Природа, функції судової влади та сфера цивільного судочинства

В. О. Терехін, О. О. Герасімова пропонують поділяти функції на загальноправові та спеціально-юридичні. Перша група здійснюється не лише судовою владою, а й іншими гілками єдиної державної влади: правозахисна, правоохоронна, правозастосовна, інтерпретаційна, пра- вотворча, виховно-виправна, інформаційна, функція реалізації юри­дичної відповідальності. Здійснюючи ці функції, судова влада бере участь у проведенні функцій держави та функцій права. Виділення другої групи функцій зумовлюється конституційним постулатом про самостійність судової влади. У цій якості вона виконує лише їй при­таманні - спеціально-юридичні функції, до яких відносять правосуддя, судовий контроль та внутрішньосистемне управління^[102]. Дещо схожий підхід при класифікації функцій використовує й Р. М. Чариєв, однак, він пропонує функції судової влади класифікувати на функції у широ­кому та у вузькому сенсі. До перших належать виховна функція, функ­ція профілактики та попередження правопорушень, до другої - право­суддя, судовий контроль тощо. Функції судової влади у вузькому зна­ченні спрямовані на забезпечення функцій судової влади в широкому сенсі (наприклад, здійснення правосуддя так чи інакше спрямоване на виховання громадян, на попередження правопорушень)¹.

У деяких дослідженнях автори замість функцій судової влади ви­діляють форми або повноваження, при цьому як останні перераховують те, що іншими відноситься до функцій. Так, В. А. Ржевський, Н. М. Че- пурнова виділяють наступні форми: правосуддя, нагляд за судовою діяльністю нижчестоящих судів з боку вищестоящих, контроль за ор­ганізацією роботи судових органів, судовий контроль за законністю актів та дій органів виконавчої влади та їх посадових осіб, судовий конституційний контроль^{[103] [104], деякі вчені - лише правосуддя та судовий контроль[105]. В. В. Молдован, І. С. Гриценко, М. А. Погорецький заува­жують, що судова влада реалізується через наступні повноваження: здійснення правосуддя; конституційний контроль; контроль за додер­жанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних органів та посадових осіб; формування органів суддівського самоврядування; роз’яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодав­ства; утворення державної судової адміністрації[106]. А. Ф. Ізваріна та інші зазначають, що правосуддя одночасно є формою здійснення судової влади та її функцією[107].}

Аналіз наведених вище точок зору дає можливість зробити висновок, що відмінність у поглядах щодо функцій судової влади та їх кількості пов’язана в першу чергу з відсутністю єдності у підходах щодо визна­чення сутності поняття «функція», її співвідношення з категоріями «форма», «вид діяльності», «повноваження». Тому, на наш погляд, до­слідження питання функцій судової влади у цивільному судочинстві методологічно важливо розпочинати з формулювання дефініції «функ­ція» судової влади та проведення її розмежування зі схожими поняттями.

У літературі щодо цього використовуються різні підходи, основні з яких можна поділити на три групи. Відповідно до першої функції судової влади визначаються через ототожнення їх з метою або завдан­нями¹. З цим важко погодитися, оскільки останні виступають орієнти­ром, результатом, якого необхідно досягти. Однак постановка завдан­ня сама по собі не приводить до її вирішення, тобто мета, завдання є статичним елементом. Для її втілення у життя необхідно вчинити певну діяльність. Як зазначав А. В. Цихоцький, немає жодного сумні­ву, що функція правосуддя та його мета - речі різні. Функція право­суддя є чимось об’єктивним, коло діяльності, призначення та його роль; мета - ідеальний образ того правового стану, якого суспільство бажає досягнути за допомогою даного виду державної діяльності^{[108] [109].}

Згідно з другим підходом, функції характеризуються як основні на­прями реалізації наданих суду повноважень^[110] або здійснення діяльності^[111]. Такий підхід є логічним, оскільки між функцією та діяльністю дійсно існує генетичний зв’язок. Функція визначає діяльність. Вона передує їй. Перш ніж працювати, необхідно знати, в якому напрямі докладати зу­силь. Функція дає уявлення про те, що є змістом діяльності^[112]. Однак вона нетотожна діяльності, оскільки вказує лише напрям діяльності для до­сягнення поставлених завдань, її цілеспрямованість. Разом з цим такий підхід є неповним, оскільки не будь-який напрям діяльності можна від­носити до функцій. Останній має обов’язково бути спрямований на досягнення мети, заради якої й були створені відповідні органи, тобто саме мета визначає подальшу діяльність, яка дає можливість її досягну­ти. Таким чином, при визначенні функцій те, яким чином має здійсню­ватися діяльність, не можна відокремлювати від мети. Так, І. М. Зайцев підкреслював, що будь-які юридичні функції обумовлені нормативно закріпленими завданнями та цілями, які вони мають реалізувати. Право­ві функції - це не лише відображення існуючого становища в судочин­стві. Вони несуть у собі процесуально-правові ідеї, в них укладено нормативне керівництво до дії всіх суб'єктів судочинства щодо досяг­нення цільових настанов цивільного процесу¹.

Наведена вище позиція знайшла своє відображення в наукових працях представників третього підходу, які при розкритті сутності функцій судової влади звертають увагу не лише на мету, а й на порядок її досягнення, основні напрями діяльності, тобто даний підхід певною мірою об'єднує в собі два попередніх. Він є більш послідовним за на­ведені вище, оскільки враховує логічну черговість. Так, спочатку ви­значається мета, якої необхідно досягти, а потім програмується меха­нізм, який цьому буде сприяти, тобто узгоджується у загальному ви­гляді можлива поведінка. Як зазначав В. М. Протасов, функція являє собою свого роду ідеальний зразок роботи системи. Тому функцію слід відрізняти, з одного боку, від цілей та завдань, що стоять перед систе­мою, а з другого - від її реальної, фактичної діяльності, від тієї діяль­ності, яку така система виробляє «на ділі». Функція - це та діяльність, той вплив, які має здійснювати та або інша система (державо, право, державний орган, наука, теорія тощо), щоб вирішити поставлені перед нею завдання, досягнути цілей^{[113] [114].}

Однак цьому підходу також притаманні деякі недоліки. По-перше, мету та напрями діяльності, саму діяльність не можна ототожнювати, як це роблять окремі вчені. У зв'язку з цим слід критично поставитися до висловлювання С. Л. Дегтярева, що основним завданням судової влади є сама діяльність судових органів щодо здійснення правосуддя - єдина та виключна діяльність цих органів. Відповідно, правосуддя може розглядатися і як мета (в цьому випадку зміст правосуддя пов'язується з поняттям справедливості), і як сама діяльність по до­сягненню цієї мети. Як ні парадоксально звучить, але правосуддя (як мета) може бути досягнуте лише шляхом правосуддя (виключної ді­яльності суду щодо розгляду та вирішення правових справ у встанов­леній законом процесуальній формі)¹.

Як вже зазначалося, мета - це той орієнтир, досягнення якого від­бувається через діяльність. Правосуддя не є самоціллю, тобто не може правосуддя здійснюватися заради самого правосуддя, незалежно від того, чи розуміємо ми його як справедливість, чи як діяльність. Право­суддя здійснюється заради захисту прав, свобод та інтересів, що при­зводить до досягнення загальної мети - усунення невизначеності у правах. По-друге, не завжди мета (завдання) та напрями діяльності, взяті у сукупності, дають можливість правильно визначити функцію. Мова йде про те, що в деяких випадках мета та способи її досягнення можуть збігатися, але при цьому функції різних суб'єктів є нетотож­ними. Як приклад, відповідно до ст. 3 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди»^{[115] [116], завданням третейського суду визначений захист майнових і немайнових прав та охоронюваних за­коном інтересів фізичних чи юридичних осіб, тобто завдання майже збігаються із завданнями цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК). Він здійснюється шляхом вирішення спору і прийняття рішення третей­ським судом (абз. 4 ст. 2 Закону «Про третейські суди»). Однак, як було зазначено в рішенні Конституційного Суду України у справі за консти­туційним поданням 51 народного депутата України щодо відповіднос­ті Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII «Тре­тейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (спра­ва про завдання третейського суду) від 10 січня 2008 р. № 1-рп/2008, третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом за­стосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абз. 7 ст. 2, ст. 3 Закону, є здій­сненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін}

у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визна­ченого ч. 5 ст. 55 Конституції України. Третейський розгляд не є право­суддям, а рішення третейських судів є лише актами недержавної юрис- дикційної діяльності з вирішення спорів сторін у сфері цивільних і господарських відносин¹. По-третє, поза увагою представників дано­го підходу залишаються зовнішні прояви її властивостей, що відобра­жають соціальне призначення та особливе місце в певному суспільстві.

Привертає до себе увагу й пропозиція М. О. Колоколова визначати функції судової влади, використовуючи системний підхід, тобто роз­глядаючи судову владу як підсистему державної влади. При цьому він виходить з наступних методологічних принципів. По-перше, будь-яка функція системи пов'язана з задоволенням певної соціальної потреби. У нашому випадку потреба організму - розгляд і вирішення соціальних конфліктів. Народжена нею (потребою) функція і є вирішенням цих самих соціальних конфліктів. По-друге, в теорії держави і права функ­ції держави, а тим більше державної влади розглядаються як складне за своїм змістом явище, що включає соціальне призначення держави, її влади як основну, сутнісну характеристику функції («належне») та практичну діяльність держави щодо реалізації її призначення (власно­го управління) як динамічний елемент функції, який виражає її жит­тєдіяльність («суще»). Отже, «належне» - потреба у вирішенні соці­альних конфліктів, а «суще» як раз і є їх вирішення. По-третє, аналіз функцій державної влади демонструє, що кожен з них, у свою чергу, має власну складну структуру. Таким чином, функція судової влади являє собою не якесь нерозчленоване ціле, а складне, багате за змістом внутрішньо суперечливе явище, що включає певний набір елементів та зв'язків, відносин між ними. Як підсумок він інтерпретує право- встановлюючу, правореалізаторську, правозахисну та зовнішньодер- жавну функції держави з огляду на судову владу^{[117] [118].}

Вбачається, що незважаючи на спробу автора системно підійти до розкриття сутності категорії «функція», його позиція зводиться до використання як відправні моменти мети та порядку її досягнення, що, як вже зазначалося, притаманне для представників третього під­ходу. Крім того, на наш погляд, помилковою є спроба віднайти в ді­яльності органів судової влади прояв усіх функцій держави, оскільки система розподілу влади запроваджується саме для їх диверсифікації між різними суб’єктами залежно від їх спеціалізації. Суд як орган державної влади не може підміняти собою інші органи влади та втру­чатися в сферу їх повноважень. Як слушно зазначалося в літературі, роль судової влади в механізмі розподілу влади полягає у стримуван­ні двох інших гілок влади в межах конституційної законності та праві здійснювати конституційний нагляд та судовий контроль за цими гілками влади¹.

На наш погляд, найбільш вдалим є визначення, наведене О. О. Ге- расіною, яка пропонує під функціями судової влади розуміти взаємопов’язані з функціями держави і права, законодавчо оформле­ні основні напрями її діяльності, в яких відображаються сутність та соціальне призначення, що здійснюються з метою забезпечення прав, свобод і законних інтересів суб’єктів права. Вона виділяє наступні їх ознаки: 1) вони похідні від функцій держави та базуються на функ­ціях права; 2) функції безпосередньо виражають сутність та соціаль­не призначення судової влади, спрямовані на реалізацію її кінцевої мети; 3) є такими, що стійко склалися, об’єктивно необхідні, законо­давчо оформлені основні напрямки діяльності судової влади; 4) функції судової влади - динамічне явище, вони розвиваються, змінюються, народжуються нові та відмирають старі відповідно до суспільних інтересів та потреб; 5) реалізація функцій забезпечується відповідними, як правило, юридичними методами та в певних, в тому числі процесуальних, формах із застосуванням заходів державно­правового примусу^{[119] [120].}

Разом з тим її пропозиція потребує певного уточнення. По-перше, на наш погляд, посилання на «похідність» функцій судової влади від функцій держави та базування їх на функціях права є зайвим, оскільки ускладнює запропоноване визначення. Стаття 6 Конституції України закріплює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її по­ділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконав­чої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. З наведеного, на наш погляд, випливає, що держава, створивши відповідну систему дер­жавних органів, через них і виконує свої функції, тобто судова влада як влада державна не може виконувати те, що непритаманне самій держа­ві й те, що їй не доручено самою державою. По-друге, у загальному вигляді не заперечуючи, що функції є динамічним явищем, тобто з часом можуть змінюватися, хотілося б заперечити, що даний процес залежить суто від суспільних інтересів та потреб. Останні дійсно впливають на їх формування, оскільки можуть визначати сфери, «не охоплені функціями» судової влади як влади державної, однак, безпосереднє їх оформлення відбувається лише за волевиявленням держави, яка через органи зако­нодавчої влади визначає цілі, які раніше не стояли перед судовою владою, та покладає на неї обов'язок їх досягати певним шляхом. Фактична ді­яльність у галузі судочинства, тобто та, яка не передбачена чинним за­конодавством, не допускається. По-третє, реалізація функцій відбуваєть­ся через процесуальну діяльність суду, спрямовану на досягнення постав­леної мети. При цьому методи, що використовуються, та форми вчинення дій залежать від функції, яка виконується, та включаються до її змісту.

Вбачається, що при формулюванні дефініції «функції судової влади» необхідно дійсно виходити з того, що це основні напрями діяльності, обумовлені певною метою, однак, при цьому обов'язково мають врахо­вуватися критерії, які відмежовують функції від звичайної діяльності. Слід зазначити, що в літературі вони не вироблені. Більш того, зазвичай вони взагалі не виділяються. І. М. Зайцев свого часу вказував, що розу­міння функцій визначається наступними положеннями: 1) цільовими настановами, що реалізуються шляхом функції; б) процесуальними за­собами її досягнення; в) відповідними цивільними процесуальними нормами^[121]. Наведений перелік, на наш погляд, є неповним, оскільки, як вже зазначалося вище, цілі, які стоять перед різними за своєю природою органами, та засоби їх досягнення, закріплені в чинному законодавстві, можуть збігатися, однак, функції будуть розрізнятися.

В. О. Азаров як критерії розмежування функцій пропонує виділяти предмет докладання зусиль суду, мету здійснюваної діяльності та ста­дію процесу, в якій реалізується конкретна судова функція. На його думку, ці складові утворюють автономний напрям судової діяльності. Виходячи з сукупності їх параметрів, закон формує систему спеціаль­них правових засобів виконання тієї чи іншої судової функції¹. Однак з таким переліком навряд чи можна погодитися, оскільки, по-перше, не зовсім зрозуміло, що мається на увазі під категорією «предмет до­кладання зусиль». По-друге, реалізація функції не обмежується часо­вими вимірами стадії, тобто на різних стадіях суд може виконувати ту саму функцію. У зв'язку з цим слід погодитися з В. М. Бібіло, що функція нетотожна діяльності. Функція вказує лише напрям діяльнос­ті для досягнення поставлених завдань. З етапами судової діяльності, зі стадіями судового процесу необхідно пов'язувати судочинство, а не правосуддя як функцію суду^{[122] [123].}

У свою чергу О. О. Герасімова виділяє наступний склад елементів змістовної характеристики функцій судової влади: суб'єкт та учасник здійснення функцій; об'єкт; мета; система дій та операцій; методи та засоби; результати функціонування. При цьому об'єктом функцій ви­ступає те, на що спрямована діяльність явища, тобто суспільні відно­сини між різними суб'єктами права, у зв'язку з якими органи судової влади реалізують свою компетенцію з метою забезпечення прав, свобод та законних інтересів. Результат втілює в собі підсумок судової діяль­ності та бажано повинен являти собою настання позитивних наслідків. У широкому сенсі він становить матеріалізовану мету кожної окремої функції судової влади, а у вузькому - матеріалізовану мету в кожній конкретній судовій справі^[124]. Не всі ці критерії, на наш погляд, доцільно виділяти. Так, по-перше, немає сенсу визначати як критерій суб'єкта та учасників здійснення функцій, оскільки мова йде про функції судо­вої влади, а як зазначалося раніше, останні реалізується лише судом. Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи поса­довими особами не допускаються. По-друге, «об'єкт» у запропонова­ному автором розумінні по суті поглинається метою, оскільки з ураху­ванням специфіки суспільних відносин, з приводу яких особа зверта­ється до суду, визначається мета. По-третє, аналогічне зауваження можна зробити й щодо такого критерію, як результати функціонування. Тим більше що й сама О. О. Герасімова визначає дану категорію через мету.

На наш погляд, як критерії виділення функцій судової влади слід використовувати: предметну сферу функціонування судової влади; мету судової діяльності; предмет судової діяльності та процесуальну форму, в якій така діяльність має відбуватися. При цьому випадіння хоча б од­ного з елементів нівелює значення функції в процесі розвитку право­відносин.

Предметна сфера функціонування судової влади визначається в першу чергу на конституційному рівні. Так, відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України (у чинній редакції) юрисдикція судів поширюєть­ся на всі правовідносини, що виникають у державі. У законопроекті встановлено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридич­ний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених за­коном випадках суди розглядають також інші справи. У подальшому на галузевому рівні (ст. 15 ЦПК, статті 1, 2, 12 ГПК, ст. 17 КАС тощо) відбувається розмежування судової юрисдикції загальних та спеціалі­зованих судів, тобто встановлюється форма судочинства (цивільна, господарська, адміністративна, кримінальна та конституційна) та про­вадження, в межах яких і буде відбуватися реалізація судової влади залежно від наявності чи відсутності спору про право, характеру пра­вовідносин та суб'єктного складу. Окреслення предметної сфери дає можливість, по-перше, відокремити функції судової влади від функцій інших гілок влади, по-друге, визначити функції судової влади, які ре­алізуються у відповідній формі судочинства залежно від специфіки закріплених на галузевому рівні процедур.

Мета, поставлена перед судовою владою, формулюється з ураху­ванням предметної сфери її функціонування та є орієнтиром, який дає можливість визначати подальші шляхи її функціонування. Так, будь-яка діяльність людини безпосередньо обумовлюється та спрямовується усвідомленою метою, «яка як закон визначає спосіб та характер його дій і якій він має підкорювати свою волю». Будучи породженням кон­кретних умов суспільного буття та в кінцевому рахунку визначаючись ним, мета являє собою ідеальну уяву тих результатів вольових дій ін­дивіда, заради яких ці дії ним здійснюються. Мета виступає, таким чином, вихідним пунктом та рушійною силою вольової діяльності і одночасно спрямовуючим фактором у цій діяльності. Вона є внутріш- ньоспонукаючим початком у діяльності людей щодо перетворення дійсності^[125]. При цьому загальною метою, яка стоїть перед судовою владою, як зазначалося в першому параграфі цього розділу, є подо­лання невизначеності в суб’єктивних правах та обов’язках. Однак, крім загальної, виділяють спеціальні цілі, при формулюванні яких врахову­ється специфіка «вихідних даних», тобто обставин, які стають при­водом для виникнення правовідносин за участю суду. Їх досягнення автоматично приводить до досягнення загальної мети. Як приклад, якщо суб’єктивне право порушено, то його необхідно захищати, тобто спеціальною метою як раз і буде виступати захист суб’єктивних прав, що в кінцевому результаті приводить до подолання невизначеності в суб’єктивних правах. Якщо особа не може реалізувати належне їй суб’єктивне право внаслідок неможливості підтвердження певного юридичного факту, то немає сенсу ставити за мету його захист, оскіль­ки воно не порушено. Спеціальною метою в такому випадку буде встановлення певного юридичного факту чи стану. Саме спеціальна мета і дає можливість розмежовувати функції суду, які реалізуються у різних видах проваджень цивільного судочинства та процедурах.

Досягнення цілі має відбуватися певним шляхом. При цьому він ви­значається заздалегідь, тобто у загальному вигляді окреслюється, що суду необхідно робити для досягнення поставленої мети, тобто предмет судо­вої діяльності. Саме він виступає сполучною ланкою між суб’єктом мети та об’єктом його діяльності, спрямованої на досягнення певного резуль­тату. Без засобів діяльності мета нереальна, нездійсненна, так само як і за відсутності мети існуючі засоби не приводять до будь-якого результату. Однак сама по собі діяльність не повинна використовуватися при харак­теристиці функцій, оскільки вона по суті відображає те, що вже відбу­лося, проявилося, існує реально. Діяльність - це здійснена можливість. На відміну від неї, функція виступає передумовою діяльності¹, тобто функція визначає «параметри» майбутньої діяльності, тобто в ній за­кладається предмет судової діяльності. При цьому в ньому має відобра­жатися закінчений цикл, тобто закріплюватися сукупність процесуаль­них дій, послідовне вчинення яких призведе до досягнення мети. Інакше кажучи, при визначенні предмета судової діяльності використовується набір різних видів діяльності: оцінка доказів, встановлення обставин, тлумачення норми права, застосування норми права тощо.

Крім мети та предмета судової діяльності при характеристиці функцій не можна залишати поза увагою й форму, в якій має відбува­тися діяльність, оскільки саме вона встановлює кордони «резонності», що дадуть можливість у подальшому відмежовувати правомірну та неправомірну поведінку. Остання, незважаючи на можливе спрямуван­ня та безпосереднє досягнення мети, не може оцінюватися як така, що забезпечує виконання функцій. Як слушно зазначалося в літературі, конкретна діяльність щодо розгляду та вирішення однієї справи може бути виключно незаконною. Але правосуддя (як функція) насправді не може бути незаконним, тоді це вже точно не правосуддя^{[126] [127]. При цьому саме форма дає можливість відокремлювати функції різних за своєю природою органів, які мають однакову мету та спрямування діяльнос­ті. Як приклад, у літературі зазначалося, що правосуддя відрізняється від функцій інших органів влади своєю специфікою. Воно відбуваєть­ся в суворо встановленій законом процесуальній формі[128].}

Тому, на наш погляд, слід критично підійти до висловлювань, що реалізація функцій забезпечується відповідними, як правило, юридич­ними методами та в певних, в тому числі процесуальних, формах із за­стосуванням заходів державно-правового примусу^[129]. Функція відобра­жає внутрішній зміст явища на відміну від форми, що представляє зовнішнє вираження змісту, спосіб його здійснення та реалізації¹. Форма «закладається» у зміст функції, оскільки при її формулюванні вже заздалегідь визначається «належний порядок» судової діяльності для досягнення мети, а оскільки мова йде про виникнення у майбут­ньому процесуальних правовідносин, то відповідно вони вже мають зароджуватися та розвиватися з дотриманням цих вимог. У подальшо­му функція втілюється в життя реальною персоніфікованою діяльніс­тю, яка має відбуватися у порядку, визначеному функцією, на виконан­ня якої й здійснюється діяльність.

Виходячи з покладеної на орган судової влади функції, він наді­ляється певними повноваженнями, тобто сукупністю прав та обов’язків, які і дають змогу втілювати її в життя. Таким чином, визначення на законодавчому рівні функції передує встановленню обсягу та конкре­тизації необхідних повноважень, їх закріпленням за відповідним суб’єктом. Повноваження не можуть виступати визначальним елемен­том при розкритті сутності функції^{[130] [131], оскільки є вторинними щодо неї. Вони є засобом реалізації функцій[132]. Так, після звернення особи до суду виникають процесуальні правовідносини, які розвиваються за зазда­легідь визначеною функціями судової влади «програмою»: їх об’єктом є спеціальна та загальна мета, змістом - діяльність, яка перетворює зразок поведінки, визначений функціями, на реальність, у процесі якої й реалізуються процесуальні права та обов’язки.}

Слід погодитися з тим, що при визначенні функцій необхідно ви­користовувати системний підхід, тобто виділяти систему взаємопо­в’язаних та взаємоузгоджених функцій. При цьому необхідно мати на увазі, що судова влада не може реалізовуватися поза межами покладе­них на неї функцій, тобто функціями має охоплюватися вся предметна сфера її функціонування в цілому^[133]. Як слушно зазначається в літера­турі, реалізація функцій судової влади - це системна та послідовна діяльність щодо здійснення всіх її функцій, яким підкорено діяльність всіх її органів¹. Разом з тим не можна плутати функції судової влади та функції судової системи взагалі^{[134] [135] або її окремих органів, структурних підрозділів. Останні можуть реалізовуватися в галузі організаційного забезпечення функціонування судів, однак, жодним чином не спрямо­вані на мету, що стоїть перед судовою владою, тобто не виступають її функціями.}

Враховуючи специфіку цієї роботи, вважаємо за необхідне виді­ляти функції судової влади лише з огляду на сферу цивільного судо­чинства^[136]. Першою основною та визначальною є функція правосуддя, яка має конституційний характер (ч. 1 ст. 124 Конституції України). Вона знаходить свою реалізацію під час розгляду справ позовного провадження, тобто вирішення спорів про право, оскільки саме в ме­жах даного провадження переслідується мета захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та інтересів, що дає можли­вість подолати невизначеність у суб’єктивних правах. Предметом су­дової діяльності є вирішення спору про суб’єктивні права та обов’язки або, як ще зазначається в літературі, усунення перешкод у здійсненні суб’єктивного права^[137]. Така діяльність має відбуватися з дотриманням справедливих (належних) судових процедур.

У літературі досить поширеною є точка зору, відповідно до якої правосуддя слід розглядати не як функцію, а як форму здійснення су­дової влади^[138]. Однак з такою позицію важко погодитися. По-перше, як зазначає В. М. Бібіло, виходить, що функція «вбирається» в певну фор­му. Відомо, що форма співвідноситься зі змістом, під яким розуміється весь реальний процес його життєдіяльності, що відбувається в певній формі. Форма визначає кордони, в межах яких вона виражає зміст. Функ­ція об'єкта відображає дещо іншу його сторону. Вона тісно пов'язана як із формою, так і зі змістом. Функціональні зміни передують морфоло­гічним. Тому функція - більш загальна характеристика об'єкта, що ви­значає і форму, і зміст¹. По-друге, вбачається, що при такій характерис­тиці робиться спроба ототожнити правосуддя з реальною діяльністю. Однак такий підхід є помилковим. Правосуддя - це належна, а не реаль­на діяльність. Якщо реальна діяльність суду в конкретній справі та на­лежна діяльність збігаються, то функція здійснюється в даному конкрет­ному випадку й можна стверджувати, що правосуддя здійснилося^{[139] [140]. По-третє, на наш погляд, підтвердження того, що правосуддя не слід ототожнювати з формою здійснення судової влади, можна віднайти в ч. 2 ст. 1 Закону України «Про судоустрій» від 7 лютого 2002 р. № 3018-III, яка закріплювала, що «судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції»[141]. З наведеної норми випливало, що формою реалізації су­дової влади є відповідні судочинства, а не правосуддя. Крім того, як слушно зазначає Н. А. Громошина, існує інший зріз - зіставлення на­лежної діяльності та реальної: у межах судочинства правосуддя може здійснитися, а може і дезавуюватися. В останньому варіанті судочинство (процес) відбудеться, а правосуддя - ні[142].}

О. С. Козлов вважає, що відправлення правосуддя включає три основні функції: розгляд юридичних справ по суті, перевірку закон­ності ухвалених рішень до набрання ними законної сили та перевірку законності рішень, які набрали законної сили¹. Наведена позиція щодо необхідності відокремлення функції судів першої інстанції та функцій вищестоящих судів підтримується й деякими іншими вченими^{[143] [144]. Однак, на наш погляд, слід підтримати тих науковців, які з нею не погоджу- ються[145], хоча не завжди їх аргументація є послідовною. Так, перевірка судових рішень не може існувати сама по собі, поза зв'язком з діяль­ністю суду першої інстанції, який розглядає та вирішує цивільні спра­ви. Відповідно до цього право на судовий захист спочатку реалізуєть­ся в суді першої інстанції. Якщо законом передбачено право оскаржен­ня судового акта, то судовий захист буде продовжуватися, але вже у суді другої та третьої інстанцій. Незважаючи на те, що такі суди нібито контролюють діяльність нижчестоящих шляхом перевірки законності та обґрунтованості їх судових рішень, однак, насправді призначенням їх діяльності є усунення допущених судових помилок[146] з метою оста­точного вирішення спору. При цьому суд апеляційної інстанції, вста­новивши, що судове рішення суду першої інстанції є незаконним та/ або необґрунтованим, повинен його скасувати та ухвалити нове, для чого має вирішити спір по суті. Суд касаційної інстанції у свою чергу, скасовуючи незаконне судове рішення, має або залишити в силі рішен­ня суду першої інстанції, яке помилково було скасовано судом апеля­ційної інстанції, або ухвалити нове рішення, застосовуючи до встанов­лених обставин справи закон, який підлягає застосуванню, тобто певною мірою також вирішує спір по суті. Таким чином, предмети судової діяльності судів першої, апеляційної та касаційної інстанції, незважаючи на деякі відмінності, у більшій частині співпадають. Що стосується процесуальної форми діяльності, то вона співпадає. Таким чином, можна погодитися з тим, що діяльність суду першої інстанції та вищестоящих судів є різними етапами відправлення правосуддя1 як функції судової влади.}

Другу функцію судової влади в цивільному судочинстві слід пов'язати з діяльністю суду під час розгляду справ окремого прова­дження, тобто безспірного, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фак­тів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або ство­рення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч. 1 ст. 234 ЦПК). Крім того, можна погодитися з висловленою в літерату­рі точкою зору, що за своєю природою відновлення втраченого судо­вого провадження є схожим із наведеним провадженням. Поновлюючи втрачене судове провадження, суд не встановлює наявність чи відсут­ність у особи будь-якого суб'єктивного права, оскільки питання про права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі, вже були раніше вирішені судом. Роль суду при розгляді даної категорії справ зводить­ся до встановлення факту ухвалення судового рішення^{[147] [148].}

Вчені, які розмежовують правосуддя та діяльність суду в окремому провадженні, по-різному визначають її природу. Так, О. Т Боннер від­носить її до адміністративної діяльності з охорони прав^[149]. І. В. Удаль­цова вказує, що діяльність суду в окремому провадженні має «установ­чий характер». Встановлення фактів, що мають юридичне значення, як юридична діяльність за своєю спрямованістю є управлінською, а не правосудною, тому діяльність суду в окремому провадженні більшою мірою тяжіє до діяльності адміністративних органів. Розгляд справ окремого провадження судом пов'язаний із здійсненням, так би мови­ти, «судового управління» у випадках, коли законодавець покладає на суд непритаманну йому функцію установлення тих чи інших обставин без розв’язання спору про право¹. О. В. Аргунов порівнює діяльність суду щодо розгляду безспірних справ з нотаріальною та реєстраційною функціями. В рамках виконання реєстраційної або засвідчувальної функцій органи виконавчої влади не проявляють своєї владної при­роди, не займаються управлінською діяльністю, на відміну від випад­ків виконання ними розпорядчих функцій. Як і у випадку з нотаріатом, між заявником та реєструючим органом не виникають матеріальні публічні правовідносини. Правовідносини між ними мають процесу­альний (або процедурний) характер. Діяльність щодо розгляду справ окремого провадження є видом охоронюваної діяльності, однорідною з іншими видами - нотаріальною, реєстраційною. Охоронювана ді­яльність не є ані правосуддям, ані адміністративно-правовою діяльніс­тю в широкому сенсі, це діяльність sui generis^{[150] [151].}

Вбачається, що друга функція судової влади є не стільки управлін­ською чи адміністративною, скільки тяжіє до установчої, тобто суд, встановивши наявність чи відсутність певного юридичного факту, стану, безспірного права, своїм рішенням підтверджує це, не зобов’я­зуючи особу діяти певним чином.

Таким чином, другою функцією судової влади у цивільному судо­чинстві є установча. Її виконання покладається на суди внаслідок спе­цифічності питань, які вони мають розглянути, та фактів, станів, що мають встановити, а також враховуючи юридичну силу судового рішен­ня. Як мета, заради якої запроваджується ця функція, необхідно виді­ляти охорону прав та інтересів, створення умов для майбутнього здій­снення особистих немайнових чи майнових прав, що сприяє подоланню невизначеності у суб’єктивних правах та обов’язках. Предметом судової діяльності є підтвердження наявності чи відсутності певних юридичних фактів, станів, неоспорюваних прав, тобто діяльність суду спрямована на забезпечення умов для виникнення суб’єктивних прав та обов’язків й акт правозастосовної діяльності є фактом, з яким пов’язуються право­ві наслідки, само ж виникнення правовідносин не залежить від волі та свідомості правозастосовних органів¹. Незважаючи на те, що в ч. 3 ст. 235 ЦПК закріплено, що справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за ви­нятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду, слід за­значити, що процесуальна форма здійснення процесуальної діяльності має свої особливості, обумовлені тим, що в таких справах відсутній спір про право, немає сторін з протилежними інтересами, позову та інститу­тів, пов’язаних з ним. Наведене обумовлює неможливість забезпечення принципу процесуального рівноправ’я сторін та обмежену дію принци­пу змагальності, які є необхідними атрибутами справедливих (належних) судових процедур.

Третя функція судової влади проявляється під час видачі судового наказу в порядку наказного провадження, тобто нами підтримується висловлена в літературі точка зору, що в даному випадку правосуддя не здійснюється^{[152] [153], оскільки суд має справу з так званими «безспірними ви­могами», тобто спір про право не вирішується, судовий наказ видається без розгляду справи в судовому засіданні та виклику заявника та борж­ника. По суті мова йде про судове забезпечення безспірних прав[154] або, інакше кажучи, суд вживає заходів для безперешкодної у майбутньому реалізації права заявника, не вирішуючи, при цьому питання про його наявність, сутність, розмір та й особу-боржника, оскільки дані обстави­ни достовірно мають випливати з наданих суду письмових доказів, він «підштовхує» боржника до виконання майнових зобов’язань.}

Дещо схожою є діяльність суду під час вжиття заходів забезпечення позову або, як їх ще називають, «забезпечувальних заходів». Так, не ви­рішуючи спір про суб’єктивні права та обов’язки, він вживає заходів для забезпечення у майбутньому виконання рішення суду, що буде ухвалене,

тобто реалізації права позивача, у разі майбутнього його підтвердження¹. При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 153 ЦПК, заява про забезпечення по­зову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі, тобто, як і в наказному провадженні, лише на підставі письмових доказів, наданих особою, яка подала заяву. Крім того, певною мірою прояв цієї функції спостерігається під час застосування заходів процесуального примусу, оскільки за їх допомогою забезпечується на­лежне проведення судового розгляду.

Вбачаємо за можливе цю функцію визначити як забезпечувальну. Її метою є створення умов для реального здійснення суб’єктивних прав у майбутньому та належного виконання процесуальних обов’язків. Предмет судової діяльності відрізняється залежно від судової про­цедури. Так, у наказному провадженні ним виступає підтвердження наявності у стягувача певного майнового суб’єктивного права, яке має бути поновлене боржником, при вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову - запровадження обмежень, заборон та зобов’язань, спрямованих на виникнення режиму забезпеченості та гарантованості виконання судових рішень у майбутньому, при застосуванні заходів процесуального примусу - запровадження обмежень, заборон та зобов’язань, спрямованих на належне здійснення цивільного судочин­ства. Судове рішення приймається судом без проведення окремого судового засідання лише на підставі заяви та письмових доказів, нада­них заявником або особою, яка ініціює вжиття забезпечувальних за­ходів, матеріалів, наявних у справі.

Четверту функцію судової влади можна визначити як функцію судового контролю. Зазвичай у літературі її реалізація пов’язується зі здійсненням контролю над іншими гілками влади, перевіркою закон­ності й обґрунтованості рішень та дій державних органів і посадових осіб, їх стримування в рамках законності^{[155] [156], правом здійснення консти­туційного нагляду, контролем, що здійснюється судом в межах кримі­нального судочинства. Однак, враховуючи сферу цивільного судочин­ства, дана функція реалізується у вигляді контролю за рішеннями, ді­ями та бездіяльністю деяких органів. Вона проявляється при розгляді справ про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконав­чих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу (ч. 4 ст. 15 ЦПК, розд. VII1 ЦПК). У цих судо­вих процедурах не відбувається розгляд справи по суті, тобто суд не вирішує спір між учасниками третейського розгляду. Він має справу з підсумковим рішенням юрисдикційного органу - третейського суду чи міжнародного комерційного арбітражу, що є наслідком їх право- застосовної діяльності, які він і зобов’язаний перевірити на відповід­ність формальним підставам1, тобто передбаченій процедурі третей­ського розгляду, визначити їх подальшу юридичну долю, а також можливість примусового виконання. Втручатися в сутність прийнятих рішень, так само як і переоцінювати фактичні обставини, на яких вони засновані, суди не мають права[157] [158].}

Аналогічна за своєю природою діяльність здійснюється при роз­гляді клопотань про надання дозволу на визнання та примусове ви­конання рішень іноземного суду, оскільки суд, не перевіряючи закон­ність та обґрунтованість таких рішень, оцінює лише дотримання при їх ухваленні процесуальних вимог, закріплених у національному за­конодавстві та міжнародному договорі. Суд також здійснює контроль за діяльністю державного виконавця під час примусового виконання судових та інших рішень. У літературі він зазвичай поділяється на по­передній та наступний (подальший). Під попереднім розуміється обов’язкове судове санкціонування діяльності органів державної ви­конавчої служби шляхом видачі виконавчих документів та винесення на прохання заінтересованих осіб ухвал, на підставі яких здійснюють­ся, змінюються чи припиняються виконавчі дії. Наступний (подальший) судовий контроль полягає у перегляді дій (бездіяльності), які орган примусового виконання уже здійснив або повинен був здійснити шля­хом розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність цих органів¹.

Деякі вчені дотримуються іншої класифікації судового контролю, поділяючи його на прямий (безпосередній), до якого належить діяль­ність судів щодо розгляду заяв про оспорювання постанов державних виконавців, їх дій, бездіяльності; непрямий (опосередкований), що проявляється на різних етапах судової діяльності та діяльності щодо виконання судових актів: визначення порядку та строків виконання судового рішення, застосування заходів щодо забезпечення виконання, відстрочка та розстрочка виконання, видача виконавчого документа, дубліката виконавчого листа або судового наказу, зміна способу та по­рядку виконання судового рішення тощо^{[159] [160].}

Таким чином, контрольна функція здійснюється судами з метою легітимації рішень та дій окремих несудових органів і судів іноземних держав, а також захисту прав учасників виконавчого провадження. Предмет судової діяльності відрізняється залежно від судової про­цедури. Так, під час розгляду справ про оскарження рішень третей­ських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу, про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду предметом судової діяльності є перевірка дотримання вимог, визна­чених у чинному законодавстві, щодо порядку прийняття відповід­ного рішення, визнання за таким рішенням статусу підстави виконан- ня^[161] та видання на його основі виконавчого документа, у виконавчому провадженні - попереднє санкціонування найбільш важливих проце­суальних виконавчих дій, розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Вирішення окреслених питань завжди відбувається у судово­му засіданні. Суд досліджує докази, надані особою, що звернулася до суду, заслуховує осіб, які беруть участь у справі, та за результатами розгляду постановляє ухвалу.

Виконання п'ятої функції слід пов'язати з діяльністю ВСУ, оскіль­ки остання, як зазначалося в попередньому параграфі, не охоплюється поняттям «правосуддя». Її можна визначити як функцію уніфікації судової практики, що здійснюється з метою забезпечення єдності су­дової практики та виконання Україною взятих на себе зобов'язань. Предметом судової діяльності є встановлення наявності обставин, передбачених у ст. 355 ЦПК: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстан­ції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у спра­ві або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; встанов­лення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирі­шенні даної справи судом; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Діяльність ВСУ при виконанні цієї функції відбувається у спеціальній формі, яка врегульована в гл. 3 розд. V ЦПК.

У літературі зустрічаються точки зору, відповідно до яких судова влада виконує правотворчу (нормотворчу) функцію. Її прояв науков­ці вбачають у діяльності суду щодо тлумачення норм права при ви­рішенні конкретної справи¹, застосування аналогії закону чи аналогії права^{[162] [163], «вибраковування» неконституційних законів та підзаконних нормативно-правових актів1, прийняття постанов вищими судовими органами[164] [165]. Однак з нею навряд чи можна погодитися, коли мова йде про сферу цивільного судочинства. По суті вчені намагаються при­рівняти судову практику до джерел цивільного процесуального пра­ва. Однак вона не має цього статусу. Суди при розгляді справи лише аналізують конкретні життєві обставини, відшуковуючи норму права, яка до них може бути застосована, й, вживаючи її, вказують, яким чином необхідно діяти в даній конкретній ситуації персоніфікованим особам. Тлумачення цими судами окремих норм права, результати якого звичайно відображаються в мотивувальній частині рішення, має не нормативний, а казуальний характер[166]. Законна сила судового рішення має суб’єктивні межі на відміну від норми права, що містить загальнообов’язкові правила поведінки неперсоніфікованого кола осіб. Що стосується роз’яснень, які містяться в постановах пленумів вищестоящих судів, правових позицій ВСУ, то такі суди не створюють нові норми права, не «конкретизують», «доповнюють» або покращу­ють норми права в процесі правозастосовчої діяльності. Вони лише визначають напрямки реалізації тієї чи іншої норми, правоположен- ня при розгляді та вирішенні конкретної справи[167].}

Хотілося б зазначити, що нами не підтримується точка зору, щодо того, що тлумачення норми права є окремою функцією судової влади^[168], оскільки воно є видом процесуальної діяльності, який вчинюється судом при реалізації всіх функцій. Як слушно зазначається в літерату­рі, сила і призначення судової влади - в опорі на закон, розкритті його справжнього сенсу, приведенні в дію в кожному судовому випадку^[169]. Суду, щоб застосувати закон до спірного випадку і винести по справі правосудне рішення, необхідно витлумачити закон, усвідомити його значення і зміст шляхом конкретизації понять, які висловлені в словес­ній формулі закону^[170].

На підставі наведеного, на наш погляд, під функціями судової вла­ди слід розуміти обумовлені предметною сферою її функціонування та закріплені на законодавчому рівні основні напрями реалізації судо­вої діяльності, обумовлені поставленою метою, специфікою предмета такої діяльності та формами її здійснення, що відображають соціальне призначення та особливе місце судової влади в певному суспільстві. При цьому у сфері цивільного судочинства можна виділити п'ять функцій, що виконуються судовою владою: правосуддя, установча функція, забезпечувальна функція, функція судового контролю та функція уніфікації судової практики.

1.3.