політичний, культурний простір, що поєднує існуючі унікальні цивілізації у світову спільноту. Однак неможливо розглядати глобалізацію тільки з поглядів інтеграції, конвергенції, синтезу, бо вони знищують різноманітність і ведуть до регресу. Тому бажаним є такий вектор розвитку, який дозволить утворитися плане­тарній цивілізації при збереженні неповторності її складових частин^{[988] [989].}

Виходячи з наведеного, на наш погляд, можна зробити висновок, що дійсно наслідком глобалізації у правовій сфері є утворення певної наднаціональної правової системи, основним призначенням якої є ви­значення кола глобальних правових проблем, тобто таких, що, незва­жаючи на національні особливості, притаманні або всім, або більшос­ті країн, й які можуть бути вирішені лише спільними зусиллями всіх держав, оскільки для цього потрібен більш високий рівень управління соціальними процесами. Вирішення суто національних проблем за­лишається справою кожної окремої країни.

Окремі науковці намагаються розкрити природу цього явища через призму «універсалізації» та «стандартизації». Як приклад, О. Ю. То- дика визначає глобалізацію як універсалізацію різних зв'язків неза­лежно від просторових процесів, у тому числі державних кордонів. В умовах глобалізації зростає роль міжнародного права, збільшуються сфери регулювання суспільних відносин його нормами, в національні правові системи імплементуються міжнародні норми, відбувається стандартизація та уніфікація елементів права окремих країн. Йде про­цес не лише зближення різних правових систем, але й взаємопроник- нення¹. В. С. Нерсесянц універсалізацію в сфері права та держави визначає як один із важливих аспектів загальної глобалізації у сучас­ному світі. Глобалізація здійснює істотний вплив на трансформацію, зміни та модернізацію державно-правових інститутів, норм та відносин на всемірному, макрорегіональному та внутрішньонаціональному рівнях, стимулює, прискорює та оновлює процеси універсалізації в га­лузі права, організації та функціонування держави^{[990] [991]. О. В. Колісник виходить з того, що глобалізаційні процеси становлять взаємодію, взаємопроникнення та взаємний вплив економічних, політичних, со­ціальних та культурних систем усіх держав світу, а також приведення їх до єдиних міжнародних стандартів. Важливим елементом та пере­думовою глобалізації є розробка єдиних правових стандартів побудо­ви судової системи кожної держави та запровадження єдиних засад здійснення судочинства[992]. Б. В. Макогон вказує, що сутність стандар­тизації полягає в тому, що глобалізація, змінюючи національне право держави, окрім усього іншого, приводить його у відповідність до між­народно-правових стандартів1.}

На наш погляд, наведені вище позиції мають рацію, хоча підляга­ють деякій конкретизації. Так, як зазначалося, в результаті глобалізації відбувається утворення наднаціональної правової системи, якій націо­нальні правові системи певною мірою «делегують» вироблення уні­версальних механізмів подолання глобальних проблем, визначення єдиних, однакових для всіх країн фундаментальних цінностей, пріо­ритетів подальшого розвитку, окреслення умов та порядків подальшої взаємодії. При їх розробці можуть використовуватися різні способи: акультурація, тобто сприйняття як універсального найбільш доскона­лого реального національного механізму, що ефективно застосовуєть­ся в одній чи декількох країнах; конвергенція, коли в результаті на­ближення та приведення у взаємодію елементів різних правових сис­тем, утворюється один досконалий механізм; модернізація, тобто пристосування існуючих механізмів із внесенням до них деяких змін.

Ряд вчених досліджують глобалізацію шляхом порівняння її з інтер­націоналізацією. При цьому вони або ототожнюють наведені категорії, або розрізнюють ці поняття за обсягом, або протиставляють їх і вважа­ють, що праву притаманна або виключно глобалізація, або, навпаки, інтернаціоналізація, або визнають можливість їх одночасного викорис­тання з розмежування сфер застосування. Як приклад, Ю. О. Волошин, С. В. Кухтик виходять з того, що глобалізація може бути підвидом інтер­націоналізації, тоді як інтернаціоналізація відрізняється від першої дво­ма ознаками. Перш за все інтернаціоналізація може виникнути на регі­ональному або двосторонньому рівні, тоді як глобалізація має місце на загальному наднаціональному рівні, рівні всієї світової спільноти. Інтер­націоналізація вирізняється більшою конкретикою й може постати скрізь, у будь-якій сфері міждержавних відносин, тоді як із глобалізаці­єю можна зіткнутися тільки на вищому рівні абстракції^{[993] [994]. Т А. Цувіна вважає, що розрізнення між поняттями глобалізації та інтернаціоналі­зації має проводитися за якісними показниками, з урахуванням природи зазначених процесів. В основі розрізнення цих понять лежить ступінь взаємопроникнення та взаємовпливу національних правопорядків. Гло­балізації властива байдужість до особливостей національного право­порядку за рахунок вироблення тотожних механізмів правового регулю­вання певних сфер. Інтернаціоналізація натомість завжди орієнтована на збереження національної своєрідності при створенні спільних під­ходів і стандартів у правовому регулюванні. Глобалізація пов'язана з інтеграцією різних сфер правового регулювання, що супроводжують­ся уніфікацією та стиранням національних особливостей, результатом чого стає тотожність регулювання певних правових інститутів. Інтер­націоналізація національних правопорядків характеризується збережен­ням національної своєрідності, і тому явища глобалізації та інтернаціо­налізації не слід протиставляти між собою. З таких позицій глобалізація може розглядатися як найвищий рівень розвитку інтернаціоналізації1.}

На наш погляд, інтернаціоналізацію слід розглядати як інструмент глобалізації, тобто зближення принципів права і національних законо­давств, поглиблення взаємного впливу різних правових систем. При цьому вона виявляється у двох напрямах: висхідному та низхідному. Так, внутрішньонаціональні норми окремих держав, запозичуючись різними шляхами (акультурація, конвергенція, модернізація), включа­ються до складу наднаціональної правової системи, утворюючи та закріплюючи механізми подолання глобальних проблем, які мають універсальний характер, формулюючи у своїй сукупності загальновиз­нані норми і принципи міжнародного права. У подальшому відбуваєть­ся рух у протилежному напрямі, тобто такі уніфіковані положення впливають на національні правові системи, починають застосовуватися для врегулювання внутрішніх суспільних відносин, відбувається зміна внутрішньодержавного права шляхом приведення його у відповідність до так званих міжнародних правових стандартів.

При цьому способи низхідної інтернаціоналізації можуть бути різ­ними: уніфікація, гармонізація, рецепція, імплементація^{[995] [996]. У зв'язку з цим, на наш погляд, видаються недостатньо перспективними, зокрема, наукові гіпотези та теоретичні положення, які ґрунтуються виключно на порівняльно-правових дослідженнях національного законодавства чи імплементації наднаціональних норм. Так, як приклад, окремі науковці стверджують, що в умовах активного євроінтеграційного процесу Укра­їні вкрай важливо забезпечити поступово зближення цивільного про­цесу ЄС та вітчизняного цивільного процесуального законодавства, а гармонізація цивільного процесу можлива через універсалізацію ци­вільного процесу та гармонізацію форми судового захисту, тобто, по суті, мова йде про універсалізацію цивільної процесуальної форми як сталої теоретичної конструкції в науці цивільного процесуального права. Ви­даються також достатньо умоглядними у зв'язку з цим уявлення про цивільний процес ЄС як універсальну форму захисту прав суб'єктів трансграничних відносин і як наднаціональне утворення1, оскільки це не відповідає суто науковій інтерпретації зусиль та досвіду країн ЄС та політичних інститутів ЄС щодо секторального, а не універсального регулювання питань цивільного процесу.}

На підставі наведеного, на наш погляд, можна зробити висновок, що під глобалізацією в правовій сфері слід розуміти об'єктивно існу­ючий процес створення та функціонування наднаціональної правової системи, як наслідку висхідної інтернаціоналізації, та її подальшої взаємодії з національними правовими система на умовах низхідної інтернаціоналізації, а також взаємного впливу та взаємодії національ­них правових систем між собою, з метою розробки та запровадження універсальних механізмів подолання правових проблем глобального характеру.

Слід зазначити, що в літературі існують різні погляди щодо момен­ту, з яким слід пов'язувати початок глобалізації. Однак, на наш погляд, враховуючи специфіку сфери цивільного судочинства й консерватив­ність правосуддя, його адаптивність до тих чи інших соціально-полі­тичних факторів, у тому числі і при зміні політичних систем держав, у цій сфері поштовхом до глобалізації стало прийняття генеральною асамблеєю ООН Загальної декларація прав людини^{[997] [998], яку визначають як «точку відліку» процесу формування у системі міжнародного права окремої галузі прав людини, оскільки остання стала доказом гуманіс­тичного правового прогресу людства1. Вона сконцентрувала в собі за­гальнолюдський мінімум прав та свобод. В ній віднайшли своє відо­браження базисні думки про природні права, притаманні людям від народження, про дихотомію держави та людини, про співвідношення індивідуального та колективного, а також про розвиток особи через со­ціальний та культурний спосіб організації життя. Незважаючи на те, що із самої назви цього акта випливало, що він не повинен був регламенту­вати порядок реалізації тих чи інших прав, тобто мав декларативний характер, однак, за його допомогою приверталася увага світового спів­товариства до проблеми забезпечення прав людини, яка перестала роз­глядатися як суто національна й почала набувати глобального характеру. Доречно відмітити, що ним робилася спроба запровадити механізми, що могли б сприяти захисту прав, оскільки у ст. 8 проголошувалося, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетент­ними національними судами у випадках порушення його основних прав, наданих йому конституцією та законами.}

Безпосередньо початок глобалізації у сфері цивільного судочинства слід пов’язувати з інтернаціоналізацією норм Декларації прав людини та громадянина, розробці на її підставі та затвердженні на рівні євро­пейського регіону Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., яка в п. 1 ст. 6 закріпила, що кожен при визначенні його цивільних прав та обов’язків або при розгляді будь-якого криміналь­ного обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедли­вий публічний розгляд справи в розумний строк незалежним та неупередженим судом, створеним на підставі закону, тобто було запро­ваджено концепт справедливого судочинства. У подальшому наведене право в тій чи іншій інтерпретації було закріплено у ч. 1 ст. 14 Між­народного пакту про громадянські та політичні права, затвердженому резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 2200А (ХХІ) від 16 грудня 1966 р.^{[999] [1000], пп. 1, 5 ст. 8 Американської конвенції про права людини 1969 р.1, п. 1 ст. 7 Африканської хартії прав людини та народів 1981 р.[1001] [1002], п. 1 ст. 6 Конвенції СНД про права й основні свободи людини 1995 р.[1003], ст. 47 Хартії Європейського Союзу про основні права, підписаної Єв­ропейським парламентом, Радою Європейського Союзу та Європей­ською комісією 7 грудня 2000 р.[1004] Однак вирішальне значення для укріплення концепту справедливого судового розгляду мало не лише прийняття Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а й створення та подальша діяльність Європейського суду з прав лю­дини, який є єдиним органом, уповноваженим тлумачити норми Кон­венції й рішення якого є обов’язковими при розумінні її змісту, при цьому не лише для сторін по справі (ст. 46 Конвенції), але й для інших держав-учасниць Конвенції, які навіть ратифікували її пізніше, ніж було ухвалене відповідне рішення. Саме в результаті його діяльності текст ЄКПЛ втратив самодостатнє значення і перетворився на один із головних елементів ширшої системи зобов’язань держав[1005], право на справедливий судовий розгляд набуло уніфікованого характеру та по­чало розглядатися як певний стандарт відправлення правосуддя, до­тримання якого є обов’язковим для всіх країн, що ратифікували ЄКПЛ.}

У другій половині XX ст. у сфері відправлення правосуддя у ци­вільних справах склалася певна кризова ситуація, яка характеризува­лася тим, що цивільне судочинство перестало бути спроможним від­повідати викликам часу і забезпечувати ефективний захист прав і сво­бод людини і громадянина. Такий стан був зумовлений впливом негативних чинників, що знижували ефективність судочинства і поряд із цим активізували держави в пошуках нових орієнтирів та шляхів подолання проблем у сфері цивільного судочинства на наднаціональ­ному рівні^[1006]. Як наслідок, у Європі наприкінці 60-х рр. ХХ ст. почали з'являтися різні міжнародні проекти порівняльно-правового характеру, гаслом яких було те, що «функцією порівняльного дослідження має бути не лише описування права, але й робота над його удосконален­ням», увага яких зосереджувалася на проблемах, які були спільними на той момент для країн-учасниць. Перший з них розпочався в 1971 р. з міжнародної конференції у Флоренції, на якій обговорювалися основ­ні цінності цивільного процесу. У межах другого, що тривав до кінця 70-х рр., розглядалися питання надання правової допомоги бідним, представництва «розкиданих (diffuse) інтересів» та всієї сфери «до­ступу до правосуддя».

У подальшому наведені проекти об'єдналися в рух «Доступ до правосуддя», діяльність якого окреслила три глобальні проблеми, які потребували вирішення: доступу до правосуддя малозабезпечених та соціально незахищених верств населення, захисту групових інтересів і створення альтернативних способів вирішення спорів як напряму покращення доступу до правосуддя поряд із судовою формою захисту. Учасниками руху були проаналізовані національні механізми подо­лання вищезазначених проблем й зроблена спроба виробити рекомен­дації щодо найбільш ефективних з них.

Надалі окреслені в межах руху «Доступ до правосуддя» проблеми доктринального характеру визначили три основні напрями, за якими відбувається подальша інтернаціоналізація сфери цивільного судочин­ства. Слід відмітити, що цьому сприяла діяльність різних установ. Так, у межах першого напряму, тобто забезпечення можливості вільного доступу осіб до правосуддя, особливе місце відігравав ЄСПЛ. Останній у своєму рішенні у справі Golder v. United Kingdom вперше в 1975 р. відзначив, що було б неприпустимо, щоб ст. 6 (п. 1) Конвенції містила детальний опис гарантій, які надаються сторонами у цивільних спра­вах, і не захищала б насамперед те, що дає можливість практично ко­ристуватися такими гарантіями - доступу до суду. Такі характеристи­ки процесу, як справедливість, публічність, динамізм втрачають сенс, якщо немає самого судового розгляду^[1007]. В іншому рішенні Airey v. Ireland в 1979 р. ЄСПЛ наголосив, що фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні, і вказав, що Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними та здійснюються на практиці¹. В результаті право на доступ до правосуддя стало розглядатися як складова права на справедливий судовий розгляд, його було визнано самостійним об'єктом захисту за допомогою конвенційного механізму, визначені вимоги, яким мають відповідати як самі національні системи судочин­ства, так і безпосередньо процедури розгляду справ.

Тобто, як слушно зазначається в літературі, держави-учасниці ЄКПЛ зобов'язані створювати достатні та оптимальні умови щодо за­безпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнарод­ного стандарту справедливого судочинства. Його недотримання тягне за собою покладення обов'язку сплатити справедливу сатисфакцію на користь потерпілої сторони (ст. 41 ЄКПЛ), тобто застосування нега­тивних наслідків до країни-порушниці. Крім того, особливо слід під­креслити, що починаючи з 2004 р. ЄСПЛ почав ухвалювати так звані «пілотні рішення», які стосуються невирішеної структурної або сис­темної проблеми держави-учасниці Конвенції і які спонукають ту чи іншу державу до прийняття відповідних заходів загального характеру щодо їх подолання, тобто держави мають не лише виконати рішення ЄСПЛ, а внести відповідні зміни до порядку відправлення правосуддя на національному рівні.

За своєю сутністю європейська система захисту прав людини, незалежно від традицій та еволюції національних законодавств, має субсидіарний характер, при цьому синергетичний ефект дії ЄКПЛ в національних правопорядках досягається саме внутрішньою судо­вою практикою. Власне, мова йде про ключові питання, новий рівень професіоналізму судової практики в контексті застосування Конвен­ції. Дуже точно цей аспект підмітив Мікеле де Сальвіа, стверджуючи, що національний суддя відтепер пов'язаний завданням проголошен­ня права, як суддя з прав та свобод, і тим самим він є першим суддею з прав людини. Таким чином, особа, яка звертається до суду, знає, що вона має право посилатися в судах на Європейську конвенцію в тому сенсі, в якому вона тлумачиться Страсбурзьким судом^{[1008] [1009]. В кожному конкретному випадку суд повинен обрати належний спосіб виконати норму міжнародного права. Інтерпретуючи ж відповідну норму, суд­дя, крім всього іншого, зобов’язаний враховувати як буквальний текст нормативного акта, так і його тлумачення міжнародними судовими установами, сприймаючи його через призму системності всього між­народно-правового середовища, а також намірів сторін при укладен­ні договорі, тим самим здійснюючи адаптацію норми до внутрішньо­го законодавства. Таким синергетичний зв’язок європейської системи захисту прав людини і цивільного процесу відображає істотний аспект його глобалізації, оскільки в цьому випадку ми маємо справу, так би мовити, з інтернаціоналізацією цивільного процесу з точки зору за­гальної тенденції розвитку процесуального права, коли по суті на­ціональні підходи до здійснення правосуддя все частіше вимагають забезпечення загальних стандартів юридичної безпеки та розгляду справ.}

Слід визнати обґрунтованою думку В. В. Комарова, що фундамен- талізація прав людини і визнання права на справедливий судовий роз­гляд як інтегруючого чинника національних процесуальних систем стала підставою для подальших колективних зусиль з гармонізації політики підвищення ефективності цивільного судочинства. Зацікав­леність міжнародного співтовариства у розвитку доступності право­суддя як єдиного і універсального стандарту справедливого судочин­ства, необхідного для забезпечення захисту прав і свобод, які гаранту­ються в кожній демократичній правовій державі, і втілення цього стандарту в національні правові системи, сприяла тому, що зусиллями країн-учасниць Ради Європи було вироблено і прийнято Комітетом міністрів Ради Європи резолюції і рекомендації з питань забезпечення простішого доступу громадян до ефективного правосуддя^[1010].

Серед найбільш значущих можна визначити: Резолюцію (76) 5 від 18 лютого 1976 р. про безоплатну правову допомогу в цивільних, госпо­дарських і адміністративних справах; Резолюцію (78) 8 від 2 березня 1978 р. про безоплатну правову допомогу і юридичні консультації; Ре­комендацію № R (81) 7 від 14 травня 1981 р. щодо заходів, що полегшу­ють доступ до правосуддя; Рекомендацію № R (84) 5 від 28 лютого 1984 р. щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдо­сконалення функціонування правосуддя; Рекомендацію № R (86) 12 від 16 вересня 1986 р. щодо заходів з попередження та зменшення надмірного робочого навантаження в судах; Рекомендацію № R (93) 1 від 8 січня 1993 р. про ефективний доступ до закону і правосуддя най- бідніших верств населення; Рекомендацію № R (95) 5 від 7 лютого 1995 р. щодо запровадження та покращення функціонування систем і процедур оскарження по цивільних і господарських справах; Рекомен­дацію № R (95) 11 від 11 вересня 1995 р. щодо відбору, обробки, пред­ставлення та архівації судових рішень у правових інформаційно-пошу­кових системах; Рекомендацію № R (2000) 2 від 19 січня 2000 р. щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини; Рекомендацію Rec (2001) 3 від 28 лютого 2001 р. щодо надання громадянам судових та інших юридичних послуг з використанням новіт­ніх технологій; Рекомендацію Rec (2004) 4 від 12 травня 2004 р. про роль Європейської конвенції з прав людини в університетській освіті та про­фесійній підготовці; Рекомендацію Rec (2004) 6 від 12 травня 2004 р. щодо вдосконалення національних засобів правового захисту, Рекомендацію CM/Rec (2010) 12 від 17 листопада 2010 р. щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки тощо. У них пропонувалися різні варіанти щодо можливого удосконалення національних систем судового захисту.

Незважаючи на те, що наведені вище резолюції та рекомендації не мають обов'язкової юридичної сили для держав-членів, разом з тим їх можна розглядати як авторитетними узгодженими висновками легі­тимних представників усіх держав-членів організації, а, отже, узагаль­ненням належної практики та принципів, що мають бути досягнуті кожною державою-членом. Таким чином, це норми, які мають дуже важливий авторитет і, як зазначається в літературі, можуть формувати так зване «м'яке право»^[1011].

Другий напрям зосереджений на забезпеченні захисту групових та колективних інтересів. Незважаючи на те, що наведена проблема, як уже зазначалося, була визначена як глобальна в рамках «другої хвилі» руху «Доступ до правосуддя», тривалий час як на доктриналь­ному, так і на наднаціональному рівні, не робилися жодні спроби за­пропонувати ефективний універсальний механізм її подолання, хоча, слід відмітити, що на рівні окремих держав запроваджувалися позови та процедури, за допомогою яких робилася спроба. Ситуація дещо змінилася внаслідок прийняття в рамках Ради Європи ряду актів, в яких країнам-членам пропонувалося розробити та впровадити на національному рівні деякі процедури в окремих категоріях справ: Ди­ректива Ради 84/450/ЄЕС від 10 вересня 1984 р. про наближення за­конів, підзаконних актів та адміністративних положень держав-членів щодо реклами, яка вводить в оману, Директива Європейського Парла­менту та Ради 2004/48/ЄС від 29 квітня 2004 р. щодо забезпечення прав на інтелектуальну власність, Директива Європейського Парламенту та Ради 2005/29/ЄЄ від 11 травня 2005 р. щодо недобросовісної комерцій­ної практики стосовно споживачів на внутрішньому ринку, Білий папір щодо позовів про відшкодування шкоди, спричиненої порушення анти­монопольно правил ЄС від 2 квітня 2008 р., Директива Європейського Парламенту та Ради 2009/22/ЄС від 23 квітня 2009 р. щодо судових за­борон для захисту інтересів споживачів, Резолюція Європейського Парламенту від 2 лютого 2012 р. «У напрямку до послідовного європей­ського підходу до колективного захисту прав» (2011/2089(INI)) тощо. Як приклад, у розробленій Європейською Комісією Рекомендації стосовно загальних принципів щодо судових заборон та компенсаторних механіз­мів колективного захисту прав у державах-членах у разі порушення прав, гарантованих відповідно до права Союзу (2013)3539/3 були визначені базові принципи, які мають дотримуватися на національному рівні дер­жавами-членами під час запровадження систем колективного захисту (collective redress systems). Однак слід підкреслити, що наведені акти мають субсидіарний характер і не можуть безпосередньо впливати на запроваджувані на національному рівні процедури.

У межах третього напряму інтенсивно розвиваються уніфіковані міжнародні модельні норми та практики, а також національне законо­давство у сфері альтернативного вирішення спорів (АВС), що нами досліджувалося у підрозділі 2.3 цієї роботи. Як свого часу зазначав 418

М. Каппеллетті, у деяких спорах традиційний змагальний судовий процес не може бути найкращим способом забезпечення ефективного відновлення прав. У таких випадках має бути віднайдена реальна альтернатива ординарним судам та звичайним судовим процедурам¹. Так, у рамках ООН був вироблений Погоджувальний регламент ЮНСІТРАЛ, рекомендований Генеральною Асамблеєю ООН (Резолю­ція 35/52 від 4 грудня 1980 р.) та Типовий Закон ЮНСІТРАЛ про між­народну комерційну погоджувальну процедуру 2002 р. Радою Європи у цьому відношенні було прийнято низку рекомендацій: Рекомендації № R (81) 7 від 14 травня 1981 р. щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя та Рекомендації № R(86)12 від 16 вересня 1986 р. щодо заходів з попередження і зменшення надмірного робочого навантажен­ня в судах, які вже зазначалися раніше, Рекомендації Rec (98)1 щодо медіації в сімейних справах, Рекомендації Rec (99) 19 щодо медіації в кримінальних справах, Рекомендації Rec (2001) 9 щодо альтернативи судовому розгляду спорів між адміністративними органами й сторо­нами - приватними особами, Рекомендації Rec (2002)10 щодо медіації в цивільних справах.

Натомість Європейська комісія з ефективності правосуддя на роз­виток зазначених рекомендацій прийняла низку Керівних принципів для кращого виконання відповідних Рекомендацій^{[1012] [1013]. Окремо слід від­значити підготовлену Комісією Європейського співтовариства у Брюс­селі «Зелену книгу з альтернативного вирішення спорів у цивільних та комерційних справах» у 2002 р.[1014], яка мала на меті вивчення та уза­гальнення національних практик АВС з метою вироблення загальних стандартів у сфері АВС. Крім того, у рамках ЄС була прийнята Дирек­тива 2008/52/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 21 травня 2008 р. з окремих аспектів медіації у цивільних та комерційних спра­вах. Не менш важливе значення має також інтенсивний розвиток на міжнародному рівні процесів гармонізації та уніфікації міжнародного комерційного арбітражу. Мова йде насамперед про Конвенцію про ви­знання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р., Європейську конвенцію про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., Угоду про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійснен­ням господарської діяльності, підписана урядами держав-учасниць СНД 20 березня 1992 р. у м. Києві та ін. Крім того, заслуговують на увагу документи, пов’язані зі спробами уніфікації арбітражної про­цедури, провідне значення серед яких мають Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, прийнятий Генеральною асамблеєю ООН (Резолюція 31/98 від 15 грудня 1976 р.) та Типовий закон про міжнародний комер­ційний арбітраж, прийнятий Генеральною асамблеєю ООН (Резолюція 40/72 від 11 грудня 1985 р.), Арбітражний регламент Європейської економічної комісії ООН від 20 січня 1966 р. тощо.}

Характеризуючи глобалізації в сфері цивільного судочинства окре­мо слід відмітити появу тенденцій щодо гармонізації процесуального законодавства ЄС. Так, у 1987 р. Європейською спільнотою була ство­рена група вчених з представників країн-членів ЄС, яку очолив М. Сторм для розробки Єдиного модельного кодексу держав-членів ЄС. Створення цієї групи та розробка проекту не в останню чергу були викликані тим, що до цього часу дана проблема в науковому середови­щі обговорювалася достатньо активно. У 1994 р. групою було підго­товлено «Фінальний звіт зі зближення процесуального права ЄС», який складається з кількох частин: передмови, основного звіту та звіту ро­бочої групи. Завдяки порівняльному дослідженню різних систем про­цесуального права робоча група змогла визначити подібності та від­мінності, які дозволили запропонувати 14 найперспективніших для подальшої апроксимізації питань. Майже всі запропоновані у Фіналь­ному звіті ідеї для подальшого зближення стали основою для законо­давчих ініціатив ЄС^[1015]. Зараз прийнято ряд регламентів: Регламент ради ЄС № 2201/2003 від 27 листопада 2003 р. про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у сімейних справах та справах щодо від­повідальності батьків за дітей; Регламент Європейського Парламенту і Ради ЄС № 805/2004 від 21 квітня 2004 р. про введення Європейсько­го виконавчого листа для безспірних вимог; Регламент Європейського парламенту і Ради ЄС № 1896/2006 від 12 грудня 2006 р. про Європей­ський порядок видачі судового наказу про сплату; регламент Європей­ського парламенту і Ради ЄС № 861/2007 від 11 липня 2007 р. про за­твердження європейської процедури врегулювання спорів з невеликою ціною позову; Регламент Європейського парламенту і Ради ЄС № 1215/2012 від 12 грудня 2012 р. про юрисдикцію, визнання та ви­конання судових рішень в цивільних комерційних справах тощо.

Деякі дослідники проблем гармонізації цивільного процесу ЄС в аспекті законодавчої діяльності її органів, як зазначалося вище, стверджують, що цим досягнуто універсалізм системи процесуальних правил ЄС, а система цивільного процесуального законодавства має ієрархічну структуру, конструкцію, а також внутрішню єдність¹. Однак, на наш погляд, такі уявлення про ієрархічну побудову теоретичної моделі цивільного процесуального законодавства, а також припущен­ня стосовно теоретичної та практичної можливості запровадження єдиних підстав здійснення судочинства з метою уникнення фрагмен­тарних та безсистемних змін європейського цивільного процесуально­го права є спірними. Більш того, звертає на себе увагу, що прихильни­ки цього підходу припускають, що цивільний процес ЄС, як і європей­ське цивільне процесуальне право, є частиною міжнародного цивільного процесу. Такі судження принципово суперечать природі цивільного процесу ЄС як частині інтеграційного права та інтеграцій­ного правопорядку ЄС^{[1016] [1017].}

Цікаво, що самі ідеологи концепції цивільного процесу ЄС вислов­люються достатньо стримано стосовно результатів реалізації проекту зближення. Так, М. Сторм відмітив, що комісія сформулювала ряд правил, спрямованих на погодження правил всередині ЄС. Найбільш важливим результатом доповіді групи щодо зближення, безсумнівно, стало загальне розуміння того, що нарівні ЄС має бути створена за­гальна юрисдикція для вирішення цивільних справ. Відповідно ряд актів ЄС було прийнято в цьому напрямі. Проте на його думку, у політичних діячів ЄС відсутнє розуміння того, щоб надати пого­джений набір загальних процесуальних норм для ЄС¹. Однак при подальших спробах гармонізувати цивільний процес у Європі слід як і раніше виходити з поглибленого розуміння доступу до право­суддя, оскільки тенденція до гармонізації процесуального законо­давства є незворотною. На думку М. Сторма, гармонізація законо­давства повинна ґрунтуватися на горизонтальній гармонізації за­мість вертикальної й, при цьому, необхідно зробити чіткий вибір стосовно взаємодії цивільного процесу ЄС з національними цивіль­ними процедурами^{[1018] [1019]. Натомість Х. Е. Крамер та С. Х. ван Реє звер­тають увагу на такі проблемні питання, як політичні основи по­дальшої гармонізації цивільного процесу, виходячи з того, що зараз правовою підставою гармонізації цивільного процесу ЄС є ст. 81 Договору щодо функціонування ЄС. Ну думку цих вчених зараз найбільш важливою є проблема секторального підходу при форму­ванні політики гармонізації та забезпечення доступності правосуд­дя, хоча останній обмежується можливістю поширення в універса­лізації доступності правосуддя[1020].}

Говорячи про глобалізацію в сфері цивільного судочинства окремо слід також відмітити тенденції щодо появи так званої модельної нор- мотворчості. Як приклад, у 1988 р. Іберо-американським інститутом процесуального права був підготовлений Іберо-американський модель­ний кодекс цивільного судочинства^[1021]. У 2004 р. спільно Американським інститутом права та Міжнародним інститутом уніфікації приватного права були прийняті Принципи транснаціонального цивільного про­цесу й Правила трансграничного цивільного процесу^[1022]. У вищезазна­чених актах знайшли відображення сучасні найбільш прогресивні концепти цивільного судочинства, що втілюють правові ідеї, виправ­дані багаторічною практикою в країнах з достатньо розвинутою сис­темою судочинства, що найбільш адекватно відображають ідеали відправлення правосуддя. Незважаючи на необов’язковий характер наведених актів, у деяких випадках специфічну сферу застосування, вони можуть слугувати певними орієнтирами під час реформування та кодифікації цивільного процесуального законодавства.

Виходячи з наведеного, на наш погляд, можна зробити висновок, що глобалізація у сфері цивільного судочинства має похідний від за­гальних глобалізаційних процесів характер. Вона виявляється у ство­ренні так би мовити наднаціональної правової процесуальної системи як наслідку висхідної інтернаціоналізації процесуальних механізмів, та її подальшої взаємодії з національними системами судочинства на умовах низхідної інтернаціоналізації. В її основу покладена ідея фун- даменталізації прав людини та забезпечення доступності правосуддя як міжнародного стандарту справедливого судочинства. Основна її особливість полягає в уніфікації судових процедур розгляду цивільних справ з метою забезпечення їх ефективності, а також гармонізації про­цесуального законодавства в рамках ЄС.