Цивільна юрисдикція та повнота судової влади у цивільному судочинстві

Інститут судової юрисдикції є фундаментальним з точки зору забез­печення модусу доступності правосуддя у цивільних справах та реалі­зації повноти судової влади, яка відбивається у забезпеченні кожному рівних можливостей у здійсненні права на судових захист своїх неви­знаних, оспорюваних або порушених прав, свобод чи інтересів, а також рівності перед судом.

Варто зазначити, що ЄСПЛ приділяє увагу питанням судової юрис­дикції та розмежуванню її видів у контексті принаймні двох статей: п. 1 ст. 6 та ст. 13 ЄКПЛ. При цьому першорядного значення при роз­гляді цього питання має тлумачення окресленої проблематики через призму права на справедливий судовий розгляд, передбаченого п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Правила судової юрисдикції передусім пов'язані із пре­лімінарним елементом права на справедливий судовий розгляд - до­ступом до суду. Нами вже наголошувалося на тому, що порушенням права на доступ до суду визнаються вилучення із судової юрисдикції окремих категорій справ, якщо особі не надається можливість захис­тити своє право в альтернативному порядку. Таке штучне вилучення певної справи із юрисдикції суду може мати місце, наприклад, у ви­падках, коли суди різних юрисдикцій вважають, що вони не мають повноважень розглядати справу, наслідком чого є відмова у відкритті провадження кожним із цих судів, а, отже, і неможливість розгляду справи за правилами жодного з видів судочинства.

У літературі з цивільного процесуального права зазначена ситуація отримала назву негативної колізії юрисдикцій^[DCCCXCVII], а ЄСПЛ звертав увагу на поширеність таких неправомірних відмов у доступі до суду у низці рішень проти України.

На проблему конфлікту цивільної та адміністративної юрисдикції, що позбавляє особу права на ефективний засіб правового захисту, передбаченого ст. 13 ЄКПЛ, була звернута увага ЄСПЛ у рішенні Mosendz v. Ukraine, відповідно до якого заявниця звернулася до Печер- ського районного суду м. Києва з позовом до Міністерства внутрішніх справ про відшкодування моральної шкоди, обґрунтовуючи позов смертю її сина внаслідок жорстокого поводження під час перебування у Збройних Силах. У відкритті провадження у справі було відмовлено з підстав, що зазначений позов має розглядатися за правилами адміні­стративного, а не цивільного судочинства. Заявниця подала позов до Гагарінського районного суду м. Севастополя за місцем свого прожи­вання, який також відмовив у відкритті провадження у справі, зазна­чивши, що підставою позову є відповідний злочин і заявниці варто звернутися до суду за місцем завдання шкоди. Апеляційний суд м. Севастополя, скасовуючи ухвалу Гагарінського районного суду м.

Поряд із цим варто звернути увагу на те, що випадки фактичної відмови особі у доступі до суду також позбавляють її і права на розгляд справи «належним судом», що визначався нами у попередніх підроз­ділах як інституційна складова права на справедливий судовий розгляд відповідно до п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. У такому контексті правильно визна­чена судова юрисдикція є складовою компетенційного елементу по­няття «суд, встановлений законом». Крім того, неправомірні відмови у відкритті провадження на підставі неналежності справи до юрисдик­ції того чи іншого суду та подальше їх оскарження відзначаються не­гативно на строках судового розгляду та можуть спричинити порушен­ня їх розумності.

Варто зауважити, що питання судової юрисдикції пов'язані з легі- тимаційною складовою права на справедливий судовий розгляд, зо­крема, із принципом правової визначеності. Тут слід звернути увагу на два аспекти. По-перше, правова визначеність передбачає вимогу передбачуваності застосування процесуальних норм та єдність судової практики. З цієї точки зору неоднаковість застосування правил судової юрисдикції призводить до дивергенції судової практики та до пору­шення принципу правової визначеності.

Як бачимо, проблематика колізій, або конфліктів, юрисдикції є до­сить актуальною для вітчизняної доктрини та практики, адже вона безпосередньо пов’язана із дотриманням Україною зобов’язань щодо забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд, перед­баченого п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, зокрема таких його елементів, як доступ до суду, належний суд, розумний строк судового розгляду, правова визна­ченість, а також права на ефективний засіб правового захисту відпо­відно до ст. 13 ЄКПЛ. На нашу думку, дослідження проблематики ін­ституту судової юрисдикції, її трансформації з точки зору введення певних процесуальних фільтрів в умовах конституційної реформи, подолання колізій юрисдикції має бути проведене саме в контексті міжнародних стандартів справедливого судочинства та повноти судо­вої влади, що відбиває модус доступності правосуддя у цивільних справах.

Складність теоретичного обґрунтування ефективної моделі судової юрисдикції на національному рівні пов’язана, перш за все, із відсут­ністю єдності термінології у національному законодавстві. Так, Кон­ституція України у ст. 124 закріплює поняття «юрисдикція». Поряд із цим на рівні галузевого законодавства для позначення фактично тотожних явищ використовуються зовсім різні концепти. Зокрема, гл. 2 розд. І ЦПК має назву «Цивільна юрисдикція», проте у ст. 15 ЦПК закріплено поняття «компетенція судів щодо розгляду цивільних справ». Натомість гл. 1 розд. ІІ КАС має назву «Адміністративна юрис­дикція та підсудність адміністративних справ» та включає регламен­тацію таких інститутів, як «юрисдикція» (ст. 17), «предметна підсуд­ність» (ст. 18), «територіальна підсудність» (ст. 19), «інстанційна під­судність» (ст. 20). Нарешті, розд. ІІІ ГПК має назву «Підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ». Разом з тим у законо­давстві не надано легального визначення жодного із зазначених понять, що зумовлює необхідність їх систематизації з метою усталення термі­нології у цій сфері.

Дослідженню проблематики судової компетенції, підвідомчості та юрисдикції були присвячені праці багатьох зарубіжних та вітчизняних вчених у галузі цивільного процесуального, господарського процесу­ального та адміністративного процесуального права, серед яких особ­ливо слід відзначити роботи С. С. Бичкової, А. Ф. Козлова, В. В. Ко­марова, Ю. К. Осипова, О. М. Пасенюка, І. Г Побірченка, П. І. Радчен- ка, М. І. Смоковича, В. І. Татькова, П. М. Тимченка, О. Ференц, К. А. Чудиновських, Д. М. Шадури та ін.

На наш погляд, виходячи із предмета нашого дослідження, ключо­вим у категоріальному ряді «компетенція», «юрисдикція», «підвідом­чість», «підсудність» є поняття юрисдикції як таке, що визначає сферу судової влади на конституційному рівні, адже відповідно до чинної редакції ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Через поняття юрис­дикції визначена сфера судової діяльності і у редакції ст. 124 Консти­туції України з відповідними змінами, внесеними згідно із Законом України від 2 червня 2016 р. № 1401-VIII «Про внесення змін до Кон­ституції України (щодо правосуддя)».

Слід зауважити, що у літературі наявні різні визначення поняття «юрисдикція». Так, відповідно до тлумачного словника української мови юрисдикція - це: 1) право чинити суд, розглядати та вирішувати правові питання; 2) сфера, на яку поширюється таке право^[CMI]. У правовій літературі юрисдикція загалом визначається як: 1) сукупність повно­важень (правомочність або право) вирішувати правові спори та роз­глядати інші правові питання, якими наділений будь-який державний орган або ж суд; 4) діяльність певного органу щодо розгляду справ; 2) частина компетенції судових органів; 3) підвідомчість; 5) система органів, що наділені повноваженнями щодо розгляду певних справ;

6) коло справ, що можуть бути розглянуті відповідним органом;

7) властивість справи, завдяки якій вона може бути розглянута певним органом. Деякі автори вдаються також до спроб поєднати декілька за­значених вище підходів та інтерпретувати юрисдикцію у декількох значеннях. Так, І. Г. Побірченко виокремлює суб’єктивну сторону по­няття юрисдикції, яка полягає у повноваженні відповідних державних органів розглядати та вирішувати справи, віднесені до їх компетенції, та об’єктивну сторону цього поняття, якою є якість (характер) справ, в силу якого вони підвідомчі тому чи іншому державному органу¹. Дефініції такого роду можна умовно назвати інтегрованим підходом до визначення юрисдикції.

Тлумачення поняття юрисдикції надавалося і судовими органами. Так, у своїх рішеннях Конституційний Суд України тлумачить юрис­дикцію судів як повноваження судів вирішувати спори про право та інші правові питання^{[CMII] [CMIII]. Аналогічним чином поняття судової юрисдик­ції визначені і у постанові Пленуму ВССУ № 3 від 1 березня 2013 р. «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсуд­ності цивільних справ», у п. 2 якої зазначається, що цивільна юрисдик­ція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо роз­гляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції[CMIV].}

Варто також звернути увагу на відсутність єдності у підходах до тлумачення меж поняття «юрисдикція». Так, вчені, що дотримуються широкого підходу, роблять акцент на діяльнісному аналізі поняття

юрисдикція, визначаючи її як діяльність компетентних органів (як судових, так і несудових. - О. Т) із застосування норм права або як владне вирішення компетентними органами різних правових питань, що виникають у сфері застосування права¹. Наприклад, М. І. Смокович зазначає, що юрисдикція - це встановлена законом або іншим норма­тивним актом сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спори і розглядати справи про правопорушення, тобто давати оцінку діям суб'єкта права з погляду їх правомірності чи неправомірності^{[905] [906].}

Свого часу І. Г. Побірченко звертав увагу на те, що у довідковій літературі внаслідок не зовсім правильного перекладу поняття «юрис­дикція» перекладається як «суд», «судочинство», «відправлення суду». Проте, на думку вченого, неможливим є ототожнення поняття юрис­дикції не лише із судом, однак і з судочинством, адже більш правиль­ним перекладом цього поняття є його інтерпретація як «встановлення права», тобто вирішення конфлікту або застосування належною владою встановлених правил^[907]. Варто погодитися із П. М. Тимченком, який вважає, що, незважаючи на традиційне ототожнення юрисдикції із судочинством, суд не є єдиним органом, компетентним надавати право­ву оцінку фактам, вирішувати правові питання, спори про право. Сьо­годні ці завдання виконують і інші державні та суспільні органи, що здійснюють правоохоронну функцію. Тому і юрисдикція більш широ­ке поняття, ніж «судочинство, «правосуддя». Воно включає в себе ді­яльність інших правозастосовних органів, які розглядають та вирішу­ють цивільні, кримінальні та адміністративні справи^[908]. Суголосні по­зиції висловлювалися й іншими авторами, зокрема, В. П. Воложаніним, І. Є. Марочкіним, Ю. К. Осиповим, Д. М. Шадурою, К. С. Юдельсоном та ін. Саме виходячи із широкого розуміння поняття юрисдикції та юрисдикційної діяльності, Ю. К. Осипов розрізняє судову та адміні-

стративну юрисдикцію, а також юрисдикцію усіх інших органів, що наділені юрисдикційними повноваженнями¹. Таким чином, відповідно до широкого підходу юрисдикція розуміється як сукупність повноважень або юрисдикційна діяльність будь-якого державного або недержавного органу, наділеного юрисдикційними повноваженнями, щодо розгляду та вирішення правових спорів та інших правових питань, віднесених до їх компетенції з ухваленням обов’язкового рішення.

Поряд із цим у літературі зустрічається і вузький підхід, відповідно до якого під юрисдикцією розуміють повноваження виключно судових органів щодо розгляду та вирішення цивільних справ. Зокрема, зазна­чається, що оскільки здійснення правосуддя та розв’язання юридичних спорів є прерогативою судової влади, то юрисдикція пов’язується лише з правосуддям та судовою владою. Тому обґрунтовано розглядати судо­ву юрисдикцію як повноваження органів судової влади зі здійснення правосуддя. Так, П. І. Радченко зазначає, що юрисдикція пов’язана із правосуддям і, по суті, є повноваженням із здійснення правосуддя орга­нами судової влади^{[909] [910]. С. Демченко вважає, що через поняття юрисдикції традиційно характеризується компетенція для судів щодо правомочнос­ті розглядати, вирішувати спір. Тобто юрисдикція - це не просто право­мочність, а правомочність щодо вирішення правового спору[911].}

Останні твердження, на нашу думку, викликають зауваження. По- перше, ми не можемо погодитися з тим, що юрисдикція пов’язана лише із вирішенням спорів про право у судовому порядку, адже, як уже за­значалося, у цивільному судочинстві існують безспірні наказне та окреме провадження, в яких спір про право не вирішується, однак говорити про те, що у цих видах проваджень суд не здійснює юрис- дикційну діяльність було б неправильно. Із цих самих причин не мо­жемо погодитися і із ототожненням юрисдикції та правосуддя, адже правосуддя також іманентно пов’язане із вирішенням спору про право, а, отже, не вся діяльність суду є здійсненням правосуддя, проте від цього, наприклад, розгляд справ наказного або окремого провадження, видача виконавчих листів на рішення третейського суду тощо не пере­стають бути юрисдикційною діяльністю.

На наш погляд, саме відсутність, з одного боку, єдності поглядів на поняття юрисдикції та її межі, а з другого - неоднозначність інтерпретації поняття «цивільні права та обов'язки» як у практиці ЄСПЛ, так і в націо­нальній доктрині, спричинили неоднаковість тлумачення поняття «цивіль­на юрисдикція», що є безпосереднім предметом нашого дослідження. Аналіз літератури із зазначеного питання дає підстави виокремити де­кілька підходів до визначення меж поняття «цивільна юрисдикція».

Відповідного до першого підходу, в основі якого лежить вузький підхід до поняття «юрисдикція», цивільна юрисдикція розглядається виключно як судова. Тут можливі такі варіанти інтерпретації. По- перше, у найвужчому розумінні під цивільною юрисдикцією розуміють компетенцію суду щодо розгляду та вирішення цивільних справ, перед­бачену ст. 15 ЦПК. Таке вузьке тлумачення цивільної юрисдикції, як виключно судової цивільної юрисдикції, зустрічається в більшості праць із цивільного процесуального права, а також у працях з госпо­дарського процесуального та адміністративного процесуального права при дослідженні проблематики колізії юрисдикцій. По-друге, виходя­чи із широкого тлумачення поняття «цивільних прав та обов'язків» у практиці ЄСПЛ як такого, що охоплює не лише цивільні права та обов'язки у вузькому розумінні, однак поширюється і на деякі спори, що віднесені до юрисдикції адміністративних судів, під цивільною юрисдикцією може також розумітися тріада цивільного, адміністра­тивного та господарського судочинства як опозиція до кримінального судочинства. Так, Д. М. Шадура зазначає, що цивільна юрисдикція є сферою реалізації функцій судової влади, в рамках якої вирішуються спори про право та інші правові питання, що виникають із цивільних правовідносин у галузі управління, з метою захисту прав та інтересів фізичних, юридичних осіб та інтересів держави. Вчений вважає, що до цивільної юрисдикції (у широкому розумінні цього поняття) нале­жать справи, що вирішуються в порядку цивільного, господарського й адміністративного судочинства^[912]. По-третє, цивільна юрисдикція, як нам видається, може розглядатися як опозиція не лише до криміналь­ного, але і до адміністративного судочинства. У такому розумінні під цивільною юрисдикцією можна розуміти цивільну у вузькому розу­мінні (ст. 15 ЦПК) та господарську судові юрисдикції, що засновані на приватноправових початках, на відміну від адміністративної юрисдик­ції, до якої віднесено публічно-правові спори.

Другий підхід до визначення цивільної юрисдикції ґрунтується на широкому розумінні поняття «юрисдикція» та охоплює як судову, так і несудову юрисдикцію, а варіації цього підходу охоплюють попередні розуміння поняття «цивільна юрисдикція». Зокрема, по-перше, під цивільною юрисдикцією можна розуміти діяльність усіх органів, у тому числі й органів судової влади, що вирішують цивільні справи. Суголосну позицію висловлюють також К. В. Гусаров¹ та С. С. Бичко- ва^{[913] [914]. У такому контексті цивільна юрисдикція становить систему судо­вих та несудових органів, що розглядають та вирішують цивільні справи, та може бути поділена на цивільну судову юрисдикцію (ст. 15 ЦПК) та цивільну несудову юрисдикцію, до якої належать третейські суди, нотаріат, міжнародний комерційний арбітраж тощо. По-друге, цивільна юрисдикція може розумітися як цивільна судова (цивільна у вузькому розумінні та господарська як приватноправові на відміну від адміністративної), та цивільна несудова юрисдикції. По-третє, під цивільною юрисдикцією, на думку В. В. Комарова, можна розуміти систему органів, у тому числі судової влади, нотаріату, арбітражів та ін. щодо розгляду цивільних справ. При цьому стосовно розвитку су­дових цивільних юрисдикцій, то практично йдеться про існування у межах судової системи і цивільного процесу (у широкому розумінні) різних форм судової юрисдикції та відповідних процесуальних режи­мів судочинства[915]. Інакше кажучи, найбільш широкий підхід до цивіль­ної юрисдикції включає: цивільну судову юрисдикцію у широкому розумінні (цивільна у вузькому розумінні, господарська та адміністра­тивна судові юрисдикції) та цивільну несудову юрисдикцію.}

Виходячи із предмета нашого дослідження, ми маємо зупинитися на аналізі судової цивільної юрисдикції, виходячи із її розуміння від­повідно до ст. 15 ЦПК, та її співвідношенні і можливих колізіях із ін­шими видами судової юрисдикції, адже саме судова юрисдикція є «важ­ливою складовою ресурсу судової влади, за допомогою якої визнача­ються сфера відання останньої; предмет судової діяльності взагалі та предмет судового розгляду у конкретній справі зокрема»¹.

Ключовим у такому контексті, на наш погляд, має стати розгляд еволюції судової юрисдикції з точки зору її зв'язку із таким суміжним концептом, як компетенція, адже саме цей зв'язок є ключовим для розуміння правової природи та значення судової юрисдикції. У юри­дичній енциклопедії компетенція визначається як сукупність встанов­лених в офіційній - юридичній чи неюридичній - формі прав і обов'язків, тобто повноважень будь-якого органу або посадової осо­би, які визначають можливість цього органу або посадової особи прий­мати обов'язкові для виконання рішення, організовувати та контролю­вати їх виконання, вживати у необхідних випадках заходи відповідаль­ності тощо. Своїм змістом та спрямованістю компетенція державних органів та їх посадових осіб розрізняється залежно від гілки державної влади, до якої належить відповідний орган або посадова особа^{[916] [917].}

Аналіз літератури із зазначеної проблематики дає підстави ствер­джувати, що найчастіше дослідниками компетенція визначається як: а) сукупність прав та обов'язків конкретного органу держави, покла­дених на нього для реалізації певних завдань та функцій; б) сукупність повноважень того чи іншого органу державної влади або місцевого самоврядування; в) коло встановлених законом владних повноважень органів держави, посадових осіб, громадських організацій, які одно­часно є і їх обов'язками; г) повноваження, права та обов'язки певного органу державної влади.

На наш погляд, вказівка на обов'язок суду здійснювати розгляд справ поряд із вказівкою на його повноваження здійснювати такий розгляд, є зайвою з огляду на етимологію поняття «повноваження». Так, у літературі переважає погляд, відповідно до якого повноваження державного органу - це сукупність прав та обов’язків державних ор­ганів і громадських організацій, а також посадових та інших осіб, за­кріплених за ними у встановленому законодавством порядку для здій­снення покладених на них функцій. Отже, сама вказівка на повнова­ження вже включає в себе одночасно і право, і обов’язок судового органу розглянути певну категорію справ. У цьому контексті варто погодитися із Ю. К. Осиповим, що, враховуючи збіг прав та обов’язків органу державної влади, компетенція може бути визначена як коло повноважень того чи іншого органу, посадової особи, громадської організації у сфері державного управління без посилання на їх обов’язки¹. Таким чином, поняття повноваження є одиничним, атомар­ним стосовно поняття компетенції, юрисдикції та підсудності, кожне з яких може визначатися як сукупність певного роду повноважень.

У літературі висловлювалися різні точки зору стосовно обсягу повноважень певного органу, які входять до обсягу поняття «компе­тенція». Так, Ю. К. Осипов зазначає, що компетенція є поняттям ши­роким та включає в себе не тільки повноваження певного органу у сфері застосування норм права, але й інші^{[918] [919]. Н. Петренко зауважує, що поняття компетенції охоплює коло всіх повноважень, покладених на орган, а не тільки розгляд конкретних справ. Компетенція суду за­кріплюється не тільки у відповідному процесуальному кодексі, а й у Конституції України, Законі України «Про судоустрій і статус суддів», інших нормативних актах. Так, до компетенції суду, крім здійснення ним правосуддя, належить виконання ним численних функцій, покла­дених на нього законодавством. Інакше кажучи, компетенція суду - це його права й обов’язки, які він реалізує шляхом вчинення певних дій у рамках процесуального законодавства[920].}

Поряд із цим у літературі зустрічається інша, більш широка точка зору на обсяг компетенції судового органу. Так, П. С. Дружков зазначає, що органи держави та громадськості поряд із вирішенням спорів про

право та інших правових питань займаються й іншими справами, що входять до їх компетенції (так, суд придбаває канцелярське приладдя, здійснює ремонт приміщення тощо)¹. Інакше кажучи, автор включає до поняття компетенції абсолютно всі права та обов'язки судового органу. На наш погляд, компетенція становить не будь-які права та обов'язки певного органу державної влади, а лише ті, якими він наді­ляється державою для виконання покладених на нього функцій. Зва­жаючи на це, не можемо погодитися із твердженням П. С. Дружкова щодо віднесення до компетенції суду його прав на вчинення будь-яких дій. У прикладах, наведених автором, суд вступає у правовідносини не як орган державної влади, наділений певною компетенцією, а як юри­дична особа, а тому зазначені вище дії є не елементами компетенції судового органу, а мають розглядатися як складові правосуб'єктності суду як юридичної особи, що є суб'єктом цивільного права. Що ж сто­сується компетенції, то вона становить сукупність повноважень тако­го органу, якими він наділений саме для виконання функцій, покладе­них на нього державою.

Варто зауважити, що окремими авторами висловлювалися і інші точки зору стосовно складових компетенції суду. Так, П. М. Тимченко зазначає, що компетенція суду складається з: 1) функцій суду щодо здійснення правосуддя у цивільних справах; 2) предметів його відання, тобто об'єктів, на які поширюється судова влада; 3) методів здійснен­ня судом своєї влади^{[921] [922]. Суголосна позиція висловлювалася й іншими авторами. Зазначений підхід можна назвати широким підходом до визначення компетенції судового органу, адже відповідно до нього, окрім повноважень, до компетенції також включаються й інші елемен­ти, наприклад, методи, функції, завдання тощо.}

На наш погляд, не можна погодитися із таким широким тлумачен­ням поняття компетенції. Як зазначалося нами у попередніх підрозді­лах дисертаційного дослідження, орган судової влади наділяється певними повноваженнями, тобто сукупністю прав та обов'язків, ви­ходячи з функції, покладеної державою на такий орган. Саме повно-

важення і дають змогу втілювати таку функцію у життя, а визначення на законодавчому рівні функції передує встановленню обсягу та кон­кретизації необхідних повноважень, їх закріплення за відповідним суб'єктом. Таким чином, повноваження є вторинними щодо функції, і, як зазначає В. В. Комаров, компетенція є похідною від тих завдань, які стоять перед державними органами, у тому числі і судом¹. З огляду на зазначене, вважаємо, що до складу компетенції суду мають входити виключно повноваження, якими наділений судовий орган для реаліза­ції функцій, покладених на нього державою, а не безпосередньо зав­дання або функції такого органу. Тобто компетенція суду є похідною від визначених у законодавстві функцій судової влади, покладених на неї державою.

У літературі наявні різні погляди стосовно характеристики повно­важень, що входять до компетенції. Однією з найбільш поширених є точка зору, запропонована А. Ф. Козловим, який виокремлює два види повноважень суду: предметні та функціональні. Предметні права та обов'язки стосуються кола підвідомчих судам цивільних справ та мо­жуть бути визначені як повноваження на розгляд спорів про право та інших справ, що зачіпають майнові та немайнові права та охоронюва- ні законом інтереси громадян та організацій. Предметні повноваження, на думку автора, становлять судову підвідомчість, під якою слід розу­міти управомоченість суду першої інстанції на розгляд та вирішення спорів про право та інших справ, що зачіпають права та охоронювані законом інтереси громадян, соціалістичних організацій, або простіше: повноваження суду на розгляд цивільних справ^{[923] [924].}

Натомість функціональні права та обов'язки стосуються дій суду в процесі відправлення правосуддя. Зазначене коло повноважень на­зивається функціональним, тому що за їх посередництвом регламен­тується сама функція зі здійснення правосуддя. Функціональні повно­важення: це права та обов'язки суду першої інстанції з розгляду та вирішення цивільних справ та виконання судових рішень. При цьому автор виокремлює такі групи функціональних повноважень, як: а) повноваження щодо забезпечення участі у процесі заінтересованих

осіб; б) збирання, дослідження та оцінка доказів та встановленню об’єктивної істини у справі; в) ухвалення рішень; г) виправлення до­пущених помилок при ухваленні рішення; д) виконання судових рі­шень¹. Поділ повноважень суду на предметні та функціональні вважа­ється усталеним та підтримується й іншими авторами. При цьому у сучасних джерелах під предметними повноваженнями розуміють ті повноваження, які визначають межі юрисдикції названого суб’єкта правовідносин, а під функціональними - різного роду дії зазначеного судового органу в процесі відправлення правосуддя, пов’язані із ви­рішальними діями суду з керівництва процесом.

Варто зауважити, що у літературі наявні інші класифікації повно­важень суду, наприклад, О. В. Колісник пропонує їх поділ на інтегру­ючі, проміжні, завершальні, допоміжні^{[925] [926]; Н. В. Козлова розрізняє обов’язкові та факультативні повноваження; повноваження з вирішен­ня справи по суті та підготовчі повноваження; повноваження з органі­зації процесу, його проведення та вирішення справи по суті[927] тощо.}

На нашу думку, саме тлумачення компетенції як сукупності пред­метних та функціональних повноважень відповідає практиці ЄСПЛ, який розглядає компетенцію суду не лише з точки зору предметних повноважень, тобто юрисдикції, однак і з точки зору функціональних повноважень, тобто повноважень за результатами розгляду справи^[928]. Отже, варто погодитися із тими авторами, які визначають судову юрис­дикцію через поняття компетенції, адже останнє є родовим для кож­ного органу державної влади. Проте визначення поняття юрисдикції через загальне поняття компетенції є дещо неточним, адже компетен­ція включає в себе різнорідні повноваження суду, натомість юрисдик­ція пов’язується виключно із предметними повноваженнями цього органу, на чому має бути акцентовано увагу. У цьому контексті має рацію В. А. Філановський, який зауважує, що юрисдикція становить

предметну компетенцію, однак не будь-якого органу публічної влади, а лише судового або іншого юрисдикційного органу, що наділений компетенцією щодо розмежування юридичних справ. Поняття юрис­дикція, на думку автора, яке в перекладі з латини означає здійснення правосуддя, судочинство, у необхідних випадках має застосовуватися щодо органів судової влади замість понять «компетенція» та «повноваження»¹.

Варто зазначити, що у літературі також висловлювалися точки зору стосовно ототожнення компетенції суду з його правоздатністю або правосуб'єктністю. Так, Д. М. Чечот зазначає, що судова компетенція зводиться до правоздатності суду та є умовою, за наявності якої суд може здійснювати свою діяльність. Процесуальна правоздатність суду збігається з його дієздатністю та виникає одночасно з організацією суду^{[929] [930]. Вважаємо, що слід погодитися з позицією тих авторів, які за­перечують ототожнення компетенції суду з його правоздатністю, адже на відміну від громадян суди наділяються державою не здатністю мати процесуальні права і нести процесуальні обов'язки, а самими правами та обов'язками. Покладаючи на них функцію розгляду та вирішення цивільних справ, держава наділяє їх реальними владними повноважен- нями[931]. Суголосна позиція була висловлена А. К. Сергун, яка зазначає, що категорії право- та дієздатності не застосовуються до органів судо­вої влади, оскільки правоздатність та дієздатність - це тільки можли­вість (здатність) мати права й обов'язки і самостійно або через своїх представників здійснювати їх, тоді як судові органи володіють не можливістю їх мати, а самими правами й обов'язками і щодо них пра­вильніше говорити про компетенцію як про комплекс повноважень, якими ці суб'єкти наділені за законом[932].}

Деякі автори ототожнюють компетенцію суду із його правосу- б'єктністю, яка є однією з передумов виникнення цивільних процесу­альних правовідносин. При цьому під правосуб'єктністю розуміється специфічна властивість суб'єктів цивільного процесуального права, що робить їх носіями прав і обов'язків, надає можливість вступати в цивільні процесуальні правовідносини. Зокрема, Д. М. Шадура за­значає, що конкретний обсяг владних повноважень, якими наділені органи державної влади для виконання покладених на них завдань, становить їх компетенцію. Така компетенція виступає для органу дер­жавної влади як спеціальна правосуб'єктність (його право та обов'язок здійснювати свої повноваження, від виконання яких він не може ані ухилитися, ані вийти за їх межі)¹. В інших джерелах зазначається, що особливістю вияву правосуб'єктності судових органів є те, що її зміст складається із юрисдикції і комплексу повноважень, якими за­значені суб'єкти наділені за законом^{[933] [934].}

На нашу думку, зазначені твердження потребують деяких уточнень. Якщо компетенція і може розглядатися із точки зору правосуб'єктності суду у цивільних процесуальних правовідносинах, то лише як її час­тина. Для того, щоб стверджувати про наявність правосуб'єктності суду у певних цивільних процесуальних правовідносинах, тобто гово­рити, що певний суд може бути учасником конкретних процесуальних відносин, необхідно не тільки, щоб він був наділений відповідною компетенцією, а і відповідав таким ознакам, як незалежність, неупере­дженість та встановлення суду на основі закону, які висуваються п. 1 ст. 6 ЄКПЛ до будь-якого судового органу. Інакше кажучи, суд має бути в цілому «належним», а не лише мати компетенцію. З цієї точки зору компетенція суду та юрисдикція, як її частина, є лише складовими по­няття «суд, встановлений законом», що, у свою чергу, є елементом більш широкого концепту «належного суду» в контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Виходячи із зазначеного, саме поняття «належний суд» від­биває ті ознаки, які у сукупності визначають правосуб'єктність суду як передумову виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Таким чином, поняття судової юрисдикції є визначальним як таке, що визначає конституційну сферу діяльності судів та може бути визна­чене як частина судової компетенції, сукупність предметних повно­важень судового органу щодо розгляду та вирішення спорів про право та у прямо передбачених випадках - інших правових питань, що від­несені до його компетенції.

Одним із найбільш дискусійних питань залишається питання спів­відношення понять «підвідомчість» та «юрисдикція». У літературі наявні різні точки зору щодо визначення поняття «підвідомчість», основними з яких є визначення цього феномену через: а) коло справ (спорів про право та інших правовідносин), віднесених до відання того чи іншого державного органу; б) коло суб’єктивних прав та інтересів, що підлягають захисту та віднесені законом до юрисдикції державних або громадських органів; в) частину компетенції, зокрема предметну компетенцію, певного органу на розгляд певних категорій справ; г) якість, властивість справи, завдяки якій остання може бути розгля­нута тим чи іншим органом; д) сукупність повноважень судів щодо розгляду справ; ж) сукупність декількох із запропонованих вище під­ходів із виділенням широкого та вузького розуміння підвідомчості.

Інтерпретація співвідношення понять «юрисдикція» та «підвідом­чість» прямо пов’язана із обраними інтерпретатором підходами до тлумачення цих концептів. Так, одна група вчених фактично ототожнює зазначені поняття, вживаючи їх як синоніми. Так, Ю. К. Осипов зазна­чає, що повноваження судових органів на розгляд спорів про право, віднесених до їх відання, називають підвідомчістю судових органів або судовою юрисдикцією¹. Вітчизняні вчені, як правило у сфері гос­подарського судочинства, також вдаються до ототожнення цих понять головним чином через те, що ст. 12 ГПК все ще містить поняття «під­відомчість».

Натомість інша група вчених вдаються до спроб розмежувати ці поняття. Наприклад, І. Г Побірченко зазначає, що зміст поняття юрис­дикції утворюється сукупністю двох співвідносних понять: підвідом­чості справ (у сенсі підпадання під юрисдикцію) та компетенції державного органу надавати правову оцінку фактам, вирішувати спо­ри (у сенсі володіти юрисдикцією)^{[935] [936]. У цьому контексті слід звернути увагу також на позицію С. С. Бичкової, яка зазначає, що судова юрис­дикція допомагає розмежувати предметну компетенцію між різними судами і ланками судової системи, а підвідомчість визначає саме влас­тивість судової справи підпадати під юрисдикцію суду, а не іншого юрисдикційного органу1. Свого часу із суголосних позицій виходив Ю. К. Осипов для розмежування предметної компетенції та підвідом­чості, зазначаючи, що різниця між предметною компетенцією та під­відомчістю полягає у тому, що зазначені поняття характеризують зв'язок між правомочністю та її об'єктом дещо по-різному. Якщо пред­метна компетенція характеризує її з боку суб'єкта повноважень, то підвідомчість - з боку їх об'єкта. Тому у випадках, коли бажають оха­рактеризувати коло повноважень певного органу, вживають термін «компетенція», а стосовно об'єктів, щодо яких здійснюється відпо­відне повноваження, застосовується термін «підвідомчість». Компе­тенція, у тому числі й предметна - це сукупність повноважень певно­го органу, а підвідомчість - лише коло об'єктів щодо яких здійснюють­ся вказані повноваження. Зазначена позиція підтримується й іншими авторами.}

На наш погляд, із такими твердженнями складно погодитися, ви­ходячи з такого. Характеристика повноваження на розгляд того чи іншого правового питання не повинна змінюватися залежно від того, з боку об'єкта чи з боку суб'єкта розглядається цей зв'язок, адже у будь-якому випадку такий зв'язок є об'єктивним явищем, а тому за­значений підхід не має практичного значення. У цьому контексті не можемо погодитися із визначенням підвідомчості як певної властивос­ті справи, внаслідок якої вона може розглядатися у певному виді судо­чинства, адже, як зазначає М. Х. Хутиз, якості, які мають певні катего­рії справ, притаманні ним самим, тобто є об'єктивними; при зміні підвідомчості якості зберігаються. Отже, якість справи не може слу­гувати критерієм розмежування підвідомчості між різними юрисдик- ційними органами^{[937] [938]. Вітчизняній практиці також відомі випадки, коли ті чи інші справи передавалися із однієї юрисдикції в іншу, проте їх внутрішня якість не змінювалася, наприклад, варто згадати про відне­сення справ про соціальні виплати в різні часи то до цивільної, то до адміністративної юрисдикції.}

У цьому контексті слушною видається позиція В. В. Комарова, який тлумачить поняття «підвідомчості» дещо з іншим значенням, зазна­чаючи, що до прийняття чинного процесуального законодавства пи­тання про розмежування повноважень між судами та іншими органами із захисту цивільних прав раніше вирішувалося інститутом судової підвідомчості, в якому були закріплені загальні правила віднесення до відання суду тих чи інших цивільних справ. У зв'язку з цим слід під­креслити, що інститут підвідомчості за своєю сутнісною природою не відповідав Конституції України, оскільки вона закріпила необмежену юрисдикцію судів, а конструкція підвідомчості ґрунтувалася на засадах поділу юрисдикції, коли цивільні справи розглядалися не лише судами, а й іншими органами і коли спостерігалося таке явище, як дифузія судової влади, оскільки по суті правосудні функції здійснювали не лише судові органи, а сфера повноважень судів була обмежена¹. Таким чином, мають рацію ті автори, які зауважують на тому, що інститут підвідомчості визначав розподіл компетенції насамперед між судовими та несудовими органами, а не між судами, а тому розрізнялися такі види підвідомчості, як: виключна, альтернативна, імперативна (умов­на), договірна, змішана, за зв'язком справ. Слід погодитися з точкою зору В. В. Комарова^{[939] [940] щодо втрати актуальності та застарілості понят­тя підвідомчості з прийняттям Конституції України 1996 р., яка закрі­пила необмеженість судової юрисдикції.}

Разом із тим у зв'язку зі змінами до Конституції України, що стали наслідком конституційної реформи у сфері правосуддя, особливий інтерес викликає питання про те, чи можна стверджувати, що обме­ження судової юрисдикції внаслідок конституційних змін реанімувало інтерес та призвело до повернення інституту підвідомчості? Для від­повіді на зазначене питання слід прослідкувати еволюцію закріплення у процесуальному законодавстві інститутів підвідомчості та юрисдик­ції. Так, згідно зі ст. 24 ЦПК 1963 р. судам були підвідомчі справи по спорах, що виникали з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі був громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів відносилося за­коном до відання інших органів. Отже, сутність інституту підвідом­чості полягала у розподілі спорів про право між судовими та несудо- вими органами. У подальшому ст. 124 Конституції України закріпила положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі право­відносини, що виникають у державі. Відповідно до цього не тільки усі спори про право, однак і будь-які інші правові безспірні питання могли бути предметом судового розгляду. Відповідно до ст. 124 Конституції України з відповідними змінами, внесеними відповідно до Закону України від 2 червня 2016 р. № 1401-VIII «Про внесення змін до Кон­ституції України (щодо правосуддя)» юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші спра­ви. Законом може бути передбачений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.

Як бачимо, судова юрисдикція відповідно до запропонованих змін набуває характеру обмеженої і поширюватиметься не на всі правовід­носини, що виникають у державі, а насамперед буде розрахована на юридичні спори, натомість на інші справи, що є безспірними, юрисдик­ція судів поширюватиметься лише у встановлених законом випадках.

Виходячи із зазначеного, на наш погляд, не можна вести мову про повернення до інституту підвідомчості, адже останній передбачав передусім розподіл спірних справ між судовими та несудовими орга­нами, що мало наслідком «дифузію судової влади»^[941], натомість наразі швидше відбулася еволюція моделі судової юрисдикції, результатом якої стало виключення з юрисдикції суду повноважень щодо вирішен­ня невластивих йому питань, її обмеження з метою підвищення ефек­тивності судочинства та приведення його у відповідність до міжнарод­них стандартів у цій сфері.

Даючи оцінку таким змінам з точки зору права на доступ до суду, можна сказати, що обмеження судової юрисдикції відбулося завдяки введенню двох процесуальних фільтрів: по-перше, закріпленню юрис­дикції суду через вказівку на юридичний спір та поширення юрисдик­ції на інші справи лише у встановлених законом випадках; по-друге, введення можливості обов’язкового досудового порядку врегулювання спору. Саме зазначені процесуальні фільтри, обмеження у доступі до суду і мають бути оцінені з точки зору їх відповідності міжнародним стандартам доступності правосуддя, що є визначальним з точки зору повноти судової влади.

У такому контексті постає питання про те, наскільки зазначені зміни до Конституції України корелюються із положенням про повно­ту судової влади як неодмінну її ознаку. Нагадаємо, що повнота судової влади традиційно розглядається у літературі з цивільного процесуаль­ного права як іманентна ознака судової влади, сутність якої зводиться до того, що у правовій державі правосуддя має бути доступним, інакше кажучи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використовува­ти судовий захист своїх прав та охоронюваних законом інтересів, тобто повнота судової влади фактично відбиває так званий «модус доступності правосуддя»^[942].

На наш погляд, зміни до Конституції України та нова модель судо­вої юрисдикції дають підстави виснувати, що у сьогоднішніх умовах повнота судової влади повинна розумітися не як її всеосяжна доступ­ність, поширення на всі без винятку правовідносини, що виникають у державі, однак як поширення судової влади насамперед на всі юри­дичні спори, які виникають у державі, виходячи із основного призна­чення судової влади - вирішення спорів про право, і лише у прямо встановлених у законі випадках - на інші справи. Отже, виходячи із всього вищезазначеного, слід зробити висновок про те, що в результа­ті конституційної реформи відбулася еволюція судової юрисдикції, результатом чого стало її звуження за рахунок виділення основної функції судової влади - здійснення правосуддя шляхом вирішення спорів про право, і прямої вказівки на її поширення на інші правовід­носини - лише у встановлених законом випадках. Зазначене прямо пов’язане зі зміною розуміння повноти та доступності цивільного су­дочинства, що відтепер має розумітися як поширення судової юрис­дикції насамперед на спори про право, а не на всі без винятку право­відносини, що виникають у державі.

Поряд із цим зазначені трансформації не повинні розглядатися як повернення до інституту судової підвідомчості, адже усі спірні право­відносини залишилися у юрисдикції судів. Метою зазначених змін було намагання наблизити вітчизняне законодавство до міжнародних стан­дартів у цій сфері, про що свідчить текстуальна суголосність нової редакції ст. 124 Конституції України при визначенні судової юрисдик­ції як такої, що поширюється на «будь-який юридичний спір» та «будь- яке кримінальне обвинувачення», та визначення у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ сфери застосування права на справедливий судовий розгляд як такої, що поширюється на «спори щодо прав та обов’язків цивільного харак­теру» та «будь-яке висунуте кримінальне обвинувачення». Венеціан­ська комісія схвально оцінила нову редакцію ст. 124 Конституції України, яка обмежує судову юрисдикцію вирішенням спорів про право, та визнала її такою, що забезпечує доступ до правосуддя у сфе­рі цивільного, кримінального та адміністративного права. Поряд із цим було зазначено, що вказівка на те, що «у передбачених законом ви­падках суди розглядають і інші справи», - дозволяє охопити винятки¹.

Утім, незважаючи на оптимістичність міжнародних установ при оцінці відповідних конституційних змін, слід зауважити, що поняття «юридичного спору» є невизначеним як у законодавстві, так і в теорії. На нашу думку, зважаючи на те, що Україна взяла європейський вектор у регламентації питань судової юрисдикції, особливо важливо, щоб поняття «юридичний спір» тлумачилося на національному рівні ши­роко, виходячи із підходу ЄСПЛ до тлумачення поняття «спір про право», про що вже згадувалося нами при висвітленні питання сфери застосування п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу ЄКПЛ поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Відмінність точок зору між двома чи більше особами, що стосується прав та обов’язків, пов’язаних із питанням, є достатньою за умови, що вона істотна та має серйозний характер^{[943] [944]. Лише такий підхід до тлума­чення зазначеного поняття, заснований на практиці ЄСПЛ, дозволить}

уникнути неправомірних відмов національних судів у відкритті про­вадження у справі та порушення права особи на доступ до суду.

У вітчизняній літературі надавалися різні оцінки щодо оптималь- ності моделі необмеженої судової юрисдикції. Так, Д. М. Притика вважає, що поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, свідчить про те, що у демократичній, правовій державі суд вирішує практично всі соціально значущі конфлікти між суб’єктами права та питання, які мають правовий, а не політичний характер. До певної міри аксіомою є теза про те, що чим більша кіль­кість конфліктів у суспільстві вирішується судом, а не органами ви­конавчої та законодавчої влади, тим більше є підстав вважати це сус­пільство демократичним, а державу - правовою. Тому в Конституції України цілком обґрунтовано визначено обсяг повноважень судової влади щодо розв’язання усього масиву соціальних конфліктів, в осно­ві яких є спір про право або існує інша проблема в застосуванні права^[945].

На нашу думку, модель необмеженої судової юрисдикції безперечно була революційною на момент прийняття Конституції України порів­няно з інститутом підвідомчості, що існував до цього. Проте сучасні реалії та необхідність підвищення ефективності відправлення право­суддя у цивільних справах, на наш погляд, змушують переосмислити таку модель з точки зору сучасного розуміння права на справедливий судовий розгляд та функцій суду в умовах сьогодення. Вважаємо, що слід погодитися з точкою зору П. І. Радченка, який зауважував, що в ряді випадків законодавець не лише не досить системно і конкретно визначає правило юрисдикції загальних, господарських та адміністра­тивних судів, а й, так би мовити, «розширює» межі судової юрисдикції, тим самим і сферу функціонування судової влади, передаючи на роз­гляд суду питання, які за своєю суттю не можуть бути об’єктом юрис- дикційних проваджень. Тенденція «розширення» судової юрисдикції, на думку вченого, є необґрунтованою через те, що не відбиває засади юрисдикції, закріплені в процесуальних кодексах, оскільки, по-перше, мова йде не про розгляд спорів про право, що виникають із цивільних, господарських, публічних правовідносин, коли об’єктом судового за­хисту виступають суб’єктивні приватні чи публічні права та інтереси, а по суті зводиться до дачі санкції на здійснення тих чи інших повно­важень, не пов’язаних із розглядом спору про право як необхідного об'єкта судового процесу^[946].

Таким чином, наразі пріоритетним завданням реформування інсти­туту судової юрисдикції, на наш погляд, є виведення із кола повноважень суду тих, які не є властивими цьому органу державної влади. Із зазна­ченого підходу виходить і Комітет міністрів Ради Європи, який у Реко­мендації № R (86) 12 державам-членам щодо заходів з попередження і зменшення надмірного робочого навантаження в судах пропонує урядам держав-членів, окрім виділення судовим органам необхідних засобів для ефективного розгляду зростаючої кількості справ, зменшити коло завдань, які не мають відношення до судівництва, доручаючи такі завдання іншим особам або органам. Серед таких завдань, зокрема, за­значаються укладення договорів про сімейну власність, прийняття рі­шень щодо оприлюднених заборон на укладення шлюбу, визнання батьківства, управління майном недієздатних осіб, призначення закон­ного представника недієздатній повнолітній особі і безвісно відсутніх, підтвердження придбання власності юридичними особами, нагляд за звітністю торгових підприємств, ведення торгових реєстрів, судове втру­чання у вибори та референдуми в способи, які не передбачені Конститу­цією, виконання функцій державного нотаріуса, вжиття заходів щодо власності померлих тощо. Таким чином, бачимо, що у більшості випадків йдеться про виключення із юрисдикції судів розгляду безспірних питань.

Другий процесуальний фільтр, пов’язаний із обмеженням судової юрисдикції, стосується введення у передбачених законом випадках обов’язкового досудового порядку врегулювання спору. Детальніше зазначене положення буде досліджене у наступних підрозділах цієї роботи, наразі лише зазначимо, що ЄСПЛ не забороняє вводити певні обов’язкові досудові процедури, використання яких є передумовою звернення до суду за умови, що вони відповідають принципу пропор­ційності. Зазначені процедури є поширеними і у зарубіжних державах та загалом сприймаються як легітимні обмеження у доступі до суду, що відповідають міжнародним стандартам доступності правосуддя та підвищують ефективність цивільного судочинства, а тому введення такого конституційного припису, якщо він буде реалізований у націо­нальній практиці правозастосування з урахуванням міжнародних стандартів справедливого суду, не порушуватиме право осіб на доступ до суду та не суперечитиме повноті судової влади.

В. В. Комаров зазначає, що судова юрисдикція як правовий інсти­тут визначається структурно-функціональним характером судової влади й диференціює повноваження органів правосуддя в межах сфе­ри їхньої діяльності та існуючої правової системи. Виходячи з таких підходів, слід зробити висновок, що судова юрисдикція є комплексним поняттям і визначає компетенцію судів у різних вимірах: предмета судового розгляду та предмета судової діяльності, інстанційної побу­дови судової системи та її територіальності. Похідним від цього є ви­сновок про те, що судова юрисдикція в цивільному процесі має дивер- сифікований характер і її складовими, які відносно самостійні повно­важення з розгляду цивільних справ, є предметна юрисдикція, функціональна юрисдикція та територіальна юрисдикція^[947]. Аналогічну класифікацію видів судової юрисдикції наводять і інші вчені, що до­зволяє говорити про певну усталеність поглядів щодо цього питання. В основі запропонованої класифікації видів судової юрисдикції, як уявляється, лежать такі судоустрійні принципи, як принцип спеціалі­зації, принцип інстанційності та принцип територіальності. Дотриму­ючись загалом суголосного підходу, вважаємо за необхідне зробити декілька зауважень стосовно видів судової юрисдикції, виходячи із висловлених нами раніше підходів та з урахуванням змін, що стали наслідком конституційної реформи у сфері правосуддя.

Передусім, повертаючись до вад термінології у чинному законо­давстві, варто звернути увагу на необхідність її уніфікації. З цією метою гл. 2 розд. І ЦПК, гл. 1 розд. ІІ КАС та розд. 3 ГПК мають на­зиватися «Цивільна юрисдикція», «Адміністративна юрисдикція» та «Господарська юрисдикція» відповідно. Крім цього, у нормах, що входять до цих розділів, також має вживатися загальне поняття юрис­дикції та вказівка на окремі її види. При цьому норми про підсудність, яка є по суті територіальною юрисдикцією суду, мають також входи­ти до цих розділів.

Що стосується предметної юрисдикції, детермінантою визначення підвидів якої має бути принцип спеціалізації, то, на наш погляд, до традиційно виокремлених у літературі конституційної, кримінальної, цивільної, господарської та адміністративної юрисдикцій, невдовзі можна буде додати ще два види предметної юрисдикції: юрисдикцію з питань інтелектуальної власності та юрисдикцію в антикорупційних справах. Зазначене обґрунтовується виокремленням двох вищих спе­ціалізованих судів, утворення яких передбачається внаслідок консти­туційної реформи, - Вищого суду з питань інтелектуальної власності та Вищого антикорупційного суду (ст. 31 Проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів»^[948]).

Що стосується функціональної юрисдикції, то її детермінантою виступає принцип інстанційності. У літературі вона загалом визнача­ється як вид юрисдикції, що характеризується з точки зору функцій, на здійснення яких управомочений той чи інший орган - суд першої, апеляційної або касаційної інстанцій. Зазначене розуміння функціо­нальної юрисдикції базується на традиційному уявленні про розмежу­вання функцій судів різних інстанцій, де суди першої інстанції вирі­шують спір по суті, суди другої інстанції, здійснюючи контрольну функцію, перевіряють рішення судів першої інстанції, що не набрали законної сили на їх законність та обґрунтованість, а суди касаційної інстанції, також виконуючи контрольну функцію, перевіряють рішен­ня судів першої інстанції після їх перегляду у суді апеляційної інстан­ції, і рішення суду апеляційної інстанції на їх законність.

Поряд із цим нами обстоюється позиція, що суди першої, апеляцій­ної та касаційної інстанцій виконують не різні функції, а єдину функ­цію - здійснення правосуддя. Виходячи із зазначеного, не можемо по­годитися із визначенням цього виду судової юрисдикції як «функціо­нальна». Вважаємо, що зазначений розподіл відбиває не функції різних судових інстанцій, а особливості повноважень судів з точки зору прин­ципу інстанційності, а, отже, мова йде про інстанційну юрисдикцію. У цьому контексті варто звернути увагу на те, що ст. 20 КАС передбачає «інстанційну підсудність адміністративних справ», проте зі змісту цієї статті видно, що йдеться про розподіл повноважень між судами різних інстанцій, а, отже, саме про інстанційну юрисдикцію. Виходячи із за­значеного, вважаємо, що назва зазначеної статті має бути змінена.

Крім того, відповідно до ст. 107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства, розглядаються район­ними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами. Від­повідно до ст. 13 ГПК місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам. Проте ст. 18 КАС, що має назву «Предметна підсудність адміністративних справ», фак­тично містить правила зміни інстанційної юрисдикції стосовно ланок судової системи, відповідно до чого визначаються випадки, коли суда­ми першої інстанції в адміністративному судочинстві виступають: 1) місцеві загальні суди як адміністративні (ч. 1 ст. 18 КАС); 2) окруж­ні адміністративні суди (ч. 2 ст. 18 КАС); 3) Вищим адміністративним судом України (ч. 4 ст. 18 КАС). Разом з тим у інших нормах КАС містяться випадки, коли справи як суд першої інстанції має розглядати суд апеляційної інстанції, наприклад ч. 3 ст. 172 КАС, ч. 2 ст. 183¹ КАС. На наш погляд, доцільним є об’єднання в межах однієї статті «Інстан- ційна юрисдикція» загальних положень щодо інстанційної юрисдикції адміністративних судів, закріплених у ст. 20 КАС із подальшою вка­зівкою на винятки, спеціальні правила інстанційної юрисдикції з точ­ки зору зміни за прямою вказівкою в законі інстанційних повноважень тієї чи іншої ланки судової системи, закріплених у ст. 18 КАС. Варто також доповнити відповідну статтю вказівкою на категорії справ, що мають розглядатися апеляційним адміністративним судом як судом першої інстанції, що наразі відсутня у ст. 18 КАС.

Аналогічні винятки, спеціальні правила інстанційної юрисдикції містяться також у наведеному вище проекті Закону України «Про су­доустрій і статус суддів», відповідно до частин 1, 2 ст. 31 якого вищі спеціалізовані суди - Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд - діють як суди першої інстанції з роз­гляду окремих категорій справ. На наш погляд, наділення зазначених судів статусом судів першої інстанції є недоцільним та порушує право осіб на доступ до суду, право на оскарження судових рішень та супе­речить правилам інстанційної юрисдикції.

Що стосується територіальної юрисдикції, то, на нашу думку, вар­то підтримати точку зору тих авторів, які вважають, що вона відбива­ється в інституті «підсудності», і зазначені поняття є синонімами.

Проте наразі можна зустріти й інші визначення поняття «підсудність». Так, С. С. Бичкова розуміє підсудність як властивість судової справи, за допомогою якої її розгляд і вирішення віднесено законом до компе­тенції відповідного суду. Авторка зазначає, що юрисдикція визначає компетенцію судових органів щодо розгляду та вирішення правових питань, натомість підсудність є властивістю судової справи підпадати під юрисдикцію конкретного суду¹.

На нашу думку, розмежування зазначених понять є недоцільним та необгрунтованим, адже підсудність як складова більш широкого кон­цепту судової юрисдикції має характеризуватися з точки зору повно­важень конкретного органу, а не як властивість справ. Разом з тим деякі автори вживають поняття «підсудність» як тотожне поняттю «судова юрисдикція». Так, Л. М. Бєлкін зазначає, що найбільш гострі проблеми виникають з предметною підсудністю при розмежуванні адміністративної підсудності, з одного боку, та цивільної, кримінальної і господарської підсудності - з другого^{[949] [950]. Очевидно, що у цьому випад­ку автор має на увазі предметну юрисдикцію, а не підсудність. Не можемо погодитися також і з висловленою В. Й. Сапунковим та І. І. Ємельяновою точкою зору стосовно того, що при встановленні меж та обсягів цивільної юрисдикції загальних і спеціалізованих судів слід застосовувати інститут судової підсудності, відповідно до чого слід виокремлювати предметну та територіальну підсудність[951]. Уявляється, що автори штучно розширюють поняття підсудності, намагаючись віднести до його змісту предметну юрисдикцію.}

Варто також звернути увагу, що окремі автори вдаються до виді­лення двох видів підсудності: родової та територіальної. При цьому під родовою підсудністю розуміється компетенція судів, що належать до різних ланок судової системи на розгляд справ залежно від роду спору^[952]. Тобто йдеться про розподіл повноважень суду першої інстанції між різними ланками судової системи, аналогом чого є закріплена в КАС предметна підсудність адміністративних справ. Поряд із цим, як зазначалося нами вище, зазначений розподіл справ між судами різ­них ланок як судами першої інстанції залишився сьогодні лише в ад­міністративному судочинстві та повинен розглядатися в контексті виключень із принципу інстанційності, а не як різновид підсудності. Тим більше, що аналіз законодавчих приписів дозволяє зробити висно­вок, що ЦПК та ГПК виходять із розуміння підсудності виключно як територіальної юрисдикції, натомість лише КАС закріплює декілька видів підсудності - «предметну» (ст. 18 КАС), «територіальну» (ст. 19 КАС), «інстанційну» (ст. 20 КАС).

Вважаємо, що поняттю підсудності відповідає лише територіальна підсудність, закріплена у ст. 19 КАС, натомість як у ст. 18 КАС, так і у ст. 20 КАС, як уже зазначалося, йдеться про інстанційну юрисдикцію. Таким чином, на наш погляд, підсудність є територіальною юрисдик­цією та може бути визначена як повноваження суду на розгляд та ви­рішення спорів про право та у прямо визначених законом випадках інших питань, віднесених до компетенції конкретного суду першої інстанції. Запропонований підхід дозволяє уніфікувати термінологію інституту судової юрисдикції в межах трьох різних процесуальних кодексів - ЦПК, ГПК та КАС, а також привести її у відповідність до конституційних засад судової юрисдикції, що зазнали реформування.

Одним із найбільш гостродискусійних питань у доктрині та прак­тиці залишається питання щодо розмежування предметної юрисдикції загальних та спеціалізованих судів та подолання колізій (конфліктів) юрисдикції. Варто зазначити, що сьогодні законодавство не містить чітких критеріїв, які б дозволяли віднести ту чи іншу справу до пев­ного виду юрисдикції, що, по-перше, створює складнощі у реалізації особою права на судовий захист та порушує її право на доступ до суду, та, по-друге, призводить до зниження ефективності цивільного судо­чинства через неправильне застосування судами процесуальних норм, що регулюють інститут судової юрисдикції.

У літературі здійснена спроба класифікації конфліктів юрисдикції на негативні та позитивні. Негативні колізії мають місце тоді, коли кожен суд (як суд загальної юрисдикції, так і спеціалізовані суди, або ж різні спеціалізовані суди) вважає, що справа має розглядатися за правилами іншого виду судочинства, внаслідок чого кожен з них від­мовляє у відкритті провадження у справі. Зазначена ситуація неодно­разово ставала предметом розгляду ЄСПЛ у справах проти України, про що згадувалося вище. Натомість позитивна колізія юрисдикцій має місце у випадку, коли одна й та ж справа може бути предметом роз­гляду в декількох судових органах^[953]. Зазначені види колізій ілюструють два можливих випадки порушення права особи на справедливий судо­вий розгляд. У першому випадку має місце відмова у судовому захис­ті та доступі до суду внаслідок відмови у відкритті провадження суда­ми різних юрисдикцій. У другому випадку порушення правил юрис­дикції призводить до порушення принципу правової визначеності та розумних строків розгляду справи і підриває ефективність цивільного судочинства, адже може мати наслідком паралельні судові процеси або скасування остаточного рішення після його перегляду вищими інстан­ціями через порушення правил юрисдикції і, як наслідок, необхідність знову звертатися до суду належної юрисдикції.

Сучасний стан правозастосовної практики свідчить про існування декількох різновидів колізій юрисдикції, якими є колізії: а) цивільної та господарської юрисдикцій; б) цивільної та адміністративної юрис­дикцій; в) адміністративної та господарської юрисдикцій; г) адміні­стративної та конституційної юрисдикцій. З огляду на предмет нашо­го дослідження нас перш за все цікавить розмежування цивільної, адміністративної та господарської юрисдикцій, тобто видів цивільної судової юрисдикції у широкому розумінні.

Традиційним є виокремлення двох критеріїв для розмежування юрисдикції цивільних, господарських та адміністративних судів, яки­ми є: а) суб’єктний склад; б) характер спірних правовідносин. Біль­шість авторів наголошують на необхідності виділення також третього критерію - наявності спору про право. Проте, незважаючи на певний рівень усталеності зазначених критеріїв, вони, однак, не дозволяють подолати усі колізії юрисдикцій, що виникають на практиці, тому вченими та практиками постійно здійснюються спроби введення до­даткових критеріїв розмежування предметної юрисдикції. Найбільш поширеними додатковими критеріями, що пропонуються окремими авторами, виступають: а) відсутність у законі вказівки на те, що спра­ва має розглядатися за правилами іншого виду судочинства або відне­сена до компетенції інших органів; б) юридичний інтерес, що підлягає захисту (приватний або публічний); в) зміст спору; г) характеристика правовідносин з точки зору їх приватноправового або публічно-право­вого характеру (предмет спору, характер спірних правовідносин з точ­ки зору методу правового регулювання); д) зміст діяльності суб'єктів; е) предмет спірних правовідносин у значенні об'єкта матеріальних правовідносин; є) необхідність захисту суб'єктивного права та інтер­есу та ін.

Деякі автори вдаються до класифікації критеріїв розмежування ци­вільної юрисдикції. Так, Д. М. Шадура виділяє загальні та спеціальні критерії цивільної юрисдикції. Загальні критерії - це такі підстави, які вказують на цивільну юрисдикцію, обмежуючись зазначенням загальних ознак тієї чи іншої справи, якими, на думку автора, є характер спірних правовідносин (предметний критерій) і суб'єктний склад спірних право­відносин (суб'єктний критерій). Інколи до них за сталою традицією відносять спір про право. Спеціальними критеріями вчений вважає під­стави, які прямо відносять ту чи іншу справу до цивільної юрисдикції¹. Натомість О. М. Гнатів пропонує розрізняти об'єктивні критерії розме­жування юрисдикції, які не залежать від волі суб'єкта: 1) предметний критерій; 2) суб'єктний критерій; 3) наявність спеціальної норми закону щодо віднесення конкретної категорії справ до компетенції відповід­ного суду. Крім цього, на думку авторки, до уваги беруться наявність спору між учасниками спірних правовідносин, потенційна можливість його виникнення в майбутньому, об'єкт захисту (право чи інтерес). До суб'єктивних критеріїв, у яких, на думку авторки, відбивається про­яв принципу диспозитивності, належать: 1) зміст вимоги особи, яка звертається до суду; 2) наявність договору між учасниками правовідно­син про передання спору на вирішення третейського суду; 3) наявність домовленості між сторонами про підсудність спору^{[954] [955].}

Як бачимо, у літературі існує плюралізм думок стосовно критеріїв розмежування юрисдикції та їх класифікації. На наш погляд, виокрем­лення тих чи інших критеріїв має відбуватися з урахуванням аналізу норм, що регулюють правила того чи іншого виду предметної юрис­дикції, адже у ЦПК, ГПК та КАС було використано різні критерії для визначення цивільної, господарської та адміністративної юрисдикцій відповідно. Так, згідно зі ст. 15 ЦПК суди розглядають у порядку ци­вільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовід­носин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за прави­лами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Як випливає із аналізу зазначеної норми, законодавцем використано як критерії ви­значення цивільної юрисдикції: по-перше, характер спірних право­відносин з точки зору їх галузевої приналежності; по-друге, вказівку на переважаючий характер цивільної юрисдикції, що полягає у неви­черпному переліку правовідносин, що можуть бути предметом роз­гляду у цивільному судочинстві; по-третє, закріплення загальних ви­нятків із цивільної юрисдикції за допомогою вживання конструкції «крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства»; по-четверте, вказівку на можливість прямого зазначення в законі випадків віднесення справи до справ цивільної юрисдикції (ч. 2 ст. 15 ЦПК).

Як бачимо, зазначена стаття не містить вказівки на суб’єктний критерій, тобто на характеристику суб’єктів спірних правовідносин. Зважаючи на цей факт, О. Пасенюк зазначає, що законодавець посту­пово відмовляється від такого критерію, як суб’єктний склад право- відносин^[956]. Не можемо погодитися із зазначеним твердженням, адже, по-перше, вказівка на особливості суб’єктного складу має місце у двох інших процесуальних кодексах для визначення господарської та адмі­ністративної юрисдикції, по-друге, відсутність вказівки на суб’єктний склад спірних правовідносин, на наш погляд, зумовлена не відмовою від цього критерію та його неважливістю, а, швидше, намаганням за­конодавця закріпити якомога ширше правило цивільної юрисдикції та підкреслити її переважаючий характер порівняно з іншими видами юрисдикції.

У ГПК визначення меж господарської юрисдикції проводиться також за допомогою сукупності критеріїв. По-перше, має місце вказів­ка на суб’єктний склад правовідносин, зокрема учасниками господар­ського судочинства можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійсню­ють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької ді­яльності (ч. 1 ст. 1 ГПК), а у випадках, передбачених законодавчими актами України, - державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 1 ГПК). По-друге, господарська юрисдикція визначається також за допомогою визначен­ня переліку справ, що підлягають розгляду господарськими судами (пп. 1-8 ч. 1 ст. 12 ГПК), що має невичерпний характер, адже у п. 1 ч. 1 ст. 12 ЦПК зазначено, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав. По-третє, у п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК встановлено перелік справ, що не можуть розглядатися за правилами господарського судо­чинства, що також є відкритим.

Якщо ЦПК та ГПК в принципі використовують схожі підходи до визначення критеріїв юрисдикції, то КАС виходить дещо з інших по­зицій. По-перше, КАС закріплює суб’єктний склад спірних правовід­носин шляхом вказівки на те, що стороною у справі має бути суб’єкт владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій (частини 1-2 ст. 2, пп. 1, 7-9 ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 17 КАС). По­друге, ключовим критерієм віднесення справ до адміністративної юрисдикції визнається поділ права на приватне та публічне, що зна­ходить своє відбиття шляхом закріплення у законодавстві таких понять, як: «публічно-правовий спір» (п. 1 ч. 1 ст. 3, ч. 2 ст. 17 КАС), «публіч­но-правова справа» (ч. 3 ст. 17 КАС), «публічно-правові відносини» (ч. 1 ст. 2 КАС), - поряд із такими поняттями, як: «справа адміністра­тивної юрисдикції» (п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС), «адміністративна справа» (ст. 1, ч. 1 ст. 2, п. 1 ч. 1 ст. 3, ст. 17-20 КАС). На переважанні при відмежуванні справ адміністративної юрисдикції критерію приватно­правової чи публічно-правової природи спірних правовідносин наголо­шують і інші автори¹. Отже, у КАС такий критерій, як характер спірних правовідносин, фактично зазнав модифікації: з одного боку, юрисдикція адміністративних судів поширюється на адміністративні справи, з дру­гого - поняття адміністративної справи визначається через концепт публічно-правового спору, причому дефініція останнього не надана в законодавстві. По-третє, у КАС закріплено конкретний перелік справ, що віднесені до юрисдикції адміністративних судів (частини 1, 2 ст. 17 КАС). По-четверте, КАС містить перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів (ч. 3 ст. 17 КАС).

Аналіз законодавчих підходів до визначення судової юрисдикції у галузевих процесуальних кодексах дає підстави виснувати, що за­конодавець використовує різні прийоми для визначення справ, що належать до того чи іншого виду юрисдикції. Однак, як показує аналіз процесуальних кодексів, одним із найбільш поширених залишається казуїстичний перелік окремих категорій справ, що віднесені або не віднесені до певного виду юрисдикції (ст. 17 КАС, ст. 12 ГПК). Проте, як правильно зауважує Н. Писаренко, викладення нормативного мате­ріалу в такий спосіб не привело до вирішення проблеми розмежуван­ня юрисдикції судів. Адже законодавець зловживає використанням казуїстичного прийому, який, як відомо, має суттєвий недолік: яким би досконалим не був перелік конкретних фактів, він не може охопити всі факти такого роду^{[957] [958]. Не додають врівноваженості правилам судової юрисдикції і постійне використання у процесуальних кодексах фраз на кшталт «та інші справи», «якщо інше не передбачено законом» тощо, що залишають елемент правової невизначеності у формулюванні пра­вил розмежування видів судової юрисдикції. Як результат, маємо на­магання представників судової спільноти обґрунтувати вироблені практикою підходи до розмежування видів судової юрисдикції у по­становах Пленуму ВССУ, ВАСУ та ВГСУ щодо питань юрисдикції та підсудності, а також у численних листах зазначених судових органів, що містять роз’яснення з цього питання. Проте і в них використано загалом казуїстичний спосіб визначення того чи іншого виду юрисдик­ції, і в деяких випадках висловлені суперечливі позиції. Крім того, віднесення справи до тієї чи іншої юрисдикції має здійснюватися з урахуванням позицій, викладених у постановах ВСУ за результатами розгляду справ щодо неоднакового застосування норм процесуального права. Зазначена ситуація робить правозастосування правил розме­жування юрисдикції занадто ускладненим, що, безумовно, не можна визнати задовільним. Слід підтримати позицію В. В. Комарова щодо того, що ця проблема, як свідчить судова практика, не може бути ви­рішена лише завдяки формуванню судової практики ВСУ або відпо­відними Вищими спеціалізованими судами, і її вирішення потребує відповідних змін у законодавстві[959]. Тому, на нашу думку, зусилля за­конодавця, науковців та практиків мають бути спрямовані все ж таки на уніфікацію та вироблення чітких критеріїв розмежування різних видів судової юрисдикції з метою уникнення колізій юрисдикції.}

Варто зазначити, що у літературі питанням колізій юрисдикції при­ділялося досить уваги в першу чергу практиками, які намагалися об­ґрунтувати приналежність тієї чи іншої категорії справ до певного виду судочинства, подекуди висловлюючи зовсім протилежні думки. Од­ними із найбільш гостродискусійних питань із часів утворення в нашій державі адміністративних судів залишалися питання юрисдикційнос- ті земельних спорів, спорів у сфері економічної конкуренції, зокрема за участю Антимонопольного комітету України, податкових спорів, спорів у сфері прав інтелектуальної власності, спорів, пов’язаних із виборчим процесом, спорів з приводу адміністративних договорів, корпоративних спорів та ін.

Так, у літературі свого часу розгорнулася жвава дискусія стосовно визначення юрисдикційності спорів у сфері інтелектуальної власності, зокрема, спорів за участю органу виконавчої влади щодо визнання не­дійсними правоохоронних документів на об’єкти інтелектуальної власності або щодо оскарження рішень такого органу, що була зумов­лена відсутністю єдності практики судів загальної юрисдикції та спе­ціалізованих судів. Позиція авторів, що обґрунтовують приналежність зазначених справ до господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу (В. С. Москаленко, В. Татьков) зводилася до того, що: по-перше, відносини у спорах про визнання недійсними правоохо­ронних документів не засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, хоча їх учасниками і є орган, який уповноважений видавати такі документи; по-друге, відно­сини учасників таких правовідносин засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, а тому мають цивіль­но-правову природу; по-третє, відповідачами у таких справах, окрім органу державної влади, виступає суб'єкт господарювання, цивільних прав та інтересів якого безпосередньо стосується цей спір; по-четверте, у підсумку на підставі судового рішення підтверджується чи визнається недійсним майнове право інтелектуальної власності суб'єкта господа­рювання щодо результату творчої діяльності, що охороняється патентом або свідоцтвом¹. Поряд із цим інші вчені (О. М. Пасенюк, Л. Зуєва) вважають, що зазначені спори слід розглядати у порядку адміністратив­ного судочинства, зважаючи на участь у них суб'єкта владних повно­важень, наділених управлінськими повноваженнями^{[960] [961].}

Цікавим у цьому контексті видається пропозиція представників так званого диференційованого підходу до визначення юрисдикції у зазна­ченій сфері. Так, О. Харитонова, загалом обстоюючи позицію відне­сення справ у сфері прав інтелектуальної власності за участю органів державної влади до юрисдикції адміністративних судів, зазначає, що у випадку відмови у видачі свідоцтв на знаки для товарів і послуг спір, що виник, є публічно-правовим і таким, що відповідає критеріям, необ­хідним для поширення на нього юрисдикції адміністративних судів. Проте у разі, коли спір виник після того, як свідоцтво на знаки для товарів та послуг вже було видано, але згодом орган державної влади порушив права правоволодільця видачею ще одного свідоцтва на зна­ки для товарів та послуг, вже має місце не публічно-правовий спір, а спір про право цивільне, котрий підлягає юрисдикції загальних або господарських судів¹. Варто зауважити, що не вносить ясності у пи­тання юрисдикційності зазначеної категорії спорів і позиція вищих судових інстанцій, що міститься у п. 5 Постанови Пленуму ВССУ № 3 від 1 березня 2013 р. «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

Наразі конфлікт юрисдикцій у сфері інтелектуальної власності може отримати своєрідне вирішення шляхом створення Вищого суду з питань інтелектуальної власності (ст. 31 Законопроекту)^{[962] [963]. На наш погляд, зазначений крок є не досить виваженим, адже замість виро­блення більш-менш чітких критеріїв розмежування вже існуючих видів юрисдикції задля усунення конфліктів юрисдикції щодо цієї категорії справ, автори Проекту пропонують фактично примножувати види су­дової юрисдикції, створюючи спеціалізовані суди для вирішення окре­мих категорій справ. При цьому вибір окресленої категорії справ уявляється не зовсім зрозумілим, виходячи із запропонованого нами у попередніх підрозділах підходу до спеціалізації судів. Створення спеціалізованих судів для розгляду певної категорій спору, наприклад, земельних, сімейних, з питань інтелектуальної власності, розглядаєть­ся у літературі як засіб подолання колізій юрисдикції. Проте, на наш погляд, зазначений шлях подолання колізій юрисдикцій є занадто ви­тратним і недоцільним з погляду на запропоновані у попередніх під­розділах шляхи спеціалізації судової діяльності.}

Варто зазначити, що у літературі були запропоновані й інші спосо­би подолання колізій юрисдикції та покращення регламентації її пра­вил. Так, К. А. Чудиновських, Е. Є. Сілантьєва пропонують поділяти напрями вирішення колізій юрисдикції на нормотворчі, правозасто- совні та організаційні. Перша група заходів полягає у внесенні змін до чинного законодавства при виявленні неузгодженостей норм різних нормативно-правових актів¹. Правозастосовні заходи пов’язуються із діяльністю вищих судових органів з роз’яснення законодавства. До організаційно-правових належать: 1) прийняття законодавцем колізій­них норм; 2) установлення наслідків непідвідомчості (непідсудності) справи при зверненні в певний судовий орган; 3) визначення процеду­ри вирішення юрисдикційних суперечок між декількома судовими органами; 4) створення спеціальних органів з вирішення юрисдикцій- них колізій^{[964] [965].}

Окремі пропозиції з цього питання також висловлювалися іншими вченими та практиками. Так, В. М. Кравчук вважає за необхідне скасу­вати повноваження суду відмовляти у відкритті провадження з підстав неналежності справи до юрисдикції суду, адже це перешкоджає доступу до правосуддя^[966]. На думку, С. О. Короєда, процесуальний механізм від­мови у відкриті провадження у випадку, коли справа не підлягає роз­гляду в порядку цивільного судочинства, штучно створює перешкоди особі для реалізації її права на судовий захист, адже саме на державу в особі її органів покладено обов’язок забезпечувати особі право на судовий захист. Водночас, виходячи із сутності судової влади і змісту правосуддя, держава не повинна зобов’язувати особу «правильно визна­чати» або «шукати» належний суд, який має надати захист^[967].

На наш погляд, зазначені твердження є необгрунтованими з огляду на практику ЄСПЛ щодо питань тлумачення та застосування п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Як зазначалося нами у попередніх підрозділах дисертаційного дослідження, у законодавстві можуть встановлюватися обмеження у доступі до суду, причому такі обмеження можуть бути легітимними та нелегітимними. Що стосується вимог до прийнятності позовної за­яви, то ЄСПЛ прямо відносить такі вимоги до правомірних обмежень доступу до суду. Якщо виходити із протилежного підходу, то позивач не повинен буде взагалі дотримуватися передумов та порядку звернен­ня до суду за судовим захистом, що врешті-решт призведе до колапсу судової системи. У теорії цивільного процесуального права належність справи до юрисдикції суду розглядається як одна з об'єктивних пере­думов права на звернення до суду за судовим захистом¹, відсутність якої має наслідком неможливість реалізації особою зазначеного права та відмову у відкритті провадження у справі, а якщо таке провадження було відкрите - його закриття. Таким чином, встановлення вимоги до­тримання правил юрисдикції при зверненні до суду є легітимним об­меженням доступу до суду з точки зору міжнародних стандартів до­ступності правосуддя, натомість недотримання правил юрисдикції є фундаментальним порушенням права на справедливий судовий розгляд та права на ефективний засіб правового захисту в контексті п. 1 ст. 6 та ст. 13 ЄКПЛ.

С. О. Короєд також вважає за доцільне введення правила, відпо­відно до якого суд повинен самостійно надсилати за підвідомчістю до належного суду справу, якщо під час прийняття її до провадження дійде висновку про непідвідомчість. Водночас автор пропонує запро­вадити правило про те, що отримана іншим судом за підвідомчістю справа має бути останнім розглянута і вирішена по суті (тобто за­боронити спори про підвідомчість)^{[968] [969]. Суголосні позиції висловлюва­ли і інші автори. Втім пропозиції наділити суд повноваженням пере­давати позовну заяву до іншого суду у випадку, коли порушені пра­вила юрисдикції, слід оцінити критично. Нами вже зауважувалося на тому, що кожне провадження має свій засіб порушення судової ді­яльності - позовну заяву, заяву про видачу судового наказу, заяву в порядку окремого провадження. Аналогічно кожний вид судочин­ства висуває свої вимоги до позовної заяви та правил її подачі, а тому вважаємо, що позовна заява, складена за правилами одного виду судочинства, не може бути підставою для відкриття провадження за правилами іншого виду судочинства.}

Своєрідною є позиція В. М. Кравчука щодо можливості введення перекваліфікації виду судочинства з ініціативи суду. На думку автора, у випадках, коли особа подає позовну заяву із порушенням правил юрисдикції, варто було б залишати позовну заяву без руху і роз’яснювати позивачеві, що справа може розглядатися за іншим видом судочинства. У разі, якщо позивач не заперечує проти цього, суддя відкриває про­вадження за тим видом судочинства, за яким, на його думку, повинна розглядатися справа. Водночас, якщо позивач наполягає на роз­гляді справи за тим видом судочинства, який він зазначає, суддя від­мовляє у відкритті провадження^[970].

На наш погляд, зазначена вище пропозиція суперечить фундамен­тальним засадам цивільного судочинства і не може бути сприйнята як можливий шлях реформування інституту судової юрисдикції, виходя­чи із такого. Для цивільного процесуального права характерним є спе­ціально-дозвільний спосіб правового регулювання, тобто дозволено лише те, що прямо передбачено у цивільному процесуальному зако­нодавстві. Дією цього методу пояснюється і неможливість застосуван­ня аналогії процесуального закону та процесуального права під час здійснення правосуддя. З цього випливає, що при розгляді справи у порядку цивільного судочинства суд має керуватися виключно ЦПК, при розгляді справ у порядку адміністративного судочинства - КАС, а при розгляді справ у порядку господарського судочинства - виключ­но ГПК. За логікою В. М. Кравчука, у випадку, коли особа звертається до адміністративного суду із цивільно-правовим спором, а в подаль­шому суддя роз’яснює їй, що справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства і особа погоджується з цим, то суддя адміні­стративного суду може відкрити провадження у цій справі за правила­ми ЦПК, що є нонсенсом як з точки зору методу правового регулюван­ня процесуальних галузей права, так і характеристики у такому ви­падку суду як «належного».

Критично також слід оцінити пропозиції О. С. Снідевича щодо доцільності існування у судочинстві альтернативної юрисдикції, за якої одні й ті ж справи можуть бути вирішені в судах різних юрисдикцій¹, а також позиції окремих авторів щодо можливої альтернативності цивільної та господарської юрисдикції щодо справ за участю громадян- підприємців. Процесуальні кодекси мають свою специфіку з огляду на характер спорів, що у них розглядаються, чим пояснюються, напри­клад, особливості інституту доказування в адміністративному судо­чинстві, де діє принцип офіційного встановлення обставин справи, що пов'язане із нерівним становищем сторін спору, якими є особа та державні органи. За умов існування альтернативної юрисдикції ви­никає питання, чому ресурси судової влади та послаблення для сторін, які надаються КАС, мають надаватися у справі, яка не має ознак пу­блічно-правового спору, і де сторони є абсолютно рівними? За такої умови позивач може сам обирати найбільш «зручне» для нього про­цесуальне законодавство та найбільш «зручний» суд, що суперечить основоположним засадам належної судової процедури.

На наш погляд, вирішення проблем колізії юрисдикцій має носити комплексний характер та лежати у площині реформування системи судів з точки зору їх спеціалізації і запровадження єдиного процесу­ального кодексу для цивільного, господарського та адміністративного судочинства. Серед засобів подолання колізій юрисдикції слід виді­лити: а) організаційно-судоустрійні; б) уніфікаційно-нормотворчі; в) уніфікаційно-правозастосовні.

Організаційно-судоустрійні засоби подолання колізій юрисдикції пов'язані із реформуванням системи судоустрою. У цьому контексті варто погодитися із М. С. Шакарян, яка вважає, що об'єднання існую­чих систем судів і створення єдиного судового органу дозволило б усу­нути підґрунтя для спорів про судову юрисдикцію^{[971] [972]. Поряд із цим у сучасних умовах повернення до моноцентризму у питаннях органі­зації судової системи навряд чи уявляється можливим. Виходячи із запропонованого нами підходу до спеціалізації судової діяльності, вважаємо оптимальною модель, за якої існує дві форми судочинства: цивільне та адміністративне, що засновані на різних процесуально}

правових режимах, натомість господарське судочинство має увійти до цивільного та відбивати його спеціалізацію на мікрорівні. Зазначене, на нашу думку, має стати першим кроком на шляху до подолання ко­лізії юрисдикцій.

Поряд із цим існування єдиної цивільної процесуальної форми для обох видів судочинства робить можливим та доцільним існування єдиного процесуального кодексу для цивільного та адміністративного видів судочинства. Прийняття такого нормативно-правового акта ста­новить уніфікаційно-нормотворчий засіб подолання колізій юрисдик­ції, що має стати основним та вирішальним для вирішення проблеми колізії юрисдикцій. У такому акті слід передбачити чіткі критерії роз­межування юрисдикції, якими, на наше переконання, мають стати: 1) спір про право як критерій, який визначає конституційні межі судо­вої юрисдикції та дозволяє розмежувати судову та несудову юрисдик­цію, а також спірні та безспірні провадження; 2) суб’єктний критерій, тобто характеристика суб’єктів спірних правовідносин, що дозволяє розмежувати на макрорівні цивільну та адміністративну юрисдикцію, а на мікрорівні цивільну та господарську юрисдикцію; 3) характер спірних правовідносин, що має тлумачитися широко та включати: а) галузеву приналежність спірних правовідносин; б) зміст правовід­носин з точки зору методу правового регулювання, що превалює у спірних правовідносинах - публічний або приватний характер спору, що також дозволяють розмежувати юрисдикцію як на макро-, так і на мікрорівні. У такому контексті за умови регламентації у загальній частині такого нормативно-правового акта основних положень, що є спільними для чинних ЦПК, ГПК та КАС, та закріплення у спеціаль­ній частині особливостей, притаманних кожному виду судочинства, загальні вимоги до позовної заяви будуть уніфікованими, а тому лише за таких умов вбачається за можливе при подачі позовної заяви до того суду, юрисдикція якого не поширюється на ці правовідносини, не від­мовляти у відкритті провадження, а передавати справу до суду, юрис­дикція якого поширюється на ці правовідносини.

Остання група засобів усунення колізій є уніфікаційно-правозас- товними. Їх реалізація має бути пов’язана із діяльністю Верховного Суду України як органу, який покликаний забезпечувати єдність судо­вої практики. Так, ВСУ за результатами перегляду справи з підстав неоднакового застосування норм процесуального права, зокрема, щодо 400

правил юрисдикції, видає постанови, а висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові ВСУ, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права (ч. 2 ст. 360⁷ ЦПК).

Слід звернути увагу, що у літературі висловлювалися пропозиції стосовно можливості утворення спеціального органу, до компетенції якого належало б вирішення колізій юрисдикції. У різних зарубіжних державах функції такого органу виконують: у Франції - трибунал із конфліктів; в Австрії - Конституційний суд, у Німеччині - Загальний сенат вищих федеральних судів держави¹. На думку Е. Є. Сілантьєвої, зазначеними повноваженнями в нашій державі варто наділити ВСУ^{[973] [974].}

На наш погляд, за умови реалізації всіх інших запропонованих нами засобів подолання колізій, наділення такими повноваженнями ВСУ буде зайвим, адже якщо існуватиме єдиний процесуальний кодекс, яким буде регламентована можливість передачі справи до суду іншої юрис­дикції та заборонено спори щодо юрисдикції, необхідність у спеціаль­ному органі, що вирішуватиме колізії юрисдикції, відпаде. Вважаємо, що введення зазначених засобів подолання колізії юрисдикцій у сукуп­ності суттєво підвищить ефективність відправлення правосуддя у ци­вільних справах та забезпечить міжнародний стандарт доступності правосуддя та права на справедливий судовий розгляд.

3.4.