Процесуальна роль суду та сторін у здійсненні цивільного судочинства (еволюція моделі цивільного судочинства)

Варто зауважити, що у літературі з цивільного процесуального права проблематика моделей цивільного судочинства також інколи розглядається через поняття типів, форм цивільного судочинства або у контексті його принципів. Так, В. Ю. Мамницький зазначає, що про­цес може бути побудований або за принципом слідчим, або за принци­пом змагальним^[847]. Натомість С. А. Шишкін виокремлює змагальний та слідчий процеси вже з точки зору методів дослідження фактичних обставин справи^[848]. В. В. Комаров зазначає, що конституційне положен­ня щодо змагальності сторін, яке сформульоване загальним чином, по суті, фіксує змагальний тип судочинства як базову засаду, яка має бути конкретизована у галузевому процесуальному законодавстві¹.

На нашу думку, неусталеність термінологічних характеристик у ви­значенні моделей цивільного судочинства пов'язана із багатозначністю поняття «змагальність» у цивільному процесуальному праві. Аналіз літератури з цього питання дає підстави виокремити принаймні три підходи до розуміння змагальності. По-перше, змагальність розгляда­ється як змагальна форма цивільного судочинства. Так, А. Т Боннер розглядав змагальну форму цивільного процесу як складову принципу змагальності, відповідно до якої не лише надання та дослідження до­казів, однак і все цивільне судочинство в цілому відбувається у формі спору, змагання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі^{[849] [850]. При цьому змагальна форма є формальною стороною, зовнішнім виявом принципу змагальності[851]. До змісту принципу змагальності включають змагальну форму процесу і інші автори. Близьким до розуміння зма­гальності як форми судочинства є її розгляд у якості механізму (сукуп­ності методів) дослідження фактичних обставин справи[852].}

По-друге, змагальність традиційно для вітчизняної науки цивіль­ного процесуального права розглядається як принцип цивільного про­цесуального права, відповідно до якого особи, що беруть участь у спра­ві, передусім сторони, повідомляють відомості про юридичні факти, що мають значення для справи, та надають необхідні докази, підтри­муючи свої вимоги та заперечення та відстоюючи у судовому спорів свою правоту.

По-третє, змагальність можна розглядати у значенні змагальної моделі^[853] (типу) цивільного судочинства. На нашу думку, саме такий підхід до визначення змагальності наразі є найактуальнішим, адже саме він передбачає дослідження змагальності не ізольовано в рамках певного національного законодавства, а в контексті наднаціональних тенденцій у сфері відправлення правосуддя у цивільних справах, тоб­то робить можливим типологізацію систем цивільного судочинства та з’ясування місця національної системи у ній.

У зарубіжній літературі традиційно виокремлюють змагальний (adversarial) та інквізиційний, або незмагальний, слідчий (inquisitorial, non-adversarial) процеси як історичні, ідеальні типи цивільного судо­чинства, в основі розрізнення яких лежить ступінь активності суду та виконувані ним функції¹. При цьому традиційно до змагальної системи процесу відносять країни загального права, а до слідчої - країни ро- мано-германської правової системи. Як зазначає Д. Я. Малєшин, серед багатьох процесуальних інститутів саме роль суду та сторін у збиран­ні доказів є ключовою областю розмежування обох систем. Вона ви­ступає своєрідним «вододілом» між англо-саксонською та романо-гер- манською системами^{[854] [855].}

Змагальна модель цивільного судочинства передбачає пасивну роль судді у цивільному судочинстві, що компенсується активністю сторін. Нейтральність та пасивність судді розуміють у цьому випадку як від­сутність у суду повноважень щодо втручання в матеріальну сторону процесу, зокрема, повноважень самостійно збирати докази. За такої моделі збирання і підготовка всього фактичного матеріалу для вирі­шення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд зобов’язаний при цьому вирішити спір на основі і відповідно до того фактичного матеріалу, який підготували та надали сторони; суд лише оцінює представлений сторонами матеріал, однак сам жодних фактич­них матеріалів та доказів не збирає. Крім того, змагальна модель судо­чинства не орієнтована на пошук істини, встановлення дійсних сто­сунків сторін^[856], а, отже, за таких умов наслідки процесу цілком залежать від активності та професійності дій сторін та їх представників щодо збирання доказів та представлення своєї позиції у суді.

Слідча (інквізиційна) модель цивільного судочинства базується на протилежному співвідношенні ролі сторін та суду у цивільному судо­чинстві, відповідно до чого суд стає активним, натомість сторони про­являють пасивність. За такої моделі збирання та підготовку всього фактичного та доказового матеріалу, необхідного для вирішення спору між сторонами, закон покладає на суд. Суд зобов’язаний за своєю іні­ціативою виявляти усі факти, як ті, що підтверджують позовні вимоги позивача, так і ті, що підтверджують заперечення відповідача; суд зобов’язаний також за власною ініціативою збирати всі необхідні до­кази на підтвердження достовірності цих фактів¹.

Варто зауважити, що окремі автори вдаються до виокремлення третьої моделі (типу) цивільного судочинства - змішаної, яка характе­ризується поєднанням ознак двох попередніх моделей. Так, С. А. Шиш- кін зазначає, що змагальний та слідчий процеси, будучи його двома протилежними характеристиками, не існують, однак, у чистому ви­гляді. Різноманітність моделей судочинства у різних державах з по­зицій методів дослідження обставин справи більшою мірою визнача­ється різноманітним співвідношенням елементів слідчого початку та змагальності, а тому більш виправданим, на думку автора, є виокрем­лення змагального та змішаного процесів, де змагальність доповню­ється елементами судового керівництва у дослідженні фактичних об­ставин справи^{[857] [858].}

Слід погодитися з тим, що розрізнення змагальної та слідчої моде­лей дозволяє говорити про них як про певні ідеальні типи, при цьому терміни «змагальний» та «інквізиційний» не мають точного визначен­ня та відображають більшою мірою особливості історичного розвитку, ніж практику сучасних правових систем^[859], у чистому вигляді таких типів цивільного процесу не існує в жодній державі, адже кожне на­ціональне законодавство побудоване на певному співвідношенні зма­гальних та слідчих засад. Із цієї точки зору усі національні системи можна вважати змішаними, адже вони відбивають певну кореляцію активності суду та сторін у процесі.

Виходячи із зазначеного, змішану модель цивільного судочинства недоцільно виокремлювати поряд зі змагальною та слідчою як ідеаль­ними моделями, натомість кожна національна цивільна процесуальна система, як така, що заснована на поєднанні як змагальних, так і слід­чих засад, може вважатися змішаною. З цього приводу І. Р Медведєв влучно зазначає, що сучасний цивільний процес в усьому світі «гібри- доподібний», його можна характеризувати як «квазіінквізиційний» або «квазізмагальний» з однаковими проблемами та критикою цих про­блем, більш того, він постійно змінюється¹. В. В. Комаров також заува­жує, що наразі мають місце чітко визначені тенденції конвергенції різних національних і континентальних культур цивільного процесу, активізація пошуку моделей ефективного судочинства у зв'язку із су­часними викликами забезпечення правосуддя^{[860] [861].}

Таким чином, з огляду на наднаціональні тенденції, сьогодні одним із основних завдань науки цивільного процесуального права є не спів­віднесення національних систем цивільного судочинства зі змагальною або слідчою моделлю, а віднайдення такого оптимального співвідно­шення слідчого та змагального початків, активності суду та сторін у межах конкретної національної цивільної процесуальної системи, який дозволить підвищити ефективність відправлення правосуддя у цивільних справах та забезпечуватиме кожному право на судовий захист.

Саме із такої логіки виходить Н. Ю. Сакара, яка зазначає, що судо­чинство в контексті доступності правосуддя має втілюватися в певній моделі (формі) судочинства, побудованій з урахуванням вимог спра­ведливості. На думку авторки, існують достатні підстави говорити про модель справедливого судочинства як атрибут сучасного правосуддя. Модель справедливого судочинства є певною системою, що оптималь­но відображає доступність правосуддя, для якої притаманні такі озна­ки: 1) доступ до тієї чи іншої судової інстанції має бути не лише фор­мально проголошеним, а й реально існуючим; 2) правосуддя за своєю сутністю має відповідати вимогам справедливості та забезпечувати ефективне поновлення в правах; 3) судочинство має бути побудованим на засадах послабленої змагальності; 4) у судочинстві як формі реалі­зації судової влади і правосуддя повинні гармонійно поєднуватися публічні та приватноправові засади¹. Суголосну позицію висловлює і В. В. Комаров, зазначаючи, що в цивілізаційному аспекті та традиці­ях континентального та англосаксонського процесу, виходячи з наяв­ності і значимості ЄКПЛ як регіонального міжнародного правового акта, а також інших аналогічних регіональних нормативно-правових актів, можна запропонувати як еталон модель справедливого цивіль­ного процесу, яка відображає загальний концепт міжнародної гармо­нізації правосуддя та в культурологічному відношенні є надбанням національної та інтернаціональної правових культур^{[862] [863]. Як бачимо, авто­ри при визначенні моделі цивільного судочинства змінюють акцент у вивченні окресленої проблематики, вважаючи визначальною харак­теристикою моделі цивільного судочинства не співвідношення про­цесуальної активності суду та сторін під час відправлення правосуддя у цивільних справах (вузький підхід), а відповідність такої моделі міжнародним стандартам справедливого правосуддя, що видається нам цілком правильним та логічним, і у загальному вигляді може бути охарактеризоване як широкий підхід до визначення моделей цивіль­ного судочинства.}

У літературі також запропонована модель соціального судочинства, зокрема зазначається, що світова спільнота поступово переходить до нової концепції судочинства, яка, на відміну від раніше чинної лібе­ральної (змагальної) моделі, має назву соціальної^[864]. Серед вітчизняних вчених модель соціального судочинства як таку, що має соціальне спрямування та заснована на пріоритетності прав та свобод людини і громадянина, обґрунтовує О. І. Карплюк ^[865]. Поряд із цим автор зводить сутність зазначеної моделі цивільного судочинства загалом до забез­печення кожному права на справедливий судовий розгляд, що у кінце­вому підсумку суголосне із позиціями, висловленими Н. Ю. Сакарою та В. В. Комаровим.

Таким чином, наразі популярності набуває широкий підхід до ви­значення моделей цивільного судочинства, що відбиває характеристи­ки належного у сфері здійснення правосуддя у цивільних справах та спрямований на забезпечення кожному доступності правосуддя, права на справедливий судовий розгляд та визнання пріоритету прав людини, а, отже, базується на основоположному принципі верховенства права. З цієї точки зору актуальності набуває питання щодо того, яке місце має бути відведене змагальності у такій моделі цивільного судочинства, для відповіді на яке слід звернутися до позиції ЄСПЛ щодо тлумачен­ня змагальності в аспекті права на справедливий судовий розгляд від­повідно до п. 1 ст. 6 ЄКПЛ.

У літературі, присвяченій міжнародним стандартам права на спра­ведливий судовий розгляд, часто змагальність та рівноправність сторін розглядаються разом як один елемент права на справедливий судовий розгляд. Так, В. В. Комаров та Н. Ю. Сакара вважають елементом пра­ва на справедливий судовий розгляд принцип рівності сторін у зма­гальному процесі¹. Щоправда, в іншій своїй праці Н. Ю. Сакара роз­межовує зазначені принципи, зазначаючи, що елементом належної судової процедури є принцип «рівності вихідних умов» або, як його ще називають, принцип «рівності сторін» і принцип змагальності^{[866] [867]. О. Банчук та Р Куйбіда та інші автори[868] також розглядають рівність сторін та змагальність разом у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ.}

Л. Б. Алексєєва зазначає, що при інтерпретації принципу змагаль­ності в рамках ст. 6 ЄКПЛ йдеться виключно про забезпечення рівно­сті сторін у наданні та використанні доказів, не торкаючись такого аспекту цього принципу, як активна чи пасивна роль суду. При цьому, на думку авторки, принцип змагальності у практиці ЄСПЛ обмежуєть­ся проблемою «рівності зброї»^[869].

На наш погляд, із зазначеним твердженням можна погодитися лише частково. Справді, ЄКПЛ не аналізує змагальність через призму «ак­тивності» чи «пасивності» суду з позицій слідчої чи змагальної моде­лей цивільного судочинства, а розглядає вияви змагальності, швидше, як змагальної форми судочинства, що знаходить своє втілення у кон­кретних процесуальних правах сторін цивільного судочинства. Так, у справі Schenk v. Switzerland ЄСПЛ зазначив, що ЄСПЛ не вимагає від держав-учасниць забезпечення на національному рівні моделі чистої змагальності та залишає це питання на розсуд законодавця¹. У цьому контексті не можемо погодитися із тими авторами, на думку яких з конвенційних вимог щодо права на справедливий судовий розгляд, тлумачення цих норм ЄСПЛ та прецедентної практики ЄСПЛ можна зробити висновок, що реалізація права на справедливий судовий роз­гляд можлива лише при дотриманні певних умов, які полягають у ство­ренні належної судової процедури на підставі вдосконалення змагаль­ної моделі цивільного судочинства^{[870] [871]. Зазначений висновок не відповідає позиції ЄСПЛ, адже останній не вдається до аналізу змагальності крізь призму моделей цивільного судочинства, залишаючи питання органі­зації судочинства з точки зору співвідношення змагальних та слідчих засад на розсуд національного законодавця.}

Проте не можемо погодитися із твердженням Л. Б. Алексєєвої щодо того, що інтерпретація змагальності у практиці ЄСПЛ зводиться лише до рівноправності сторін чи «рівності зброї». Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про різну конотацію зазначених елементів права на справед­ливий судовий розгляд. Варто підтримати точку зору Т А. Цувіної, що європейський вимір рівноправності сторін та змагальності як елемен­тів права на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві свідчить, що для обох концептів одним із визначальних питань є до­тримання стандартів саме доказової діяльності, однак у різних площи­нах: змагальність цивільного процесу полягає у вимозі доведення до відома сторін доказового матеріалу по справі та їх реального доступу до цих доказів; рівноправність сторін полягає у наданні рівних про­цесуальних можливостей позивачу та відповідачу щодо представлення своєї позиції у справі. Таким чином, на думку автора, змагальність існує в площині «суд-сторони», а рівноправність - у площині «суд- позивач» і «суд-відповідач»¹.

Нагадаємо, що аналіз практики ЄСПЛ надав нам змогу виокреми­ти такі складові рівноправності сторін як елементу права на справед­ливий судовий розгляд, як: 1) належне повідомлення сторін про час та місце розгляду справи; 2) однакові процесуальні можливості сторін (наприклад, однакові ставки судового збору, однакові строки позовної давності); 3) відсутність «ресурсних» переваг сторін; 4) рівні можли­вості подачі та дослідження доказів сторонами; 5) участь прокурора на боці однієї зі сторін, коли відсутні підстави такої участі. Натомість змагальність сторін пов’язується із обізнаністю сторін щодо всіх до­казів, долучених до справи, та можливістю надати свої пояснення щодо них та довести або спростувати їх переконливість перед судом з метою надання реальних шансів сторонам вплинути на рішення у справі. У справі Niderost-Huber v. Switzerland ЄСПЛ прямо наголо­сив на тому, що ситуацію порушення вимоги рівноправності сторін внаслідок відсутності доступу до письмових доказів у однієї зі сторін, що спричинило нерівність прав позивача та відповідача, слід відріз­няти від випадків порушення змагальності, коли обидві сторони не мають можливості отримати необхідну інформацію про докази, до­ступних судді^{[872] [873].}

Виходячи із цього, порушення рівноправності сторін має місце у випадках, коли сторони з тих чи інших причин мають нерівні мож­ливості щодо доведення своєї позиції у суді, що і свідчить про так звану «нерівність зброї», переваги однієї сторони над іншою, вияви фаворитизму з боку судді. Натомість порушення принципу змагаль­ності має місце у тих випадках, коли лише суд має доступ до доказів, а сторонам вони не надаються, що спричиняє ситуацію, за якої обидві сторони не знають про наявність доказів у справі, докази отримують­ся без їх участі або їм не надається можливість надати свої коментарі, заперечення щодо цих доказів, внаслідок чого сторони фактично втра­чають контроль над доказовою базою та процесом, не маючи доступу до доказів, на підставі яких суд ухвалює своє рішення. Таким чином, фактично йдеться про відсторонення сторін від процесу збирання та дослідження доказів, тобто про відсутність змагальної форми процесу. Виходячи із зазначеного, вважаємо, що ані міжнародні стандарти ци­вільного судочинства, ані законодавчі приписи не дають підстав для ототожнення або об’єднання в один принцип цивільного процесуаль­ного права принципу змагальності та принципу процесуальної рівно­правності сторін, що свідчить про їх автономність та самодостатність у межах цивільного процесуального права.

З цієї точки зору критиці має бути піддана висловлена свого часу у літературі точка зору В. М. Семенова, який, заперечуючи самостій­ність принципу змагальності, виокремлює принцип процесуальної рівноправності сторін в умовах змагальної форми судочинства як один із принципів цивільного процесуального права, сутність якого полягає у встановленні законом та забезпеченні судом рівних можливостей сторін реально використовувати процесуальні засоби захисту своїх прав та інтересів в умовах змагального порядку процесуальної діяль­ності. На думку автора, змагальна форма судочинства невід’ємна від процесуального рівноправ’я сторін, оскільки саме наділення їх рівни­ми правами та обов’язками надає їм можливість змагатися перед судом. До змісту зазначеного принципу вчений відносив: закріплену в законі процесуальну рівноправність сторін; покладення на них рівних про­цесуальних обов’язків; надання сторонам однакових можливостей для здійснення прав та виконання обов’язків у процесі; рівну процесуаль­ну допомогу суду при цьому^[874]. Незважаючи на оригінальність вислов­леного підходу, на нашу думку, наразі відсутні підстави для об’єднання зазначених принципів як на законодавчому рівні, так і з точки зору міжнародних стандартів справедливого правосуддя.

Не можемо погодитися і з точкою зору тих авторів, які вдаються до розширеного тлумачення змісту змагальності в контексті міжнародних стандартів справедливості правосуддя. Так, досліджуючи змагальність у кримінальному судочинстві, М. А. Маркуш вважає, що до складу елементів поняття принципу змагальності слід включити свободу оскарження до суду, доступ до правосуддя і процесуальну рівноправ­ність суб'єктів, що здійснюють обвинувачення і захист¹. На наш погляд, таке занадто довільне та широке тлумачення концепту «змагальності» не відповідає ані практиці ЄСПЛ, ані вихідним доктринальним поло­женням процесуального права, і є недопустимим, як у сфері кримі­нального, так і у сфері цивільного судочинства.

Таким чином, бачимо, що ані п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, ані практика ЄСПЛ не надають відповіді на питання щодо співвідношення активності суду та сторін у цивільному судочинстві. Проте, на нашу думку, модель справедливого судочинства, до якої має прагнути національне цивіль­не судочинство, обов'язково має відбивати оптимальне співвідношен­ня активності суду та сторін у цивільному судочинстві. Зокрема, ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть у правових системах, де застосову­ється принцип, відповідно до якого процесуальна ініціатива поклада­ється на сторони, позиція останніх не звільняє суди від обов'язку за­безпечити своєчасний судовий розгляд, передбачений п. 1 ст. 6 ЄКПЛ^{[875] [876].}

Для досягнення цієї мети суд, безперечно, повинен бути наділений значними повноваженнями щодо керування судовим розглядом справи. У літературі зазначається, що роль суду у керуванні процесом, у зби­ранні доказів саме і є одним із шляхів, за яким відбувається наближен­ня двох систем. Традиційний для романо-германської системи принцип активності суду при пасивності сторін змінюється наразі принципом так званої подвійної активності: активності і суду, і сторін. У країнах англосаксонської системи, навпаки, роль суду посилюється, а сторони залишаються активними. Подібні законодавчі зміни мають місце у більшості країн як континентальної, так і англосаксонської правових систем, а також у багатьох інших державах. Звичайно, що певні від­мінності залишаються, однак загальна направленість у бік посилення ролі суду та сторін має місце^[877].

Що стосується вітчизняного цивільного процесу, то історичний дискурс у вивченні проблематики, що розглядається, дає підстави ви­снувати, що протягом одних історичних періодів цивільне судочинство на українських землях відбивало більш змагальні засади, а протягом інших - перевага надавалася слідчим засадам¹. Так, Статут цивільного судочинства 1864 р. закріплював засади змагальної моделі цивільного судочинства. Коментуючи положення цього нормативно-правового акта щодо статусу суду, Є. В. Васьковський зазначав, що суд покликаний до активної участі у встановленні фактичного матеріалу справ, що роз­глядаються, але не тільки як самостійного дослідника, а у ролі поміч­ника та порадника сторін. Суд не має права за власною ініціативою збирати докази та довідки, але він повинен дбати про належне з’ясування обставин справи і з цією метою пропонувати сторонам питання та вказувати їм на прогалини у наданих доказах. Таке спри­яння сторонам є не лише правом, але і обов’язком суду^{[878] [879].}

Натомість законодавство радянської доби засновувалося на поси­леному слідчому початку. Так, відповідно до ст. 30 ЦПК УССР 1964 р. кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посила­ється як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази надаються сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі. Якщо нада­них доказів недостатньо, суд пропонує сторонам та іншим особам, що беруть участь у справі, надати додаткові докази або збирає їх за влас- ною ініціативою. Як бачимо, відмінною рисою радянського цивільно­го судочинства було те, що в інтересах встановлення істини у справі суд був зобов’язаний вживати заходів для всебічного, повного та об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи. Суд не був зв’язаний заявами сторін та мав право встановлювати будь-які факти, суттєві для справи^[880]. А. Ф. Воронов зазначає, що особливістю радянського прин­ципу змагальності є, по-перше, те, що права сторін у радянському процесі дійсно рівні та вони є рівними перед судом, по-друге, те, що ЦПК диктує суду необхідність активної поведінки з метою встанов­лення фактів і правильного вирішення справи^[881]. Цікавим у цьому кон­тексті є висновок Д. Я. Малєшина, який вважає, що ступінь активнос­ті суду у цивільному судочинстві має безпосередню залежність від культурологічного типу суспільства. Колективізм передбачає актив­ність суду, а індивідуалізм, навпаки, її не вимагає. Деяка первісно притаманна громадянам інертність, характерна для колективістсько - го суспільства, не дозволяє їм активно брати участь у розгляді спра­ви, тому недостатня ініціативність сторін має надолужуватися актив­ністю суду. В іншому випадку досягнення мети правосуддя - захисту порушених прав - уявляється неможливим. За відсутності активнос­ті і суду, і сторін виникає брак доказів, що не дозволяє ухвалити справедливе рішення. Таким чином, активність суду за радянських часів була зумовлена колективістськими принципами^[882], що панували у суспільстві.

Сучасне законодавство засноване на визнанні змагальності основ­ною засадою судочинства (п. 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України). За­значене положення знаходить своє тлумачення на рівні галузевого законодавства. Так, відповідно до ст. 10 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сто­рона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин спра­ви: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодек­сом. Відповідно до ч. 1 ст. 137 ЦПК у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази.

Таким чином, національне цивільне судочинство побудоване за­галом на засадах змагальності, відповідно до чого на сторони покла­дається обов’язок зі збирання та подання доказів, натомість активність суду обмежена, адже суд не може за власною ініціативою збирати до­кази. Витребування доказів судом як вияв активності суду можливий лише у випадку подачі клопотання сторони про це, якщо остання має складнощі із самостійним отриманням таких доказів.

На нашу думку, процесуальна активність суду та сторін повинна розглядатися у контексті співвідношення приватноправових та публіч­но-правових засад цивільного судочинства. З цієї точки зору процесу­альна активність сторін у цивільному судочинстві має приватноправо­ву природу і повинна інтерпретуватися як діяльність сторін у спорі відповідно до принципів диспозитивності та змагальності, які можна розглядати як «початок особистої автономії сторін у цивільному судо­чинстві, початок ініціативи та самостійності їх у суді при захисті їх порушених чи оспорюваних прав, або законних інтересів, що випливає із самої сутності цивільних прав, на захист яких направлена діяльність суду як органу судової влади»¹.

Поряд із цим процесуальна активність суду у цивільному судо­чинстві, на наш погляд, має бути детермінована публічно-правовим початком цивільного судочинства. Свого часу Є. В. Васьковський зазначав, що хоча у цивільному судочинстві сторонам надане право вільно розпоряджатися об'єктом спору та засобами боротьби (за принципом диспозитивності), хоча самодіяльності їх відкритий ши­рокий простір, однак панівне становище у процесі належить суду як тому, що він - представник державної влади, якій підкорені сторони, так і тому, що дії сторін зводяться по суті до того, щоб порушити ді­яльність суду і надати йому матеріал для ухвалення правильного рі­шення. Зважаючи на зазначене, суду має бути надана керівна роль при визначенні порядку та ходу провадження. Це досягається прин­ципом судового керівництва процесом, який покладає на суд турботу про забезпечення правомірності, послідовності, зручності та швидко­сті судочинства^{[883] [884].}

Варто погодитися із думкою С. А. Шишкіна, який вважає, що є при­наймні два аспекти, в яких виявляються публічно-правові початки цивільного судочинства: по-перше, публічність повинна стосуватися форми процесу, його зовнішнього перебігу; по-друге, змагальність процесу не може бути абсолютною, адже свобода сторін в розпоря­дженні доказовим матеріалом може призвести до зловживання, «де­фектів змагальності», наприклад, у випадках завідомо нерівного по­ложення сторін^[885]. На нашу думку, автором було викладено доречне спостереження, яке відображає різні аспекти процесуальної активнос­ті суду у цивільному судочинстві. У першому випадку активність суду стосується руху справи, його загального спрямування, тобто відбиває формальний аспект процесуальної активності суду, натомість у друго­му випадку активність суду пов'язана із виправленням так званих «дефектів змагальності», тобто відбиває матеріальний аспект проце­суальної активності суду, що пов'язаний із встановленням фактичних обставин справи. Поряд із цим, на нашу думку, окрім виправлення так званих «дефектів змагальності», до матеріального аспекту процесуаль­ної активності можуть бути віднесені повноваження суду, які співвід­носяться не лише із принципом змагальності, однак і з принципом диспозитивності, наприклад, коли відповідно до національного за­конодавства суд має повноваження за власною ініціативою виходити за межі позовних вимог, змінювати предмет або підставу позову, виходити за межі апеляційної чи касаційної скарги тощо. З цього ви­пливає, що активність суду у цивільному судочинстві має формальний та матеріальний аспекти, що загалом маючи спільну публічно-право­ву природу, співвідносяться, однак, з різними принципами цивільно­го судочинства.

На нашу думку, квінтесенцією змагальної моделі цивільного су­дочинства є формула «пасивний суд - активні сторони», натомість формула слідчої, або інквізиційної, моделі цивільного судочинства може бути зведена до виразу «активний суд - пасивні сторони». Од­нак у сучасних умовах ані перша, ані друга формули не відповідають вимозі ефективності цивільного судочинства та забезпеченню права на справедливий судовий розгляд. З цієї точки зору варто говорити про необхідність вироблення нового підходу до моделі цивільного судочинства, яка відбивалася б у формулі дуальної активності: «ак­тивний суд - активні сторони», яка, на наш погляд, має бути покла­дена в основу справедливої моделі цивільного судочинства з точки зору міжнародних стандартів у цій сфері. Зазначена модель також сприятиме досягненню оптимального балансу приватних та публіч­них інтересів під час відправлення правосуддя у цивільних справах з точки зору принципу пропорційності. У цьому контексті слід зазна­чити, що процесуальна активність сторін у цивільному судочинстві має приватноправову природу та знаходить свою реалізацію у формі конкретних процесуальних дій передусім відповідно до принципів змагальності та диспозитивності, натомість процесуальна активність суду має публічно-правову природу та відбивається в інституті судо­вого керівництва процесом.

Слід звернути увагу на поліваріантність розуміння поняття «су­дове керівництво» та його співвідношення із активністю суду у літе­ратурі, що може бути зведене до кількох основних підходів. Так, відповідно до першого підходу судове керівництво розглядається як самостійний принцип цивільного процесуального права та фактично ототожнюється із принципом активності суду¹.

Відповідно до другого, більш поширеного підходу, судове керівни­цтво розглядається як принцип цивільного судочинства, що, однак, має прийти на зміну процесуальній активності суду. Так, на думку С. А. Шишкіна, виключення постулату матеріальної (об’єктивної) іс­тини та зміщення акценту у русі матеріальної сторони процесу на права сторін призведе до того, що існуюча нині суддівська активність зміниться на судове керівництво^{[886] [887]. В. В. Ярков визначає принцип судо­вого керівництва процесом, як правило, відповідно до якого суд забез­печує керівництво рухом судового засідання, дотримання порядку, сприяє сторонам у здійсненні їхніх прав та обов’язків. Поряд із цим вчений зауважує, що відмова від принципу процесуальної активності суду не виключила втручання суду в рух судового розгляду. Таким чином, вчений вважає, що принцип судової активності має бути зміне­но на принцип судового керівництва процесом[888]. С. О. Короєд зазначає, що незважаючи на заперечення у ЦПК принципу активності суду в цивільному судочинстві щодо ініціативи суду у збиранні доказів і встановленні об’єктивної істини, це не може означати усунення суду з процесуальної діяльності. За судом залишається достатня кількість повноважень, які саме й варто охарактеризувати як принцип судового (суддівського) керівництва[889].}

На нашу думку, судове керівництво є формою, в якій виявляється процесуальна активність суду, а тому ототожнення та протиставлення зазначених явищ є неправильним. Очевидно, що автори, які намага­ються протиставити активність суду судовому керівництву, розуміють перше поняття як елемент слідчої змагальності, вживаючи його з не­гативною конотацією, а друге - як сучасний принцип цивільного про­цесуального права, що є прогресивним та позитивним концептом су­часної парадигми цивільного процесуального права. Поряд із цим, на нашу думку, процесуальна активність суду є детермінантою як слідчо­го початку цивільного судочинства, так і судового керівництва, які по суті є різними зовнішніми формами вияву активності суду, проте роз­глядається у контексті цих феноменів по-різному.

Як бачимо, більшість вітчизняних авторів визначають судове керів­ництво як самостійний принцип цивільного судочинства. На наш погляд, це не відповідає дійсності, адже, як зазначалося вище при спростуванні позиції стосовно самостійності принципу активності (ініціативності) суду у цивільному судочинстві, положення, які характеризують один принцип цивільного судочинства, не можуть дублюватися та входити до змісту інших принципів. З цієї точки зору очевидно, що повнова­ження суду, що визначаються принципами змагальності, диспозитив- ності, публічності дублюватимуться при з’ясуванні змісту поняття судового керівництва, що не дозволяє розглядати останнє як самостій­ний принцип цивільного судочинства.

Поряд із цим, С. О. Короєд вважає судове керівництво одночасно і принципом, і функцією цивільного судочинства. Зокрема, вчений за­значає, що судове керівництво може виступати одночасно і як принцип, і як функція цивільного процесу. Принцип судового керівництва зу­мовлює наявність у цивільному процесі таких норм, які надають суду можливість здійснювати керівництво процесом розгляду і вирішення цивільно-правових спорів у судах засобами і способами, передбачени­ми ЦПК. Що ж стосується судового керівництва як функції цивільно­го процесу, тобто конкретної процесуальної діяльності судді, варто виходити з того, що кожен із учасників цивільного процесу володіє

певним колом повноважень. Суд здійснює конкретні процесуальні дії на конкретній стадії процесу. При цьому суд може здійснити як усі керівні дії, передбачені для тієї чи іншої стадії процесу, так і лише деякі з них¹.

На нашу думку, зазначена позиція викликає зауваження. Автор фактично ототожнює функції із конкретною діяльністю судді, тобто вчиненням певних процесуальних дій, що, на наш погляд, є неправиль­ним. Варто погодитися із позицією Н. А. Громошиної, що функція - це не реальна діяльність в режимі online, а саме належна діяльність^{[890] [891], тобто функція не може ототожнюватися із конкретною діяльністю, адже вона належить до сфери належного, а не до сфери конкретного. Більш того, навіть якщо пристати на позицію визначення функції через ді­яльність, то функція - це належна діяльність відповідного суб'єкта. Під цим кутом зору поняття «функція цивільного процесу» містить у собі суперечності, адже цивільний процес є не суб'єктом, а діяльніс­тю уповноважених суб'єктів. З цієї точки зору можна було б вести мову про те, що судове керівництво є функцією суду, судді, як суб'єктів, що здійснюють цивільне судочинство, та характеризують його становище під час судового розгляду справи як керівника судового розгляду, однак не як функцію самого цивільного процесу.}

Варто зазначити, що інститут судового керівництва закріплено у законодавствах зарубіжних держав. Так, гл. 3 Правил цивільного судочинства Великобританії присвячена питанням судового керівни­цтва справою (case management). Відповідно до ст. 3.1 ПЦС основними повноваженнями суду із керівництва справою є: а) продовжити або скоротити строки, встановлені законом, звичаями ділового обороту або судовим наказом (навіть якщо клопотання про продовження строків подане після закінчення цих строків); б) відкласти або перенести на більш ранній строк слухання справи; в) вимагати від сторони або пред­ставника сторони з'явитися особисто у судове засідання; г) провести слухання і отримати докази за допомогою телефонного зв'язку або за допомогою будь-якого іншого способу безпосереднього усного спіл­кування; д) вирішувати, що частина вимог будь-якого судового роз-

гляду (наприклад, зустрічний позов) має розглядатися в самостійному провадженні; е) зупинити провадження у справі повністю або частко­во чи ухвалення рішення повністю або до настання певної дати чи події; є) об’єднувати провадження; ж) об'єднати в одне провадження два чи більше позовів з однакових підстав; з) виділити в окреме про­вадження будь-яку вимогу; і) визначити порядок, в якому розглядати­муться вимоги; й) виключити питання з розгляду; к) відмовити в задо­воленні позову або задовольнити позов після ухвалення рішення щодо фактичних обставин справи; л) наказати будь-якій зі сторін подати або здійснити обмін обрахунком судових витрат; м) вживати будь-які інші заходи або видавати будь-які накази з метою керівництва справою та сприяння досягнення головної мети, враховуючи проведення ранньої нейтральної оцінки (Early Neutral Evaluation) з метою допомогти сто­ронам врегулювати спір¹.

У літературі наводилися різні класифікації повноважень з керівни­цтва процесом. Так, О. В. Кудрявцева розподіляє напрями судового керівництва у Великобританії на: 1) обов’язки суду щодо сторін; 2) обов’язки суду, пов’язані з рухом провадження у справі^{[892] [893]. Е. Жюланд, аналізуючи судове керівництво у Франції, розмежовує «конвенціональ­не керівництво справою» (чия головна функція полягає у плануванні) та «інтелектуальне керівництво справою», що зосереджується на об­ставинах справи[894]. Т А. Цувіна виокремлює серед заходів судового керівництва: а) повноваження, спрямовані на керування часом роз­гляду справи (time management); б) повноваження, спрямовані на ке­рування доказовою діяльністю; в) повноваження, спрямовані на мож­ливість врегулювання спору. Крім того, залежно від мети заходів автор пропонує розрізняти повноваження, спрямовані на забезпечення ви­користання технічних засобів, та повноваження, спрямовані на з’ясування обставин справи[895].}

На нашу думку, визначальним для визначення елементів судового керівництва справою як форми процесуальної активності суду є розу­міння останньої. Варто погодитися із точкою зору Д. Д. Луспеника щодо того, що процесуальна активність суду реалізується в його ініці­ативних діях незалежно від волевиявлення осіб, які беруть участь у справі. Підставою для вияву такої ініціативи є пряма вказівка про­цесуального закону, його зміст або потреба, що виникла в ході роз­гляду справи і обумовлена завданнями цивільного судочинства^[896]. При цьому процесуальна активність суду, як зазначалося вище, має фор­мальний та матеріальний аспект. Відповідно до цього національний законодавець може наділяти суд повноваженнями щодо судового ке­рівництва процесом, що мають формальну або матеріальну природу.

Що стосується українського законодавства, то, на наш погляд, елементи судового керівництва містяться у різних нормах ЦПК, однак вони мають розпорошений та несистематизований характер. Так, від­повідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинен- ня процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 160 ЦПК головую­чий керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідов­ності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов’язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового роз­гляду все, що не має істотного значення для вирішення справи. Разом з тим, згідно із ч. 4 ст. 160 ЦПК головуючий вживає необхідних заходів для забезпечення в судовому засіданні належного порядку. Певні вка­зівки на елементи судового керівництва містяться також у ст. 130 ЦПК, наприклад, зазначена стаття містить вказівку щодо визначення судом кола осіб, які братимуть участь у справі тощо. Поряд із цим, повно­важення суду щодо керівництва процесом у вітчизняному цивільному судочинстві мають у своїй переважній більшості формальну природу, адже спрямовані на рух процесу, і лише деякі з них мають матеріальну природу, наприклад, вихід суду за межі апеляційної скарги (ч. 4 ст. 303 ЦПК). Зазначене пов'язане із тим, що відповідно до норм національ­ного законодавства суд не може виходити за межі позовних вимог, не може збирати докази за власною ініціативою тощо, а тому фактично вся матеріальна, фактична сторона справи залежить від процесуальної активності сторін.

На нашу думку, таке законодавче рішення є цілком виправданим та закріплює оптимальні правила принципу диспозитивності та змагаль­ності у вітчизняному законодавстві. Поряд з цим повноваження суду щодо формального керівництва судовим процесом, на нашу думку, мають бути систематизовані та міститися в окремій нормі ЦПК з роз­ширенням їх каталогу з метою підвищення ефективності відправлення правосуддя у цивільних справах.

Щодо класифікації повноважень із судового керівництва процесом, то запропонований розподіл на формальний та матеріальний аспект керівництва судовим процесом можна доповнити класифікацією за­лежно від стадій судового провадження (судове керівництво процесом на стадії відкриття провадження у справі; судове керівництво на стадії провадження у справі до судового розгляду; судове керівництво про­цесом на стадії судового розгляду), а також залежно від правозасто- совних циклів (судове керівництво процесом у суді першої інстанції; судове керівництво процесом у суді апеляційної інстанції; судове ке­рівництво процесом у суді касаційної інстанції тощо). Крім того, судо­ве керівництво різнитиметься і залежно від виду провадження, відпо­відно до чого можна виокремити судове керівництво в позовному, окремому та наказному провадженнях. При цьому судове керівництво в окремому провадженні матиме посилений матеріальний аспект з огляду на те, що в окремому провадженні не діє положення щодо змагальності та меж судового розгляду (ч. 3 ст. 235 ЦПК).

Поряд із цим найбільшого значення, на наш погляд, має виділення напрямів судового керівництва, що відбиває його внутрішню структу­ру залежно від характеру дій суду. Аналіз зарубіжного законодавства та доктринальної літератури дає підстави виділити такі групи повно­важень із судового керівництва процесом, що на національному рівні можуть поєднуватися у різних варіаціях залежно від розсуду націо­нального законодавця. По-перше, повноваження, спрямовані на фор­мування суб'єктного складу цивільного судочинства, наприклад, за­лучення судом співвідповідачів при обов'язкові співучасті, залучення

у справу співвідповідача у випадках відсутності згоди на заміну нена­лежного відповідача, залучення судом третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, правонаступників, представ­ників, інших учасників цивільного судочинства. По-друге, повнова­ження суду із керівництва процесом доказування у цивільному судо­чинстві, до яких належать, наприклад, встановлення строків подачі доказів, обміну змагальними паперами, витребування доказів за влас- ною ініціативою суду, якщо це передбачено національним законодав­ством тощо. По-третє, слід виділити повноваження суду щодо керів­ництва часом судового розгляду, зокрема, призначення часу та місця судового розгляду, відкладення розгляду справи, якщо суд визнає по­трібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її від­сутності, дала особисті пояснення тощо. По-четверте, повноваження щодо вжиття заходів процесуального примусу, а також застосування до осіб, які зловживають процесуальними правами, різного роду про­цесуальних санкцій. По-п'яте, повноваження щодо руху провадження у справі, наприклад, об'єднання та роз'єднання позовів, виділення в самостійне провадження окремих позовних вимог, зупинення про­вадження у справі тощо. По-шосте, повноваження щодо застосування альтернативних способів вирішення спорів у випадках, якщо це перед­бачені національним законодавством.

Виходячи із усього зазначеного вище, судове керівництво слід роз­глядати як форму активності суду у цивільному судочинстві, що ста­новить сукупність повноважень суду, які спрямовані на всебічне та повне з'ясування обставин справи, сприяння найефективнішому ви­користанню особами, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав, а також симулювання виконання ними своїх обов'язків, протидію процесуальним зловживанням з метою забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд. З цієї точки зору судове керівництво справою відбиває сучасне розуміння місця та ролі судді у процесі від­правлення правосуддя, засноване на міжнародних стандартах справед­ливого судочинства. Відповідно до цього суддя більше не може роз­глядатися ані як «відсторонений арбітр», як це притаманно змагальній моделі цивільного судочинства, ані як «слідчий», який з'ясовує всі обставини справи самостійно. Модель справедливого судочинства передбачає, що суддя набуває нової іпостасі незалежного та неупере- дженого керівника судового процесу, активність якого, однак, завжди 356

має поєднуватися із активністю сторін задля ефективного судового захисту порушених, невизнаних та оспорюваних прав, свобод та інтер­есів у розумні строки. На нашу думку, лише за умови дуальної актив­ності (активний суд та активні сторони) ефективність цивільного су­дочинства зможе наблизитися до максими, а захист прав зможе стати реальним та своєчасним.

3.3.