Проблема єдності судової влади та гармонізація процесуального законодавства

На думку В. В. Сердюка, сутність такої концепції полягає в тому, що всі органи, що входять до судової системи, або пов’язані з нею, розглядаються в органічній єдності та взаємодії. На вершині судової ієрархії має бути «сильний» Верховний Суд України, основним при­значенням якого є забезпечення процесуальної й організаційної єднос­ті в діяльності судів загальної юрисдикції та органів, що належать до структури судової влади. При цьому «найвищий судовий орган» є єди­ною й остаточною інстанцією з розгляду (перегляду) справ, що виконує всі процесуальні функції, властиві судовій владі, увінчує всі судові підсистеми (загальної та спеціалізованої юрисдикції) в державі. Кон­ституційними передумовами становлення цієї концепції є: 1) рівність усіх перед законом і судом; 2) виключність судової влади; 3) статус Верховного Суду України як найвищого органу у системі судів загаль­ної юрисдикції. Як теоретичні підвалини концепції єдності судової влади є законодавче закріплене поняття єдності судової системи¹. Схожої точки зору дотримуються й інші вчені, додатково вказуючи, що небезпека порушення єдності судової влади виникає тоді, коли у дер­жаві запроваджуються надзвичайні чи особливі суди.

Крім того, заперечення єдності судової влади в Україні виражаєть­ся у розрізненій та подрібненій на окремі й неузгоджені гілки судовій системі «удільності» системи судового управління та розірваності суддівського самоврядування, нерівності статусу суддів^{[1030] [1031]. Л. Москвич зазначає, що судова система, як різновид соціальної системи, зможе зберегти свою основну ознаку - цілісність лише за умови відповід­ного механізму взаємозв’язку, координації між її окремими підсисте­мами (різними юрисдикціями) за наявності єдиного координуючого центру. Інакше кажучи, децентралізація не повинна бути антиподом єдності судової влади[1032].}

Деякі вчені не пов’язують єдність судової влади суто зі складовими єдності судової системи, закріпленими в законодавстві, намагаючись виділити й інші положення. Так, С. В. Прилуцький наголошує, що питання організаційної єдності судової системи тісно пов’язані із про­цедурною складовою механізмів судочинства, їх гармонійним

взаємозв’язком та обумовленістю, - єдністю судового процесу. Крім того, він звертає увагу і на проблему формування суддівського корпу­су¹. І. І. Котюк виходить з того, що принцип єдності судової влади зумовлює необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного і рівного для всіх суб’єктів правовідносин державного суду з покладенням на нього здійснення функцій правосуддя у справах, що виникають з будь-яких правовідносин у визначеному законом єдиному процесуальному порядку, а це обумовлює об’єктивну необхідність створення єдиного кодексу судочинства^{[1033] [1034]. Певною мірою В. С. Сморо- динський, аналізуючи системність судової влади, також торкається проблеми єдності судової влади. Він виділяє дві взаємообумовлені площини системності: формальну (морфологічну та процедурну) і змістовну. Морфологічна системність судової влади забезпечується її загальним суб’єктом - єдиною судовою системою, конституційно і законодавчо закріпленою.}

Виходячи з наведеного, можна дійти висновку, що єдність судової влади пов’язується науковцями з наявністю єдиного процесуального порядку реалізації судової влади.

На окремі аспекти єдності судової влади звертали увагу й вчені- процесуалісти. Так, О. А. Беляневич вказує, що із буквального тлума­чення вичерпного переліку засад єдності судової системи, із систем­ного тлумачення ч. 4 ст. 17 та ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» випливає, що законодавчо єдність судової системи не

обумовлюється однаковістю процесуальних законів (процедур), за якими спеціалізовані суди здійснюють вирішення справ, віднесених законом до їх юрисдикції. Отже, єдність судової системи в Україні по­єднується із принципом спеціалізації судів. Інтегративні (уніфіковані) засади процесуального права є виявом, і водночас правовим забезпе­ченням єдності системи, у той час як спеціалізація судів відображена саме у диференціації процесуального права та впливає на неї¹. У свою чергу Г. О. Жилін, Л. О. Грось відмічають неприпустимість такого становища, яке породжує відсутність одноманітності норм АПК та ЦПК РФ, що встановлюють порядок розгляду єдиних за своєю при­родою цивільних справ у судах загальної юрисдикції та арбітражних судах; самостійність та незалежність цих судів один від одного дозво­ляє їм активно втручатися в чужу компетенцію, ігноруючи правові норми про розмежування підвідомчості судових справ^{[1036] [1037]. С. К. Загайно- ва зазначає, що особливе місце в забезпеченні єдності судової влади займають судові акти.}

На думку С. Л. Дегтярева, виділення та законодавче закріплення різних завдань у цивільному та кримінальному процесі, що стоять перед колегіями у цивільних та кримінальних справах, які діють в рам­ках єдиної системи судів загальної юрисдикції, дозволяє зробити ви­сновок про те, що діяльність цих колегій істотно різниться. Однак цей висновок, що напрошується, є неправильним та суперечить Конститу­ції РФ, яка встановлює єдність судової влади та її виключні повнова­ження щодо здійснення правосуддя^{[1038] [1039].}

Таким чином, з процесуальної точки зору єдність судової влади пов’язується з єдністю завдань, які поставлені між судами в різних судочинствах, тобто судова діяльність має переслідувати одну універ­сальну мету, чітким розмежуванням юрисдикції між загальними та спеціалізованими судами, уніфікацією правил щодо судових рішень та вимог, що до них пред’являються.

І. В. Юревич, якою була зроблена спроба комплексного дослі­дження проблем єдності судової влади, виділяє два підходи, що ви­користовуються при дослідженні єдності судової влади: вузький та широкий. Прихильники першого розглядають єдність судової влади через призму її формального (інституційного) втілення, ототожню­ючи її з єдністю системи органів судової влади, тобто охоплюють лише ті органи та установи, що безпосередньо реалізують судову діяльність. При широкому підході інститут судової влади пропону­ється розглядати через категорію «судова система», що є більш ши­роким за змістом, ніж «система органів судової влади», оскільки крім суб’єктів цієї влади (суди чи систему органів судової влади) включає й інші елементи та взаємозв’язок, який між ними встановлюється. У такому розумінні судової системи фіксується вся судово-владна діяльність держави стосовно її структурних елементів, статичного і динамічного стану, механізму дії, внутрішньої організації, перспек­тивних напрямів реформування¹.

Разом з тим при виділенні таких підходів автором за основу взята точка зору, висловлена з приводу дослідження єдності судової системи^{[1040] [1041]. Сама І. В. Юревич, визначаючи себе як прихильницю широкого під­ходу, запропонувала єдність судової влади розуміти як фундаменталь­ну внутрішню її основу, що забезпечує внутрішню стійкість, дає змогу переконатися в тому, що її підсистеми не діють відокремлено одна від одної, а забезпечують ефективну реалізацію функцій судової гілки державної влади. Атрибутивними характеристиками єдності є ціліс­ність, інтегративність, організованість та нерозривний взаємозв’язок. З огляду на зазначену багатогранність, автор пропонує розкриття сут­ності єдності судової влади здійснювати через дослідження її базових підсистем, як-то єдність: а) основ судової влади; б) цілей і завдань її елементів; в) принципів їх організації; г) судової системи і ґ) статусу суддів[1042].}

У свою чергу єдність та цілісність судової системи має забезпечу­ватися як певними внутрішніми механізмами усередині самої системи судової влади, так і певними зовнішніми механізмами - чинниками, факторами. Під першими слід розуміти систему реальної, об’єктивно існуючої взаємодії організаційних, юридичних форм, методів, способів і умов організації судової влади, що в сукупності створюють можли­вість для її єдності. Змістом внутрішніх механізмів забезпечення єд­ності судової системи є реальне співробітництво на основі розподілу повноважень автономних органів та підсистем судової влади, засно­ване на взаємодії її елементів, тобто суб’єктів владних відносин усіх рівнів та юрисдикцій. Елементом правового забезпечення єдності є регламентація процедур її здійснення, сутнісним змістом яких є за­кріплення правових режимів взаємодії органів влади, включаючи і ви­рішення можливих конфліктів між ними, а також узгодженість про­цесів здійснення влади кожною з гілок. Це виявляється в сумісності та взаємодоповнюваності правових сфер та юрисдикцій, відповідно до яких діють підсистеми єдиної судової влади. Під зовнішніми механіз­мами (чинниками) забезпечення єдності судової системи слід розуміти умови, діяння та зв'язки об'єктивного і суб'єктивного характеру, які передбачають взаємодію і співпрацю інститутів, органів та установ державності, що спричиняють та обумовлюють єдність судової систе­ми. Тобто чинники мають місце поза межами системи судової влади, здебільшого вони виявляються у взаємодії, системі стримувань та противаг між гілками всієї державної влади, у функціонуванні грома­дянського суспільства, підвищенні правової свідомості та культури громадян тощо¹.

Аналіз наведених вище точок зору дає можливість зробити висно­вок, що категорія «єдність судової влади» у дослідженнях, що прово­дилися, часто застосовувалася як синонім «єдності судової системи», що, на наш погляд, є неправомірним, оскільки звужує її значення. У більшості випадків увага зверталася лише на проблеми побудови судової системи, хоча й були поодинокі спроби цю проблему пов'язати з окремими аспектами здійснення судочинства. Наведене свідчить про фрагментарність сучасного уявлення про єдність судової влади й по­требує її подальшого дослідження.

Для надання визначення єдності судової влади вважаємо за необхід­не з'ясувати значення слова «єдність», оскільки сутність судової влади нами вже розглянута в підрозділі 1.1. Відповідно до тлумачного словни­ку В. І. Даля, «єдність» - це властивість єдиного, такого, що складає одне ціле^{[1043] [1044]. Схожа позиція висловлена й С. І. Ожеговим, який під «єдністю» пропонує розуміти 1) спільність, повну схожість; 2) цілісність, згурто­ваність; 3) нерозривність, взаємний зв'язок. Доречним є також наведен­ня його позиції з приводу значення однокореневого слова «єдиний», яке означає один, спільний, об'єднаний1. Виходячи з наведеного, на наш погляд, будь-яке явище за допомогою категорії «єдність» характеризу­ється як таке, що існує як єдиний, цілий організм, тобто йому притаман­на цілісність. При цьому необхідно враховувати, що його складові час­тини можуть об'єднуватися різними шляхами та мати різний рівень стійкості правової організації залежно від характеру зв'язку між її час­тинами. Ціле може володіти якістю системності. При цьому взаємодія частин може обумовлювати виникнення таких інтегративних властивос­тей цілого, які не притаманні частинам, що його утворюють[1045] [1046].}

Виходячи з наведеного, на наш погляд, єдність судової влади необ­хідно розглядати у двох значеннях: зовнішньому та внутрішньому. Відповідно до першого, судова влада розглядається як єдиний цілий «організм», що функціонує в державі, виконуючи покладені на нього функції відповідно до конституційного принципу розподілу влад в дер­жаві. У цьому аспекті можна виділити такі її особливості. По-перше, у державі може існувати лише одна судова влада. По-друге, вона є са­мостійною та незалежною від законодавчої та виконавчої гілок влади й, певною мірою, протистоїть їм. По-третє, всі три гілки державної влади є рівнозначними, тобто не мають переваг одна перед одною. По- четверте, делегування функцій, що має виконувати судова влада, або їх привласнення не допускається, так само як судова влада не повинна виконувати не притаманні їй функції.

Єдність у внутрішньому значенні розкриває внутрішню властивість штучно створеної цілісності, що утворилася в результаті природно історичних закономірностей суспільного розвитку^[1047]. При цьому вона властива як цілому взагалі, так і її елементам: інституційному, функ­ціональному та нормативному.

Інституційний елемент, як зазначалося в першому підрозділі цього дослідження, охоплює суб'єктів, які діють всередині моделі судової влади. При цьому суд є постійним учасником, а інша особа, яка зверта­ється для усунення відхилень, - перемінною складовою. Враховуючи, що відповідно до ч. 1 ст. 125 Конституції (ч. 1 ст. 124, ч. 1 ст. 125 про­екту Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»), ч. 1 ст. 3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 1 ст. 3 проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів») в Україні діє не один суд, а їх система, що складається з Конституційно­го Суду України та системи судів загальної юрисдикції, то й вимога єдності пред’являється саме до системи судів загальної юрисдикції. Виходячи з цього, можна стверджувати про наявність судоустрійної єдності, тобто єдності в побудові системи органів судової влади.

З цього приводу Т. В. Пустовойт зазначає, що проблеми, на які постійно наштовхується вітчизняний законодавець при побудові судо­вої системи, значною мірою пов’язані із впертим небажанням дотри­муватись основних «законів юридичної архітектури» та ігноруванням теоретичних засад судової влади. Заперечення єдності судової влади в Україні виражається, на думку вченого, у розрізненій та подрібненій на окремі й неузгоджені гілки судової системи, «удільність» системи судового управління та розірваність суддівського самоврядування, не­рівність статусу суддів¹.

Відповідно до конституційних положень, а також норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» система судів загальної юрис­дикції будується за трьома принципами: територіальності, інстанцій- ності та спеціалізації. У контексті проблеми єдності судової влади особливого значення набувають останні два, оскільки перший означає розбудову судової системи судів загальної юрисдикції відповідно до адміністративно-територіального устрою, що жодним чином не впли­ває на цілісність їхньої системи.

Особливість принципу інстанційності виявляється в тому, що сис­тема судів організована таким чином, щоб забезпечити право на пере­гляд судового рішення судом вищої інстанції з метою забезпечення законності й обґрунтованості прийнятих рішень та усунення порушень закону, що допускаються судами^{[1048] [1049], послідовний перехід справи від суду нижчого до суду вищестоящого. Відповідно до нього зараз функціону­ють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій, якими виступа­ють вищі спеціалізовані суди, а також Верховний Суд України. У зв’язку з цим виникає питання щодо правового статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрис­дикції, а також оптимальної інстанційності судової системи. Зазначені проблеми, як зазначалося вище, активно обговорюються в літературі, оскільки відповідно до Закону України «Про судоустрій та статус суд­дів» Верховний Суд України не має повноважень здійснювати касацій­ний перегляд. Згідно з ч. 1 ст. 38 зазначеного вище Закону він є найви­щим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції України, який забезпечує єдність судової практики.}

Враховуючи специфіку цього дослідження, доцільним є аналіз про­цесуального аспекту інстанційної побудови системи судів в контексті забезпечення єдності судової влади. Слід зазначити, що її необхідність обґрунтовувалася ще дореволюційними вченими-процесуалістами. Так, Є. В. Васьковський зазначав, що як би добре не були підготовлені до своєї діяльності судді, як би сумлінно та уважно не ставилися вони до виконання своїх обов’язків, у будь-якому випадку вони не можуть бути цілком гарантовані від промахів та помилок. Не лише неправильне розуміння закону або випадковий недогляд при встановленні фактич­них обставин справи, але й суб’єктивні погляди, симпатії чи антипатії судді, а також вплив панівних у цій місцевості поглядів та забобон служать причиною ухвалення неправильних рішень. Одним із засобів охоронити сторін від всіх таких вільних чи невільних похибок суддів є можливість дворазового розгляду справ. При цьому видається при­родним та бажаним, щоб другий суд, що перевіряє рішення першого, був вищим за службовим становищем та складався з краще підготов­лених та більш досвідчених членів. Однак цього було б недостатньо, - не лише тому, що другий суд, перевирішуючи справу, теж може по­милитися або порушити вказані законом форми судочинства, але й з іншої, ще більш важливої причини. У кожному законодавстві, яким би досконалим воно не було, зустрічаються в більшій чи меншій кількос­ті прогалини, незрозумілості та суперечності. Внаслідок цього неми­нучі розбіжності в способах розуміння та застосування його постанов не лише між громадянами, але й між судами. Один суд тлумачить за­кони так, інший - інакше, третій - ще інакше; у кожному судовому окрузі може бути напрацьована власна практика, та зовсім однакові справи будуть розглядатися в різних округах по-різному. Відсутність же однаковості в судовій практиці руйнує єдність державного право-

порядку, послаблює силу закону та підриває принцип рівності всі громадян перед законом. Тому необхідно встановити нагляд за діяль­ністю всіх судів з метою забезпечити однакове тлумачення та застосу­вання ним законів¹.

У свою чергу І. Я. Фойницький виходив із того, що природі судової влади не відповідає принцип ієрархічної підлеглості, що ліквідує само­стійність нижчих органів; держави можуть досягати об’єднання судо­вої влади, а, відповідно, і забезпечити зовнішню самостійність підко­ренням всіх судових справ вищому нагляду одного суду. Завдяки цьому забезпечується єдність судової практики, отже, і судової влади. Будь-яке відхилення від такого об’єднання веде до дроблення судової влади та її слабкості^{[1050] [1051]. З наведеного, на наш погляд, випливає, що сам по собі факт наявності інстанційної системи судів не порушує вимогу єдності за умови, якщо її очолює вищий суд, якому підкорюються в процесу­альному сенсі всі нижчестоящі.}

Основним питанням, з приводу якого вже майже шість років ведеть­ся дискусія, як уже зазначалося, є оптимальна кількість судових інстан­цій: три або чотири. При цьому, як перша пропозиція, так і друга мають як своїх прихильників, так і супротивників. На наднаціональному рівні наведене питання остаточно жодним чином не вирішено. Європейський суд з прав людини виходить з того, що п. 1 ст. 6 Конвенції не зобов’язує Договірні держави створювати апеляційні або касаційні інстанції, однак, держава, що заснувала такі суди, зобов’язана забезпечити, щоб учасни­ки процесу на цих стадіях могли користуватися основними гарантіями, що містяться в п. 1 ст. 6^[1052]. У ст. 1 Рекомендації № R (95) 5 Комітету міні­стрів Ради Європи державам-членам щодо запровадження та покращен­ня функціонування систем і процедур оскарження по цивільних і госпо­дарських справах зазначається, що у принципі повинна існувати мож­ливість контролю за будь-яким рішенням суду нижчого рівня («суду першої інстанції») судом вищого рівня («судом другої інстанції»). У ст. 7 уточнюється, що положення цієї Рекомендації слід, коли це варто, за­стосовувати до «суду третьої інстанції», якщо такий суд існує, тобто до

суду, який здійснює контроль над судом другої інстанції. Апеляції до суду третьої інстанції мають передусім подаватися стосовно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад, справ, які роз­виватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені апеляціями по тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає апеля­цію, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей¹.

Таким чином, питання щодо інстанційності системи судів має ви­рішуватися виключно на національному рівні. На міжнародному рівні визнається необхідність створення дворівневої системи судів, хоча не заперечується можливість запровадження й третьої інстанції. Велика кількість судових інстанцій, як зазначається в літературі, вже не роз­глядається як висока гарантія дотримання прав людини на судовий захист, а, навпаки, оцінюється як фактор, що може перешкодити ро­зумному строку розгляду справи в суді^{[1053] [1054].}

Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 9 грудня 2010 р. по справі «Буланов та Купчик проти України» посилаєть­ся на ст. 6 Конвенції з прав людини, яка вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо підсудності справ^[1055]. На цьому наголосила і Венеціанська комісія у п. 28 Висновку від 2010 р. щодо Закону України «Про судоустрій і статус суд­дів», де зазначено, що створення трьох різних юрисдикцій, очолюваних трьома касаційними судами, незалежними один від одного, може при­звести до численних та часто складних спорів щодо підсудності^[1056].

На наш погляд, найбільш оптимальною в контексті забезпечення єдності судової влади є трьохінстанційна система судів, за якої функ­ція суду касаційної інстанції має бути повернута Верховному Суду України. Так, як слушно зазначав з цього приводу М. Сірий, касація є інструментом єднання судової системи за всіма позиціями (нижчих судів з вищими; загальних із спеціалізованими; всіх судів, що діють у межах території держави) в єдине ціле. Для виконання цього важ­ливого завдання суд касації має бути наділений усією повнотою су­дової влади¹. При цьому, оскільки касаційний перегляд буде здійсню­ватися одним єдиним Верховним Судом України, то, відповідно, навряд чи буде мати місце неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального та процесуального права у подібних правовідно­синах, невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, буде зведена до мінімуму.

Що стосується такої підстави, як встановлення міжнародною су­довою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні цієї справи судом, то М. Сірий висловлює думку, що він цілком вписується у формат звичайного касаційного перегляду, бо рішення міжнародного суду на­самперед стосуються правильності застосування матеріальних і про­цесуальних норм, тому немає жодної необхідності вибудовувати до­даткову надкасаційну конструкцію^{[1057] [1058]. Така позиція, з одного боку, має рацію, оскільки дійсно, мова йде про перевірку правильності застосу­вання судом норм матеріального права чи порушення норм процесу­ального права під час розгляду справ на національному рівні.}

Разом із тим викликає зауваження можливість здійснення такого перегляду в порядку касаційного провадження. Так, відповідно до ч. 1 ст. 35 Конвенції ЄСПЛ може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту. За за­гальним правилом, мова йде про реалізацію особою права на касацій­не оскарження судових рішень і розгляд справи в касаційному поряд­ку. Таким чином, після ухвалення рішення міжнародною судовою установою особа по суті вдруге подає касаційну скаргу. Однак, як уже зазначалося в п. 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депу­татів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судо­вий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України від 11.03.2010 р. № 8-рп/2010 визначення у положенні пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України як однієї з основних засад судочинства «за­безпечення... касаційного оскарження рішення суду» у системному зв'язку з положеннями частини першої статті 8, статті 125 Основного Закону України означає лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішення суду; законом можуть бути передбачені й інші фор­ми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції^[1059].

Вбачається, що перегляд судових рішень, що набрали законної сили, після їх оскарження в касаційному порядку з підстав встанов­лення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при ви­рішенні справи судом, а також невідповідність рішення сталій судо­вій практиці, сформульованій Верховним Судом України (відповідно до ч. 4 ст. 355 ЦПК ця підстава сформульована як «невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постано­ві Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права») мають здійснюватися в порядку перегляду справ у зв'язку з нововиявленими обставинами. Застосування цього правозастосовного циклу, по-перше, буде відбува­тися відповідно до зазначених вище рішень Конституційного Суду України й дасть можливість уникнути повторного касаційного оскар­ження, оскільки по суті буде мати місце «інша форма перегляду». По­друге, він, проте, буде здійснюватися Верховним Судом України як судом касаційної інстанції у порядку, передбаченому для касаційного перегляду, оскільки його особливістю є здійснення саме тим судом, що ухвалив судове рішення.

У літературі деякі науковці заперечують можливість використання цього правозастосовного циклу для усунення судових помилок¹. Однак, на наш погляд, більш логічною та виправданою є позиція їх супротив­ників^{[1060] [1061]. Так, Л. О. Терехова вказує, що помилка суду присутня у будь- якому випадку, оскільки недосягнута мета судочинства - захист по­рушених прав[1062]. Т Т Алієв висловлює думку, що якщо раніше перегляд судових актів за нововиявленими обставинами не призначався для усунення помилок за великим рахунком, то зараз ситуація змінилася, і це провадження саме націлене на виправлення правозастосовних по­милок, допущених внаслідок сумлінного незнання суду або всіх мож­ливих змін статусу прецедентного рішення, на підставі якого було ухвалено судову постанову, про інше тлумачення закону, який засто­совується при вирішенні цивільної справи тощо[1063].}

За своєю природою такі підстави, як встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, не­відповідність рішення сталій судовій практиці, сформульованій Верховним Судом України, схожі із встановленими в чинному про­цесуальному законодавству підставами, такими як: встановлення вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдивих по­казань свідка, завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправильного перекладу, фальшивості документів або речових до­казів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунто- ваного рішення; встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено неза­конне або необгрунтоване рішення; скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду; встановлена Конституційним Судом Укра­їни неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішен­ня суду ще не виконане. Їх особливістю є те, що вони існували на момент розгляду справи, однак, стали відомі заявнику лише після набрання рішенням суду законної сили.

На підставі викладеного, на наш погляд, слід схвально оцінити побудову системи судів, запропоновану в новому Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Так, відповідно до ч. 3 ст. 17 цього Закону систему судоустрою складають місцеві суди, апеляційні суди, Верхов­ний Суд. При цьому, згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 36 наведеного Закону Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталіть та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Він здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним зако­ном, - як суд першої або апеляційної інстанції в порядку, встановле­ному процесуальним законом. На жаль, така позиція не знайшла свого відображення в проекті змін до ЦПК, підготовленому робочою групою з реформування процесуального законодавства, яка створена Радою з питань судової реформи при Президентові України^[1064]. При проведенні гармонізації процесуального законодавства з законодавством про су­доустрій, необхідно виходити з того, що судом касаційної інстанції є лише Верховний Суд України. Перегляд судових рішень Верховним Судом України, який існує зараз, підлягає ліквідації. Замість цього встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої ви­знана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, невідповідність рішення сталій судовій прак­тиці, сформульованій Верховним Судом України, мають бути відне­сені до підстав перегляду за нововиявленими обставинами.

Наступним принципом побудови системи судів є принцип спе­ціалізації, зміст якого нами вже було розкрито у попередньому під­розділі 1.3 цього дослідження. У контексті питання, що розгляда­ється, хотілося б наголосити, що запровадження системи спеціалі­зованих судів відповідає вимозі судоустрійної єдності, однак, мають бути дотримані такі умови. По-перше, предметна юрисдикція за­гальних та спеціалізованих судів повинна бути чітко розмежована з метою уникнення конфліктів юрисдикцій й недопущення можли­вості привласнення повноважень «рівного» суду іншої юрисдикції. У зв'язку з наведеним, хотілося б ще раз підкреслити, що нами відстоюється точка зору про доцільність існування лише системи адміністративних судів як спеціалізованих поруч із загальними судами, які мають розглядати всі справи, що виникають із публічних правовідносин. Сучасна система господарських судів має входити до складу загальних колегій і палат та відтворювати спеціалізацію на «мікрорівні», тобто спеціалізацію суддів. По-друге, як зазнача­лося, найвищим судовим органом у підсистемі спеціалізованих судів, що здійснює функцію суду касаційної інстанції, має бути Верховний Суд України.

Так, як слушно зазначалося з цього приводу, визнання останньо­го найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції свідчить про те, що система судів будується за принципом єдності, оскільки цей суд знімає спеціалізацію в останній інстанції^[1065]. Касація за своєю природою є унікальною, єдиною функцією, що обслуговує всю судову та правову систему одночасно. Найвищий суд країни має бути авторитетним орієнтиром у сфері правозастосування. Доволі нелогічно виглядає нинішня конструкція судового перегляду, за якою спочатку докладається чимало зусиль та ресурсів на формування од­накової судової практики у межах окремої спеціалізованої юрисдик­ції (господарської, адміністративної, цивільної, кримінальної), а по­тім ця стабільність руйнується, зіштовхуючись з іншим підходом у праворозумінні, сформованим у сусідній юрисдикції. Нераціональ­но йти до цілей загального розуміння права окремими судовими колонами, вузькими спеціалізованими «стежками», з яких не від­кривається цілісного погляд на право, якщо можна із самого почат­ку формувати практичні відповіді на єдиній загальноправовій ме­тодологічній основі¹.

Концепцію єдності судової влади пов’язують з ідеєю паритетності її підсистем. За загальним правилом, баланс між останніми може бути встановлений у разі забезпечення їх рівності^{[1066] [1067]. Наведене, на наш погляд, має відбуватися в створенні рівних умов для функціонування, тобто забезпеченні організаційної єдності. Остання виявляється в єдності вимог до кандидатів на суддівські посади до судів одного рівня, єднос­ті формування суддівського корпусу, єдності правового положення суддів; єдиному порядку організаційного забезпечення діяльності судів; фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України; ви­рішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування тощо. Оскільки наведені питання не мають процесу­ального характеру, то й не має сенсу зупинятися на їх детальному аналізі.}

Цивільні процесуальні правовідносини, що виникають між судом та іншими суб’єктами, й становлять функціональний елемент судової влади як частина цілого, повинні володіти такою властивістю цілого як єдність. Наведене, на наш погляд, можливе лише за умови єдино­го порядку їх виникнення, розвитку та припинення, однаковості про­цесуальних норм, що визначають їй зміст, тобто процесуальної єд­ності. У зв’язку з наведеним слід відмітити, що в окремих працях спостерігається спроба пов’язати єдність судової влади з концепцією судового права прямо або зробити це опосередковано шляхом вклю­чення останнього до складу судової системи. При цьому, хотілося б відмітити, що остання, незважаючи на тривалу історію й спробу законодавчого закріплення (наприклад, Проект Великого судового кодексу України (реєстраційний № 3338 від 17 вересня 2003 р.), ро­зуміється по-різному.

Так, незважаючи на різні підходи, що існують у літературі, на наш погляд, можна запропонувати виділити чотири основні. Відповідно до першого під судовим правом розуміється окрема інтегральна комплек­сна галузь права¹. Її прибічники, за загальним правилом, намагаються обґрунтувати існування вторинної галузі права, що об'єднує судоустрій та процесуальне право, не заперечуючи при цьому самостійність та специфічні риси й властивості деяких галузей процесуального права, які при цьому безпосередньо пов'язані з єдиною галуззю державної діяльності - правосуддям. Як приклад, Л. Москвич під судовим правом пропонує розуміти частину публічного права, яка вивчає основні за­сади функціонування судової влади, а саме: основи судоустрою, які обумовлюються потребою належного забезпечення права на судовий захист; основи судового процесу, які включають спільні (загальні для всіх видів судочинства) засади судового провадження та відображають специфіку цього виду юридичного процесу; основи судового управ­ління, які вивчають місце суду в державному механізмі, закони ефек­тивної взаємодії суду з державними органами та суспільством тощо^{[1068] [1069].}

А. Селіванов до предмета судового права відносить такі інститу­ти (це конституційно-правова основа організації судової влади), зо­крема: судових юрисдикцій; судової підсудності спорів; джерел за­гального і спеціалізованого правосуддя; суб'єктів представництва і захисту учасників судового розгляду справ; судового процесуаль­ного забезпечення суб'єктів права на доступ до правосуддя; видів інстанційної організації судової системи; видів судових актів; вну­трішнього управління у судах; матеріально-фінансового забезпечен­ня судів; кадрового забезпечення органів правосуддя; відповідаль­ності суддів. Автор наголошує, що судове право виступає однією із галузей публічного права, в якому основним його суб'єктом є судова влада, яка самостійно функціонує за конституційним принципом розподілу влад, а існування конституційного, цивільного, адміністра­тивного та інших видів судочинства є формами державної діяльнос­ті (здійснення правосуддя)^[1070].

У межах другого підходу відстоюється точка зору, що оскільки всі судові процеси (цивільний, господарський, адміністративний та кри­мінальний) побудовані на однакових засадах, тому вони потребують об’єднання в єдиний процес, процесуальне право^[1071]. Так, як свого часу зазначав В. О. Рязановський, якого можна визначати як одного із за­сновників судового права, верховний постулат один для всіх видів (кримінального, цивільного, адміністративного процесів) останнього: розкриття матеріальної істини, завдання будь-якого процесу одна і та ж: встановити права, здійснити та охоронити їх, юридична природа права на позов ідентична, основні принципи судочинства збігаються (принципи процесу), єдина конструкція процесу придатна до всіх видів останнього. Однак ним підкреслювалося, що говорити про єдиний процес та єдину процесуальну науку при існуючому її стані ще перед­часно, але разом із тим йому здавалося, що тенденція розвитку сучас­ного процесу (як у галузі судоустрою, так і судочинства) веде до об’єднання різних його видів та до створення єдиного процесуального чи судового права^[1072].

Прихильники цього підходу займають або широку позицію, до­пускаючи об’єднання всіх без винятку судових процесів^[1073], або дещо вужчу, висловлюючись за доцільність поєднання лише цивільного, господарського та адміністративного процесів в один процес^[1074]. Досить радикальною є позиція Е. М. Мурадьян, яка вказувала, що в єдності начал судового процесу (в цьому випадку автор під судовим процесом розуміє супергалузь, що утворюється всіма процесуальними галузями) закладена можливість вичерпного (а не препарованого частинами) рішення судом всього комплексу різних питань, як цивільно-правових (трудове, сімейне, фінансове, земельне), так і кримінально-правових. Дрібнення судових справ, що є звичним для судового правозастосу- вання, реально розпилює ідею єдності судової істини, що шкідливо не теоретично, а з позицій результату, що досягається. Єдність судової істини вимагає відмови - в принципі - від дрібнення комплексу взаємопов’язаних питань судової справи, що стосуються одних і тих самих осіб та ситуацій, на справи цивільні та кримінальні. (Що стосу­ється ординарних, суто цивільних або кримінальних справ, їх існуван­ня незаперечне, як день і ніч). Єдності судової істини осоружний і підхід, характерний для цивільного процесу, за якого справа окремо­го провадження не може бути вирішена по суті при виявленні в ній спору про право. Види судочинства перетворювані, і це повинно бути практично визнано - легалізовано - принаймні, стосовно справ, що ініціюються в порядку окремого провадження. Така ж проблема пере­творення в позовне провадження, а не припинення, виникає в наказ­ному провадженні у випадку скасування судового наказу. З позиції судового права уявляється з часом прийнятним запровадження катего­рій кримінально-цивільної та цивільно-кримінальної справи¹.

Прихильники третього підходу визнають можливість існування судового права як інтегральної галузі знань^{[1075] [1076], інтегральної спільноти декількох галузей права[1077], надгалузі або мегагалузі[1078], тобто, на наш по­гляд, ними визнається наявність уніфікованих норм, що використову­ються різними галузями права для регулювання окремих міжгалузевих інститутів. При цьому, залежно від того, яке законодавство поклада­ється в основу, на наш погляд, можна виділити судоустрійний та про­цесуальний напрями. У межах судоустрійного висловлюється пропо­зиція, що така спільнота має утворюватися на базі норм законодавства про судоустрій. Так, на думку Н. В. Сібільової це дозволить: система­тизувати судоустрійне законодавство, зміст якого вже значно ширший за назву, виключити з предмета регулювання процесуального права правовідносини, що стосуються повноважень та організації суду і суд­дів; зняти більшість заперечень щодо незбігу деяких принципів та інститутів різних галузей процесуального права, оскільки вказаний підхід призведе до виділення загального, особливого та одиничного у процесуальних галузях тощо1.}

Представники процесуального напряму наполягають на тому, що уніфікуватися мають процесуальні норми. Так, як зазначають Л. Ло- бойко, О. Шило на користь цього свідчать: зближення предмета право­вого регулювання процесуальних галузей права, єдність об'єкта судо­вого захисту; надання судового захисту шляхом здійснення правосуд­дя; наявністю у процесуальних галузях права міжгалузевих інститутів, що регулюють однорідні правовідносини^{[1079] [1080]. Ю. М. Грошевий зазначав, що важливою тенденцією розвитку сучасного процесуального законо­давства повинна стати уніфікація процесуального регулювання, її узгодження, гармонізація, інтеграція правової регламентації, тобто процес підпорядкування форми і змісту законодавства з метою досяг­нення термінологічної і смислової єдності та узгодженості в рамках декількох процесуальних галузей права. Уніфікація служитиме виявом удосконалення самої форми правового регулювання. Роль уніфікую- чого акта можуть виконати основи процесуального права України, у яких мають бути закріплені загальні принципи процесів та їх право­вий зміст, джерела правового регулювання, роль судового прецеденту, загальні поняття; співвідношення імперативних і диспозитивних засад, основні положення теорії доказів, порядок перегляду рішень, а також загальні для всіх галузей правові приписи, що стосуються захисту прав і законних інтересів учасників процесу1.}

Відповідно до четвертого підходу, який істотно відрізняється від попередніх трьох, судове право ототожнюється із судовою правотвор- чістю та певним функціональним елементом судового прецеденту^{[1081] [1082]. Воно розуміється як право, що утворюється судом і є одним із видів джерел права[1083]. Його сутність полягає в обов'язку судів дотримуватись рішень судів більш високого рівня, а також зв'язаності апеляційних судів власними попередніми рішеннями. Як форма виділяються судо­ва практика, судовий прецедент, судовий розсуд, правові позиції суду[1084]. Для них всіх спільними ознаками виділяють: 1) «неписаний» характер, тобто приймаються суддями, а не законодавцем; 2) походять із забез­печення необхідності здійснення правосуддя й здебільшого формують­ся у процесі застосування та тлумачення норм права у процесі роз­гляду конкретної справи; 3) забезпечуються державою через діяльність органів з виконання судових рішень; 4) розвиваються на підставі встановлених у судовому засіданні юридичних фактів та життєвих обставин; 5) залежать від менталітету суддів та рівня розвитку доктри­ни; 6) у системі джерел права можуть мати самостійний або підпо­рядкований характер[1085].}

На наш погляд, слід приєднатися до думки тих вчених, які запере­чують перспективи існування окремої галузі судового права, оскільки предмети регулювання галузей права, які «претендують» на роль її складових, суттєво різняться за змістом, так само як і методи. Так, норми, що визначають структурний устрій судових органів у їх сукуп­ності і кожного з них окремо, організацію системи судових органів, правовий статус суддів та гарантії їх незалежності, порядок формуван­ня суддівського корпусу тощо є нормами матеріального права. У свою чергу норми, що регулюють порядок відправлення правосуддя та вчинення інших дій, спрямованих на реалізацію функцій судової влади, є нормами процесуального права. Об’єднання їх в одну галузь права призведе до її обтяженості та ускладнення в регулюванні різних за характером правовідносин, що, на наш погляд, негативно буде впли­вати на доступність судової форми захисту як загальновизнаного між­народного стандарту здійснення правосуддя.

Нами поділяється теоретична можливість об’єднання всіх проце­суальних галузей права, оскільки в основі будь-якого процесу лежить право на судовий захист, що має унітарну природу¹ й має інтерпрету­ватися як право на справедливий судовий розгляд. Так, як слушно за­значається в літературі, право на судовий захист має комплексний міжгалузевий характер, а сам судовий захист - комплексним міжгалу­зевим інститутом, тобто сукупністю взаємопов’язаних юридичних норм (інститутів), які містяться у різних галузях права, що регулюють однорідну групу суспільних відносин^{[1086] [1087]. При цьому виділяються такі особливості реалізації права на судовий захист, які є загальними для всіх видів процесу: реалізація права на судовий захист являє собою процес, який складається з окремих етапів логічної послідовності; реалізація права на судовий захист потребує правозастосовної діяль­ності суду, яка, як правило, не завершує правореалізаційний процес, а є лише його етапом, оскільки завершується він виконанням рішення суду; право на судовий захист завжди реалізується у певних процедурах, які регулюють як підстави звернення за захистом до суду, так і порядок здійснення самого правореалізаційного процесу; реалізація права на судових захист здійснюється різними процесуальними засобами, оскіль­ки його зміст включає низку прав-елементів, кожне з яких має власні особливості правової регламентації. Проте це не унеможливлює засто­сування у різних процесуальних галузях однакових засобів реалізації цього права; право на судовий захист реалізується у формі правовідно-}

син, зміст яких полягає у реальній поведінці їх суб'єктів. При цьому визнається, що універсальність природи права на судовий захист не заперечує специфіку його реалізації у певному виді судочинства.

Наведене дає можливість зробити висновок про наявність підстав для розробки універсальних концептів щодо регулювання окремих інститутів процесуального права, що за своєю природою мають між­галузевий характер й, відповідно, їх регулювання має бути уніфікова­ним, незалежно від судового процесу, у межах якого вони застосову­ються, з метою термінологічної і змістовної єдності та узгодженості. Закріплення різних вимог до одних і тих самих правових явищ, на наш погляд, негативно впливає як на єдність судової влади, оскільки до­пускає можливість різноваріантної поведінки одного й того самого суду залежно від судового процесу, у межах якого вчинюються процесуаль­ні дії, й, відповідно, різного ставлення до них, так і на загальний рівень правової грамотності та захищеності в суспільстві.

У зв'язку з наведеним, на наш погляд, можна погодитися з ви­словлюваною в літературі точкою зору, що однаковому регулюванню підлягають такі процесуальні інститути: загальні принципи процесів, джерела правового регулювання, основні положення теорії доказів, порядок оскарження та перегляду судових рішень. Вказаний перелік можна доповнити, оскільки уніфікації також підлягають: перелік правозастосовних циклів судового процесу; склад суду та підстави відводу; вимоги, що пред'являються до судових рішень; законна сила та її наслідки; право на оскарження судових рішень та порядок його реалізації. В юридичній літературі вже неодноразово зверталась ува­га на необхідності усунення розбіжностей норм процесуальних ко­дексів й потребі уніфікувати загальноправові інститути процесуаль­ного права¹.

Разом з тим зараз навряд чи можна уніфікувати інститут судової юрисдикції й, відповідно, стверджувати про його єдність^{[1088] [1089], тим більше, що остання не зводиться лише до розмежування повноважень між за­гальними та спеціалізованими судами. Так, незважаючи на те, що останній є міжгалузевим правовим інститутом процесуального й кон­ституційного права, визначається структурно-функціональним харак­тером судової влади і диференціює компетенцію її органів у межах сфери їх діяльності та існуючої судової системи, однак, правила роз­межування повноважень між судами різних юрисдикцій істотно від­різняються. Як приклад достатньо звернути увагу на правила так званої функціональної юрисдикції, закріплені в ЦПК та КАС. Так, зі ст. 107 ЦПК випливає, що всі справи по суті розглядаються виключно місцевими судами як судами першої інстанції. Відповідно до ст. 20, ч. 3 ст. 172, ч. 7 ст. 176, ч. 3 ст. 183[1090] КАС в адміністративному судочин­стві як суди першої інстанції можуть діяти місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністра­тивні суди); апеляційні адміністративні суди та Вищий адміністратив­ний суд України.}

Водночас, як справедливо зауважує С. В. Глущенко, єдності су­дової юрисдикції не суперечить її видовий поділ за критерієм під­відомчості спорів, що дає підстави для обґрунтування існування певної судової юрисдикції як системного явища в межах єдиної су­дової юрисдикції (конституційна, цивільна, кримінальна, адміністра­тивна). Таке розмежування, на думку вченої, є, як правило, відобра­женням галузевого впливу або статусу судового органу. Наприклад, у цивільній юрисдикції є допустимим розгляд спорів, які виникають із цивільних правовідносин між юридичними особами. При цьому суб’єктний критерій не є пріоритетом в обґрунтуванні господарської юрисдикції, а судові органи цивільної юрисдикції повинні мати спе­ціалізацію з розгляду усіх справ, які виникають із приватноправових відносин¹.

Ми погоджуємося з думкою С. В. Глущенко, і вважаємо, що прин­цип спеціалізації жодним чином не стоїть на заваді єдності судової влади. Навпаки, за словами А. О. Селіванова, він сприяє поглиблен­ню знань суддів в окремих галузях законодавства та практики його застосування, підвищенню професіоналізму, а отже, більш надійному захисту прав і свобод людини, прав і законних інтересів юридичних осіб¹.

Незважаючи на те, що ми поділяємо точку зору, про можливість уніфікації окремих норм процесуального права, ми не вважаємо за необхідне об’єднувати їх в одну галузь процесуального права. Так, як слушно зазначає Н. А. Громошина, єдність сутності аж ніяк не виклю­чає розбіжностей у змісті, що дає підстави для типологізації процесів. Вона пропонує виділяти кримінально-правовий та цивілістичний типи процесів^{[1091] [1092]. До першого автором належать охоронні правовідносини, що з’являються внаслідок вчинення злочинів та адміністративних про­ступків, які виникають між державою та правопорушником, а до дру­гого - охоронні правовідносини, що виникають не в результаті вчинен­ня особою правопорушення. При цьому охоронні правовідносини, що складаються в результаті оскарження актів, дій чи рішення державних органів і посадових осіб, то ці відносини мають не кримінально-право­ву, а цивілістичну природу. Охоронні правовідносини реалізуються процесуальною процедурою й різні типи охоронюваних правовідносин вимагають різних процесуальних процедур. Саме тому вчена виходить з того, що правильно не поєднувати під дахом одного процесу кримі­нально-правовий та цивілістичний його типи[1093]. Аналогічну позицію щодо необхідності розмежування так званих криміналістичного та цивілістичного процесів можна простежити й безпосередньо з тексту ст. 6 Конвенції, а також практики ЄСПЛ. Так, у п. 1 встановлюються складові права на справедливий судовий розгляд, що є спільними при вирішенні спору щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановленні обґрунтованості будь-якого висунутого криміналь­ного обвинувачення. В пунктах 2 та 3 закріплюються додаткові гаран­тії, які поширюються лише на сферу кримінального судочинства. У свою чергу ЄСПЛ перш ніж розглядати справу завжди спочатку визначає, яких прав вона стосується, а лише потім її розглядає, врахо­вуючи, що окремі складові мають різне тлумачення, залежно від того, в якому процесі вони застосовуються.}

На підставі викладеного, на наш погляд, у контексті єдності судової влади мають бути встановлені уніфіковані правила для цивілістичного процесу, яким мають охоплюватися сучасні цивільний, господарський та адміністративний процеси, що мають розглядатися з дотриманням цивільної (некримінальної) процесуальної форми, а також - криміна­лістичного, у межах якого повинні розглядатися справи про притяг­нення особи до адміністративної чи кримінальної відповідальності з дотриманням кримінальної процесуальної форми.

Слід відмітити, що, на наш погляд, процесуальна єдність разом із судоустрійною та організаційною єдністю мають принципове зна­чення, разом з тим, вони можуть зводитися нанівець та не забезпечу­вати єдності судової влади, якщо норми матеріального та процесуаль­ного права неоднаково застосовуються різними судовими установами. Тому має існувати й правозастосовна єдність, що виявляється в єднос­ті судової практики.

На нашу думку, слід також погодитись із думками вченими, які звер­тають увагу на необхідність гармонізації процесуального законодавства України з правом ЄС. Так, В. В. Бонтлаб вважає, що ключовими напря­мами гармонізації цивільного процесуального законодавства України та ЄС є: 1) вироблення чіткої мети і стратегії гармонізації, яка має перед­бачати розбудову в Україні новітнього цивільного процесуального за­конодавства, що має спрямовуватися на забезпечення вироблених у ЄС стандартів цивільного судочинства; 2) визначення основоположних завдань гармонізації, які мають уособлювати забезпечення ефективних механізмів реалізації особою права на судовий захист через його до­ступність, справедливість, розумність і дієвість; 3) вироблення в Украї­ні найбільш прийнятної моделі цивільного судочинства, яка б була максимально наближена до потреб та інтересів людини, забезпечення ефективності усієї системи цивільних прав та ін.^[1094]

Останньою складовою єдності судової влади, на наш погляд, є нор­мативна єдність, в якій відображається нормативний елемент судової влади. Виходячи з неї вимоги, що пред’являються до судової влади, не можуть бути розкидані й міститися в численних законодавчих та підзаконних нормативних актах, а мають бути кодифіковані. При цьому правила, що стосуються інституційного елементу судової вла­ди потребують закріплення в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», а ті, що стосуються функціонального - у процесуальному законодавстві.

Крім того, вважаємо за можливе сприйняти пропозиції, викладені окремими процесуалістами, щодо розробки так званих Основ проце­суального законодавства¹, де будуть закріплюватися міжгалузеві про­цесуальні інститути, що не підлягають зміні, але вимагають доповнен­ня з урахуванням особливостей конкретної галузі процесуального права. У свою чергу, враховуючи, що розгляд справ у порядку цивіль­ного, господарського та адміністративного судочинства відбувається з дотриманням єдиної процесуальної форми, має бути розроблений єдиний ЦПК. Доцільність такої пропозиції обґрунтовується тим, що до прийняття ЦПК та КАС розгляд справ, що виникали з адміністра­тивно-правових відносин, відбувався за правилами цивільного судо­чинства з особливостями, встановленими для окремих категорій справ. Як слушно зазначив В. В. Комаров, КАС є «дублюючим» стосовно ЦПК, оскільки конструкція адміністративного судочинства заснована на позовному провадженні як фундаментальному для цивілістичного судового процесу та на основних інститутах класичного цивільного судочинства^{[1095] [1096]. Наведене положення поширюється й на ГПК, тим більше, що проект ГПК, розроблений робочою групою з реформування проце­суального законодавства, яка створена Радою з питань судової реформи при Президентові України[1097], максимально наближує його до ЦПК.}

Таким чином, на наш погляд, єдність - це внутрішня властивість судової влади, що має розумітися у зовнішньому та внутрішньому зна­ченні. Відповідно до першого, судова влада розглядається як єдиний цілий «організм», що функціонує в державі, виконуючи покладені на нього функції відповідно до конституційного принципу розподілу влад у державі. Єдність у внутрішньому значенні розкриває внутрішню властивість, що виявляється у судоустрійній, організаційній, процесу­альній, правозастосовній та нормативній єдності судової влади.

4.2.