Судова влада та правосуддя в цивільному судочинстві: історичний дискурс та сучасний стан

Слід зазначити, що проблеми визначення сутності судової влади та правосуддя у цивільних справах не є новими для науки, у тому числі й науки цивільного процесуального права. Однак проведення консти­туційної реформи у галузі правосуддя, переоцінка його ролі та ролі судової влади у сучасному демократичному суспільстві, які відбува­ються на фоні фундаменталізації прав людини, триваючих процесів уніфікації та глобалізації цивільного судочинства, конвергенції різних правових систем, змушують повернутися до її вирішення, тим більше, що, як слушно зазначалося в літературі, «судова влада - частина дер­жави і вона має бути гармонізована з іншими її частинами»¹.

Незважаючи на те, що термін «правосуддя» часто використовуєть­ся в законодавстві, судовій практиці, літературі, і його зміст нібито є очевидним для всіх, однак, не існує єдиного більш-менш узгоджено­го визначення цього поняття. Так, найпростіше правосуддя визнача­ється через діяльність державних органів щодо розгляду спорів про право, яка здійснюється особливим органом держави - судом. У більш розгорнутих визначеннях автори підкреслюють мету проведення такої діяльності, її правозастосовний характер, особливу форму здійснення, категорії справ, що розглядаються, можливість застосування заходів державного примусу.

У зв'язку з цим під правосуддям пропонується розуміти державну діяльність, що здійснюється судом у спеціальній процесуальній формі шляхом розгляду в судових засіданнях кримінальних, цивільних та адміністративних справ на підставі закону та у відповідності з право­свідомістю суддів, що тягне застосування (чи відмову в застосуванні) заходів державного примусу або захисту порушеного чи оспорювано­го права або охоронюваного законом інтересу^{[12] [13].}

У свою чергу А. В. Цихоцький під правосуддям розуміє об'єктивно необхідну соціально-політичну підсистему, що забезпечує права та свободи людини й підтримує соціальне прагнення до справедливості^{[16] [17]. Інші вчені розглядають його як метод здійснення правоохоронної функції.}

Незважаючи на різноманітність підходів у визначеннях, до ознак, що характеризують правосуддя, за загальним правилом відносять: 1) здійснення його тільки спеціально створеним органом державної влади - судом; 2) здійснення його шляхом розгляду і вирішення в су­дових засіданнях цивільних і кримінальних справ; 3) здійснення його тільки у передбаченому законом порядку (процесуальна форма); 4) наявність спеціальних цілей; 5) можливість застосування заходів державного примусу.

В. В. Комаров, не заперечуючи проти наведених вище визначень та ознак правосуддя, у той же час вказує, що навряд чи можна вва­жати, що вони дозволяють повно і вичерпно визначати сутність цього явища, його відмінність від інших форм юрисдикції. Тому по­няття «правосуддя», на його думку, має інтерпретуватися в єдності із судовою владою. Виходячи з цього та необхідності концентрації су­дової влади, правосуддя - це форма реалізації судової влади. Судова влада як влада державна, окрім як у правосудді, втілюватися не може і не повинна. Характерними рисами судової влади, які відображають­ся у правосудді, є винятковість (генетична ознака правосуддя, яка відокремлює судову владу від законодавчої та виконавчої) та повно­та (функціональна ознака правосуддя, яка визначає сферу реалізації судової влади). При цьому зміст судової влади (предметна ознака правосуддя) полягає у визначенні виду й обсягу прав і юридичних обов'язків суб'єктів права на підставі розгляду і вирішення юридич­ної справи. Судові рішення, на відміну від актів інших органів, мають

законну силу. Й нарешті правосуддя як правозастосовна діяльність характеризується специфічною процесуальною формою, яка визначає правосудність судових рішень¹.

На зв'язок правосуддя та судової влади звернув увагу й Є. В. Бог­данов, який також зазначає, що правосуддя - це форма здійснення судової влади. При цьому він виділяє три групи ознак, які його харак­теризують: організаційно-правові, правозастосовні та процесуальні. Як організаційно-правова форма здійснення судової влади правосуддя на підставі права імперативно-диспозитивним шляхом забезпечує упо­рядкування суспільних відносин. В основі правосуддя як правозасто- совної діяльності лежить категорія справедливості, що втілюється трьома складовими судового рішення: обґрунтованістю, законністю та призначенням справедливих заходів юридичної відповідальності. Правосуддя відбувається у процесуальному порядку, що включає в себе стадію дослідження фактичних обставин судової справи, стадію їх правової оцінки та стадію ухвалення судового акта застосування нор­ми матеріального права. Як єдину форму здійснення судової влади, правосуддя характеризують три елементи: суд, що одноособово чи колегіально здійснює правосуддя; дії, що вчинюються судом; наслідки, які тягнуть за собою ці дії^{[18] [19].}

На наш погляд, пропозиції, висловлені В. В. Комаровим, Є. В. Бог- дановим, заслуговують на увагу й мають бути визначальними у під­ходах при дослідженні сутності правосуддя, оскільки в своїй основі вони спираються на конституційний постулат, що «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами» (ч. 1 ст. 124 Конституції України).

Разом з тим запропоновані характеристики правосуддя потребують доопрацювання. Так, В. В. Комаров, використовуючи системний зв'язок «судова влада - правосуддя», більшою мірою звертає увагу на специ­фіку судової влади як влади, до функцій якої належить здійснення правосуддя, її відмінність від законодавчої та виконавчої гілок влади,

а не проводить сутнісну характеристику правосуддя, не виділяє ознаки, які відрізняють його від інших видів юрисдикційної діяльності. У свою чергу Є. В. Богданов виділяє саме ознаки, притаманні правосуддю, однак, за їх допомогою не можна провести розмежування судової ді­яльності та діяльності інших юрисдикційних органів. Тому вважаємо за потрібне, визначивши сутність судової влади, охарактеризувати правосуддя як діяльність, що здійснюється судами.

Слід зазначити, що в науковій літературі використовується декіль­ка підходів до тлумачення поняття «судова влада». Відповідно до ор­ганізаційного судову владу визначають через сукупність органів¹. Другий підхід отримав назву функціонального, відповідно до якого судова влада визначається через сукупність повноважень суду щодо відправлення правосуддя^{[20] [21]. Третій підхід (організаційно-функціональ­ний) поєднує два перших і визначає судову владу як систему створених згідно із законом органів, наділених повноваженнями щодо здійснен­ня правосуддя[22]. Крім того, останнім часом з'явився і четвертий підхід, який можна назвати «державно-атрибутивним», що доповнює визна­чення, запропоновані в межах третього підходу, шляхом підкреслення владних проявів судової влади[23]. Як приклад І. Є. Марочкін під остан­ньою пропонує розуміти специфічну гілку єдиної державної влади, яка має власну виключну компетенцію щодо розгляду юридично значущих справ, що мають правові наслідки, і реалізуються виклично конститу- цінними органами (судами) в межах закону та спеціальних (судових) процедур[24].}

Існують також точки зору, які не «вписуються» в окреслені вище підходи. Як приклад, М. О. Колоколов виходить із того, що, по-перше, судова влада - поодинокий випадок прояву влади взагалі, вона - одна з форм публічної влади, а саме державної влади. У зв'язку з цим судо­ва влада - метафізична та історична реальність, унікальні та в той же час закономірно виникаючі суспільні відносини, біологічна та соці­альна природа яких полягає в потенційній здатності людства, спираю­чись у своїй діяльності на таку соціальну цінність, як право, шляхом лише йому відомих засобів, мови, символів та знаків мобілізувати свої ресурси для вирішення певних категорій соціальних конфліктів, а рів­но наявність у суспільства права не лише приймати рішення у про­цесі їх вирішення, а й домагатися шляхом неухильного слідування нормам права обов'язкового їх виконання. По-друге, наявність у комп­лексі судових владовідносин народу, нації, політичного (громадянсько­го) суспільства, в яких народ, нація, політичне (громадянське) суспіль­ство одночасно і об'єкт, і специфічний суб'єкт, оскільки існування державної влади, а відповідно, й судової влади поза народом, нацією, політичним (громадянським) суспільством абсолютно неможливо, оскільки вони - її джерела. По-третє, наказ суб'єкту, який здійснює судову владу, - фактична воля народу в редукції органів держави - су­дів відносно об'єкта - тобто до цього ж народу, в обов'язковому по­рядку супроводжується погрозою застосування санкції у випадку не­покори. По-четверте, підкорення народу суб'єкту, тобто фактично панівній у ньому думці, є підкорення волі суб'єкта, що здійснює владу, в реальному житті це виглядає як підкорення рішенню суду - рішенню конкретної державної установи. По-п'яте, правові норми, які встанов­люють, що суб'єкт, який віддає «накази», - суд має на це право, а об'єкт - народ (як учасник конкретного судоговоріння, так і суспіль­ство в цілому) зобов'язаний підкорюватися його наказам. Таким чином, судова влада легітимізується та розпадається на сукупність рядових правовідносин влади - підкорення процесуального характеру. Крім того, зазначений вище вчений визначає судову владу як ресурс, що необхідний для здійснення будь-яких цілеспрямованих дій; стійкі людські відносини; форму творчості; своєрідну мову закону, форму його життя¹. Є. В. Богданов під судовою владою розуміє належні судам можливості на підставі права впливати на конфліктні суспільні від­носини з метою всебічного та всеохоплюючого захисту суб'єктивних прав, свобод та законних інтересів^{[25] [26]. В. С. Стефанюк визначає судову владу як новий політичний і правовий феномен, який адекватно відо­бражає прагнення до побудови правової держави, засноване на док­трині поділу влади[27].}

Вбачається, що характеристика судової влади з точки зору «дер­жавно-атрибутивного» підходу є максимально повною щодо інших підходів, оскільки одночасно без зайвого ускладнення враховує різні прояви судової влади: як системи органів, як сукупності повноважень, для реалізації яких утворюються такі органи, як гілки державної влади, що діє в системі розподілу влад. Однак їх дослідження про­водиться в «статиці», тобто визначаються вимоги, які пред'являються до кожного елементу, що не відображає цілісне уявлення про таке правове явище, як судова влада. Разом з тим сам факт наявності сис­теми органів і наділення їх владними повноваженнями, якими не користується жоден інший суб'єкт, не означає, що дійсно існує судо­ва влада як обов'язковий атрибут кожної демократичної, правової країни. Вона повинна «проявлятися зовні», тобто функціонувати, реалізовувати покладені на її органи повноваження. Наведене може відбуватися лише у взаємодії з іншими суб'єктами, тобто в рамках певних відносин.

При цьому Л. О. Воскобітова висловлювала пропозицію, що влада завжди виявляє себе як деяке соціальне відношення, в якому одна сторона має переважне право та можливість впливати на свідомість, волю та поведінку іншої сторони; цілеспрямовано організовувати по­ведінку цієї сторони, управляти нею, а у випадку необхідності при­мусити до підпорядкування. Діяльність суду як різновид влади володіє всіма цими характеристиками. Суд, вирішуючи соціальні конфлікти правового характеру, вступає з суб’єктами судочинства в особливі про­цесуальні арбітральні відносини. Він здійснює усвідомлений вплив на поведінку суб’єктів судочинства. За допомогою примусу, що застосо­вується в рамках закону, суд виконує організуючу функцію у вирішен­ні конфлікту й поновленні порушеного права та в забезпеченні право­мірності поведінки суб’єктів конфлікту. Тому під судовою владою вона пропонує розуміти особливі державно-владні відносини, що реалізу­ються за допомогою судочинства, між судом та іншими суб’єктами права, які виникають у процесі розгляду та вирішення правового конфлікту з метою захисту й поновлення судом порушеного права та визначення міри відповідальності винного або огороджування від від­повідальності невинного¹. Аналогічної позиції дотримується й В. М. Бі- біло. Вона зазначає, що судовою владою є те, що охоплюється нею, тобто ті суспільні відносини, природа яких вимагає реалізації судової влади. Судова влада - це система суспільних відносин, що характери­зуються здатністю впливати на зміст та напрями діяльності учасників судового процесу шляхом соціально-правових механізмів, також свого авторитету, виходячи з положення, яке займають у суспільстві^{[28] [29].}

Вважаємо, що саме дослідження відносин, які виникають між су­дами та іншими суб’єктами, дасть можливість з’ясувати дійсну специ­фіку судової влади в «динаміці». Тому, використовуючи метод моде­лювання, необхідно проводити дослідження цього правового явища, сконцентрувавши увагу на ідеальній моделі таких відносин, яка ви­ступає внутрішньодержавною загальноправовою моделлю^[30]. Для неї характерні наступні ознаки. По-перше, на конституційному рівні за­кріплено, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на за­конодавчу, виконавчу та судову, тобто судова влада є однією з форм державної влади. По-друге, як вже зазначалося, вона є необхідним атрибутом будь-якої демократичної, правової держави. Обов’язковість судових рішень є конституційною засадою судочинства (п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України). По-третє, судова влада виступає гарантом вті­лення в життя конституційного постулату, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). По-четверте, для судової влади харак­терна стабільність, пов’язана з її конституційним статусом, порядком утворення, певною прогнозованістю судових рішень, що дозволяє активно впливати на формування правової політики.

Судовій владі як внутрішньодержавній загальноправовій моделі відносин притаманна внутрішня структура, елементи якої поділяють­ся на три групи: інституціональні, функціональні та нормативні.

Інституціональний елемент охоплює суб’єктів, які діють всередині моделі. Відповідно до частин 1, 3 ст. 124, ч. 1 ст. 125 чинної Конституції України (частини 1, 2 ст. 124, ч. 1 ст. 125 Конституції в редакції, запро­понованій у законопроекті «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (реєстр. № 3524 у редакції від 26 січня 2016 р.) (надалі - Законопроект)¹), схваленому в першому читанні) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Не вдаючись до вирі­шення питання щодо системи судових органів, оскільки воно виходить за межі даного дослідження, можна зробити висновок, що суб’єктами, які реалізують судову владу, є лише спеціально створені державні орга­ни - суди. При цьому відповідно до ч. 1 ст. 127 нині діючої Конституції України (ч. 1 ст. 127 Законопроекту) безпосередніми носіями судової влади є професійні судді. Вони мають бути незалежними, неупередже- ними та створеними (призначеними) відповідно до закону^{[31] [32].}

Суди виступають основним постійним незмінним інституціональ- ним елементом. Однак, як вже зазначалося, сам факт їх існування не призводить до функціонування такої влади, оскільки остання є «неді­ючою» до появи «відхилення», яке підлягає усуненню. Останнє ви­ступає «спусковим механізмом» судової діяльності. Проте ініціатива щодо її початку повинна виходити від стороннього «зовнішнього» суб'єкта, що звертається до суду. Таким чином, завжди має бути два учасники з різним правовим статусом: суд як орган, що здійснює су­дочинство, який не може делегувати свої функції (ч. 1 ст. 124 Консти­туції), та інший суб'єкт, який виступає ініціатором та звертається з вимогою, що є юридичним фактом і призводить до появи відносин, у межах яких і відбувається реалізація повноважень суду, що зовні ви­являється у здійсненні судової влади. Така участь є обов'язковою й перетворює його у подальшому на учасника судочинства. При цьому єдина вимога, яка до нього висувається, це наявність правосуб'єктності.

Як вже зазначалося, суд та суб'єкт, який до нього звертається, вступають у відносини, що становлять функціональний елемент моде­лі, яка аналізується. За своєю правовою природою вони є процесуаль­ними правовідносинами, оскільки врегульовані нормами процесуаль­ного права. Зважаючи на те, що в результаті їх розвитку відбувається реалізація судової влади як державної влади, їх також можна охарак­теризувати як такі, що мають соціальний характер; за структурою є владовідносинами; відображають цілеспрямованість влади; мають вольовий характер; демонструють регулююче та організаційне призна­чення влади, мають примусовий характер^{[33] [34].}

Враховуючи мету цього дослідження, вважаємо за потрібне ви­щезазначені правовідносини розглядати через призму цивільного про­цесуального права, тобто характеризувати їх як цивільні процесуальні. Одним з елементів таких правовідносин є об'єкт, тобто це те, заради чого вони виникають. При цьому, незважаючи на поширену точку зору, що як загальний такий об'єкт, тобто однаковий для всіх цивільних процесуальних правовідносин, необхідно виділяти мету цивільного судочинства, дискусійною залишається її сутність. Виділяється два основних підходи (ідеологічні концепції) в цьому відношенні, залежно від того, яку ціль переслідує правосуддя як різновид судової діяльнос­ті. Перший полягає в тому, що воно є послугою, яка надається за пла­ту від імені держави всім здатним за неї заплатити. Другий відображає наявність заінтересованості суспільства і держави в уніфікованому застосуванні права, існування обов'язку держави забезпечити функці­онуючий механізм правосуддя, до якого могли б вдатися всі зацікавле­ні особи, тобто є найважливішою соціальною функцією правової держави, формою досягнення громадського спокою.

Убачається, що слід підтримати точку зору, що перший підхід є по­милковим. Мета, заради якої здійснюється повноваження судової влади, має відображати соціальне призначення судової системи¹. Ді­яльність суду не може розглядатися як послуга, що надається державою за плату, оскільки в цьому випадку суд стає підпорядкованим волі сторін^{[35] [36], що є неприпустимим, виходячи з вимог, яким має відповідати цей орган. Крім того, таке розуміння мети може нівелювати статус судової влади в системі розподілу влад.}

Незважаючи на абсолютно виправдане поширення серед науков­ців другого підходу щодо визначення мети, при її розкритті вислов­люються різні пропозиції^[37]. Так, зазвичай більшість вчених під нею розуміють захист порушених та оспорюваних прав, свобод та інте­ресів осіб. Ця ціль є основною. У деяких випадках вона доповнюєть­ся за рахунок додаткових (віддалених, проміжних): укріплення за­конності та правопорядку; попередження правопорушень; формуван­ня поважного ставлення до закону та суду, затвердження соціальної справедливості, виховання громадян у дусі неухильного виконання законів, вирішення питання про правильність вимог позивача та ре­альне поновлення права. Окремі вчені визнають, що крім захисту прав, свобод та інтересів у судовій діяльності переслідується мета, яка полягає у вирішенні цивільно-правового спору, оскільки саме в цьому випадку судова система здатна урівноважити інтереси особи та держави, захистити її права від можливих порушень, або юридич­ної справи, пов'язаної із захистом порушених або оспорюваних прав та інтересів приватної особи.

Вбачається, що виділення захисту прав, свобод чи інтересів як мета судової діяльності обґрунтовано нормами чинного процесуального законодавства (ст. 1 ЦПК, ст. 2 КАС, ст. 2 КПК). Однак, на наш погляд, при цьому поза увагою залишається сутність даної категорії та специ­фіка справ, які належать до юрисдикції судів. Не вдаючись до деталь­ного аналізу існуючих точок зору щодо поняття «захист цивільних прав», хотілося б відмітити, що потреба в останньому виникає в тому випадку, коли суб’єктивне право порушене або існує загроза його по­рушення, має місце невиконання суб’єктивного обов’язку, наявна су­перечка з приводу належності прав та обов’язків, їх обсягу тощо, тобто коли виникає нагальна потреба усунути перешкоду в реалізації суб’єктивних прав, вирішивши спір про право. Однак зі змісту ч. 3 ст. 15, п. 2 ч. 3 ст. 100, ч. 1 ст. 234, ч. 6 ст. 235 ЦПК, ст. 4^[38] ГПК випливає, що не всі справи, що віднесені до судової юрисдикції, є спірними. Так, розглядаючи справи наказного та окремого провадження, суд вчинює дії, спрямовані на охорону суб’єктивних прав, тобто створює умови для їх нормальної реалізації. Таким чином, захист прав, свобод та ін­тересів не може вважатися загальною універсальною метою всієї су­дової діяльності. Що стосується вирішення спору про право, то це, на наш погляд, можна розцінювати як спосіб, за допомогою якого дося­гається мета.

Низка вчених намагаються відійти від виділення захисту прав, свобод та інтересів як основна мета судової діяльності. Як приклад, В. Некро- шюс зазначає, що в ієрархії цілей судового провадження лідируючу позицію займає мета примирення сторін, а вирішення справи по суті та прийняття рішення мають трактуватися як другорядні цілі та застосову­ватися лише тоді, коли примирити сторін вже неможливо. В окремому ж провадженні метою є адміністрування важливих матеріально-правових норм, і тому первинною метою ставиться прийняття правильного рішен­ня у справі¹. Розвиваючи зазначену вище точку зору, С. Л. Дегтярев вказує, що при визначенні мети судочинства характерним є все зроста­юче значення альтернативних процедур вирішення конфлікту, відповід­но, саме судочинство має сприяти не лише встановленню матеріальної істини, що може призвести до «розпалювання» правового конфлікту, а й сприяти усуненню цього конфлікту всіма доступними сучасними способами. При цьому він підкреслює, що мова йде про превалювання завдань, але не про заперечення самого завдання щодо захисту прав, свобод та законних інтересів громадян та організацій і взаємозв’язку цих завдань. Усунення правового конфлікту можливо тоді, коли будуть захищені та реалізовані дійсно існуючі права громадян, але не навпаки¹. Наведена точка зору висловлюється й іншими вченими.

Достатньо цікавою є точка зору С. А. Курочкіна, який структурує мету судової діяльності. Так, як загальна мета цивільного процесу ним виділяється досягнення конкретного правового результату, який полягає у впорядкуванні дій та відносин, що виникають у зв’язку з необхідністю приведення суспільної системи у відповідність до притаманних їй за­кономірностей, забезпечення її оптимального функціонування та ство­рення умов для розвитку. Приведення окремих елементів суспільної системи у відповідність до притаманних їй закономірностей - публічна мета процесу. Приватні цілі - це захист порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів, вирішення правових спорів, рішення юридичних справ. У системі цивільного процесу з приватних формуєть­ся загальна інтегративна мета - забезпечення законності та правопоряд- ку^{[39] [40]. Деякі вчені при визначенні мети судової діяльності на «перший план» виводять публічні інтереси. Так, А. М. Нехороших, розвиваючи точку зору, свого часу висловлену В. О. Рязановським[41], виділяє кінцеву мету правосуддя, якою виступає підтримання правопорядку шляхом застосування охоронюваних норм права, та кінцеву мету судочинства, що проявляється у досягненні істини у справі шляхом встановлення дійсних правовідносин між сторонами з метою правильного застосуван­ня охоронюваних норм права[42]. С. М. Амосов вважає, що метою право­суддя як досягнення суспільного спокою може бути судове рішення, засноване на історичному тлумаченні права, тобто таке, що відповідає складній структурі теперішнього часу та одночасно відповідає його моралі, політизованості та людським цінностям1.}

Із наведеними позиціями навряд чи можна погодитися, оскільки, по-перше, на наш погляд, примирення є різновидом посередницьких послуг, а, як вже зазначалося, діяльність суду за своєю сутністю не може бути послугою, що надається державою. Суд може сприяти примиренню, пропонуючи сторонам скористатися альтернативними способами вре­гулювання спору, роз’яснюючи переваги цього, а також наслідки вчи­нення розпорядчих дій, бути учасником медіативної процедури, яка проводиться за межами основного провадження, але не перетворювати­ся на медіатора. Суміщення функцій у цивільному судочинстві не до­пускається. Тим більше, як слушно зазначалося в літературі, «є деякі спори, які не можуть бути вирішені лише на підставі взаємної згоди та доброї волі. Фактом політичного життя є те, що багато спорів відобра­жають різко протилежні погляди на одні й ті самі фундаментальні сус­пільні цінності, що ніколи не може бути усунено за допомогою методів, які рекомендують сторонам спору “розуміти” один одного»^{[43] [44].}

По-друге, якщо мова йде про необхідність врегулювання конфлік­ту, то по суті презюмується, що наявні декілька суб’єктів, які не можуть дійти згоди, тобто між ними існують суперечки, подолання яких не­можливе без сторонньої допомоги. У результаті мета судової діяльнос­ті все одно зводиться до необхідності вирішення спору про право, але акцент переноситься на застосування «мирних» шляхів. Недосягнення ж між сторонами згоди щодо порядку врегулювання конфлікту не зні­має з суду обов’язок вчинити правозастосовну діяльність з метою його подолання, тобто вирішити спір про право. Однак, як вже зазна­чалося вище, в межах суди розглядають не лише спірні, а й безспірні справи. У цьому випадку їх діяльність не може зводитися до врегу­лювання конфлікту, оскільки останні по суті вчиняють дії з метою їх попередження.

По-третє, ми припускаємо, що мета судової діяльності може від­різнятися залежно від виду судочинства та його структури, однак, враховуючи єдність судової влади, мають виділятися цілі, які є загаль­ними та однаковими для всієї судової діяльності. У подальшому за­лежно від специфіки судочинства загальна мета може трансформува­тися в спеціальну, притаманну вже певній судовій діяльності. По- четверте, на наш погляд, при визначенні мети судової діяльності не можна віддавати перевагу лише публічним інтересам, забуваючи про приватні, оскільки зазвичай заради задоволення саме приватних інте­ресів у різних їх проявах і відбувається ініціювання судочинства. Крім того, як випливає з ч. 2 ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Однак це також не означає й того, що не повинні враховувати публічні інтереси.

Слід зазначити, що в різних країнах мета судової діяльності сто­совно цивільного судочинства визначається через призму балансу (чи дисбалансу) двох цілей: вирішення індивідуальних спорів системою державних судів та реалізації соціальних цілей, функцій та стратегій. При цьому ці дві мети ніколи не відокремлюються одна від одної. Хоча співвідношення між ними може відрізнятися та змінюватися. Залежно від того, яке це суспільство (колективістське чи індивідуалістське), пріоритет надається захисту або суспільних, або приватних інтересів. Так, наприклад, в Австрії виділяється декілька цілей: вирішення право­вого спору з метою здійснення прав особи та надання інструментів для вирішення «соціальних конфліктів» для забезпечення суспільного благополуччя. При цьому встановлення істини у справі не виділяється як самостійна мета, але слугує засобом для досягнення інших цілей, особливо правової визначеності та захищеності^[45]. У Китаї суди зосере­джують свою увагу в першу чергу на підтриманні громадського по- рядку¹. У Нідерландах зазначається три цілі: владне встановлення прав, визнаних у приватному праві, та забезпечення їх судового захисту (вирішення диспутів); демонстрування ефективності приватного пра­ва; розвиток приватного права та гарантованість його однакового за­стосування^{[46] [47]. У Норвегії виділяють чотири пункти, які становлять мету: вирішувати цивільні спори між громадянами і між громадянами та державною владою; здійснювати та приводити у виконання матеріаль­не право спеціальними парламентськими та підзаконними норматив­ними актами; роз’яснювати та розвивати закон; контролювати консти- туційність законів та юридичну силу підзаконних нормативно-правових актів. При цьому вважається, що перший пункт більш слушно визна­чати як «вплив на конфлікт», а не «врегулювання спорів». Переважною ж ціллю є захист юридичних прав та позицій[48]. У США немає чіткого уявлення про цілі. Як останні пропонують розглядати вирішення кон­фліктів, отримання судових рішень, які мають роз’яснювальний харак­тер, - вони удосконалюють та розробляють неоднозначні норми права, тобто змінюють поведінку[49].}

При формулюванні мети судової діяльності слід виходити з необ­хідності збереження балансу між приватними і публічними інтересами, або, інакше кажучи, вона має переслідувати одночасне задоволення їх обох. Як остання, на наш погляд, можна запропонувати основну та універсальну мету діяльності всіх судів - подолання невизначеності в суб'єктивних правах та обов'язках. При цьому залежно від викону­ваних судовою владою функцій її досягненню сприяє досягнення спеціальних цілей: захист порушених, невизначених чи оспорюваних прав, свобод та інтересів шляхом вирішення спору про право (позовне провадження), охорона прав та інтересів шляхом створення умов для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав (окреме провадження), створення умов для реального здійснення суб'єктивних прав у майбутньому (наказне провадження) тощо. Подо­лання невизначеності у суб'єктивних правах та обов'язках сприяє за­безпеченню стабільності в існуючих суспільних відносинах, підтри­манню правопорядку та довіри до органів судової влади.

Зміст цивільних процесуальних правовідносин становлять суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів, а також їх дії. Тому в межах окресленого питання щодо характеристики судової влади вважаємо за необхідне проаналізувати процесуальну діяльність суду, в якій об'єктивуються надані йому повноваження. У літературі висловлюєть­ся точка зору, що така діяльність і є правосуддям^[50]. Однак останнім часом все частіше науковці починають проголошувати дещо інші точ­ки зору. Як приклад, одна група вчених розмежовують діяльність та функції, які здійснюються судом, залежно від категорії справ. На під­ставі цього робиться висновок, що не охоплюється поняттям право­судна діяльність суду: щодо розгляду та вирішення справ окремого провадження, оскільки вона є звичайною адміністративною діяльністю з охорони прав; щодо видачі судового наказу, оскільки за її допомогою відбувається судове забезпечення безспірних прав; у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, оскільки наведені дії становлять дві самостійні стадії третейського розгляду, одна з яких є перевірочною, а інша - заключною, тобто суд здійснює контрольні функції; у справах про визнання та надання дозволу на виконання рі­шень міжнародного комерційного арбітражу, де суд реалізує функцію сприяння та контролю щодо правозастосовних актів, винесених інши­ми юрисдикційними органами. Крім того, з кола суб'єктів, які здійсню­ють правосуддя, пропонується виключити Конституційний суд¹, оскіль­ки він також не вирішує спори про цивільні права. У нього зовсім інше призначення: шляхом конституційного контролю забезпечити належ­ний судовий захист конкретних прав, свобод та законних інтересів.

Інша група науковців відносять або не відносять процесуальні дії суду до правосуддя залежно від їх змісту або, інакше кажучи, стадії процесу, на якій вони відбуваються. Так, для правосуддя у цивільних справах характерною ознакою є вирішення судом правового спору сторін по суті. Наприклад, дії судді, що включаються до змісту підго­товки справи до судового розгляду, не є вирішенням спору в справі, а тому не становлять правосуддя. Тільки процесуальні дії, спрямовані на вирішення справи, прийняття судових актів, які вирішують цивіль­ну справу по суті, можуть бути віднесені до правосуддя^{[51] [52].}

Третя група процесуалістів правосудність діяльності суду ставлять у залежність від виду судового рішення, яким закінчується судовий розгляд. Вони виходять з того, що правосуддя буде здійснено лише при такому розгляді спору, який закінчується вирішенням його по суті шляхом ухвалення рішення. Інші форми закінчення судового розгляду, в тому числі й винесення судом ухвали при припинення провадження у справі не є здійсненням правосуддя^[53].

На наш погляд, при визначенні того, чи вся діяльність суду стано­вить правосуддя, необхідно в першу чергу відштовхуватися від кон­ституційних засад, оскільки останні мають фундаментальне значення для формування сфер правового регулювання. Зі змісту ст. 124 Кон­ституції України випливає, що на конституційному рівні категорії «правосуддя» та «судочинство» розмежовуються. Так, «правосуддя

в Україні здійснюється виключно судами» (ч. 1), «судочинство здій­снюється Конституційним Судом України та судами загальної юрис­дикції» (ч. 3). Із наведеного можна зробити висновок, що вся діяльність, яка здійснюється судами, є судочинством, однак, не вся є правосуддям. Останнє історично та доктринально пов’язується з необхідністю за­хисту прав і свобод, тобто предметна сфера правосудної діяльності пов’язана з вирішенням спору про право та визначенням виду й об­сягу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків конкретної особи¹. При цьому має особливе значення якісна характеристика такої діяльності, оскільки правосуддя іманентно пов’язане зі справедливістю, тобто правосудною може визнаватися лише діяльність, яка відповідає ви­могам справедливості.

У зв’язку з цим слід погодитися, що справедливість - це внутріш­ня властивість правосуддя, без якої воно немислиме^{[54] [55]. При цьому мова йде саме про процесуальну справедливість, а не справедливість рішен­ня суду. Наведені положення приводять до попереднього висновку, що під правосуддям слід розуміти лише діяльність суду щодо вирішення спору про право, що здійснюється з обов’язковим дотриманням про­цесуальної форми, в якій не просто передбачені порядок та послідов­ність вчинення процесуальних дій, а відбиваються вимоги справедли­вих (належних) судових процедур.}

У правомірності обраної позиції можна пересвідчитися, проаналі­зувавши рішення ЄСПЛ, який є єдиним органом, уповноваженим тлумачити положення Конвенції, діяльність якого й сприяє розробці стандарту «процесуальної справедливості». Так, він виходить із того, що вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції щодо права на справедливий судовий розгляд застосовуються, якщо має місце спір про права та обов’язки цивільно-правового характеру приватної особи. При цьому термін «спір» повинен розумітися в його матеріально-правовому, а не фор­мальному значенні. Він повинен бути реальним та серйозним, стосу­ватися як питання існування суб’єктивного права, так і його обсягу чи способу здійснення. Стаття 6 не поширюється на процедури, що не передбачають розгляд спору між сторонами та вирішують справи в одно­сторонньому порядку, при якому немає сторін із протилежними інте­ресами та які доступні лише у випадку відсутності спору про право¹.

Таким чином, оскільки з дотриманням справедливих (належних) судових процедур обов’язково має відбуватися вирішення справ позов­ного провадження, то саме таку діяльність суду і слід визначати як правосуддя. Це, однак, не виключає можливості вчинення судом інших дій щодо розгляду безспірних справ. Так, процесуальна діяльність суду під час розгляду справ у порядку наказного та окремого провадження, про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів тощо не є правосуддям, однак, здійснюється в порядку цивільного судочинства. Як слушно зазначав О. В. Аргунов, право забороняє лише здійснення правосуддя іншими, крім державних судів, органами, але у жодному разі не забороняє суду здійснювати іншу, крім правосуддя, правозас- тосовну діяльність^{[56] [57].}

При визначенні правосудності діяльності Конституційного Суду України необхідно відштовхуватися від його повноважень. Так, відпо­відно до ст. 13 Закону України від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України»^[58] останній приймає рішення та дає ви­сновки у справах щодо: 1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабі­нету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції України чинних між­народних договорів України або тих міжнародних договорів, що вно­сяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічмен­ту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України; 5) відповід­ності проекту закону про внесення змін до Конституції України ви­могам статей 157 і 158 Конституції України; 6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України.

Із наведеного випливає, що Конституційний Суд України не ви­рішує спори про суб’єктивні права та обов'язки окремих осіб, тобто незважаючи на те, що він є органом конституційної юрисдикції, від­несеним до судової гілки влади, його діяльність не слід вважати правосуддям. До речі, аналогічна позиція висловлюється й ЄСПЛ, який не поширює п. 1 ст. 6 Конвенції на діяльність таких установ. Відступ від цього допускається лише у випадках, коли конституційне судочинство має вирішальний вплив на результати розгляду спору в судах загальної юрисдикції¹. При цьому обидва судочинства оціню­ються у сукупності.

При вирішенні питання щодо кількісної характеристики право­суддя необхідно приєднатися до процесуалістів, які виходять із того, що діяльність з відправлення правосуддя поширюється не лише на стадію вирішення справи по суті^{[59] [60]. Однак така точка зору потребує певного уточнення з урахуванням позиції ЄСПЛ щодо сфери застосу­вання справедливих (належних) процедур. По-перше, хотілося б від­мітити, що останній, даючи тлумачення категорії «суд», вказує, що ним повинен виступати орган, що характеризується наявністю у нього су­дової функції, тобто функції вирішення спорів, які входять до його компетенції, на підставі норм права в межах провадження, здійснено­го у встановленому порядку[61]. Вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції за загальним правилом не поширюються на вчинення окремих попередніх процесу­альних дій, таких як вжиття забезпечувальних заходів, оскільки вони на розглядаються як такі, що «вирішують» спір про цивільні права та обов’язки. Винятки становлять випадки, коли «право», що зачіпається в межах забезпечувального заходу, є «цивільним» у розумінні Конвен­ції та забезпечувальний захід може вважатися таким, що ефективно визначає цивільне право та обов'язок, що є об'єктом розгляду в межах основного провадження1.}

По-друге, Конвенція не зобов'язує Договірні держави створювати суди апеляційної та касаційної інстанції, однак, країни, що заснували такі суди, повинні забезпечити, щоб учасники процесу на цих стадіях могли використовувати основні гарантії, що містяться в п. 1 ст. 6^{[62] [63]. Разом з тим право на повторний розгляд завершеної справи не гаран­тується. Так, скарги у зв'язку з винятковими обставинами, за якими вимагається відновлення закритого провадження, як правило, не вклю­чають у себе вирішення спору щодо «прав та обов'язків цивільного характеру», а отже, ст. 6 Конвенції вважається незастосовною до них, навіть якщо підставою звернення є попередній висновок Суду про по­рушення Конвенції. Однак вищезазначена норма вживалася у певних випадках, коли провадження, хоч і характеризувалося за національним законодавством як «екстраординарне» або «виключне», за своєю при­родою та обсягом видавалося схожим на звичайне провадження в рам­ках оскарження[64] [65] [66].}

На підставі викладеного, можна зробити висновок, що вся діяль­ність суду (судді), пов'язана з вирішенням спору про цивільні права та обов'язки, яка вчинюється при розгляді справи в суді першої, апеля­ційної та касаційної інстанції, має визначатися правосуддям. Не охоп­люються цим поняттям процесуальні дії суду (судді), пов'язані з забез­печенням доказів, забезпеченням позову, оскільки вони мають суто процесуальний «забезпечувальний» характер та їх вчинення жодним чином не впливає на вирішення справи по суті. Крім того, на нашу думку, оскільки виходячи з вимог статей 3 5 3-3 60⁷ ЦПК перегляд су­дових рішень Верховним Судом України не передбачає повторного розгляду, а процесуальні питання, які пов'язані з виконанням рішень у цивільних справах та рішень інших органів, не вимагають вчинення процесуальних дій, спрямованих на вирішення спору про суб'єктивні права та обов'язки, така діяльність не є правосудною.

Закінчення розгляду справи може відбуватися як ухваленням рі­шення, так і постановленням ухвал про закриття провадження у спра­ві або про залишення позовної заяви без розгляду. При цьому безза­перечною є та обставина, що рішення суду є актом правосуддя, що проголошується іменем держави. Натомість заключні ухвали такої властивості не мають, що, на наш погляд, є правомірним. Однак їх постановлення жодним чином не впливає на якісну характеристику проведеної процесуальної діяльності, оскільки в більшості випадків підстави, що призводять до їх винесення, не залежать від суду.

Разом з інституціональною та функціональною характеристиками сутність судової влади як внутрішньодержавної загальноправової мо­делі відносин відображає й нормативна характеристика, що містить правові регулятори, тобто вимоги, які пред’являються до процесуаль­них правовідносин. До них слід включати наступні. По-перше, винят­ковість таких відносин, оскільки вони виникають та розвиваються за участю обов’язкового суб’єкта - суду, який не може делегувати жод­ному іншому органу виконання своїх функцій, так само як і жоден інший орган не може їх привласнити (ч. 1 ст. 124 Конституції України). Це генетична ознака відносин з реалізації судової влади, яка відрізняє їх від інших відносин, які складаються за участю юрисдикційних чи неюрисдикційних органів.

По-друге, доступність, сутність якої зводиться до того, що будь- яка особа, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігій­них та інших переконань, статі, етнічного та соціального походжен­ня, майнового стану, місця проживання, мовної або іншої ознаки може виступати ініціатором та подальшим учасником таких право­відносин (ст. 55 Конституції України). При цьому їх розгляд від­бувається з дотриманням принципу поваги честі і гідності усіх учасників цивільного процесу і здійснення процесуальної діяльнос­ті на засадах їх рівності перед законом і судом (ст. 5 ЦПК). Можна стверджувати, що на аксіоматичне перетворилося твердження ЄСПЛ, що процесуальні гарантії, що надаються під час розгляду справи, втрачають сенс, якщо не захищається те, що дає можливість ними користуватися, - доступ до суду^[67]. Разом з тим не слід забува­ти, що таке право не є абсолютним, оскільки за своєю природою вимагає державного регулювання. Воно може підлягати законним обмеженням, але вони не повинні ущемляти чи зменшувати доступ особи таким чином або такою мірою, щоб знецінювалася сама сут­ність цього права. Їх уведення має переслідувати законну мету та забезпечувати збереження розумної пропорційності між вжитими засобами та переслідуваною метою¹.

По-третє, легітимність, тобто найвищий ступінь довіри до судової влади або, інакше кажучи, легітимна така судова влада, яку підтримує народ^{[68] [69]. У межах даних правовідносин суд діє справедливо. При цьому справедливість, необхідною умовою якої є законність та обґрунтова­ність, виявляється тісно пов’язаною з принципом доцільності, що розуміється як відповідність діяльності органів та осіб у межах закону конкретним умовам та часу, вибір оптимального шляху здійснення норми в конкретній життєвій ситуації. Справедливим у межах закону може бути визнано єдине можливе в конкретному випадку, найбільш оптимальне, розумне, гуманне рішення[70].}

По-четверте, особлива предметна сфера функціонування. Відноси­ни, пов’язані з реалізацією судової влади, виникають для врегулюван­ня різних відхилень^[71] з метою, як вже зазначалося, усунення невизна­ченості в суб’єктивних правах та обов’язках. При цьому, враховуючи специфіку цивільного судочинства, за їх допомогою відбувається ви­значення виду та обсягу належних ініціатору таких відносин суб’єктивних прав та обов’язків. Оскільки право на доступ не є абсо­лютним, на законодавчому рівні закріплюються критерії, за допомогою яких відбувається визначення такої предметної сфери, для недопущен­ня покладення на суди виконання непритаманних їм функцій, тобто з метою попередження делегування останнім повноважень органів законодавчої та виконавчої влади.

По-п'яте, провіденціальність таких відносин, яка полягає в тому, що на рівні законодавства заздалегідь встановлений строк, протягом якого такі відносини можуть тривати, а також варіанти їх закінчення, тобто які судові рішення як юридичні факти призведуть до їх припи­нення. При цьому, здійснюючи правозастосовну діяльність, суд не може посилатися на наявність прогалин у праві як на підставу невчинення процесуальних дій. Слід погодитися з тим, що суди є єдиними держав­ними органами, у яких виникає обов'язок трактувати державну волю в тих випадках, коли нормативне трактування, запропоноване законо­давцем для загального випадку та виражене в нормі закону, заходить у суперечність із нормативним трактування державної волі в процесі індивідуального регулювання. У момент визначення того, що є право, державна влада в її правовому аспекті переходить від законодавця до судового органу та повністю зосереджується в руках суду. Суд, стосов­но даного правового спору, стає єдиним джерелом державної влади. Таким чином, обов'язок суду зводиться до з'ясування обставин, пов'язаних з відхиленнями, пошуку норм, які підлягають застосуван­ню, їх тлумачення в світлі встановлених обставин з урахуванням інди­відуальних особливостей та формулювання остаточного висновку. Реалізуючи ввірені повноваження, суд, будучи пов'язаним нормами права, зберігає свободу розсуду, тобто він зорієнтований на індивіду­альний підхід.

По-шосте, процесуальна форма існування, за межами якої вони не можуть виникати. Судочинство виступає формою реалізації судової влади. За його межами не можуть виникати правовідносини, в яких така влада буде проявлятися.

По-сьоме, особливий статус судових рішень у системі рішень ор­ганів влади, який проявляється в тому, що після набрання законної сили вони стають обов'язковими для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, поса­дових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними догово­рами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відпо­відальності, встановленої законом. Крім того, вони є єдиними рішен­нями, які після набрання ними законної сили володіють найвищим ступенем стабільності, оскільки не можуть бути скасовані, визнані 40 недійсними чи такими, що не підлягають виконанню, як за рішеннями органів законодавчої та виконавчої влади, так і за рішеннями інших судів.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що судова вла­да - це внутрішньодержавна загальноправова модель процесуальних відносин, які виникають між судами та іншими суб’єктами з метою подолання невизначеності у суб’єктивних правах та обов’язках. Зміс­том таких відносин є здійснення правосуддя та проведення іншої про­цесуальної діяльності в спеціальній процесуальній формі, закріпленій в чинному законодавстві, яка має назву судочинства, та залежно від категорій справ поділяється на цивільне, господарське, адміністратив­не, кримінальне та конституційне. За межами судочинства судова влада реалізовуватися не може. Під правосуддям слід розуміти про­цесуальну діяльність суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій, пов’язану з вирішенням спору про суб’єктивні права та обов’язки з метою захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та інтересів, що відбувається в межах справедливих (належних) судо­вих процедур.

1.2.