Спрощені судові процедури у структурі цивільного процесу

У контексті конституційної реформи питання підвищення ефектив­ності цивільного судочинства щодо його прискорення та спрощення привертають все більшу увагу як науковців, так і практиків.

З огляду на зазначене проблематика спрощення у цивільному су­дочинстві як світова тенденція має розглядатися в контексті «третьої хвилі» всесвітнього руху «Доступність правосуддя», метою якої, за визначенням М. Капеллетті та Б. Гарта, є більш загальний та широкий підхід до доступності правосуддя, що включає широкий спектр реформ, 160

спрямованих на полегшення доступу до правосуддя, враховуючи ре­форми матеріального права та зміни у формі відправлення правосуддя й структурі судів. Виходячи з цього, автори наголошували на необхід­ності адаптації цивільного судочинства до категорії спору та його особливостей (складності спору, статусу сторін, фактичних обставин справи залежно від того, індивідуальний чи колективний позов подано). Одним із пріоритетних напрямів щодо цього, на думку вчених, мала стати так звана «змістовна реформа проваджень за малими сумами», яка полягала у: 1) забезпеченні загальної доступності зазначеної про­цедури за рахунок встановлення співмірних судових витрат для сторін та надання безоплатної правової допомоги або введення виключень стосовно обов’язкового професійного представництва за цією катего­рією справ; б) забезпеченні реальної рівності сторін за рахунок актив­ної ролі судді; в) зміні стилю ухвалення рішень, зокрема активному використанні приватної та присудової консиліації; г) спрощенні зако­нодавства, яке застосовується при розгляді справ^[CDLXXXVI].

Дослідження в межах руху за доступність правосуддя дало поштовх до вивчення проблематики спрощення проваджень у компаративіст­ський перспективі з метою узагальнення найкращих національних практик, дослідження тенденцій у цій сфері та подальшого вироблен­ня певних стандартів спрощених проваджень та процедур на міжна­родному рівні. Сучасний дискурс у дослідженні зазначеної проблема­тики у межах Європи пов’язаний із визнанням спрощення цивільного судочинства одним із пріоритетних напрямків реформування націо­нальних та наднаціональних норм, що гарантують право на судовий захист у цивільних справах, що випливає із резолюцій та рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи. Так, у Рекомендації № R (81) 7 Комі­тету міністрів Ради Європи державам членам щодо заходів, що полег­шують доступ до правосуддя, зазначається, що державам слід вжити всіх можливих заходів для максимального скорочення строків ухва­лення рішень судами. З цією метою слід скасувати застарілі процедури, які не мають практичної користі, забезпечити судам достатній персонал та можливості ефективної роботи і ухвалити порядок, який дозволить контролювати рух проваджень з моменту їх відкриття (п. 8). Слід роз-

робити заходи відносно неопротестованих або незаперечних позовних вимог задля винесення остаточного рішення швидко, без непотрібних формальностей, особистої явки в суд чи зайвих витрат (п. 9). Для спо­рів за позовними вимогами на незначні суми слід передбачити про­цедуру, яка уможливить для сторін звернення до суду без витрат, які не є співмірними із сумою, котра становить предмет спору. З цією метою слід передбачити провадження у спрощеному порядку, уникати непотрібних судових засідань і обмежити право на оскарження (п. 15).

Відповідно до Рекомендації № R (84) 5 Комітету міністрів Ради Єв­ропи державам-членам щодо принципів цивільного судочинства, спря­мованих на вдосконалення функціонування правосуддя, якщо сторона починає відверто необгрунтоване провадження, суд має бути наділений повноваженням ухвалити рішення у справі у спрощеному порядку і, якщо це доречно, накладати на цю сторону штраф або виносити рішен­ня про відшкодування збитків, завданих іншій стороні (Принцип 2).

Крім того, у Рекомендації № R (86) 12 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів з попередження і зменшення надмірного навантаження в судах зазначається про необхідність змен­шення кількості покладених на суддів завдань, які не мають відношен- 162

ня до судівництва, доручаючи такі завдання іншим особам або органам. У зв'язку із зазначеним рекомендується визначити органи поза судовою системою, до яких сторони зможуть звернутися для розв'язання вимог за позовами на невеликі суми і з питань деяких конкретних галузей права.

Проблематика спрощених та прискорених проваджень та процедур цивільного судочинства активно досліджується на сторінках зарубіж­ної літератури такими вченими, як Дж. Вільямс, С. Воет, А. Гіді, Х. За- неті, М. Гомез, Дж. Гомез, Ю. Ю. Грибанов, Н. А. Громошина, К.

Поряд з цим у вітчизняній науці цивільного процесуального права проблематика спрощених проваджень зводиться, як правило, до до­слідження наказного провадження як спрощеного виду цивільного судочинства, натомість системного аналізу феномену спрощення ци­вільного судочинства, а також дослідження інших видів спрощених проваджень, окрім наказного, приділяється увага лише окремими вченими, зокрема, О. Ю. Зубом, С. І. Запарою, Д. Д. Луспеником, Г. В. Фазикош та деякими інш.

Варто зазначити, що у літературі з цивільного процесуального права досі неусталеними є підходи до розуміння сутності та природи спрощених проваджень, їх ознак, співвідношення із загальною позов­ною формою захисту цивільних прав, свобод та інтересів тощо. Так, у вітчизняній літературі найчастіше до спрощених проваджень та про­цедур відносять наказне провадження¹, інколи - заочний розгляд спра­ви^{[487] [488]. У зарубіжній літературі зазначену категорію інтерпретують дещо}

ширше, відносячи до неї спрощене провадження в арбітражному су­дочинстві¹, окреме провадження^{[489] [490], сумарне рішення[491] та сумарний роз­гляд справи[492], проміжне та часткове рішення[493], виконавчий напис нота­ріуса[494] тощо.}

У такому контексті перш за все слід з'ясувати значення поняття «спрощення у цивільному судочинстві». Словник української мови надає таке визначення лексемі «спростити» - робити простішим (будову, склад і т ін. чого-небудь); зводити до небагатьох форм, звіль­няючи від усього зайвого, ускладненого; робити легшим для здій­снення, використання і т. ін.; полегшувати; робити більш доступним для розуміння^[495].

Таким чином, спростити цивільне судочинство означає зробити його будову простішою, звільнити процесуальну форму від зайвих та ускладнених елементів, полегшити розгляд справи, зробити його більш доступним.

Виходячи із зазначеного, на нашу думку, спрощення цивільного судочинства може розумітися принаймні у декількох значеннях. По- перше, як загальне спрощення ординарної процедури захисту прав - зміна звичайної, ординарної процесуальної форми шляхом звільнення її від зайвих, ускладнених, рудиментних, неефективних та таких, що не відповідають принципу пропорційності, виходячи із мети цивіль­ного судочинства на сучасному етапі, елементів (процесуальних дій, стадій, процедур, проваджень) або заміни їх новими ефективними елементами цивільної процесуальної форми. Наприклад, наслідком спрощення процесуальної форми було скасування вимоги про ведення протоколу судового засідання та заміна його фіксацією за допомогою електронних засобів, скасування вимоги обов’язковості проведення попереднього судового засідання тощо.

По-друге, спрощення можна розуміти як напрям диверсифікації цивільної процесуальної форми за рахунок виокремлення додаткових проваджень та процедур, що полягає у введенні поряд із звичайною, ординарною формою захисту цивільних прав інших самостійних спро­щених проваджень та порядків для певних категорій справ, які позбав­лені зайвих формальностей та не містять окремих елементів процесу­альної форми, характерних звичайному порядку захисту. Прикладом цього виду спрощення є введення наказного, документарного прова­дження, застосування сумарного рішення тощо.

По-третє, спрощення може проявлятися на рівні окремих процесу­альних дій, коли поряд із загальним порядком розгляду справи на певних етапах уводяться альтернативні полегшені можливості вчинен­ня окремих процесуальних дій, наприклад, можливість поряд із по­дачею письмової позовної заяви до суду направляти документи елек­тронною поштою, електронні та смс-повідомлення про виклик до суду, можливість проведення відеоконференції тощо.

Виходячи із предмета нашого наукового дослідження ми зупини­мося лише на другому виді спрощення, який полягає у введенні поряд із загальним порядком розгляду цивільних справ спрощених прова­джень та процедур та є наслідком диференціації цивільної процесу­альної форми. У цьому контексті слід погодитися із З. А. Папуловою, яка виокремлює два порядки розділу процесуального порядку стосов­но ординарної процедури: ускладнення та спрощення. Ускладнення процесу стосовно ординарної процедури пов’язане зі специфічними

матеріально-правовими відносинами, що лежать в основі спору, що розглядається, а також особливим суб’єктним складом, наприклад про­вадження у справах про банкрутство. Спрощення процесу проявляєть­ся у формуванні прискорених форм розгляду цивільних справ¹.

У літературі вже були запропоновані визначення поняття «спроще­не провадження». На думку Н. А. Громошиної, спрощення у цивільно­му судочинстві - це така модель процедури здійснення судочинства, яка при її ідеальному функціонуванні в порівнянні зі звичайною (за­гальною, ординарною) також ідеально функціонуючою моделлю до­зволяє за меншого обсягу процесуальних дій, з меншими фінансовими затратами та швидше досягнути цілей судочинства^{[497] [498]. К. Крамер під спрощеними процедурами розуміє судові процедури, що відрізняють­ся від повного ординарного цивільного провадження зменшенням або невключенням певних процесуальних кроків, що у більшості юрис­дикцій є реакцією на необхідність невитратних та швидких процедур, як правило, у простих та малозначних справах[499]. О. Ю. Зуб визначає спрощене провадження як специфічну, додаткову форму розгляду й ви­рішення цивільних справ, яка ґрунтується на добровільному підході в його застосуванні, характеризується усіченим складом процесуальних правил порівняно із загальним порядком розгляду цивільних справ та закінчується постановленням особливого судового рішення[500]. Поряд з цим більшість вітчизняних авторів, обґрунтовуючи спрощений ха­рактер тих чи інших процедур або проваджень, не наводять ознак останніх, обмежуючись лише загальними формулюваннями. Напри­клад, В. О. Бесарабчик та В. І. Бобрик зазначають, що спрощеність наказного провадження означає його простіший та швидший порядок вирішення цивільної справи, порівняно із позовним провадженням[501].}

Складність визначення поняття «спрощене провадження», на нашу думку, пов’язана, по-перше, із включенням до його обсягу значної

кількості різнорідних процедур цивільного судочинства, що мають подекуди автентичну специфіку у національних правопорядках, по­друге, із неоднозначністю термінології, що застосовується для дослі­дження цього феномену. Так, у літературі можна зустріти такі терміни, як «спрощене провадження», «прискорене провадження», «скорочене провадження», «письмове провадження», які інколи вживаються не­коректно без будь-яких пояснень та розмежувань. Прикладом такого використання термінології у цій сфері є праці С. О. Короєд, який заува­жує, що на сучасному етапі варто запровадити інститути письмового та скороченого провадження (як в адміністративному судочинстві), а також встановити особливе спрощене провадження (без проведення судового засідання, але за участю сторін) розгляду деяких категорій цивільних справ. Спрощеними та прискореними провадженнями автор вважає наказне провадження та заочний розгляд справи¹, зауважуючи на доцільності скасування останнього інституту або принаймні його трансформації у спрощене провадження, яке має відбуватися без про­ведення судового засідання та нагадувати наказне провадження, проте з викликом позивача (третьої особи). Засідання в таких справах мають відбуватися у формі співбесіди із позивачем^{[502] [503].}

Як бачимо, автор не розмежовує поняття «скорочене», «спрощене», «прискорене», «письмове», «наказне» провадження, часто ототожню­ючи їх та вживаючи як синоніми. На нашу думку, таке безсистемне використання термінології не сприяє уніфікації національного законо­давства та є неприпустимим. З огляду на зазначене наразі теоретично­го осмислення потребує питання визначення сутності та значення спрощених проваджень й розроблення їх класифікації з метою обран­ня найбільш ефективних їх видів для імплементації у національну практику цивільного судочинства.

Слід звернути увагу, що в літературі вже пропонувалися підходи до розмежування зазначених понять. Так, З. А. Папулова розрізняє прискорені, спрощені та скорочені провадження. Прискорене прова­дження, на думку авторки, є формою відправлення правосуддя за окремими категоріями цивільних справ, за якої для ухвалення рішення достатньою є наявність скороченого складу юридичних фактів та обов’язкових процесуальних дій. Особливою формою прискорення є письмовий характер провадження, що передбачає розгляд справи судом по суті без виклику сторін та заслуховування їх позицій. З огля­ду на зазначене З. А. Папулова в основу розмежування понять «при­скореного» та «спрощеного» проваджень покладає письмовий характер провадження, що робить певне прискорене провадженням спрощеним. До прискорених спрощених проваджень авторка відносить лише на­казне провадження у цивільному судочинстві та спрощене проваджен­ня в арбітражному судочинстві Російської Федерації. Натомість такі прискорені провадження, як заочне та сумарне провадження, погоджу­вальне рішення, не є спрощеними, адже не мають такої ознаки, як письмовий характер. Крім того, встановлення спеціальних скорочених строків розгляду справи розглядається автором як кваліфікуюча озна­ка для розмежування понять «прискорене» та «скорочене» проваджен­ня, зважаючи на що скороченими провадженнями визнаються наказне, спрощене, сумарне провадження та погоджувальне рішення, натомість заочний розгляд справи має проводитися із дотриманням загальних процедур, а тому не є скороченим провадженням. Таким чином, З. А. Папулова вважає, що на основі ознаки письмового характеру процесу із усіх прискорених проваджень можуть бути виокремлені спрощені провадження, а за ознакою законодавчої регламентації про­цесуальних строків - скорочені провадження^[504].

На наш погляд, із указаним підходом до розмежування зазначених вище понять важко погодитися. Вважаємо, що з’ясування співвідно­шення понять «спрощене» та «прискорене» провадження слід прово­дити з урахуванням наднаціональних підходів, що застосовуються у рамках Ради Європи та у національних правопорядках іноземних держав. Так, CEPEJ зазначає, що одним зі способів покращення від­правлення правосуддя у розумні строки зі збереженням якості судових рішень, беручи до уваги особливості справи, що розглядається, є, по- перше, прискорені (або ургентні - urgent) провадження, спрямовані на кращу відповідність потребам осіб, що звертаються до суду, та, по­друге, спрощені або примирні процедури, які розраховані на розгляд простих або безспірних справ, щоб надати суддям більше часу для розгляду тих спорів, які вимагають ретельного судового розгляду у су­дових засіданнях. Прискорені провадження найчастіше стосуються невідкладних та нагальних питань, та пов'язані із: а) запобіганням безпосередньої небезпеки або непоправної шкоди заявнику; б) забез­печенням доказів; в) спорами, в яких необхідне попереднє або проміж­не рішення; г) трудовими спорами; д) захистом майнових інтересів заявника; ж) спорами за грошовими вимогами; з) справами про бан­крутство; і) справами щодо шлюбних відносин, аліментних зобов'язань, справами, пов'язаними із захистом прав дітей. Натомість спрощені процедури найчастіше менш витратні та процес ухвалення рішення за ними є коротшим. Із 47 країн, що взяли участь в опитуванні CEPEJ, 44 використовують у своїх правопорядках спрощені провадження у ци­вільних справах, серед яких найбільш популярний вид пов'язаний зі стягненням безспірних грошових вимог (наприклад, Mahnverfahren у Німеччині або Moneyclaim спііпє в Англії та Уельсі). Спрощені про­вадження можуть бути різних видів, наприклад, ухвалення судового рішення без проведення судового засідання або із проведенням остан­нього у кабінеті судді, ухвалення рішення суддею одноособово, спро­щене судове рішення тощо. При цьому більше ніж у половині опиту­ваних держав спрощені процедури у цивільному судочинстві стосу­ються не тільки наказів про сплату, а й проваджень за невеликими сумами. Як наслідок, у межах ЄС була розроблена спеціальна про­цедура European Small Claims Procedure, що була покликана спростити процедури за позовами на невеликі суми у справах із нерезидентами. Крім того, спрощені провадження можуть стосуватися вчинення дій, а також застосовуватися до виконавчих документів, трудових спорів, комерційних спорів^[505].

З огляду на вищезазначене, можна виснувати, що на європейському рівні розмежовуються такі поняття, як «прискорені» та «спрощені» провадження та процедури. При цьому акцент у першому випадку робиться на темпоральну ознаку цивільного процесу, тобто на скоро­чення строків розгляду або вирішення певних питань невідкладно, як із застосуванням звичайної процедури без його якісного спрощення (наприклад, у випадку із розглядом трудових спорів, коли відповідно

до ст. 157 ЦПК закріплено скорочений строк розгляду даної категорій справ), так і окремі процедури, що мають відносно автономний харак­тер (наприклад, процедура забезпечення доказів до подачі позовної заяви до суду, процедура забезпечення позову тощо), а також спроще­ні провадження. Натомість якісні структурні зміни процесуальної форми CEPEJ пов'язує лише із поняттям «спрощених проваджень та процедур».

На наш погляд, зазначений підхід має бути застосований і у вітчиз­няній доктрині цивільного процесуального права, відповідно до чого на загальному рівні слід розрізняти поняття «прискорення» та «спро­щення» у цивільному судочинстві. Прискорення цивільного судочин­ства пов'язане із скороченням строків розгляду для певних категорій справ з урахуванням практики ЄСПЛ з точки зору важливості для за­явника питання, що розглядається, а також закріпленням особливих процедур цивільного судочинства, які, використовуючи загальну мо­дель судового засідання, покликані розглянути певні процесуальні питання, не пов'язані із розглядом справи по суті, у скорочені строки порівняно із загальними правилами позовного провадження, напри­клад, процедури забезпечення доказів або забезпечення позову, а також спрощені провадження. Поряд із цим у випадках якісної зміни про­цесуальної форми у межах проваджень йдеться саме про спрощення, яке, звичайно, супроводжується прискоренням, однак, останнє тут виступає лише наслідком спрощення, і не має самостійного значення. Разом з тим покладення в основу спрощення такої ознаки, як письмо­вий (документарний) характер провадження, на нашу думку, призво­дить до звуження розуміння спрощеного провадження, адже відсутність судового розгляду та письмовий характер провадження є лише одним із багатьох засобів спрощення. Крім того, законодавства зарубіжних країн регламентують низку проваджень, які, хоча і зберігають усність слухань, однак безперечно вважаються спрощеними за рахунок наяв­ності інших засобів спрощення, наприклад, проведення замість повно­цінного судового засідання зустрічі із суддею у його кабінеті, ухвален­ня рішення на попередньому судовому засіданні тощо.

У цьому контексті слід звернути увагу на поняття «сумарне про­вадження». Зокрема, у Висновку № 6 (2004) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо справедливого суду в розумний строк та ролі судді в судових процесах 170

з урахуванням альтернативних засобів вирішення спорів зазначається, що існують великі розбіжності у термінології в цій сфері. Не всі дер­жави однаково розуміють концепцію сумарного, прискореного та спрощеного проваджень. Деякі з них говорять про сумарне проваджен­ня, коли його результат не має сили res judicata, посилаються на спро­щене провадження, коли певні кроки вилучено або полегшено, і на прискорене провадження, коли скорочено часові межі порівняно зі звичайним судовим провадженням. Ці ознаки, звичайно, можуть збі­гатися так, що провадження буде водночас сумарним, спрощеним та прискореним (п. 116). В англосаксонській правовій системі навпаки термін «сумарний» використовується для означення спрощених та прискорених процедур, які призводять до остаточного (res judicata) рішення, хоча тут також існують процедури для попередніх рішень, наприклад, процедури, за якими суд може, якщо він попередньо пере­конався, що відповідач відповідатиме за борги або збитки, видати наказ про «проміжну» (interim) оплату в розмірі, не більшому, ніж «обґрунтована частка» (reasonable proportion) відповідальності, яка має бути сплачена позивачеві. Якщо в ході судового процесу позивач не зможе довести своїх вимог, він повинен повернути проміжний платіж із відсотками (п. 117).

Вищезазначене свідчить про відсутність єдності підходів у розу­мінні поняття «сумарне провадження». Аналіз зарубіжної літератури дає змогу виокремити принаймні декілька підходів до визначення цього поняття. Відповідно до широкого підходу поняття «сумарне про­вадження» ототожнюється із поняттям «спрощене провадження». Так, Д. І. Кримський зауважує, що в процесуальній доктрині під спроще­ними формами судочинства розуміються (і визнаються) широкий спектр проваджень у різних категоріях справ. У це поняття включа­ються процедури сумарного та наказного проваджень, провадження у справах з незначною ціною позову, провадження, пов’язаного із прийняттям забезпечувальних заходів, і низка інших. Усі ці процедури об’єднують засади спрощення та скорочення - короткі строки прова­дження, обмеження правил загальних процедур, зменшення формаліз­му тощо. У цілому ці провадження є провадженнями сумарного типу, в яких відбувається свого роду концентрація процесу («сумарний» можна розуміти як «об’єднуючий», тобто процес, в якому все приско­рено, скорочено, стисло). У літературі також можна зустріти позиції, відповідно до яких судовий наказ називають односторонньою сумар­ною процедурою. В Японії суди, що розглядають позови за малими сумами (до 1400 000 єн), називаються сумарними судами (summary courts)¹. Деякі автори вважають сумарним документарне провадження, передбачене Цивільним процесуальним уложенням Німеччини^{[506] [507]. Інко­ли у літературі навіть заочне рішення та судовий наказ розглядають як різновиди сумарних рішень.}

Відповідно до другого - вузького - підходу під сумарним прова­дженням розуміють характерний для англосаксонської правової сім'ї (США, Англія, Канада) інститут, сутність якого полягає в ухваленні сумарного рішення у спеціальному судовому засіданні у випадках, коли між сторонами відсутній спір стосовно фактичних обставин справи або має місце явна безперспективність позиції однієї зі сторін.

На нашу думку, широкий підхід до тлумачення поняття «сумарне провадження» не сприяє єдності розуміння феномену спрощених про­ваджень, що, на наш погляд, є більш доцільним для використання з огля­ду на його загальновживаність на міжнародному рівні та більш-менш усталене розуміння. Зважаючи на це, сумарне провадження слід роз­глядати лише як один із видів спрощених проваджень, що характеризу­ється своїми особливостями, поряд з іншими видами спрощених про­ваджень - наказним провадженням, документарним провадженням, спрощеним позовним провадженням, провадженням за малими сумами, погоджувальним рішенням тощо. Що стосується «письмового» та «ско­роченого» проваджень, то вони є специфічними різновидами спрощених проваджень, як правило, проваджень за невеликими сумами або за не­значними справами, передбаченими національним законодавством тієї чи іншої держави. Письмове провадження відбувається без проведення судового засідання, як правило, з обмеженням доказової бази лише письмовими доказами, наприклад, документарне провадження в Німеч­чині. Скорочене провадження, звичайно, характеризується меншою кількістю процесуальних дій та меншою формалізацією процесу, скоро­ченими строками розгляду справ.

Одним із центральних питань у контексті проблематики, що роз­глядається, є питання природи спрощених проваджень та їх співвідно­шення із загальним порядком розгляду справ. У літературі з цього при­воду вже висловлювалися різні точки зору, що загалом можуть бути зведені до двох підходів. Так, представники першого підходу (В. В. Ко­маров, В. І. Бобрик, М. К. Мамедова, Ю. Ю. Грибанов, Н. В. Сивак, О. Ю. Зуб) вважають, що спрощені провадження мають похідний харак­тер від позовного, є субсидіарними стосовно нього. Зокрема, В. В. Ко­маров зазначає, що диверсифікація цивільного процесу є результатом певної модифікації позовного провадження як опорної конструкції ци­вільного судочинства. Конструювання інших процесуальних проваджень можливе з урахуванням різних чинників: матеріально-правових особ­ливостей тих або інших категорій справ, прискорення термінів розгляду справ, необхідності урівноваження процесуальних прав з метою запо­бігання зловживанню ними, введення спрощених судових процедур тощо. Такі автономні провадження мають субсидіарний характер від­носно класичної процедури позовного провадження¹. Н. В. Сивак також вважає, що спрощені судові провадження є субпровадженнями, що ви­никають у позовному провадженні у зв'язку з існуванням можливості певного спрощення цивільної процесуальної форми^{[508] [509].}

Вчені, що дотримуються другого підходу, вважають, що у сучасних умовах слід говорити про певну переорієнтацію у розумінні загально­го та спрощених порядків, зважаючи на те, що більшість справ інколи розглядаються саме у спрощеному порядку. Так, Д. І. Кримський за­значає, що орієнтованість спрощених проваджень на охоплення біль­шості цивільних справ призводить до трансформації в традиційному розумінні спрощеного провадження як похідного (спеціалізованого) стосовно загальнопозовного процесу. Спрощені провадження моделю­ються, виходячи із соціальних потреб, які пов'язані з розвитком еко­номічних відносин та необхідністю швидкого стягнення боргів за не­виконаними зобов'язаннями, прискореного застосування заборон, су­довим захистом та констатацією прав та законних інтересів. Такі спрощені провадження набувають de facto характеру «загального» порядку судочинства, що призводить до переосмислення співвідно­шення загального та спрощеного порядків розгляду справ, і більш широко - загальнопозовного та спеціалізованих проваджень¹.

На нашу думку, беззаперечним є той факт, що спрощені проваджен­ня мають похідний характер від загальної процедури розгляду цивіль­них справ - позовної форми захисту невизнаних, порушених та оспо­рюваних прав, свобод та інтересів, та є наслідком диверсифікації ци­вільної процесуальної форми. Зазначене відбиває історичний розвиток, еволюційний підхід до диверсифікації цивільної процесуальної форми. Поряд із цим другий підхід відбиває сучасні тенденції функціонуван­ня спрощених проваджень та процедур на рівні зарубіжних національ­них правопорядків, адже принаймні деякі зі спрощених проваджень наразі є більш привабливими, або, як у деяких державах, єдиними можливими, для розгляду більшості справ. Так, відповідно до Правил цивільного судочинства Англії (ПЦС) провадження у суді першої ін­станції поділяється на три процесуальні треки: трек за незначними сумами, яка застосовується до позовів, сума яких є меншою за 10000 фунтів, а також до позовів із відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, та житлових спорів, чия ціна позову нижча 1 000 фунтів (ст. 27). Крім того, існує швидкий трек (fast track), що застосовується до позовів із від 10000 до 25000 фунтів стерлінгів (ст. 28), та мультитрек (ст. 29 ПЦС), який застосовується до всіх інших позовів. Причому більшість позовів, що розглядаються судами, вирішуються за правилами треку на невеликі суми (small claims), наприклад, більше як 80% усіх інди­відуальних позовів про відшкодування шкоди розглядаються за прави­лами саме цього виду провадження^{[510] [511]. Таким чином, наразі принаймні щодо такого типу спрощених проваджень, як провадження за позовами на невелику суму, прослідковується тенденція до їх трансформації із допоміжного провадження до основної, інколи єдино можливої форми розгляду цивільних справ, що свідчить про диверсифікацію загальної процесуальної форми на окремі порядки розгляду справ у позовному провадженні.}

У такому контексті можна погодитися з думкою Ю. Ю. Грибанова, що спрощеним провадженням є особлива, специфічна форма вирішення цивільно-правових спорів у рамках позовного провадження, що являє собою сукупність цивільних процесуальних правовідносин, в основу комплексного характеру яких покладено сукупність передумов матері­ального та процесуального характеру¹. Натомість наказне провадження, як правило, залишається альтернативним до позовного провадження, і розглядається як субсидіарний порядок розгляду справ. При цьому спрощені провадження за невеликими сумами розглядаються як різні порядки позовного провадження, а наказне провадження - формується як рівновелике та самостійне провадження або як «допроцесуальний» етап розгляду справи в порядку позовного провадження залежно від моделі, яка втілена на рівні національного правопорядку.

Багато в чому підхід до розуміння природи спрощених проваджень пов’язаний із визначенням їх правосудних начал. У літературі з цього приводу наводилися різні позиції, які, однак можна звести до декількох основних груп залежно від того, розглядають автори природу спроще­них проваджень як правосудну або неправосудну. Прихильники першої групи розглядають спрощене провадження як частину процесуальної форми, визнаючи за ним правосудний характер. Так, Н. А. Чечина вважає, що спрощене провадження - вид цивільного судочинства, що здійснюється в процесуальній формі, що виконує загальні завдання правосуддя. Будь-яке судочинство, повне або спрощене, здійснюється в рамках процесуальної форми, відповідно до встановлених процесу­альних правил, на основі загальних принципів, закріплених процесу­альним законодавством. Процесуальна форма - обов’язкова невід’ємна частина будь-якого судочинства. Судова діяльність поза процесуальною формою нікчемна. При здійсненні судової діяльності в порядку спро­щеного провадження, на думку Н. А. Чечиної, дотримуються всі пра­вила, що визначають процесуальну форму, за винятком тих, які відпо­відно до закону виключені з цих правил^{[512] [513]. Суголосну позицію вислов­люють й інші вчені.}

Прихильники другої точки зору розглядають спрощені проваджен­ня як такі, що знаходяться за межами процесуальної форми та визна­чають їх як неправосудну діяльність. Наприклад, досліджуючи при­роду наказного провадження, Т. В. Сахнова та Т П. Шишмарьова ви­водять судовий наказ за рамки правосуддя, зазначаючи, що наказне провадження, хоча і утворює самостійну судову процедуру, але при­рода його не процесуальна¹.

Прихильники третього - інтегрованого - підходу вважають, що спрощені провадження залежно від притаманних їм характеристик та особливостей можуть бути сформовані у законодавстві і у межах про­цесуальної форми, і бути виведеними за межі правосудної діяльності. Так, Н. А. Громошина, аналізуючи законодавчу конструкцію наказно­го провадження у цивільному судочинстві та спрощеного проваджен­ня в арбітражному судочинстві, приходить до висновку, що у рамках процесуальної форми знаходиться лише спрощене провадження в ар­бітражному судочинстві, натомість наказне провадження не містить ознак правосудної діяльності та не є судочинством, а є альтернативною, допоміжною процедурою^{[514] [515].}

На наш погляд, визначаючи природу спрощених проваджень, у кож­ному конкретному випадку слід виходити із сукупності його характер­них ознак, які дозволяють виокремити різні типи спрощених прова­джень. З цієї точки зору, спрощені провадження можуть мати як право­судну, так і неправосудну природу. Наприклад, наказне провадження, як зазначалося у попередніх підрозділах дослідження, не пов'язане із вирішенням спору про право, а тому виведене за рамки правосудної діяльності відповідно до норм національного законодавства. Поряд із цим було б неприпустимим вважати неправосудною діяльність при розгляді справ, наприклад, у порядку треку за незначними позовами в Англії, де зазначений спосіб розгляду є загальним для цієї категорії справ. Таким чином, спрощені провадження на рівні національних правопорядків можуть мати як правосудну, так і неправосудну при-

роду, залежно від їх типу та особливостей регламентації у національних правопорядках.

Гетерогенність спрощених проваджень зумовлює і складність ви­окремлення їх характерних ознак. О. Ю. Зуб виокремлює: 1) генетич­ні (онтологічні) ознаки спрощених проваджень (розгляд спрощеного провадження як наслідку диференціації цивільної процесуальної форми (на рівні проваджень); похідний характер спрощеного прова­дження від позовного провадження, тобто розгляд спрощеного про­вадження як модифікації позовного провадження); 2) структурні озна­ки спрощених проваджень (структурно-зовнішня ознака - додатковість спрощеного провадження до позовної форми захисту суб’єктивного цивільного права; структурно-внутрішня ознака - специфічність ци­вільної процесуальної форми). Крім того, автор називає такі ознаки, як добровільність їх застосування; обмеження тих чи інших принципів цивільного процесу; формулювання спеціальних правил доказування; особлива форма стадійного руху цивільної справи; особлива система гарантій процесуальних прав зацікавлених суб’єктів; ухвалення судо­вого рішення особливої форми; наявність спеціальних порядків пере­гляду та обмеженість у використанні інстанційних механізмів оскар­ження судових рішень. При цьому, на думку О. Ю. Зуба проаналізова­ні ознаки слід визначати як базові, тобто такі, якими беззаперечно має бути наділений конкретний вид спрощеного провадження^[DXVI].

На нашу думку, не можна погодитися із виокремленням зазначених ознак як базових та таких, що мають бути притаманні будь-якому виду спрощеного провадження, з огляду на наступне. Аналіз законодавства зарубіжних держав свідчить про те, що підходи до конструювання моделей спрощеного провадження на національному рівні є досить різноманітними, що породжує складність, по-перше, у визначенні кола проваджень та процедур, які можна вважати спрощеними, по-друге, у виокремленні загального для всіх проваджень комплексу базових ознак. Проаналізувавши ознаки, запропоновані О. Ю. Зубом, можна помітити, що загалом запропоновані ним ознаки є ознаками, швидше, не спрощеного, а наказного провадження, адже при більш ретельному дослідженні зарубіжного законодавства можемо помітити, що такі ознаки, як, наприклад, наявність особливого рішення або особливий порядок оскарження, часто непритаманні спрощеним провадженням, зокрема, коли спрощений порядок розгляду є основним та єдино мож­ливим, як в Англії, однак завжди характеризують наказне проваджен­ня як їх різновид. Н. В. Сівак зауважує, що усі ознаки спрощених проваджень не можуть бути в жодному спрощеному провадженні одно­часно. Відомі вітчизняній та світовій доктрині спрощені судові про­вадження використовують різні їх комбінації, які залежать найчастіше від виду спрощеного провадження. Саме сукупність декількох ознак характеризує існування певного спрощеного провадження^[DXVII].

На наш погляд, ознаки спрощених проваджень мають бути при­таманні всім спрощеним провадженням, однак у кожному спрощеному провадженні ці ознаки виявляються по-різному.

Аналіз зарубіжного законодавства та літератури із зазначеної проб­лематики дають змогу виокремити декілька ознак спрощених прова­джень. Першою ознакою спрощених проваджень є їх деривативний характер стосовно ординарної позовної процесуальної форми, що проявляється у тому, що всі спрощені провадження та процедури є по­хідними від ординарної позовної форми захисту цивільних прав та є її модифікаціями. Зазначена ознака може проявлятися по-різному. По- перше, спрощені процедури на рівні законодавства можуть прямо визначатися як окремі порядки позовного провадження, як у випадку із треками в Англії. Крім того, окремі спрощені процедури можуть застосовуватися під час ординарного позовного провадження, напри­клад, сумарне рішення в Англії та США. По-друге, спрощені прова­дження можуть розглядатися як передпорядок, що має застосовувати­ся для позовного провадження. Так, австрійська процедура наказу про сплату (Mahnverfahren) не розглядається як спеціальна спрощена процедура, вона, швидше, є спеціальною формою порушення орди­нарного процесу. Усі грошові вимоги сумою до 75 000 євро мають бути пред’явлені шляхом заповнення типової форми запиту для видачі на­казу про сплату (Mahnklage). Згодом суд видає наказ про сплату (Zahlungsbefehl), який надсилається боржнику та стає остаточним і здійсненним, якщо від останнього не надійдуть заперечення протягом 4 тижнів. Якщо боржник заперечить у встановлений строк, процедура продовжується у звичайному порядку. Звичайний порядок, проте в Ав­стрії складається із треків, що використовує пришвидшений трек для позовів із невеликими сумами^[DXVIII]. По-третє, спрощені провадження мо­жуть існувати як автономні провадження поряд із позовним прова­дженням, однак і у такому випадку вони не втрачають зв'язок із позов­ним провадженням, що проявляється, наприклад, у тому, що до роз­гляду справи у порядку таких видів проваджень застосовуються загальні правила цивільного судочинства за деякими винятками, у де­яких випадках спрощений порядок може трансформуватися в орди­нарний порядок.

Другою ознакою спрощених проваджень є апроксимація цивільної процесуальної форми, що полягає у заміні ординарної складної про­цесуальної форми більш простими та «усіченими» її аналогами у ме­жах спрощених проваджень. Засобами такої апроксимації можуть виступати: а) проведення судового розгляду без судового засідання або з проведенням лише попереднього судового засідання, або неформаль­ної зустрічі у кабінеті судді; б) заміна усного судового засідання ви­ключно письмовим провадженням; в) розгляд окремих категорій справ замість судді іншими працівниками суду, наприклад, помічником судді; г) особливий порядок перегляду та оскарження рішень, ухвале­них за результатами спрощених проваджень; д) введення спрощеного порядку звернення до суду у порядку спрощених проваджень, напри­клад, за допомогою розробки типових форм, у тому числі можливість подачі заяви в електронній формі; е) спрощені форми фіксування або взагалі його відсутність; є) менші вимоги до рішень суду, зокрема, від­сутність мотивувальної частини тощо.

Третьою ознакою спрощених проваджень є їх більша доступність порівняно із ординарною формою захисту, яка, беручи до уваги скла­дові доступу до суду в контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, може проявлятися у: 1) менших ставках судового збору; 2) відсутності вимоги про обо­в'язкове професійне представництво, тобто надання можливості особі діяти самостійно без представника.

Четвертою ознакою спрощених проваджень є обмежена або специ­фічна дія принципів цивільного судочинства. Зазначене проявляється, наприклад, у відсутності принципу гласності судового розгляду у на­казному провадженні, адже воно відбувається без проведення судово­го засідання. Поряд з цим, як правило, найяскравіше специфічність спрощених проваджень проявляється у контексті принципу змагаль­ності, що може полягати у: 1) обмеженні засобів доказування, що є до­пустимими у певному виді спрощеного провадження, наприклад, до­пустимість лише письмових доказів і заборона усних пояснень та показань; 2) деформалізованих правилах надання показань та інших доказів; 3) посиленні активної участі судді у процесі доказування для врівноваження позицій сторін через відсутність вимоги обов’язкового професійного представництва тощо.

П’ятою ознакою спрощених проваджень є їх прискорений характер, що є наслідком дії інших ознак, на чому вже наголошувалося.

Таким чином, під спрощеним провадженнями та процедурами цивільного судочинства слід розуміти такі провадження і процедури, які, маючи деривативний характер стосовно позовної форми захисту, характеризуються апроксимацією цивільної процесуальної форми, обмеженою або специфічною дією принципів цивільного судочинства, що призводить до їх прискорення та більшої доступності порівняно з ординарним порядком розгляду справ.

Подальше дослідження спрощених проваджень передбачає необхід­ність їх типологізації та виокремлення ознак, які притаманні кожному типу. У літературі були запропоновані різні класифікації спрощених проваджень за різними критеріями. Найбільш поширеним є їх розподіл на дві категорії: спрощені провадження за безспірними вимогами та спрощені провадження за малозначними позовами. Поряд з цим К. Кра­мер дещо модифікує зазначену класифікацію, пропонуючи виділяти: 1) спрощені провадження у справах невеликої важливості та простих справах та 2) спрощені провадження у безспірних справах^[DXIX].

Найбільш детальна класифікація спрощених проваджень була за­пропонована Д. І. Кримським, який залежно від способів управління справами виокремлює моделі, коли сам заявник завчасно до звернення в суд обирає спосіб розгляду справи (на альтернативній основі обирає процедуру або завчасно визначена обов’язковість спрощеного прова­дження за даними вимогами), або коли цей «трек» визначається вже після подачі заяви до суду. Вчений також розрізняє: 1) країни, в яких спрощене провадження є альтернативою для заявника, та країни, де воно має обов’язковий характер; 2) країни, де спрощення здійснюєть­ся на основі моделі «письмового», документарного провадження, який поділяється на доказову та бездоказову моделі залежно від обов’язку заявника пред’явити документи на підтвердження вимоги, та країни, в яких спрощення здійснюється зі збереженням усного початку;

3) спрощені порядки за необмеженим та обмеженим колом вимог;

4) спрощені провадження, які можуть та не можуть трансформуватися у позовне провадження. Крім того, вчений зауважує, що класифікація може бути проведена і залежно від інших критеріїв, зокрема, залежно від ціни позову, сутності вимоги, характеру вимоги (сплата боргу/ здійснення дій), правової підстави (за природою, за «джерелом» ви­никнення вимоги - письмовий документ, вексель, чек тощо)^[DXX].

На наш погляд, виходячи із запропонованої нами структури цивіль­ної процесуальної форми, слід розрізняти спрощені провадження, які характеризуються автономністю та самостійністю у межах цивільного процесу, а також спрощені процедури, які, хоча і не відповідають озна­кам провадження, запропонованим нами у попередньому підрозділі, однак мають певний ступінь автономності у межах окремого виду провадження, як правило, позовного. При цьому серед найбільш по­ширених у світі спрощених проваджень слід виділяти наказне прова­дження, документарне (письмове) провадження, а серед спрощених процедур - сумарне рішення, погоджувальне рішення тощо. Крім того, слід виокремлювати спрощені порядки позовного провадження, що є модифікаціями цивільної процесуальної форми у межах позовного провадження, наприклад, як це притаманне цивільному процесуаль­ному праву Англії.

Залежно від особливостей правового регулювання та рівня, на якому застосовується процедура, можна виокремити національні спро­щені провадження та процедури, що регулюються національним за­конодавством (сумарне провадження, наказне провадження тощо), та наднаціональні спрощені провадження, що регулюються міжнародним законодавством (Європейський наказ про сплату, Європейська про­цедура за малими позовами).

Крім того, з урахуванням останніх тенденцій та розповсюдженням електронних форм спрощення цивільного судочинства, на наш погляд, можна виокремити спрощені провадження та процедури зі збережен­ням усності, документарні (письмові) спрощені провадження та про­цедури і електронні спрощені провадження та процедури. За специфі­кою правового регулювання розрізняються спрощені провадження та процедури, що є альтернативними до загального порядку (наказне провадження у більшості європейських держав), та спрощені прова­дження та процедури, що є безальтернативними до основного порядку розгляду справи (провадження за малими сумами, наказне проваджен­ня в Україні). Залежно від можливості переходу спрощеного прова­дження у загальний порядок розгляду справи можна виокремити інте­гровані та неінтегровані спрощені провадження.

На нашу думку, в основу типологізації спрощених проваджень та процедур має бути покладено у першу чергу матеріально-правовий критерій, тобто особливості вимог, які можуть стати предметом роз­гляду в тому чи іншому виді спрощених проваджень. Відповідно до цього Комітет міністрів Ради Європи виокремлює спрощені прова­дження за безспірними вимогами та спрощені провадження за позо­вами за малими сумами^[DXXI]. Зазначена класифікація потребує деякого уточнення. Як показує аналіз зарубіжного законодавства, найпошире­ніші у світі види спрощених проваджень (наказне провадження, про­вадження за малими сумами, документарне провадження, сумарне рішення та ін.) стосуються позовів за малими сумами, безспірних вимог або нескладних спорів, які не викликають необхідності проведення повного судового розгляду. Зазначене пояснюється тим, що у всіх су­дових системах незначні та прості спори є сферою, де спрощення є типово необхідним з точки зору вимоги пропорційності та виправ­дане з обмеженістю інтересів та простотою справи.

Виходячи із зазначеного, на наш погляд, можна виділити два типи спрощених проваджень: спірні та безспірні. Безспірні спрощені про­вадження ґрунтуються на очевидності вимог, підтверджених безспір- ними, достовірними доказами. Основним видом такого провадження є наказне провадження, що притаманне законодавствам більшості за-

рубіжних держав. До цього ж типу проваджень можна віднести і заочне рішення в англосаксонській правовій системі, що пов'язане із особли­вим розумінням процесуальної бездіяльності як визнання вимог по­зивача відповідачем, що також робить вимогу безспірною.

Другий тип спрощених проваджень пов'язаний із розглядом справ, де наявний спір про право, проте спрощення зумовлене особливістю спірних вимог, зокрема, невеликою ціною позову, нескладністю питань, що розглядаються, тощо. Зазначений тип спрощених проваджень включає в себе, по-перше, провадження у так званих «незначних спра­вах» (small claims), які у літературі тлумачаться, як справи порівняно невеликої важливості чи як справи з невеликою ціною позову, спро­щення яких зумовлене необхідністю пропорційного співвідношення судових витрат, сплачених стороною, та суми позову, що розглядаєть­ся або його важливістю для заявника. Для таких категорій справ у за­рубіжних державах вводяться провадження за незначними позовами, або провадження за позовами з невеликою сумою (small claims procedure)^[522]. По-друге, до спрощених проваджень цього типу належать провадження у відносно «нескладних» справах, де повний судовий розгляд непотрібний, адже у справі відсутній спір про факти або, ви­ходячи із доказової бази, особа не має перспектив на вирішення спору на її користь. В англосаксонській правовій системі зазначені випадки охоплюються ухваленням сумарного рішення.

Типологізація спрощених проваджень має важливе значення, адже дозволяє виділити особливості окремих типів спрощених проваджень та обрати найефективніші з них для імплементації у національне за­конодавство. Відсутність чітких уявлень про види спрощених прова­джень часто призводить до ототожнення їх один з одним. Так, Г. М. Ах- мач, досліджуючи проблематику наказного провадження, зауважує, що за своєю правовою природою найближчим до українського наказного провадження є позовне провадження з невеликою сумою позовних вимог, що застосовується для стягнення на користь кредитора грошо­вих коштів, а також для стягнення майна. Крім того, автор зауважує на спільності ознак наказного провадження із такими спрощеними про­вадженнями, як сумарне провадження, скорочене провадження, при­скорені процедури, що передбачені законодавством зарубіжних дер­жав¹. Аналогічної помилки припускаються і інші автори, які при до­слідженні іноземного досвіду розглядають як аналоги наказного провадження усі або більшість видів спрощених процедур, що при­зводить до ототожнення цих понять.

На нашу думку, таке вільне трактування різних типів спрощених проваджень у цивільному судочинстві призводить до плутанини та заважає виробленню системних підходів до реформування національ­ного законодавства, адже зазначені вище провадження та процедури сьогодні відрізняються одна від одної та мають свій специфічний набір ознак та сферу застосування. Запропонована типологізація моделей спрощеного провадження дозволяє нам перейти до дослідження основ­них типів спрощених проваджень у національному та зарубіжному законодавствах.

Наказне провадження є найпоширенішою формою спрощеного провадження за безспірними справами, яка передбачена законодавства­ми таких країн, як Німеччина, Бельгія, Іспанія, Бразилія, Японія, Китай та ін. Крім того, особливе значення у цьому контексті має введена на рівні ЄС особлива процедура Європейського наказу про сплату^{[523] [524]. Що стосується законодавств країн англо-американської системи права, наприклад, Англії, США, Канади, то в них зазначений інститут від­сутній, проте сумарне рішення певною мірою може застосовуватися із аналогічною метою, адже сфера застосування останнього є ширшою за сферу застосування наказного провадження.}

Наразі наказне провадження є єдиним спрощеним провадженням у цивільному процесуальному праві України, чим обумовлюється ве­лика увага, яка приділялася розробленню різних аспектів його проб­лематики на сторінках літератури. Так, вивченням проблематики на­казного провадження займалися такі зарубіжні та вітчизняні вчені, як: Г М. Ахмач, В. І. Бобрик, О. Великорода, М. В. Вербіцька (М. В. Сві- дерська), Н. Грабар, С. К. Загайнова, І. Ізарова; О. О. Колосова, Т М. Ку­чер, Б. Левківський, С. Логінова, Д. Д. Луспеник, К. О. Молодико, Г Н. Москалевич, С. В. Редких, В. І. Решетняк, С. Сеник, І. Татулич, Є. Г Тулісова, О. С. Фонова, Т А. Цувіна, І. В. Удальцова, М. О. Че- рьомін, С. А. Чванкін, А. В. Шабалін, Р. В. Шитовкіна, О. Штефан, С. Щербак, М. Ясинок та ін. Крім того, останнім часом активно по­жвавилася дискусія щодо впровадження наказного провадження у ві­тчизняне господарське та адміністративне судочинство, на необхіднос­ті чого наголошують, наприклад, Є. А. Таликін, О. С. Фонова, А. О. Зга- ма, М. В. Вербіцька, В. І. Бобрик, К. Ю. Молодико.

У літературі з цивільного процесуального права, як правило, виді­ляють такі ознаки наказного провадження, як: 1) спрощеність, яка проявляється у відсутності судового засідання і виклику стягувача та боржника; 2) документарність, тобто підтвердження вимог письмови­ми доказами; 3) відсутність дії принципу змагальності; 4) наявність специфічних сторін, що мають статус стягувача та боржника; 5) ви­ключність, що полягає у вичерпному переліку вимог, за якими може бути видано судовий наказ, що мають безспірний характер; 6) спеці­альний спрощений порядок скасування судового наказу; 7) скорочені процесуальні строки; 8) відсутність стадії касаційного оскарження; 9) відсутність фіксування технічними засобами та ведення журналу судового засідання; 10) менша кількість процесуальних дій на кожній стадії порівняно зі стадіями в інших провадженнях; прийняття за ре­зультатами розгляду заяви особливої форми рішення - судового на­казу, що водночас є виконавчим документом; 11) субсидіарний характер відносно позовного провадження тощо.

Слід звернути увагу на позицію М. В. Вербіцької, яка дещо шир­ше тлумачить ознаку спрощеності наказного провадження, вважаючи, що остання проявляється: 1) в одноособовому розгляді заяви суддею, без виклику сторін; 2) у видачі судового наказу без судового засідан­ня і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень; 3) у відсутності позовної форми захисту права (неможливі зустрічний позов, мирова угода, участь третіх осіб); 4) у відсутності судового доказування в повному обсязі; 5) у неможливості дії в повному об­сязі принципів диспозитивності та змагальності; 6) у скорочених строках розгляду і вирішення справи; 7) у скасуванні судового на­казу судом тієї ж інстанції^[525].

Варто зазначити, що вказані ознаки виокремлюються науковцями з огляду на специфіку вітчизняної моделі наказного провадження. Якщо ж звернутися до аналізу зарубіжного досвіду, то базовими ознаками наказного провадження, які характерні для нього як спрощеного виду провадження незалежно від особливостей національних правопорядків, є: по-перше, безспірність вимог, за якими може бути виданий судовий наказ; по-друге, грошовий характер таких вимог (і лише у деяких ви­падках можливість видачі судового наказу щодо стягнення майна); по-третє, підтвердження вимог виключно письмовими доказами; по- четверте, документарний (письмовий) характер розгляду вимоги без судового розгляду у формі судового засідання та виклику сторін; по- п'яте, можливість спрощеного порядку скасування судового наказу судом, що його ухвалив за заявою, поданою боржником.

Таким чином, сутність наказного провадження полягає у видачі су­дового наказу про сплату певної суми за безспірними вимогами, під­твердженими письмовими доказами, без проведення судового засідання та виклику сторін з подальшою можливістю подачі заперечень боржни­ком у спеціальному спрощеному порядку з метою скасування судового наказу. Зазначені ознаки є базовими, а їх сукупність дозволяє виділити наказне провадження як окремий вид спрощеного провадження.

Поряд з цим національна специфіка регламентації наказного про­вадження є досить різною, що дозволяє виокремити певні моделі на­казного провадження, враховуючи специфіку регулювання на націо­нальному рівні. У літературі вже були запропоновані різні класифікації моделей наказного провадження. Так, К. І. Малишев виділяв виконав­чі або безумовні накази та умовні накази або нагадування¹. Н. А. Че- рьомін розрізняв такі моделі наказу, як: 1) судовий наказ як виконавчий документ (безумовний наказ), який набуває законної сили з моменту видачі та відразу може бути пред'явлений до примусового виконання; 2) судовий наказ як нагадування боржнику про його обов'язки перед кредитором (умовний наказ), який набирає законної сили, якщо борж­ник не надасть заперечень у встановлений строк; 3) репресивний су­довий наказ як санкція за неявку в судове засідання^{[526] [527].}

Сучасні дослідження природи та особливостей наказного прова­дження пов'язуються із розвідками Європейської комісії, яка у Зеленій книзі з процедури Європейського наказу про сплату і межах спрощен­ня та пришвидшення провадження за малими сумами виокремила «доказову» (evidence) та бездоказову (non-evidence) моделі наказного провадження залежно від необхідності подання заявником письмових доказів на обґрунтування своїх вимог та оцінки таких доказів судом при видачі судового наказу¹. У літературі інколи за тотожним критері­єм виокремлюють документарну та бездокументарну моделі наказно­го провадження.

У зарубіжній літературі також залежно від структури наказного провадження пропонується розрізняти одно- та двоступеневі процеду­ри. При двоступеневій процедурі боржнику надається можливість подачі заперечення на судовий наказ двічі (Німеччина), а у випадку одноступеневої процедури - лише один раз (процедура Європейсько­го наказу про сплату)^{[528] [529]. Залежно від критерію прийнятності розрізняють моделі зі встановленою грошовою межею та без такої межі. Наприклад, у Бельгії, судовий наказ може видаватися за вимогами, що не переви­щують 1860 євро, натомість у Німеччині не встановлений граничний розмір грошової вимоги.}

Найбільш розгалужена класифікація моделей наказного проваджен­ня з урахуванням міжнародного досвіду була запропонована Т. А. Цу- віною та І. В. Удальцовою, які, окрім доказової та бездоказової мо­делі наказного провадження, виокремлюють додаткові критерії кла­сифікації, зокрема: 1) залежно від законодавчої регламентації вимог, які висуваються до заяви боржника про скасування судового наказу: а) моделі, де сам факт подання заяви від боржника тягне автоматичне скасування судового наказу; б) моделі, в яких заперечення боржника повинні обов'язково містити обґрунтування; 2) залежно від можливос­ті особи обирати, в якому провадженні - наказному або позовному - буде розглядатися її справа: а) альтернативна модель наказного про­вадження; б) виключна модель наказного провадження; 3) залежно від можливості трансформації наказного провадження у звичайний по­рядок розгляду справи, тобто в позовне провадження: а) трансформа- тивна модель наказного провадження; б) нетрансформативна модель наказного провадження; 4) залежно від особливостей вимог, за якими може видаватися судовий наказ: а) модель із вичерпним переліком ви­мог; б) модель із переліком, що закріплений через визначення істотних ознак із зазначенням винятків. Відповідно до цього автори характери­зують вітчизняну модель наказного провадження як «доказову», ви­ключну, нетрансформативну із конкретно визначеним переліком вимог, за якими може бути видано судовий наказ^[530]. Загалом погоджуючись із такою характеристикою національної моделі наказного провадження, вважаємо, що наразі найбільш актуальним є питання реформування наказного провадження в аспекті конституційних змін з метою підви­щення ефективності цивільного судочинства.

У цьому контексті перш за все звертає на себе увагу регламентація вимог, за якими може бути виданий судовий наказ (ст. 96 ЦПК). Оче­видно, що зазначені вимоги потребують модифікації, адже перш за все наказне провадження має бути розраховане на стягнення грошових безспірних вимог, підтверджених письмовими доказами. Із таких по­зицій виходить як законодавство зарубіжних держав, так і загально­європейська процедура Європейського наказу про сплату. Аналогічна підстава для видачі судового наказу була передбачена і у першій ре­дакції ЦПК України 2004 р.

На наш погляд, варто погодитися з тими вченими, які наголошують на недоцільності виключення із переліку вимог, за якими може бути видано судовий наказ, вимоги, яка ґрунтується на правочині, вчинено­му у письмовій формі, яка була виключена відповідно до змін від 7 липня 2010 р. у зв'язку із прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів». У цьому контексті варто зазначити, що відповідно до Проекту змін до ЦПК, запропонованого Радою з питань судової рефор­ми, змін зазнають підстави видачі судового наказу, зокрема, пропо­нується доповнення ч. 1 ст. 96 ЦПК пунктом 6, відповідно до якого судовий наказ може бути виданий за вимогою до юридичної особи про стягнення заборгованості за договором, укладеним у письмовій (в тому числі електронній) формі, якщо сума вимоги не перевищує п'ятдесяти розмірів мінімальної заробітної плати, та ця заборгованість має ознаки безспірної¹. Вважаємо, що зазначені зміни слід оцінити позитивно, однак вбачається недоцільним уведення грошового ліміту можливості застосування наказного провадження до цієї категорії справ, а також обмеження за суб’єктним складом лише вимогами, за якими боржником є юридична особа. Серед позитивних змін, запропонованих у Проекті змін до ЦПК, слід відзначити пропозицію доповнити п. 1 ч. 1 ст. 96 можливістю заявлення вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Поряд з цим, незважаючи на запропоновані зміни, не була усунута низка проблем, що вже існують у регламентації вимог, за якими може бути виданий судовий наказ. Так, п. 5 ч. 1 ст. 96 ЦПК передбачає, що судовий наказ може бути виданий у разі, якщо заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів. М. Вербіцька, аналізуючи зазначену підставу, зазначає, що довести заявникові свої вимоги за такою категорією справ дуже просто, слід додати до заяви рішення суду про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола осіб, яке можна отримати із Єдиного державного реєстру судових рішень^{[531] [532]. Про­те вітчизняне законодавство не передбачає можливості ухвалення рі­шення щодо невизначеного кола осіб, а тому зазначена підстава про видачу судового наказу не може бути застосована, доки у законодавство не буде введено інститут групових та колективних позовів.}

Окремі пропозиції щодо розширення переліку вимог, за якими може бути виданий судовий наказ, висловлювалися і представниками науко­вої спільноти. В. І. Решетняк взагалі вважає доцільним передбачити можливість видачі судових наказів при заявленні будь-яких обґрунто­ваних вимог, грошовий вираз яких не перевищує певної межі (напри­клад, ста мінімальних розмірів заробітної плати), а також видачу судо­вих наказів по нескладних у плані правової оцінки справах, однак та­ким, що потребують швидкого вирішення, вимог¹. Зазначена пропозиція має бути оцінена критично, адже автор плутає сутність наказного провадження та провадження за незначними позовами. Не можемо з цих підстав погодитися і з думкою І. О. Ізарової щодо того, що слід передбачити право на звернення до суду з будь-якою заявою щодо видачі судового наказу в справах, що містять незаперечні вимо­ги, у порядку наказного провадження, якщо інший порядок не перед­бачений чинним законодавством^{[533] [534]. У такому випадку надто розширене та абстрактне формулювання підстав для видачі судового наказу, на нашу думку, по-перше, нівелює інші ознаки наказного провадження, надаючи перевагу лише безспірності вимоги, по-друге, суперечить загальним тенденціям функціонування наказного провадження на на­ціональному та наднаціональному рівнях, адже, має йтися не просто про безспірні вимоги, а, як мінімум, про безспірні грошові вимоги. Інакший підхід призведе до можливості видачі судового наказу не лише у вимогах, що за своєю суттю є вимогами про присудження, однак і у вимогах про визнання та перетворення, що нехарактерне для жодного іноземного правопорядку.}

Крім того, у літературі пропонувалося розширити перелік вимог, за якими може бути виданий судовий наказ, зокрема, пропонується введення таких вимог: 1) за договором про сплату аліментів на дитину; 2) про виселення громадян, які самовільно зайняли житлові приміщен­ня, чи тих, які проживають у будинках, що перебувають в аварійному стані; 3) про стягнення державних пенсій, допомоги; 4) про захист прав вкладників; 5) про відшкодування шкоди, завданої злочином або адмі­ністративним проступком, коли вина особи встановлена рішенням компетентного органу, а розмір збитків підтверджується рішенням суду або висновком експерта чи спеціаліста; 6) кредитора, що перебуває у тяжкому матеріальному становищі, або коли існує загроза життю чи здоров'ю кредитора, наприклад у випадку відшкодування шкоди, за­вданої джерелом підвищеної небезпеки за умови безспірності вимоги; 7) про присудження аліментів на того з подружжя, який потребує ма­теріальної допомоги, в розмірі прожиткового мінімуму доходів грома­дян, затвердженого для відповідної категорії осіб, за умови, що на момент звернення інший із подружжя може її надавати; 8) про стяг­нення частини доходу (заробітної плати) працюючого з подружжя у розмірі 50% на користь іншого з подружжя, який потребує матері­альної допомоги, за умови, що на момент звернення шлюб є право- згідний, не визнаний недійсним за рішенням суду; 9) за позиками, виданими банками та іншими кредитними організаціями; 10) про повернення майна, переданого у користування, компенсацію його вартості у випадку втрати, пошкодження, стягнення заборгованості за користування майном; 11) пов’язаними з придбанням майна в кре­дит та невиконанням взятих на себе покупцем зобов’язань; 12) про стягнення за пред’явленими до оплати векселями, чеками, розписками; 13) про відшкодування збитків, завданих у період між ухваленням рі­шення суду (арбітражного, третейського) та днем його фактичного виконання; 14) про виконання заставного зобов’язання; 15) про стяг­нення різних видів соціальної допомоги, пенсій тощо.

На наш погляд, таке епізодичне внесення змін до регламентації вимог, за якими може бути видано судовий наказ, не може бути визна­не належним вирішенням проблеми підвищення ефективності наказ­ного провадження. Вважаємо за доцільне запозичити підхід, що був використаний при регламентації Європейського наказу про сплату, який може бути виданий за грошовими вимогами, однак не поширюється на податкові, митні та адміністративні справи; справи щодо відпові­дальності держави за дії чи бездіяльність при реалізації державної влади; справи щодо майнових відносин подружжя; справи про бан­крутство або ліквідацію неплатоспроможних юридичних осіб; справи про соціальний захист; вимоги з позадоговірних зобов’язань тощо. Вважаємо, що зазначений принцип правового регулювання має бути застосований і у вітчизняному законодавстві, відповідно до чого має бути закріплене загальне правило, за яким судовий наказ може видава­тися за безспірними грошовими вимогами, які підтверджені письмови­ми доказами, а надалі мають бути встановлені винятки з цього правила, що дозволить розширити та уніфікувати сферу застосування наказного провадження у вітчизняному цивільному судочинстві.

У цьому контексті також слід звернути увагу на те, що сьогодні судовий наказ може бути видано лише за вимогами про стягнення грошових коштів, натомість до відповідних змін 2010 р. стягнення могло бути звернене в тому числі і на майно. У законодавстві зарубіж-

них держав зазначене питання врегульоване по-різному. Так, відповід­но до ЦПК Німеччини наказне провадження (Mahnverfahren) можливе лише за грошовими вимогами. Законодавство Франції розрізняє роз­порядження суду про сплату (injunction de payer), що стосується гро­шових вимог, та розпорядження суду про вчинення дії (injunction de faire), що може містити вимогу про виконання зобов’язання в натурі, що може включати передачу майна. На наш погляд, розширення сфери застосування судового наказу за рахунок можливості його видачі за вимогами про стягнення майна є зайвим, а сфера застосування наказ­ного провадження у національному правопорядку має обмежитися суто грошовими вимогами. Таким чином, основною вимогою, на яку має орієнтуватися наказне провадження, має бути безспірна вимога, що підтверджена документарно, як це має місце в усьому світі, що дозво­лить досягти ефективного використання інституту наказного прова­дження в цивільному судочинстві саме як спрощеної процедури, яка покликана розвантажити судову систему та зменшити кількість справ, що розглядаються в порядку позовного провадження.

Позитивним кроком також слід визнати положення, відповідно до якого особа матиме право звернутися до суду в наказному або в спро­щеному позовному провадженні на свій вибір (п. 6 ч. 1, ч. 2 ст. 96 Проекту змін до ЦПК). Слід зазначити, що в літературі висловлюва­лися різні точки зору стосовно альтернативності наказного проваджен­ня загальному порядку розгляду справ, тобто позовному провадженню. Різні моделі обиралися і законодавцем для регламентації цього питан­ня: до змін 2010 р. існувала альтернативна модель наказного прова­дження, а зараз функціонує модель, відповідно до якої особа не може обирати між позовним та наказним провадженням при зверненні до суду. На нашу думку, слід погодитися з тими авторами, які вважають, що наказне провадження має бути цілком альтернативним позовному, тобто особа при зверненні до суду повинна мати можливість обирати ординарний позовний порядок або використати для захисту своїх прав спрощений порядок наказного провадження.

Ще однією визначальною характеристикою наказного проваджен­ня, яка відбиває національну специфіку, є його структура. Дискусійним у цьому контексті є питання стадій, або етапів, наказного провадження, зокрема, вчені виокремлюють від трьох до п’яти стадій (етапів). Так, С. Я. Фурса, С. В. Щербак, О. І. Евтушенко пропонують виділяти три 192

етапи наказного провадження: 1) відкриття наказного провадження; 2) видача судового наказу; 3) скасування судового наказу¹. О. Штефан розрізняє три стадії цього провадження: 1) подання заяви про видачу судового наказу; 2) розгляд заяви про видачу судового наказу і набран­ня ним законної сили; 3) скасування судового наказу^{[535] [536].}

О. Фонова виділяє чотири стадії наказного провадження, а саме: 1) відкриття наказного провадження; 2) розгляд заяви про видачу ви­конавчого документа; 3) апеляційне чи касаційне оскарження шляхом подання окремої скарги; 4) виконання^[537]. М. В. Вербіцька розглядає такі стадії, як: 1) відкриття наказного провадження (прийняття судом заяви про видачу судового наказу); 2) видача судового наказу та набрання ним законної сили; 3) скасування судового наказу; 4) виконання судо­вого наказу^[538].

Нарешті п'ять етапів наказного провадження виокремлюють Т. А. Цувіна та І. В. Удальцова, зокрема: 1) порушення та відкриття наказного провадження; 2) видача судового наказу; 3) повідомлення боржника про видачу судового наказу; 4) видача судового наказу стя- гувачу; 5) скасування чи оскарження судового наказу^[539].

Натомість В. І. Бобрик та В. О. Бесарабчик вважають, що наказне провадження, як частина цивільного процесу в цілому, поділяється на традиційні та загальні для всього цивільного процесу стадії: прова­дження в суді першої інстанції, апеляційне провадження, касаційне провадження, провадження у ВСУ, провадження у зв'язку з нововияв- леними обставинами, виконання судового наказу. При цьому в суді першої інстанції, тобто на першій стадії, виокремлюються такі етапи, як звернення до суду із заявою про видачу судового наказу, відкриття

наказного провадження і видача судового наказу, розгляд заяви про скасування судового наказу^[DXL]. Не можемо погодитися з останніми авто­рами, хоча б з тих підстав, що ЦПК не передбачає можливість касацій­ного оскарження судового наказу та його перегляд ВСУ, а, отже, і від­повідні стадії наказного провадження виділятися не можуть.

На нашу думку, національне законодавство закріплює класичну структуру наказного провадження, яка, однак, виходячи із запропо­нованого нами у попередніх підрозділах дослідження розуміння право- застосовного циклу, є дещо апроксимованою порівняно із звичайною цивільною процесуальною формою з точки зору відсутності класичної стадії провадження у справ до судового розгляду та стадії судового розгляду у формі судового засідання.

Виходячи із зазначеного, вважаємо, що наказне провадження як окремий правозастосовний цикл у суді першої інстанції складається із двох стадій, якими є: 1) подача заяви про видачу судового наказу та відкриття наказного провадження; 2) видача судового наказу та повідомлення боржника. Поряд з цим скасування судового наказу має відносно автономний характер, а тому може вважатися окремою про­цедурою у межах наказного провадження, що є окремим правозасто- совним циклом, який складається із таких стадій, як: 1) подача заяви про скасування судового наказу та прийняття її судом; 2) підготовка до розгляду такої заяви (зокрема, суддя вчиняє такі процесуальні дії, як призначення розгляду заяви в судовому засіданні, повідомлення про це сторін); 3) судовий розгляд зазначеної заяви та ухвалення судового рішення.

Варто зауважити, що законодавства зарубіжних держав містять і інші конструкції наказного провадження, в яких використовуються елементи інверсії, яка полягає у тому, що заявник зобов’язаний повідо­мити боржника про його звернення до суду до моменту такого звер­нення, або після отримання заяви суддя повідомляє боржника та чекає на надходження від нього заперечень. Так, відповідно до ст. 221 ЦПК Республіки Білорусь до заяви про порушення наказного провадження мають бути додані докази направлення боржнику копії даної заяви та копій документів, що до неї додаються, та направлених до господар­ського суду. Протягом п’яти днів з дня вручення йому копії заяви про

порушення наказного провадження він має право надати до господар­ського суду відзив на заяву з доданням до нього документів, що підтвер­джують заперечення проти вимог стягувана. Ненадання боржником у встановлений строк відзиву, а також його згода із заявленою вимогою є підставами для ухвалення господарським судом ухвали про судовий наказ (ст. 223 ПІК). Відповідно до цивільного процесуального законо­давства Бельгії перед подачею заяви про видачу судового наказу до суду стягувач має надіслати боржнику остаточну вимогу про сплату з надан­ням 15 днів для її виконання. Лише якщо така вимога не виконана, стягувач може подати до суду заяву про видачу судового наказу.

У цьому контексті звертає на себе увагу пропозиція Т. Кучер, яка вважає, що як різновид судового рішення судовий наказ може бути виданий тільки після дослідження, оцінки доказів, а в чинному по­рядку його видачі всі вказані дії суду відсутні, тобто справедливого судового розгляду як такого взагалі не існує. У наказному проваджен­ні, на думку авторки, необхідно змінити порядок розгляду справ таким чином: 1) прийняття заяви про видачу судового наказу; 2) витребуван­ня заперечень; 3) дослідження заяви, заперечень та наданих заявником і боржником доказів, їх оцінка відповідно до ст. 212 ЦПК; 4) видача судового наказу або відмова у його видачі^[DXLI].

На нашу думку, зазначені пропозиції не відповідають сутності на­казного провадження у цивільному судочинстві та перетворюють його зі спрощеного та прискореного провадження на неефективну про­цедуру, адже видача судового наказу у такому випадку не зможе від­бутися у скорочені строки, а сама процедура буде переобтяженою. Крім того, у такому випадку незрозумілою видається позиція Т. Кучер щодо необхідності залишення спрощеної процедури скасування судового наказу. Вважаємо, що у випадку інверсії стадій наказного проваджен­ня та повідомлення боржника про заяву стягувача завчасно і надання ним заперечень відбувається концентрація доказового матеріалу, суддя досліджує докази обох сторін, а тому надання боржнику можливості скасовувати судовий наказ у спрощеному порядку має розцінюватися як процесуальний привілей, у такому випадку різниця між судовим наказом та рішенням у порядку позовного провадження нівелюється,

а отже, і оскарження має проводитися у звичайному порядку. Зазна­чене свідчить про те, що за умови такої інверсії наказне провадження втрачає свої базові ознаки та фактично набуває ознак спрощеного письмового порядку позовного провадження.

Слід звернути увагу також на зміни, які пропонуються до ЦПК, спрямовані на збільшення строків для видачі судового наказу із 3 днів до 10 днів та збільшення строку на подачу заяви про скасування судо­вого наказу із 10 днів до 20 днів. Вважаємо, що такі законодавчі зміни нівелюють значення наказного провадження як спрощеного та при­скореного, а тому доцільним є залишення попередніх строків наказно­го провадження.

Визначальним з точки зору розуміння природи та місця наказного провадження у структурі цивільного судочинства є процедура скасу­вання судового наказу, що також має зазнати змін відповідно до Про­екту змін до ЦПК. По-перше, викликає зауваження формулювання ч. 2 ст. 105 зазначеного Проекту, де зазначається, що якщо судовий наказ видав Броварський міськрайонний суд Київської області (саме він за­значений як суд, до підсудності якого належить розгляд заяв про ви­дачу судового наказу в електронній формі. - Т. О.), заява про скасуван­ня судового наказу, що подається після спливу строку, передбаченого ч. 1 цієї статті, подається разом з клопотанням про поновлення про­пущеного строку до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для подання позовної заяви. Таким чином, фактично маємо ситуацію, коли розглядати питання про скасування судового наказу буде не той суд, який його видав, що є не­припустимим та суперечить загальним засадам цивільного процесу­ального права.

Більш того, критики має зазнати і сам порядок скасування судово­го наказу, адже відповідно до ч. 3 ст. 105¹ Проекту у разі відсутності підстав для повернення заяви про скасування судового наказу суддя не пізніше двох днів після її подання постановляє ухвалу про скасування судового наказу, в якій роз'яснює заявнику (стягувачу) його право звернутися до суду із тими самими вимогами в порядку спрощеного позовного провадження. Як відомо, відповідно до чинного законодав­ства заява про скасування судового наказу має містити посилання на обставини, які свідчать про повну або часткову необґрунтованість вимог стягувача та посилання на докази, якими боржник обґрунтовує 196

свої заперечення проти вимог стягувана (ч. 3 ст. 105 ЦПК), причому розгляд такої заяви відбувається у відкритому судовому засіданні, за результатами якого суддя може прийняти одне з трьох рішень: 1) за­лишити заяву про скасування судового наказу без задоволення; 2) скасувати судовий наказ та роз’яснити, що заявлені стягувачем ви­моги можуть бути розглянуті у позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред’явлення позову; 3) змінити судовий наказ (ст. 105 ЦПК). Таким чином, відповідно до Проекту пропонується змінити повноваження суду за результатами розгляду заяви про скасу­вання судового наказу: суд при надходженні такої заяви буде автома­тично скасовувати судовий наказ, а не призначати розгляд такої заяви у судовому засіданні, адже до заяви про скасування судового наказу не буде ставитися вимога надання обґрунтованих заперечень та подачі доказів на підтвердження заперечень боржника: достатнім відповідно до ч. 4 ст. 105 Проекту визнаватиметься лише зазначення вимоги борж­ника про скасування судового наказу. На наш погляд, зміна вимог до заяви про скасування судового наказу та автоматичне його скасуван­ня після надходження такої заяви нівелює значення наказного про­вадження як самостійного виду цивільного судочинства, зводячи нанівець правосудні засади наказного провадження та перетворюючи його на початковий етап перед розглядом справи в порядку позовно­го провадження.

Неоднаковою у цьому контексті є зарубіжна практика, зокрема, в одних країнах сама наявність заперечень є підставою для скасування судового наказу, а в інших - такі заперечення мають бути обов’язково обґрунтованими, і суд скасовує судовий наказ лише після оцінки таких заперечень, а не автоматично, як у першому випадку. Зокрема, обґрун­тування заперечень непотрібне в Австрії, Німеччині, натомість об­ґрунтованими мають бути заяви про скасування судового наказу, що надходить від боржника, наприклад в Іспанії. Аналіз законодавств зарубіжних держав свідчить про те, що обґрунтування заперечень боржника, як правило, вимагається у країнах, яким притаманна «до­казова» модель, а відсутність обґрунтування допускається у країнах із «бездоказовою» моделлю судового наказу^[542].

У літературі висловлювалися різні точки зору з приводу правил розгляду заяви про скасування судового наказу. Зокрема, одні науков­ці висловлювали зауваження стосовно наділення суду повноваженням змінити судовий наказ (М. В. Вербіцька, Т А. Цувіна, І. В. Удальцова), пропонуючи виключити це повноваження із норм ЦПК. На думку ін­ших (В. І. Бобрик), наділення суду зазначеним повноваженням навпа­ки є виваженим кроком законодавця, оскільки надає можливість опе­ративно вирішувати цивільні справи у разі зміни обставин¹. У деяких випадках пропонувалося розглядати заяву про скасування судового наказу без проведення відкритого судового засідання, і за результатами розгляду відповідної заяви наділити суд лише двома повноваженнями: відмовити у задоволенні заяви про скасування судового наказу або скасувати судовий наказ і роз’яснити заявнику, що його вимога може бути розглянута у порядку позовного провадження^{[543] [544]. Проте більшість вчених все ж таки обстоюють позицію, відповідно до якої заява про скасування судового наказу має бути обґрунтованою, і суд не повинен автоматично при її поданні скасовувати судовий наказ.}

На наш погляд, реформування наказного провадження слід про­водити системно, причому законодавець має визначитися, за якою моделлю мають відбуватися зміни: шляхом подальшого утвердження наказного провадження як автономного та рівнозначного позовному, або ж як певної «передстадії» позовного провадження. Дійсно, зако­нодавство деяких зарубіжних держав, наприклад, Німеччини не ви­суває вимог до обґрунтованості заперечень боржника при подачі заяви про скасування судового наказу, і така заява автоматично спричиняє порушення позовного провадження, однак зазначене призводить до того, що в німецькій правовій доктрині наказне провадження визна­чається як особлива форма ініціювання процесу, інколи - як стадія. У такому випадку слід було б пристати на позицію Ю. Ю. Грибанова, який вважає наказне провадження допоміжною, факультативною, аль­тернативною стадією цивільного судочинства, зважаючи на те, що у разі скасування судового наказу на вимогу боржника справа транс­формується в загальний позовний порядок судочинства, а тому наказ- не провадження слід визнати інститутом позовної форми захисту права, що надає їй багатоступеневості¹.

Що ж стосується вітчизняного законодавства, то варто погодитися із В. В. Комаровим, що з теоретичної точки зору введення наказного провадження як самостійного провадження цивільного судочинства і певною мірою як альтернативного позовному провадженню має за­сновуватись на певній симетрії цих проваджень з точки зору їх функ­ціональної спрямованості та рівноваги процесуальних цінностей від­повідно до завдань цивільного судочинства, що призведе до того, що позовне та наказне провадження будуть майже рівнофункціональними у цивільному судочинстві^{[545] [546]. Саме таким шляхом, на наш погляд, має розвиватися регламентація наказного провадження у вітчизняному цивільному процесуальному законодавстві, а тому запропоновані змі­ни реформування наказного провадження у цій частині видаються необгрунтованими та безсистемними.}

Окремими науковцями наголошувалося на необхідності посилення зв'язку між наказним та позовним провадженням шляхом закріплення законодавчої можливості трансформації наказного провадження у по­зовне у випадку скасування судового наказу. Зокрема, пропонується одночасно із скасуванням наказу відкривати провадження у справі та розглядати заяву стягувача за правилами позовного провадження. І. О. Ізарова пропонує оскарження виданого судом наказу віднести до загального позовного провадження цивільного судочинства, в якому повністю розкриваються всі принципи змагального судочинства^[547]. За­значені позиції є неоднозначними: з одного боку, така конструкція є ефективною з точки зору економії часу для заявника, однак, з друго­го - постає питання про засоби порушення процесуальної діяльності в порядку того чи іншого провадження в цивільному судочинстві. Провадження цивільного судочинства у національному законодавстві сформульовані автономно та відносно ізольовано, а перехід із одного

провадження до іншого є неможливим, адже порушення кожного з них пов'язане із специфічними процесуальними засобами, якими є про­цесуальні акти-документи, з якими особа звертається до суду, і до яких висуваються різні вимоги, зокрема, позовною заявою, заявою про ви­дачу судового наказу або заявою в порядку окремого провадження.

На наш погляд, автоматична трансформація наказного проваджен­ня в позовне суперечитиме загальним засадам цивільного судочинства, відповідно до яких має бути дотриманий порядок звернення до суду за судовим захистом, тобто подана позовна заява, що відповідає ви­могам до її форми і змісту, встановлених у законодавстві, заява про видачу наказного провадження не може бути засобом порушення по­зовного провадження.

Дискусійним у літературі є питання стосовно віднесення до спро­щених проваджень заочного розгляду справи. Так, одна група вчених характеризує заочний розгляд справи як спрощене провадження або спрощену процедуру цивільного судочинства на відміну від загально­го розгляду справи у порядку позовного провадження.

Інша група вчених (І. В. Удальцова, Д. Д. Луспеник, Ю. В. Навроць- ка, І. І. Черних, Ю. Ю. Грибанов, Г Л. Осокіна, З. А. Папулова) запере­чують спрощений характер заочного розгляду справи, аргументуючи свою позицію тим, що інститут заочного розгляду справи не виведений за межі позовного провадження, всі інститути позовного провадження та пов'язані з ним загальні засади (принципи) цивільного процесу по­винні дотримуватись при ухваленні заочного рішення. Крім того, за­очний розгляд справи проводиться за загальними правилами, встанов­леними ЦПК із винятками і доповненнями, встановленими відповідною главою^[DXLVIII].

Варто зазначити, що деякі автори, що обстоюють другу точку зору, доходять висновків не тільки про відсутність спрощення у межах за­очного розгляду справи, однак навіть називають останній «ускладне­ним процесуальним порядком». Так, Ю. Ю. Грибанов зазначає, що заочний порядок розгляду цивільних справ не лише не спрощує ци­вільне судочинство, адже, з одного боку, містить всі елементи загальної позовної процесуальної форми, а навіть містить певні ускладнення за

рахунок надання стороні права послідовного використання двох спо­собів оскарження заочного рішення¹. Суголосні позиції щодо усклад­неної природи заочного розгляду через особливості оскарження заочно­го рішення висловлювалися також Г. Л. Осокіною^{[549] [550].}

На нашу думку, питання про віднесення заочного розгляду справи або заочного провадження до спрощених процедур цивільного судо­чинства має вирішуватися з урахуванням моделей заочного розгляду, що дозволяє запропонувати третій, диференційований, підхід до при­роди заочного розгляду справи в аспекті проблематики спрощених проваджень та процедур цивільного судочинства. У цьому контексті слід зважати на національну специфіку регламентації заочного роз­гляду в зарубіжних державах, що є досить різноманітною. У літерату­рі були запропоновані різні класифікації інституту заочного рішення та заочного розгляду за різними критеріями. Так, залежно від того, чия неявка у судове засідання робить можливим ухвалення заочного рі­шення, розрізняють: 1) країни, в яких заочне рішення можливе лише при неявці відповідача; 2) країни, в яких заочне рішення можливе при неявці як позивача, так і відповідача. І. І. Черних також виокремлює по­діл заочних рішень на види залежно від того, яка система явки прийня­та в законодавстві, як-от: 1) явка до певного строку, призначеного судом; 2) явка безпосередньо в судове засідання^[551]. Поряд з цим, залежно від особливостей регламентації інституту заочного розгляду у законодавстві розрізняють: 1) країни, де заочний розгляд є спеціальною процедурою в межах позовного провадження; 2) країни, де заочне провадження ре­гламентоване як самостійний вид провадження, має автономний харак­тер та виведене за межі позовного провадження.

На наш погляд, варто говорити про англо-американську та конти­нентальну моделі заочного рішення. Для континентальної моделі ха­рактерним є проведення заочного розгляду справи за загальними правилами позовного провадження із особливостями, передбаченими

спеціальними нормами, що регулюють заочний розгляд та заочне рі­шення. Зазначене обумовлює дію загальних принципів цивільного судочинства під час заочного розгляду справи, класичний розгляд справи у судовому засіданні із дослідженням доказів та з’ясуванням обставин справи. Особливістю такої моделі є лише відсутність відпо­відача у судовому засіданні з наслідками, що з цього випливають (від­сутність його усних пояснень, обмеження права позивача щодо моди­фікації позову тощо). У англо-американській моделі заочне рішення є спрощеною процедурою, що відбувається без проведення судового розгляду та містить винятки щодо певних принципів цивільного судо­чинства. У такому випадку заочне провадження розглядається як санкція, що покладається на відповідача за неявку до суду, що має наслідком ухвалення рішення на користь позивача. Так, відповідно до ст. 12.1 ПЦС Англії заочне рішення - це рішення, ухвалене без проведення судового розгляду, якщо відповідач ухилився від визнання факту вручення до­кументів або не подав заперечення проти позову. Зазначене розцінюєть­ся як бездіяльність, яка рівносильна визнанню відповідачем вимог по­зивача, наслідком чого є усунення спірності вимог позивача.

Як видно, основні відмінності між вказаними моделями полягають, по-перше, в особливостях законодавчого регулювання підстав заочно­го розгляду справи, а також концепції, що лежить в основі заочного розгляду, відповідно до чого у першому випадку метою заочного роз­гляду є ефективний захист прав позивача та прискорення процесу, а у другому - це санкція, що застосовується до відповідача за неявку або бездіяльність (несвоєчасне подання документів, відмову у їх прийнят­ті). Немає сумнівів у тому, що у випадку континентальної моделі за­очного рішення, до якої належить і вітчизняна модель, заочний розгляд справи не може розглядатися як спрощене провадження або процеду­ра, адже не відповідає ознакам спрощення, що зазначалися вище, втім її певною мірою можна розглядати як прискорену процедуру захисту позивача, адже за умови заочного розгляду відпадає необхідність у від­кладенні розгляду справи. Поряд з цим англо-американська модель заочного рішення цілком відповідає ознакам спрощеного провадження, адже може містити такі елементи спрощення, як відсутність судового розгляду, відсутність дослідження доказів тощо.

У цьому контексті виникає питання про ефективність української моделі заочного розгляду, з точки зору можливості трансформації за- 202

очного розгляду як специфічної процедури позовного провадження в автономне заочне провадження. У цьому контексті варто зазначити, що в літературі відсутня єдність термінології із зазначеного питання, адже деякі вчені, досліджуючи вітчизняний інститут заочного розгля­ду, вживають поняття «заочне провадження».

На наш погляд, слід звернути увагу на те, що під час заочного роз­гляду справи реалізується аналогічна функція судочинства, як і у по­зовному провадженні - вирішення спору про право з метою надання правової визначеності правовідносинам. При цьому заочний розгляд справи неможливий ані у випадку наказного, ані у випадку окремого провадження в силу специфіки останніх. Крім того, цивільне проце­суальне право характеризується неможливістю трансформації одного виду провадження в інше, адже останні характеризуються автономніс­тю та спеціальними законодавчо врегульованими засобами порушення провадження у суді - позовною заявою, заявою про видачу судового наказу, заявою у порядку окремого провадження, - до яких ставляться законодавством різні вимоги. Так, у випадку, коли у позовній заяві містяться вимоги, за якими видається судовий наказ, передбачені у ст. 96 ЦПК, то така позовна заява повинна повертатися позивачеві із роз’ясненням, що останньому слід звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу в порядку наказного провадження, однак авто­матичного відкриття та трансформації у наказне провадження не від­бувається. Аналогічні правила мають місце у випадку виявлення спо­ру про право у заяві в порядку окремого провадження на стадії від­криття провадження. Крім того, не відбувається трансформації зазначених видів провадження і у випадку виявлення спору про право в наказному або окремому провадженні після відкриття провадження, адже у такому випадку суд зобов’язаний залишити заяву про видачу судового наказу або заяву в порядку окремого провадження без роз­гляду та роз’яснити особі її право на звернення до суду в порядку по­зовного провадження. У випадку із заочним розглядом справи, питан­ня про його проведення виникає лише на стадії судового розгляду під час судового засідання у справах позовного провадження, тобто у да­ному випадку можливий перехід загального позовного порядку роз­гляду справи у заочний порядок розгляду справи на стадії судового розгляду. Крім того, якщо після задоволення заяви відповідача про перегляд заочного рішення суд скасує заочне рішення, то справа при­значається до розгляду у звичайному порядку, а отже, матиме місце зворотна інверсія із процедури заочного розгляду до звичайного позов­ного порядку розгляду справи.

Зважаючи на зазначене, вважаємо, що в українському законодавстві закріплено вдалу модель заочного розгляду справи з точки зору інтегра­ції процедури заочного розгляду саме до позовного провадження, а не закріплення автономного заочного провадження. Крім того, видається, що мета заочного розгляду у межах континентальної моделі, а саме ефективний захист прав позивача та прискорення цивільного судочин­ства, більшою мірою відповідає міжнародним стандартам справедливо­го правосуддя, ніж розгляд заочного рішення як санкції за неявку або бездіяльність відповідача. З одного боку, якщо заочне рішення розгля­дати як санкцію, то воно стимулюватиме сторін, однак, з другого - ви­никає питання про відповідність такого розуміння заочного розгляду та заочного рішення праву на справедливий судовий розгляд з точки зору забезпечення змагальності та процесуальної рівноправності сторін.

Одним із найпоширеніших видів спрощених проваджень є прова­дження за малими (невеликими) сумами (small claims procedure), які, зокрема, передбачені законодавствами Англії, Канади, Іспанії, США, Німеччини, Іспанії, Греції, Швеції та ін. Наразі також існує Європей­ська процедура за малими сумами^[DLII].

Як зауважується в літературі, основними ознаками такої процеду­ри є: 1) зменшений розмір судових витрат; 2) скорочені строки роз­гляду справ; 3) використання стандартизованих форм; 4) заохочення сторін до врегулювання спору; 5) обмежена можливість подачі зустріч­ного позову; 6) обмеження доказової бази; 7) зведення формалізму до мінімуму; 8) можливе обмеження права на оскарження; 9) відсутність обов’язкової вимоги процесуального представництва; 10) посилення активності суду.

Варто зазначити, що різниця між загальним порядком розгляду справ та спрощеними провадженнями за малими сумами може бути пояснена з точки зору принципу пропорційності. Проте було б непра­вильно вважати, що зазначені категорії спорів є менш важливими, враховуючи ціну позову. Спрощені провадження за малими сумами слугують для того, щоб зробити виконання та визнання прав та обов'язків простішим^[DLIII]. Слід зауважити, що національна практика щодо того, позови з якою ціною слід вважати незначними, різниться. Так, В Німеччині ця сума складає 600 євро, у Франції - 3800 євро, у Греції - 1500 євро, в Англії - 10 000 фунтів стерлінгів, а для Європейської процедури за малими сумами - 2000 євро.

У літературі загалом виокремлюється два інституційних підходи до правового регулювання зазначеного виду процедур: у першому ви­падку для зазначеної категорії справ створюються спеціальні суди, а у другому - зазначене провадження здійснюється звичайними судами. Наприклад, в Австрії позови за малими сумами розглядаються спеці­альними судами (Bezirksgerichte), що мають юрисдикцію щодо всіх спорів, сума яких менша за 15 000 євро та щодо деяких справ щодо оренди житла та сімейних справ незалежно від суми позову. У Німеч­чині Amtsgerichte мають юрисдикцію розглядати справи з ціною позо­ву меншою за 5 000 євро та незалежно від ціни позову окремі справи щодо оренди житла та сімейні спори. Крім того, у Німеччині перед­бачене і спрощене провадження у цих судах у справах, де ціна позову не перевищує 600 євро, що в літературі називається субпроцедурою у рамках спрощеного провадження. Відповідно до ст. 495а Цивільного процесуального уложення Німеччини у таких провадженнях процеду­ра повністю віднесена до дискреції судді, однак усне слухання є обов'язковим, якщо одна зі сторін подасть про це клопотання.

Різною також є національна практика і стосовно обов'язковості застосування провадження за малими сумами. Так, в Англії, Іспанії та Швейцарії використання такої процедури є обов'язковим. У цих краї­нах провадження у суді першої інстанції розподілені на треки, як правило, залежно від суми позову, а тому обирати звичайний чи спро­щений порядок позивач не може, адже справа автоматично потрапляє до розгляду за правилами визначеного треку. Якраз у такому випадку мова йде про те, що спрощена процедура набуває статусу основної та єдино можливої. У країнах, де немає суворого розподілу на треки за­лежно від ціни позову, застосування спрощених процедур, як правило, є правом позивача, а не обов'язком.

Ще однією ознакою спрощених проваджень за малими позовами є поширене застосування формулярів для порушення провадження замість позовної заяви. Така практика має місце, наприклад, в Англії, Швеції, Іспанії. Аналогічний підхід застосований і у Європейській процедурі за малими сумами.

Характерною рисою даного виду проваджень є також необов’язкова вимога процесуального професійного представництва за цими катего­ріями справ у країнах, де за загальним правилом особа повинна брати участь у цивільному судочинстві виключно через представника. Зазна­чене має місце, наприклад, в Австрії, Італії, Іспанії. Як наслідок, у за­значених категоріях справ посилюється активність судових клерків та інших працівників суду в порушенні провадження у суді. Як зазначаєть­ся в літературі, провадженню за малими позовами притаманна також менша формальність, що особливо проявляється у країнах, яким істо­рично була притаманна так звана чиста змагальність. Зокрема, зазна­чається, що в Англії відсутність вимоги обов’язкового представництва у провадженнях за малими позовами має дві основні переваги. По-перше, на відміну від звичайного розгляду справи, право виступати в суді є необмеженим, адже сторони можуть представляти себе самостійно або обирати своїм представником будь-кого на власний вибір, незважаючи на правові знання та наявність або відсутність досвіду в таких осіб. По-друге, судова традиційна змагальність процесу значно послаблена. Судді, які розглядають справу за правилами треку за малими сумами, можуть та, як правило, притримуються більш «слідчого» підходу до проведення слухань, адже вони наділені правом «застосовувати будь- які методи процесу під час слухань, які вони вважають справедливи­ми». Зважаючи на невеликий досвід сторін у процесі, суддя може, наприклад, опитувати свідків та сторін, керувати наданням доказів, якщо вважатиме це за необхідне. На посилення позиції судді, особли­во щодо з’ясування обставин справи, можна зробити висновок вихо­дячи із правила ст. 495 Цивільного процесуального уложення Німеччи­ни, відповідно до якої, якщо ціна позову не перевищує 600 євро, суд може визначати розвиток процесу, тобто видозмінювати ті чи інші за­гальні приписи на власний справедливий розсуд (nach billigem Ermessen)^[DLIV].

Своєрідністю та певним спрощенням відзначаються і правила до­казування, що виявляється, наприклад, у допустимості письмових показань свідків без обов’язкової їх участі у судових засіданнях, а у документарних (письмових) провадженнях за малими сумами, як пра­вило, допустимими є виключно письмові докази. В Канаді практика спрощених проваджень за малими сумами є різною у різних провінці­ях, однак, спільним для них є те, що більшість спрощених проваджень обмежують час для обміну змагальними паперами та процедури дис- кавері, а також передбачають обов’язок сторін відвідати досудову конференцію або конференцію із планування керівництва справою.

Варто зазначити, що в деяких країнах можливе виключно пись­мове проведення вказаного провадження, наприклад, у Фінляндії, Німеччині, Словенії, письмово також проводиться Європейська процедура за малими позовами. Поряд з цим в Іспанії проваджен­ня за малими сумами проводиться усно, проте в одному судовому засіданні. Аналогічний підхід запроваджений і у законодавстві Бразилії.

Стосовно рішення, ухваленого за результатами такої процедури, то воно в більшості країн прирівнюється до рішення суду, ухваленого у загальному порядку, та може бути оскаржене. В Англії рішення, ухвалене у провадженні за малими сумами, є менш вмотивованим, однак за силою рівнозначне звичайним рішенням та може бути оскар- жене¹. Проте у деяких країнах можливі обмеження щодо такого оскар­ження, наприклад, у Німеччині апеляційному оскарженню підлягають лише рішення, ціна позову за якими є вищою за 600 євро (ч. 1 ст. 511 Цивільного процесуального уложення Німеччини)^{[DLV] [DLVI].}

Варто зазначити, що Проектом змін до ЦПК передбачено введення спрощеного позовного провадження, в порядку якого пропонується розглядати справи за позовними вимогами про стягнення грошових коштів, якщо ціна позову не перевищує ста розмірів мінімальної за­робітної плати (ст. 223¹ Проекту). Передбачається також, що у порядку цього провадження за згодою сторін може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком спорів: 1) щодо

спадкування; 2) щодо спадкування; 3) щодо захисту прав інтелекту­альної власності; 4) щодо приватизації державного житлового фонду; 5) щодо визнання необгрунтованими активів та їх витребування відпо­відно до Глави 14 цього Розділу; 6) якщо ціна позову перевищує десять тисяч розмірів мінімальної заробітної плати; 7) інші вимоги, об'єднані з вимогами, вказаними у пп. 1-6 ч. 3 цієї статті.

Відповідно до ст. 223.6 Проекту змін до ЦПК розгляд справи у по­рядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в по­рядку позовного провадження, з особливостями, передбаченими у цій главі. Елементами апроксимації цивільної процесуальної форми у да­ному випадку виступають: по-перше, відсутність підготовчого засідан­ня (ч. 3 ст. 223.6 Проекту); 2) можливість за відсутності клопотань сторін розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін лише за наявними у справі матеріалами, якщо: а) предметом позову є стягнення грошової суми, розмір якої не пере­вищує десяти мінімальних заробітних плат; б) характер спірних право­відносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з викликом сторін та (або) свідків для повного та всебічного встановлення обставин справи (ч. 5 ст. 223.6 Проекту); 3) особливості прояву принципу змагальності, що проявляється в об­меженні кола доказів, зокрема, у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з викликом учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків, а також у від­сутності судових дебатів (ч. 7 ст. 223.6 Проекту).

Очевидно, що спрощене позовне провадження, передбачене Про­ектом змін до ЦПК, є спеціальним безальтернативним порядком, про­цедурою розгляду спорів із незначною сумою в межах загального по­зовного провадження. З цієї точки зору воно характеризується специ­фічною апроксимацією процесуальної форми за допомогою засобів, зазначених вище. Крім того, можна вести мову про існування в межах цієї процедури ще однієї більш спрощеної субпроцедури, яка перед­бачає можливість розгляду справи без проведення судового засідання за умов, визначених у законі. На наш погляд, уведення спрощеного позовного провадження стане позитивним кроком, що відповідає за­гальносвітовим тенденціям регламентації спрощених проваджень та 208

процедур. Поряд з цим слід зауважити на необхідності забезпечення більшої доступності зазначеної процедури з точки зору зменшення ставки судового збору за даною категорією справ.

Крім того, на нашу думку, вимога обов’язкового представництва адвокатом, що передбачається відповідно до конституційної реформи, не повинна поширюватися на зазначений вид провадження, як це має місце у більшості зарубіжних держав. При цьому вважаємо, що зусил­ля законодавця мають бути спрямовані на подальшу диверсифікацію цивільної процесуальної форми з точки зору спрощення цивільного судочинства у провадженнях за незначними позовами.

Ще однією спрощеною процедурою, що набула значного поши­рення в країнах англосаксонської правової сім’ї, є сумарне рішення. У європейській літературі дослідженню процедури сумарного рішен­ня не було приділено належної уваги, адже на сьогодні можна зустрі­ти лише поодинокі праці вітчизняних та зарубіжних вчених, серед яких З. А. Папулова, Г. В. Фазикош, І. В. Решетнікова, Н. Ендрюс, О. В. Кудрявцева.

Незважаючи на те, що сумарне провадження притаманне цивіль­ному процесуальному законодавству США та Англії, слід, однак, звернути увагу на певні національні особливості цих проваджень. Так, відповідно до ст. 56 Федеральних правил цивільного судочинства США суд може ухвалити сумарне рішення за клопотанням сторони, якщо сторона, яка подає клопотання, доведе, що у справі відсутній спір щодо фактичних обставин справи та сторона має право на ухвалення рішен­ня щодо питань права. Сторона може подати таке клопотання не піз­ніше, ніж за 30 днів після закінчення процедури дискавері. У такому випадку суд ухвалює сумарне рішення, що є остаточним та прирівню­ється до рішення суду, ухваленого за результатами загальної процеду­ри. Таким чином, головною умовою ухвалення сумарного рішення в США визнається «відсутність спору щодо питань факту».

Натомість Глава 24 ПЦС Англії регулює процедуру сумарного рі­шення, відповідно до якої суд може ухвалити сумарне рішення проти позивача або відповідача щодо всього позову або щодо окремого пи­тання, якщо: а) він вирішить, що: 1) позивач не має реальної перспек­тиви на успіх щодо позову або окремого питання, або 2) відповідач не має реальної перспективи успіху, надаючи заперечення проти позову або питання, та б) немає інших вагомих причин для призначення роз­гляду позовної заяви або окремого питання в судовому розгляді. Суд може ухвалити сумарне рішення проти позивача за будь-якими кате­горіями спорів, а проти відповідача - у будь-якій категорії спорів, за винятком спорів про володіння житловими приміщеннями, за позо­вами до заставодержателів або орендаторів, і провадженні за морськи­ми справами. Як зазначається в літературі, ця процедура дозволяє позивачеві або відповідачеві отримати остаточне рішення, якщо вони можуть показати, що позов їх опонента або заперечення проти позову не мають «реальної перспективи» на успіх. Це модернізована про­цедура, яка дозволяє заявнику уникнути затримки, витрат та незруч- ностей розгляду справи судом¹. Фактичні обставини справи у такому випадку встановлюються на основі письмових показань свідків, пись­мових доказів.

У Канаді усі провінції, окрім Квебеку, мають процедуру сумарного рішення, яка застосовується для вирішення спору шляхом дослідження обставин справи, повідомлених під час попереднього судового розгляду, з’ясованих із письмових показань сторін, наданих під присягою, та пере­хресних показань сторін, наданих під присягою. Зазначена процедура може мати місце у випадку, якщо суд переконаний у відсутності досто­вірних питань, що вимагають судового розгляду, що має місце тоді, коли сумарне рішення: 1) дозволяє судді встановити необхідні обставини справи; 2) дозволяє судді застосувати норму права, виходячи з обставин справи; 3) є пропорційним, більш швидким та менш витратним для ухвалення рішення відповідно до закону^{[557] [558]. Крім того, у деяких провінці­ях запроваджене так зване сумарне провадження. Різниця між зазначе­ними інститутами описується у літературі таким чином. Сумарне рішен­ня усуває спір перед судовим розглядом, а сумарне провадження - після судового розгляду. Сумарне рішення усуває від судового розгляду ті спори, в яких позиція сторони є необгрунтованою. Якщо позиція сторо­ни, яка подала заяву про винесення сумарного рішення, непорушна, тоді є сенс виділити стільки публічних та приватних ресурсів, скільки мож­ливо, щоб вирішити спір, результат якого є очевидним. Механізм сумар­ного провадження призначений для вирішення спорів, в яких наявні ознаки, що свідчать про необхідність вирішення справи відповідно до закону, однак без дотримання усіх вимог судового протоколу. У такому провадженні вирішуються спори, в яких відсутній спір про факти або складні правові питання. Однак у зазначеному виді провадження має місце проведення судового розгляду.}

Таким чином, слід погодитися із тим, що наразі сумарне прова­дження у країнах англосаксонської правової системи розподілилося на два типи. При цьому характерною рисою кожного з них виступає кри­терій, яким керуються судді при визначенні прийнятності розгляду справи в рамках цієї процедури. Якщо судові органи США та Канади виходять з ідеї про відсутність спору про фактичні обставини справи, то судді Англії виходять передусім з реальної перспективи на успіх за заявленими вимогами¹.

Поряд з цим загальними ознаками процедури ухвалення сумарно­го рішення у країнах англо-саксонської правової системи є: 1) при­скорення розгляду справи за рахунок вирішення спору під час поперед­нього судового засідання, а не у судовому засіданні; 2) вирішення спору на основі оцінки фактичних обставин справи та позицій сторін;

3) ухвалення сумарного рішення у випадках відсутності спору про факти або очевидної необґрунтованості позиції однієї зі сторін;

4) остаточний характер рішення суду.

Нами вже наголошувалося на варіативності застосування поняття «сумарне провадження». У цьому контексті варто звернути увагу на те, що країнам континентальної правової сім'ї притаманне дещо інше розу­міння даного феномену. Зокрема, сумарне провадження передбачене у цивільному процесуальному законодавстві Нідерландів, де воно здій­снюється за нескладними та терміновими справами, а також там, де ухва­люється попереднє судове рішення. При цьому рішення, ухвалені за на­слідками такого провадження, характеризуються такими ознаками, як: 1) проміжний, тимчасовий характер рішення; 2) відновний характер - за­хід із відновлення порядку; 3) відсутність дослідження доказів у судовому порядку; 4) можливість апеляційного оскарження попереднього рішення^{[559] [560].}

У Висновку № 6 (2004) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо справедливого суду в розумний строк та ролі судді в судових процесах з урахуванням аль­тернативних засобів вирішення спорів зазначається, що процедура з вирішення невідкладних питань (refere) у Франції та процедура су­марного провадження (kort geding) у Нідерландах дозволяють судді вирішувати будь-яке питання після вислуховування сторін на основі іноді обмежених доказів, які вони можуть надати суду в межах корот­кого терміну. Рішення у такому випадку виноситься або негайно після слухань, або в межах дуже стислого терміну. Це рішення підлягає без­посередньому виконанню, але не має сили res judicata. Сторона може вільно розпочати провадження по суті, але якщо цього не зроблено, то таке рішення визначає права та обов'язки сторін. Проте провадження за загальними правилами часто не порушується¹.

У вітчизняній літературі Г В. Фазикош була висловлена точка зору щодо тотожності інституту сумарного рішення в англо-американській правовій системі та документарного провадження за німецьким ци­вільним процесуальним законодавством^{[561] [562]. Ми вже наголошували на тому, що законодавством Німеччини передбачене документарне про­вадження, що інколи в літературі називають сумарним, в якому лише документи та письмові показання сторін є допустимими доказами. Зазначене провадження застосовується до справ, в яких вимога під­тверджена документами або векселями. Процедура складається із двох частин: у першій частині суд видає Vorbehaltsurteil (умовне рішення), яке є виконавчим титулом; проте відповідач має право на розгляд спра­ви без будь-яких обмежень щодо засобів доказування в подальшому (так звана друга частина) Nachverfahren, під час якої ухвалюється остаточне рішення.}

Як видно, в континентальній правовій традиції під «сумарними» розуміють, як правило, проміжні рішення, які не є остаточними та не мають ознак res judicata. Саме виходячи із такої логіки та зважаючи на можливість спрощеного порядку перегляду, І. В. Решетнікова пропонує вважати сумарними або проміжними рішеннями заочне рішення та судовий наказ^[563].

На наш погляд, із твердженнями Г. В. Фазикош та В. І. Решетніко- вої важко погодитися, виходячи із наступного. Принциповою характе­ристикою сумарних рішень в англосаксонській правовій системі є, по-перше, характер вимог, за якими вони видаються, та, по-друге, їх остаточний характер, що полягає у тому, що вони за всіма наслідками прирівнюються до рішень, ухвалених у звичайному порядку, і перегляд їх також здійснюється відповідно до загальних правил. Натомість коло вимог, за якими може бути ухвалене проміжне рішення, у країнах кон­тинентальної правової сім'ї є зовсім іншим. Крім того, проміжні рі­шення не мають ознак остаточності та можуть бути переглянуті у спро­щеному порядку за заявою однієї зі сторін. Судовий наказ та заочне рішення також не можуть бути розцінені як різновиди сумарного або проміжного рішення, адже вони мають різну природу та належать до актів, що ухвалюються за результатами різних спрощених проваджень та процедур. Вищезазначене дає підстави зробити висновок про необ­хідність відмежування понять сумарного та проміжного рішення та можливості виділення в окрему групу спрощених проваджень та про­цедур таких проваджень і процедур, результатом яких є ухвалення проміжного рішення, що однак у подальшому може бути переглянуте із застосуванням звичайного порядку судового розгляду за умови по­дачі заперечень на таке рішення однією зі сторін.

Виходячи із зазначеного, на нашу думку, сьогодні нагальною по­требою у вітчизняному правопорядку є модернізація наказного про­вадження відповідно до світових тенденцій у цій сфері, проте зі збе­реженням автономності такого провадження. Крім того, подальша диверсифікація спрощених проваджень та процедур має проходити за рахунок уведення в цивільне судочинство провадження за незначними сумами, регламентації елементів документарного провадження у пев­них випадках, встановлених законом, можливості застосування інсти­туту сумарних та проміжних рішень.

2.3.