Вступ

Відповідно до ст. 8 Конституції України державна влада в Україні здій­снюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Втілення цього конституційного принципу в законодавство та юридичну практику має забезпечуватися, серед іншого, існуванням незалежної та сильної судо­вої влади, яка в змозі належним чином виконувати покладені на неї завдан­ня та виступати дієвим гарантом забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Щодо цього система соціальної взаємодії різних гілок влади та універ­сальність принципу верховенства права в сучасному суспільстві у конститу­ційно-правовому вимірі, а також вплив Конвенції, зокрема конвенційних прав, на справедливий судовий розгляд та права на ефективні засоби захисту стають домінуючими і детермінують принципово новий вимір і масштаб доктриналь- них підвалин теоретичного дослідження сфери правосуддя у цивільних спра­вах у структурно-функціональному аспекті реалізації судової влади, який став визначальним при написанні цієї монографії.

Не випадково 20 травня 2015 р. Указом Президента України № 276/2015 була затверджена «Стратегія реформування судоустрою, судочинства та су­міжних правових інститутів на 2015-2020 роки», яка серед першочергових реформ визначила проведення судової реформи, метою якої є утвердження такого правопорядку, що ґрунтується на високому рівні правової культури в суспільстві, діяльності всіх суб’єктів суспільних відносин на засадах верхо­венства права та захисту прав і свобод людини, а в разі їх порушення - спра­ведливого їх відновлення в розумні строки.

При цьому, на наш погляд, проведенню судової реформи має передувати доктринальне переосмислення сутності судової влади як правового феномену та особливостей її прояву у сфері цивільного судочинства та юстиціарної сфери в цілому. Це стосується і тих доленосних для судової системи та прак­тики судочинства змін, які стали нагальними з прийняттям Верховною Радою України 2 червня 2016 р. законів України: «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», «Про судоустрій і статус суддів», «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», «Про виконавче провадження» тощо, якими запущено довгоочіку­вану судову реформу та зроблено величезний крок до реформування системи правосуддя й суміжних правових інститутів.

Зазначені законодавчі акти щодо реформування системи правосуддя та суміжних правових інститутів розроблялися в ході конституційної реформи, початком роботи якої були укази Президента України від 3 березня 2015 р. № 119/2015 «Про Конституційну Комісію» та від 31 березня 2015 р. № 190/2015 «Питання Конституційної Комісії», якими затверджено Положення про Кон­ституційну Комісію та її персональний склад, до якого увійшли й представ­ники суддівської спільноти (Я. М. Романюк, Д. Д. Луспеник, Б. Ю. Львов, М. І. Смокович, В. М. Сімоненко, О. Ф. Волков, В. М. Кравчук).

Робота Конституційної Комісії, яка була схвалена Європейською комісією за демократію через право (Венеціанська комісія), спрямовувалася на комп­лексне реформування конституційних засад правосуддя. Серед них основни­ми були такі: максимальна деполітизація та незалежність судової влади, оптимізація системи судоустрою, підвищення професійних вимог і стандартів для представників суддівського корпусу, підвищення відповідальності суддів за належне виконання ними своїх функцій, а також забезпечення інституцій- ної спроможності прокуратури, адвокатури як незалежного інституту та від­повідні засади виконання судових рішень тощо.

З огляду на потреби наукової об’єктивності звертає на себе увагу і та об­ставина, що, незважаючи на солідну кількість теоретичних досліджень, проб­лематика судової влади вивчалась, як правило, з точки зору догматичної юриспруденції і, як наслідок, судові процедури, судочинство та правосуддя у цивільних справах розглядалися суто як правозастосовні процедури, чим знівельовувалась роль суду у правовій системі й право суду критики закону 7

у дусі верховенства права. І не випадково наріжною проблемою судового правозастосування на цей час є проблема імплементації принципу верховен­ства права в реальну судову практику. Тому цілком слушно зміну наукових парадигм дослідження фундаментальних проблем цивільного судочинства пов’язують зі змінами уявлень та підходів до правосуддя як високонасущно- го соціального інституту, його інтерпретації в контексті судової влади та ме­ханізму справедливого судового розгляду і значну роль правосуддя у правовій системі. Як зауважується теоретиками цивільного процесу, у науці цивільно­го процесуального права, як і в юридичній науці в цілому, панував методоло­гічний монізм, який обмежував наукові дослідження догмою права, практич­но не розроблялися спеціальні методи пізнання^[I].

Слід відзначити, що чимала кількість науковців займалися дослідження­ми проблем судової влади як у цілому, так і окремих її аспектів. Однак судова влада розглядалася як суто статичне явище, оскільки її сутність визначалася через посилання на органи, що її здійснюють, повноваження, якими останні користуються, державно-атрибутивний характер. Разом з тим не враховува­лося, що про судову владу можна вести мову, якщо судові органи починають діяти з метою виконання покладених на них завдань, тобто вступають у пра­вовідносини із суб’єктом, який звертається до неї задля усунення наявних соціальних відхилень. Останні можуть мати різний характер й відповідно усуватися різними шляхами, що безпосередньо впливає на функції, які ви­конує судова влада у сфері цивільного судочинства.

При цьому функція правосуддя не є єдиною, оскільки суди реалізують також установчу, забезпечувальну функції, функцію судового контролю та забезпечення єдності судової практики. Їх ефективне виконання безпосеред­ньо залежить від реальної дії принципу спеціалізації судів та суддів, що має виявлятися у функціонуванні як системи загальних судів, так і спеціалізованих судів. Їх діяльність повинна відбуватися з дотриманням вимог єдиної цивіль­ної процесуальної форми, що має бути диференційованою по вертикалі та горизонталі.

Сучасні глобалізаційні процеси, впливаючи на всі сфери суспільного життя, не можуть оминути і сферу реалізації судової влади. Тому при про­веденні судової реформи та гармонізації процесуального законодавства обов’язково мають враховуватися як прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), що є єдиним органом, уповноваженим здійснювати тлумачення норм Конвенції, наявні резолюції та рекомендації Комітету міністрів Ради Європи, так і директиви Парламенту та Ради Євро­пейського Союзу, інших міжнародних актів, що потребує їх наукового до­слідження та визначення сфер реформування.

Чимале значення для дослідження особливостей реалізації судової вла­ди в цивільному судочинстві має адекватна інтерпретація права на справед­ливий судовий розгляд, що не може зводитися суто до його розуміння як механізму захисту інших матеріальних прав, адже воно має свою іманентну цінність та аксіологічне значення для правової держави як елементу прин­ципу верховенства права. Необхідність реалізації на національному рівні стандартів права на справедливий судовий розгляд активізує потребу доктринального дослідження його природи та структури, а також пошук шляхів оптимізації цивільного судочинства з точки зору підвищення його ефективності.

У такому аспекті одним із пріоритетних напрямів модернізації реформу­вання вітчизняного цивільного процесуального права може стати введення диверсифікованої системи спрощених проваджень та процедур. Крім того, актуальним є аналіз суміжних із цивільним судочинством інститутів юстиці- арної сфери, якими є інститути альтернативного вирішення цивільно-правових спорів та виконання судових рішень, що також мають розглядатися у контек­сті міжнародних стандартів справедливого судочинства, закріплених у п.

На наше переконання, за сучасних умов у сфері цивільного судочинства потребує переосмислення сутність принципу верховенства права, оскільки останній не може розглядатися суто як загальноправовий, а має оцінюватися як певний стандарт судового правотлумачення та правозастосування, що має застосовуватися судами при розгляді й вирішенні цивільних справ з метою забезпечення права кожного на справедливий судовий розгляд та підвищення ефективності цивільного судочинства. Складові зазначеного стандарту мають прямо виводитися із положень ЄКПЛ та прецедентної практики ЄСПЛ. У зв’язку з цим окремого дослідження потребує інтерпретація верховенства права у рамках конвенційної системи.

Крім того, наукового осмислення потребують інші проблеми, пов’язані з реалізацією судової влади у сфері цивільного судочинства, які представлені в монографії, що свідчить про наукове та прикладне значення проблематики реалізації судової влади у цивільному судочинстві з огляду на перспективи модернізації правосуддя у цивільних справах.

Виходячи із сутності системно-функціонального підходу до дослідження реалізації судової влади у цивільному судочинстві, предметом наукової реф­лексії і специфічною методологією стала авторська теоретична конструкція концептуалізації динамічних характеристик судової влади у сфері цивільного судочинства, каналів європеїзації цивільного судочинства, перш за все в умо­вах фундаменталізації права на справедливий судовий розгляд стосовно сфери правосуддя у цивільних справах та суміжній юстиціарній сфері (арбі­траж, медіація тощо), і виконання судових рішень, що забезпечує ефективність правосуддя, універсалізації принципу верховенства права при судовому правотлумаченні та правозастосуванні, при реалізації судової юрисдикції, судового розсуду, легітимізації судових рішень та їх конституалізації в межах модернізованого правопорядку.

Така теоретична конструкція визначила не лише напрями наукового по­шуку, який здійснено у даній монографії, а й дозволила виявити деякі прин­ципові, наріжні проблеми розвитку цивільного судочинства в контексті очі­куваних конституційних змін щодо правосуддя, виходячи з доктринальних положень відносно єдності судової влади та гармонізації законодавства у про­цесуальній сфері, модернізації статусу судді у цивільному судочинстві, тен­денцій у розвитку досудових процедур у цивільному судочинстві, інстанцій- ності та забезпечення єдності судової практики, інформаційних технологій та їх впливу на традиційні процесуальні цінності й розуміння сутнісних харак­теристик цивільного судочинства.

У автора монографії є надія, що запропоноване дослідження, незважаючи на можливу спірність тих чи інших положень, буде сприйняте в наукових колах, юристами-практиками, у тому числі суддями, стане приводом для подальших дискусій і стане скромним внеском у науку цивільного процесуального права. Це дослідження не слід розглядати як виключно наукову претензію його автора, оскільки усвідомлюється, що воно стало можливим як результат розвитку віт­чизняної науки цивільного процесуального права і творчих здобутків україн­ських вчених багатьох поколінь. Разом із тим за сучасних умов розвитку науки цивільного процесуального права очевидною є необхідність пошуку нових підходів до дослідження такого важливого інституту, як правосуддя, який займає центральне місце у правовій системі і впливає на стан правопорядку й різних сфер розвитку суспільства, правової і соціальної держави.

Автор висловлює вдячність та глибоку повагу науковому консультанту - доктору юридичних наук, професору Стефанчуку Руслану Олексійовичу за допомогу та рекомендації під час написання монографічного дослідження, рецензентам: доктору юридичних наук, професору Шевченко Ярославні Ми­колаївні; доктору юридичних наук, професору Фурсі Світлані Ярославівні; доктору юридичних наук, професору Гринько Світлані Дмитрівні за допо­могу, цінні зауваження й поради, які сприяли підготовці, вдосконаленню та якості цієї наукової роботи.