Природа та фундаментальне значення права на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві

Визначальним для сфери застосування п. 1 ст. 6 ЄКПЛ є також автономне тлумачення поняття «суд» у практиці ЄСПЛ. Зокрема, за­значається, що поняття «суд» необов'язково має розглядатися як суд класичного типу, інтегрований у стандартну систему судів держави^[321]. Для того, щоб вважатися «судом» для цілей цієї статті певний орган, по-перше, повинен мати повну юрисдикцію щодо вирішення правових та фактичних питань; по-друге, висновки інших органів не повинні бути для нього обов'язковими; по-третє, рішення такого органу мають бути обов'язковими, здійсненними та не можуть змінюватися органа­ми несудової влади^[322]. Виходячи із такої логіки, ЄСПЛ у справах проти України «судом» у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ визнавав комісію з трудо­вих спорів¹, Вищу раду юстиції^{[323] [324], парламентський комітет[325], міжнарод­ний комерційний арбітраж[326].}

При цьому поширювальне тлумачення поняття «суд» у практиці ЄСПЛ спричинило появу в літературі точки зору щодо можливості поширення гарантій п. 1 ст. 6 ЄКПЛ на органи і посадових осіб ви­конавчої влади, визначених ст. 17 ЦК (Президента України, органи державної влади та місцевого самоврядування)^[327], що викликало дис­кусію^[328]. Ми погоджуємося із тим, що таке поширювальне тлумачення суперечить практиці ЄСПЛ та призводить до невиправданого розши­рення сфери застосування п. 1 ст. 6 ЄКПЛ до процедур в органах, які не є «судами» у розумінні цієї статті.

Неоднаковість термінології, що використовується у науковій літера­турі («право на справедливий судовий розгляд»; «право на суд»; «право на справедливий суд»), на наш погляд, пов'язана із вадами перекладу ЄКПЛ. Так, в офіційному українському перекладі ст. 6 ЄКПЛ має назву «Право на справедливий суд». На наш погляд, зазначений переклад не відбиває сутності права, закріпленого у цій статті, тому не можемо по­годитися із вченими, які вважають такий переклад доречним. Офіційні тексти ст. 6 ЄКПЛ англійською та французькою мовами мають назву «Right to a fair trial» та «Droit a un proces equitable» відповідно. Очевид­но, що поняття «trial» та «proces» мають перекладатися як «судовий розгляд», а не як «суд»^[329]. Тобто фактично йдеться про право особи на справедливий судовий розгляд як про право на справедливу судову про­цедуру, а не про справедливість суду як певної інституції.

Крім того, звертає на себе увагу подвійне вживання у тексті статті поняття «справедливості»: у її назві (fair trial) та у самому тексті стат­ті (fair hearing), при цьому різниця між цими поняттями залишилася незрозумілою. Дослівний переклад зазначених виразів свідчить, що у першому випадку мається на увазі «справедливість судового роз­гляду», а у другому - «справедливість слухання». Зважаючи на це, можна виснувати, що ЄСПЛ виробив дуальний підхід до розуміння справедливості у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Варто погодитися із Н. Ю. Сакарою, яка пропонує розрізняти поняття «справедливий су­довий розгляд» у широкому й вузькому значенні. У широкому значен­ні це поняття включає всі елементи, що передбачені п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. У вузькому значенні воно поширюється лише на вимогу «справедли­вості», яка в тексті ст. 6 ЄКПЛ використовується поряд із процесуаль­ними вимогами публічності й розумності строку судового розгляду¹.

Проте, на нашу думку, можна виокремити ще одне значення про­цесуальної справедливості у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. А. Бардсен зауважує, що, на перший погляд, може здатися довільним те, що одні складові широкого поняття «справедливий судовий розгляд» мусять розглядатися як частина «справедливого слухання» у вужчому сенсі, а інші - мають бути досліджені окремо, як специфічні та експліцитні вимоги справедливого відправлення правосуддя, поряд із правом на справедливе слухання. Як вимога про публічний розгляд, так і вимога про ухвалення рішення в розумний строк, могли б визначатися, і, ймо­вірно, визначалися б як включені у поняття «справедливого слухання», якби вони не були прямо зазначені в тексті ст. 6 відокремлено від ви­моги «справедливого слухання»^{[330] [331].}

Таким чином, поняття «справедливий судовий розгляд» у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ може розглядатися як: 1) право, закріплене у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ (right to a fair trial), що включає усі елементи цієї статті; 2) як складова права, закріпленого у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, що включає лише про­цесуальні елементи п. 1 ст. 6 ЄКПЛ (публічність, розумний строк су­дового розгляду, змагальність, рівноправність сторін, вмотивованість судових рішень тощо); 3) справедливість слухання (fair hearing), що включає в себе лише окремі процесуальні елементи п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, які не відображені текстуально в тексті цієї статті, однак виведені у практиці ЄСПЛ (змагальність процесу; рівноправність сторін; вмо­тивованість судових рішень; недопустимість неналежного сторонньо­го впливу на процес відправлення правосуддя).

В аспекті проблематики, що розглядається, слід звернути увагу на поняття «право на суд». Вперше воно згадується у справі Golder v. United Kingdom, де зазначається, що п. 1 ст. 6 ЄКПЛ забезпечує кож­ному право на розгляд у суді будь-якого спору щодо його прав та обов’язків цивільно-правового характеру. Таким чином, стаття визнає «право на суд», де право доступу, як можливість ініціювати судове провадження у цивільній справі, є лише однією зі складових. До нього слід додати гарантії п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, що стосуються організації та складу суду і руху справи. У загальному підсумку все вищезазначене становить право на справедливий судовий розгляд¹. У подальшому ЄСПЛ включив до змісту поняття «право на суд» і інші елементи п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, зокрема, необхідність ухвалення рішення у справі як кін­цевого акту, яким завершується розгляд справи по суті^{[332] [333], його виконан­ня[334] та принцип правової визначеності[335].}

Отже, поняття «право на суд» як подструктура права на справедливий судовий розгляд пов’язане перш за все із процесуальними можливостя­ми порушення розгляду справи у суді як передумовою виникнення про­вадження у суді першої (доступ до суду) або вищих інстанцій (доступ до судів вищих інстанцій), що являє собою прелімінарний елемент права на справедливий судовий розгляд. Крім того, «право на суд» від­биває вимоги до завершального етапу цивільного судочинства, включа­ючи вимоги ухвалення та виконанням рішення, а також принцип право­вої визначеності. Зазначені вимоги можуть бути об’єднані у легітима- ційний елемент права на справедливий судовий розгляд, що забезпечує легітимацію судових рішень у цивільному судочинстві, гарантуючи їх остаточність та здійсненність в аспекті правової визначеності.

У науковій літературі зустрічаються різні підходи до класифікації елементів права на справедливий судовий розгляд. Так, М. Ентін ви­окремлює органічні (право на доступ до суду та право на виконання рішення суду); інституційні (незалежність та неупередженість суду, встановленого законом), процесуальні (змагальність процесу, рівність сторін, розумні строки судового розгляду) і спеціальні елементи права на справедливий судовий розгляд (гарантії кримінального проваджен­ня, передбачені пп. 2, 3 ст. 6 ЄКПЛ)¹.

І. Гриценко та М. Погорецький розглядають інституційні (створен­ня суду на підставі закону, його незалежність та безсторонність), ор­ганізаційно-функціональні (доступ до правосуддя, рівність сторін, право на правову допомогу, публічність (гласність та відкритість) су­дового розгляду, обов’язковість судових рішень), функціональні (зма­гальність процесу, розумні строки розгляду) і спеціальні (гарантії кримінального процесу, закріплені у пп. 2, 3 ст. 6 ЄКПЛ) елементи цього права^{[336] [337]. Схожу точку зору висловлює Н. П. Сиза, розрізняючи організаційно-функціональні, функціональні і спеціальні елементи права на справедливий судовий розгляд[338].}

Зустрічаються й інші підходи, наприклад, В. В. Комаров та Н. Ю. Сакара виокремлюють не обтяжений юридичними та економіч­ними перешкодами доступ до судової установи; належну судову про­цедуру; публічний судовий розгляд; розумний строк судового розгляду; розгляд справи незалежним та безстороннім судом, встановленим за- коном^[339]. Суголосні позиції висловлювали У. З. Коруц^[340], Е. Л. Трегубов^[341]. Проте усталеним вважається поділ елементів права на справедливий судовий розгляд на дві групи: інституціональні та процедурні (органі­заційні та функціональні; статичні та динамічні). Деякі автори, загалом дотримуючись такої логіки, вважають доступ до суду окремим елемен­том, що видається доцільним з огляду на його складний зміст та пер­шочергове значення для п. 1 ст. 6 ЄКПЛ.

На наш погляд, у структурі права на справедливий судовий роз­гляд слід виокремити: 1) прелімінарний елемент (доступ до суду), що є передумовою реалізації інших елементів; 2) інституційний елемент (незалежний, безсторонній суд, встановлений законом), який відбиває характеристики належного суду в демократичному суспільстві; 3) процедурний (процесуальний) елемент (публіч­ність, розумний строк розгляду справи та справедливість розгляду у вузькому розумінні або справедливе слухання), який відбиває процесуальні вимоги розгляду справи; 4) легітимаційний елемент (правова визначеність і виконання рішень суду), завдяки яким від­бувається легітимація судових рішень та реалізується мета право­суддя, що полягає у встановленні правової визначеності суспільних відносин.

Доступ до суду як прелімінарний елемент права на справедливий судовий розгляд відображає можливість порушити провадження у ци­вільній справі. Однак він не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням. У випадку, коли доступ особи до суду обмежується за­коном або фактично, таке обмеження не суперечить п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використа­ними засобами і метою, яка має бути досягнута¹. Виходячи із зазна­чених критеріїв, ЄСПЛ визнав легітимними обмеженнями: 1) визна­чені законом умови прийнятності позовної заяви, строк позовної давності та обов'язок сплатити судовий збір^{[342] [343]; 2) встановлені вимоги до апеляційних і касаційних скарг та строки оскарження судових рі­шень1; 3) необхідність обов’язкового професійного представництва в судах вищих інстанцій[344] [345]; 4) існування судових імунітетів (державно­го[346], дипломатичного[347], судового[348] імунітетів, імунітету міжнародних організацій[349] тощо); 5) заборону звернення до суду окремих категорій осіб (психічно хворих, неповнолітніх, банкрутів тощо)[350]. Легітимною також є відмова особи від права на доступ до суду, коли вона свідомо погоджується на захист свого права у несудовому порядку, наприклад за допомогою альтернативних способів розгляду спорів[351].}

Натомість численними є випадки нелегітимних обмежень права на доступ до суду фактичного та юридичного характеру, що не відповіда­ють принципу пропорційності та порушують сутність права на доступ до суду.

По-перше, йдеться про надмірно високі розміри судового збору, невиправдані з точки зору фінансового становища осіб^[352], що змушує останніх утримуватися від звернення до суду¹ або від оскарження су­дових рішень^{[353] [354]. ЄСПЛ зауважує, що розмір судових витрат, враховуючи обставини справи, здатність заявника сплатити їх та етап розгляду справи, на якому було встановлене обмеження, є фактором, що має суттєве значення для визначення того, чи могла особа використати своє право на доступ до суду[355]. Крім того, велике значення має ефективність використання дискреційних повноважень судді щодо відстрочення і розстрочення судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх оплати[356].}

По-друге, право на доступ до суду нівелюється у разі неправомір­ної відмови в наданні безоплатної правової допомоги. ЄСПЛ зауважує, що хоча на державу не покладається обов'язок надавати таку допо­могу у всіх цивільних справах^[357], проте п. 1 ст. 6 ЄКПЛ може інколи зобов'язувати державу надавати її, зокрема, коли вона необхідна для забезпечення доступу до суду, коли професійне представництво є обов'язковим, або з причин складності процедури чи справи^[358]. При цьому враховуються важливість для заявника питання, що розгляда­ється судом, та його здатність представляти себе ефективно самостій- но^[359]. Так, порушеннями визнавалися безпідставні відмови у наданні безоплатної правової допомоги малозабезпеченим^[360]; відмови у її надан­ні через відсутність перспектив оскарження^[361]; законодавчі вимоги обов'язкового представництва адвоката у касаційному суді за відсут­ності права на безоплатну правову допомогу в осіб, які не мають змо­ги оплатити послуги адвоката¹. Крім того, правова допомога має бути ефективною, причому лише факт призначення адвоката ще не гарантує її ефективності. Так, у справі «Bertuzzi v. France» три адвокати, якими надавалася безоплатна правова допомога, по черзі відмовилися від представництва інтересів заявника через особисті зв'язки з відповіда­чем, що також працював адвокатом, а нового представника заявнику так і не призначили. ЄСПЛ зауважив, що, враховуючи позицію голови ради адвокатів і інших адвокатів, заявник був позбавлений права на доступ до суду^{[362] [363].}

По-третє, суперечить праву на доступ до суду виключення із су­дової юрисдикції певних категорій спорів. ЄСПЛ зазначав, що було б несумісним з верховенством права в демократичному суспільстві та з основними принципами ст. 6 ЄКПЛ, якби держава могла вільно і безконтрольно з боку органів, що впроваджують ЄКПЛ, вилучити з юрисдикції судів низку цивільних позовів або надати імунітети великим групам чи категоріям осіб. Так, неправомірним обмежен­ням визнавалася неможливість судового оскарження адміністратив­ного акту, наприклад, наказу про опіку, виданого соціальним пра- цівником^[364]. ЄСПЛ зауважує, що у випадках виключення з юрисдик­ції суду певних видів спорів особі має принаймні надаватися можливість захистити своє право в альтернативному порядку. По­рушення визнавалося і у випадку, коли за наявності різних видів юрисдикції суди не могли визначитися, за правилами якого судо­чинства належить розглядати справу, що призвело до відмови у роз­гляді справи всіма судами^[365].

По-четверте, неналежними обмеженнями у доступі до суду можуть визнаватися позбавлення певних осіб права на звернення до суду. Зо­крема, неправомірним було визнано: 1) заборону звертатися до суду Грецької католицької церкви¹; 2) наділення виключним правом на по­дачу позову не особи, чиї права було порушено, а іншого органу^{[366] [367]; 3) позбавлення недієздатної особи права порушити у суді справу про відновлення її дієздатності за відсутності на національному рівні пра­вил щодо періодичного перегляду питання про поновлення дієздатнос­ті осіб[368].}

Окрім зазначених випадків, доступ до суду може бути порушений і з інших причин, наприклад, через неправильне застосування строків позовної давності або строків оскарження судових рішень^[369]; порушен­ня правил про імунітети^[370]; відмову судів прийняти позовні заяви в елек­тронній формі всупереч вимогам законодавства^[371]; відмову особам у доступі до медичних документів, що містили інформацію про їх здоров'я і мали бути ключовими доказами у справі, що унеможливило доступ до суду^[372] тощо.

Інституційний елемент права на справедливий судовий розгляд пов'язаний із поняттям «належний суд»^[373] і такими його характеристика­ми, як незалежність, неупередженість та встановлення його законом. При визначенні відповідності суду вимозі незалежності має враховува­тися: спосіб призначення його членів, строк їх перебування на посаді, наявність гарантій відсутності зовнішнього тиску та питання про те, чи органу властиві зовнішні ознаки незалежності¹. Крім того, практика ЄСПЛ дозволяє говорити про різні модуси незалежності судді. По- перше, йдеться про незалежність від законодавчої та виконавчої гілки влади. ЄСПЛ зазначив, що питання розподілу влади між політичними органами управління та судовими органами набуває дедалі вагомішого значення у його практиці^{[374] [375]. В той же час ані у ст. 6, ані у жодній іншій нормі ЄКПЛ не міститься вимоги дотримання державою теоретичних концепцій конституціоналізму щодо допустимих меж взаємодії гілок влади[376]. Враховуючи зазначені критерії, ЄСПЛ визнавав неправомірним вплив на процес відправлення правосуддя законодавчих та виконавчих органів влади з метою ухвалення рішення на їх користь[377]. По-друге, суд­дя має бути незалежним від інших суддів, а також суддів, що займають адміністративні посади в судах[378]. Так, несумісними з вимогою незалеж­ності визнавалися ситуації, коли суди вищестоящих інстанцій фактично висловлювали свою позицію щодо того, як слід вирішити справу по суті, передаючи її на новий розгляд до судів нижчих інстанцій[379]. По-третє, суддя має бути незалежним від сторін спору[380]. У цьому аспекті можна говорити про певну тотожність понять незалежності суддів та об’єктивної безсторонності, через що ЄСПЛ часто доходить висновку про порушен­ня обох вимог одночасно на підставі одних і тих самих обставин[381].}

Поняття «безсторонність» у світлі п. 1 ст. 6 ЄКПЛ у більшості ви­падків означає відсутність упередженості чи необ’єктивності. Для оцінки безсторонності ЄСПЛ використовує два критерії: перший (суб’єктивний) полягає у прагненні визначити особисті переконання конкретного судді у справі, другий (об’єктивний) - у з’ясуванні того, чи забезпечив суддя гарантії, достатні, щоб виключити будь-які за­конні сумніви щодо цього¹.

Відповідно до суб’єктивного критерію слід звернутися до особис­тих переконань та поведінки конкретного судді, тобто з’ясувати, чи суддя вільний від особистих упереджень або необ’єктивності. У рамках цього критерію особиста безсторонність судді презюмується, поки не надано доказів протилежного^{[382] [383]. Такими доказами можуть бути прояви ворожості чи неприязні з боку судді щодо сторони, наприклад, коли справу розглядає суддя, поведінка критикувалася у статті заявника[384]; вплив судді на розподіл справ[385] тощо. Не відповідають суб’єктивному критерію випадки, коли суддя коментує у пресі можливі результати розгляду справи або висловлює думки, що опосередковано свідчать про його сформовану позицію щодо питань, які стосуються справи[386]. Суб’єктивна безсторонність також пов’язана з правилом про те, що ніхто не може бути одночасно і заявником, і суддею у справі. Зазна­чене має місце, коли перегляд у судах вищих інстанцій ініціюється за поданням голови вищестоящого суду або судді такого суду, який у по­дальшому входить до складу суду, що здійснює перегляд[387].}

Поряд з цим не існує чіткого розподілу між двома критеріями безсторонності, оскільки поведінка судді може не лише призвести до виникнення об’єктивних зауважень щодо його безсторонності з точ­ки зору зовнішнього спостерігача (об’єктивний критерій), однак може порушити питання і щодо особистих переконань судді (суб’єктивний критерій)¹. Отже, у справах, де виникають труднощі в отриманні до­казів для спростування презумпції суб’єктивної безсторонності суд­ді, вимога об’єктивної безсторонності становить ще одну важливу гарантію^{[388] [389]. З огляду на це навіть зовнішні прояви можуть мати пев­не значення, адже «правосуддя не лише повинно здійснюватися, однак має бути видно, що воно здійснюється»[390]. Важливою тут є до­віра, яку суди у демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості.}

Основні підходи, відбиті у практиці ЄСПЛ щодо об’єктивної без­сторонності, зводяться до кількох положень. По-перше, об’єктивними підставами, які свідчать про наявність упередженості судді, може бути поєднання різних процесуальних статусів однієї особи у провадженні на різних стадіях^[391], наприклад, коли суддя представляв сторону в судах нижчих інстанцій, а в подальшому таке представництво здійснювала його дочка^[392]. По-друге, несумісним із п. 1 ст. 6 ЄКПЛ визнається іс­нування родинних зв’язків між суддею та особами, що беруть участь у справі, наприклад, коли суддя розглядав справу, в якій представником сторони був його племінник^[393]. По-третє, об’єктивна безсторонність також викликає сумніви у випадках, коли при перегляді справи беруть участь судді, що ухвалювали рішення у цій справі у судах нижчих ін­станцій¹. По-четверте, мають бути виключені будь-які ієрархічні чи інші зв'язки судді зі стороною^{[394] [395]. Так, порушення були визнані, коли при розгляді справи про звільнення заявника з посади управляючого уні­верситетським комплексом суддею була особа, що працювала ад'юнкт- професором цього університету[396]; коли чоловік судді мав заборгованість перед банком, що був стороною у справі[397]; коли голова суду, який одно­особово розглядав справу заявниці у суді першої інстанції, безоплатно отримував майно від компанії-відповідача[398] тощо.}

Поняття «суд, встановлений законом» у ст. 6 ЄКПЛ спрямоване на гарантування того, що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, а керується законом, який приймає парламент^[399]. У країнах із кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства^[400]. У літературі наявні різні класифікації складових поняття «суд, встановлений законом»^[401].

На наш погляд, можна виділити організаційну та компетенційну складові цього поняття. До організаційної складової слід відносити такі вимоги, як законодавча підстава існування суду, дотримання по­рядку призначення суддів у конкретній справі, належна їх кількість та повноваження. Зокрема, такими, що порушують організаційну скла­дову «суду, встановленого законом», визнавалися ситуації, коли суд розглядав справу у складі двох суддів замість трьох¹; коли справа роз­глядалася суддями, строк повноважень яких закінчився^{[402] [403]; коли у роз­гляді справи брали участь народні засідателі, що не мали повноважень[404]; коли було порушено порядок розподілу справ між суддями[405]. Компетен- ційна складова цього поняття пов'язана із наявністю юрисдикції для розгляду справ та правильним використанням судами функціональних повноважень за результатами розгляду справи. ЄСПЛ вважає, що фра­за «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, а й на дотримання таким судом певних норм, які регу­люють його діяльність[406]. Так, ЄСПЛ зазначає, що юрисдикція суду має визначатися законом[407]. Правильно мають застосовуватися і функціо­нальні повноваження суду. Так, порушення було визнане у справах проти України, коли при перегляді постанов Вищого господарського суду України Верховний Суд України, який міг або скасувати постано­ву суду касаційної інстанції та повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі, залишив у силі постанову апеляційного суду, перевищивши свої повноваження[408].}

Процесуальні елементи права на справедливий судовий розгляд є вимогами до процедури здійснення судочинства. ЄСПЛ зазначає, що публічний характер судового розгляду захищає сторін від небезпеки таємного здійснення правосуддя, без будь-якого нагляду з боку сус­пільства. Публічний характер судочинства є одним із засобів підтри­мання суспільної довіри до судів. Роблячи процес відправлення право­суддя видимим для суспільства, публічність сприяє досягненню мети п. 1 ст. 6 ЄКПЛ - справедливому судовому розгляду, гарантування якого є одним із принципів будь-якого демократичного суспільства¹. Однак з вимог публічного розгляду справи можуть існувати винятки, що прямо випливає з тексту п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, в якому міститься поло­ження про те, що преса та публіка можуть не допускатися на судові засідання протягом усього процесу або його частини, коли того ви­магають інтереси неповнолітніх або для захисту приватного життя сторін, або - тією мірою, якою це, на думку суду, суворо необхідно - за особливих обставин, коли публічність може зашкодити інтересам пра­восуддя. Поряд з цим проведення судового розгляду повністю або його частини за закритими дверима повинно бути обов’язково виправдане обставинами справи^{[409] [410]. У практиці ЄСПЛ правомірними були визнані обмеження публічності у справах про визначення місця проживання дитини[411], встановлення опіки над дитиною[412], справи, що стосувалися питань, що становили державну таємницю[413], дисциплінарні проваджен­ня щодо лікарів[414]. Проте у деяких випадках проведення закритого су­дового засідання визнавалося ЄСПЛ необгрунтованим. Так, у справі Khrabrova v. Russia, де вирішувалося питання про незаконне звільнен­ня вчителя, ЄСПЛ визнав неправомірним закритий розгляд в інтересах неповнолітніх, який національний суд обґрунтував тим, що публічність «могла негативно відобразитися на психічному стані І., з якою у вчи­теля був конфлікт, та на її стосунках з однокласниками». Дослідивши обставини справи, ЄСПЛ зазначив, що проведення закритого судового засідання не було пов’язане з намірами неповнолітньої надавати по­казання в суді. Із протоколу засідання випливає, що І. показань не на­давала, а окремі неповнолітні заслуховувалися за відсутності сторін спору. Отже, під час закритих судових засідань суд не намагався за­хистити будь-яку приватну чи конфіденційну інформацію1.}

На думку ЄСПЛ, у судових провадженнях право на «публічне слухання» включає також вимогу «усного слухання», окрім виключ­них випадків, що виправдовують його відсутність^{[415] [416]. Відсутність усно­го слухання залежить від природи спору та допустима, коли питання права та факту можуть бути розглянуті на основі матеріалів справи та письмових доводів сторін[417], або при вирішенні правових питань невеликої складності[418] чи «суто технічних» питань, наприклад, у спра­вах про соціальне страхування, що вирішуються на основі наявних у справі письмових медичних висновків[419]. Поряд з цим ЄСПЛ вихо­дить з того, що у випадках, коли за загальним правилом національ­ного законодавства справи мають розглядатися без проведення усно­го слухання, особа повинна мати принаймні можливість подачі кло­потання про усне слухання на підставі особливих обставин її справи[420]. Крім того, застосування вимоги усності розгляду в судах вищих ін­станцій залежить від спеціальних характеристик таких проваджень. Не визнавалися порушенням права на публічний розгляд справи випадки, коли особа реалізувала своє право на усне слухання у судах нижчих інстанцій, а у суді вищої інстанції скарга стосувалася лише питань права[421].}

Публічність судового розгляду передбачає також публічність про­голошення рішень суду. Остання має певний ступінь гнучкості, і її не слід розуміти як буквальне зачитування рішення суду вголос у залі судових засідань. У кожній справі форма «публічності», що надається судовому рішенню відповідно до національного законодавства, має оцінюватися у світлі особливих характеристик провадження та з по­силанням на предмет і мету п. 1 ст. 6 ЄКПЛ¹. Практика ЄСПЛ, однак, не свідчить про те, що публічність проголошення рішення вимагаєть­ся у судах всіх інстанцій, вона має оцінюватися з точки зору прова­дження в цілому. Зокрема, такими, що не суперечать ЄКПЛ, визнава­лися випадки, коли суди першої та другої інстанцій, провівши відкри­те судове засідання, не проголосили публічно своє рішення, проте Верховний Суд, залишивши рішення без змін, публічно проголосив своє рішення з коротким викладом змісту рішень попередніх інстанцій^{[422] [423]; коли проголошення рішення Верховного Суду визнавалося необов’язковим, адже вимоги публічності проголошення рішення були дотримані в судах нижчих інстанцій[424]; коли рішення вищестоящих судів, якими скарги заявників залишалися без задоволення з питань права, не проголошувалися у відкритому судовому засіданні, однак повний текст рішення передавався на зберігання до канцелярії суду, де до нього мали доступ усі бажаючі[425]. Відсутність публічного проголошен­ня рішення допустима у випадках, коли розгляд справи проводився в закритому судовому засіданні[426]. Натомість порушенням п. 1 ст. 6 ЄКПЛ визнається проголошення у судовому засіданні лише резолю­тивної частини рішення за умови, що повний текст рішення надсила­ється лише сторонам у справі і є недоступним для громадськості[427].}

Ще одним процесуальним елементом права на справедливий судо­вий розгляд є розумний строк судового розгляду справи. Розумність тривалості провадження повинна оцінюватись у світлі конкретних обставин справи з урахуванням критеріїв, вироблених ЄСПЛ, зокрема, складності справи, поведінки заявника і відповідних державних орга­нів та важливості предмета спору для заявника¹. У цивільних справах період, який має оцінюватися з точки зору розумності, має починатися, як правило, з моменту ініціювання розгляду справи в суді, тобто з мо­менту подачі позовної заяви до суду^{[428] [429], однак в деяких випадках до уваги може братися і більш ранній період[430], наприклад, коли попередній адміністративний розгляд справи є обов’язковим та виступає переду­мовою звернення до суду[431]. Завершення строку розгляду справи пов’язується із набранням рішенням статусу остаточного, включаючи процедури перегляду[432], а у випадках, коли таке рішення підлягає при­мусовому виконанню, - і виконання такого рішення[433].}

Першим критерієм розумності строку судового розгляду є складність справи, яка може бути пов’язана з наявністю великої кількості доказів, необхідністю отримати висновок експерта або докази з-за кордону, складністю та значним обсягом фактів, що входять до предмета доказу­вання, великою кількістю осіб, які беруть участь у справі, необхідністю залучення свідків, перекладачів, складністю правових питань^[434] тощо.

Другим критерієм розумності строку судового розгляду є поведінка заявника. Заявник не може покладати відповідальність на державу, якщо затягування процесу стало наслідком його власних дій чи бездіяльності, наприклад, у випадку несвоєчасної сплати судового збору, недотриман­ня правил юрисдикції, подачі клопотань про відкладення справи, надан­ня документів з порушенням строку, численних запитів представників та неодноразових змін останніх¹. Проте заявник не може засуджуватися за використання ним усіх заходів правового захисту, що гарантуються національним законодавством^{[435] [436]. Особа має лише демонструвати належ­не виконання всіх процесуальних заходів з метою запобігання затримок, і повинна мати доступ до національних засобів скорочення проваджень[437].}

Щодо третього критерію, то держава несе відповідальність за по­ведінку судів та інших державних органів, що призводить до зволікан­ня, зокрема, за судову тяганину і зволікання в призначенні слухань справи, відкладення розгляду справи до вирішення іншої справи, за­тримки у наданні доказів державою та представленні експертних ви- сновків^[438]. При цьому постійна завантаженість судів не може виправда­ти надмірну тривалість проваджень у державі^[439].

Четвертим критерієм визначення розумності строку судового роз­гляду є важливість для заявника питання, що розглядається судом, що має наслідком необхідність розгляду таких категорій справ у скороче­ні строки. Наприклад, мова йде про справи, пов'язані із працевлашту­ванням особи, її статусом та дієздатністю, опікою над дітьми, навчан­ням, здоров'ям, репутацією, правом на земельну ділянку, відшкодуван­ням шкоди за дорожньо-транспортну пригоду, спори про пенсію, спори, де стороною є особа похилого віку^[440].

Справедливість розгляду справи у вузькому розумінні пов'язана із вимогами рівноправності сторін та змагальності судового процесу, за­бороною законодавця втручатися у вирішення справи судом та вмоти­вованістю судових рішень. ЄСПЛ зазначає, що кожна сторона судового провадження повинна мати можливість представити свою справу перед судом на умовах, які не ставлять її у більш невигідне становище порів­няно з іншою стороною¹. Рівноправність сторін у такому сенсі забез­печує «справедливий баланс» між сторонами^{[441] [442] і має декілька складових.}

По-перше, принцип рівноправності сторін позбавляється сенсу, якщо одна зі сторін у справі не повідомлена про час та місце розгляду справи, щоб мати можливість брати участь в ньому^[443]. Така процедура має забезпечувати належну участь сторін у процесі^[444], тому формальне направлення листа без доказів отримання його стороною вчасно не може вважатися належним повідомленням^[445]. Так, порушенням визна­валися випадки отримання повідомлення про розгляд справи у день, на який такий розгляд був призначений, або ненаправлення повідом­лення взагалі^[446].

По-друге, порушенням рівноправності сторін визнавалися ситу­ації, пов'язані з неоднаковими процесуальними можливостями сторін. Наприклад, коли для прокурора, що представляв інтереси держави, строки оскарження зупинялися, а для громадянина вони продовжу­вали свій перебіг^[447]; коли для сторони та держави встановлювалися різні судові витрати^[448]; коли позовна давність за певними видами спо­рів була відсутня для держави, однак встановлювалася для фізичних та юридичних осіб¹.

По-третє, відсутність рівноправності може бути пов'язана із так званими ресурсними перевагами однієї зі сторін. Так, у справі Steel and Morris v. the United Kingdom порушення зумовлювалося тим фактом, що заявник, який не мав змоги оплатити професійне представництво і якому було відмовлено у наданні безоплатної допомоги, знаходився у явно більш невигідному становищі порівняно із компанією «Макдо­нальдс», що була іншою стороною у справі та могла забезпечити собі професійного представника^{[449] [450].}

По-четверте, рівноправність сторін передбачає рівні можливості подачі та дослідження доказів сторонами. Про порушення зазначеного принципу свідчать: а) неоднаковий доступ сторін до доказів, неповідом­лення однієї зі сторін про докази, наявні у справі^[451]; б) безпідставна відмова у допиті свідків однієї зі сторін^[452]; в) невмотивована відмова у прийнятті доказів однієї зі сторін, що позбавило її можливості оскар­жити таку відмову^[453]; г) неможливість надати заперечення щодо доказів, наданих іншою стороною^[454]; д) упередженість експертів через їх пов'язаність з однією зі сторін^[455].

По-п'яте, інколи про порушення принципу процесуальної рівно­правності свідчить участь у справі прокурора на боці однієї зі сторін. ЄСПЛ виходить з того, що за певних обставин представництво про­курором однієї зі сторін може бути виправдане, наприклад, у випадку захисту інтересів незахищених категорій осіб чи коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси багатьох громадян або дер­жавні інтереси¹. Проте інколи участь прокурора може призвести до порушення принципів пропорційності та рівноправності сторін. Так, у справі Yvon v. France ЄСПЛ зауважив, що на боці процесуального опонента особи, майно якої було експропрійовано, виступало два суб'єкти: державна структура, що здійснювала експропріацію, та уря­довий уповноважений. Причому останній водночас був і експертом, і стороною у процесі, а тому здійснював вплив на суддю, що призвело до порушення належної рівноваги між сторонами^{[456] [457].}

Частиною справедливого слухання є також змагальність процеду­ри, яка означає, що кожна сторона цивільного провадження повинна знати про всі наявні докази у справі та мати право їх коментувати, щоб вплинути на рішення суду^[458]. Порушенням вимоги змагальності ЄСПЛ визнавалися ситуації, коли доступ до доказів мав лише суд, а сторонам вони не надавалися, що спричинило неможливість подачі заперечень щодо цих доказів^[459], а також відмова сторонам брати участь в отриман­ні висновку судового медичного експерта^[460]. Так, ЄСПЛ констатував порушення у справах, коли звіти соціальних служб щодо дітей, над якими встановлювалася опіка, у провадженнях між батьками та місце­вою владою не надавалися батькам^[461], або коли висновок лікаря, призна­ченого судом у спорі щодо непрацездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві, не направлявся заявнику, що унеможливило надання заперечень стороною^[462].

Варто зазначити, що коли у справі однією зі сторін є держава, то про порушення справедливості розгляду свідчить втручання законо­давця у процес відправлення правосуддя¹. Незважаючи на те, що в принципі не виключається можливість законодавця приймати нові ретроспективні закони для врегулювання прав, що виникли на основі чинних законів, принцип верховенства права та поняття справедливо­го судового розгляду виключають будь-яке втручання законодавця - окрім як через непереборні підстави загального інтересу - у відправ­лення правосуддя з метою впливу на судовий розгляд, стороною якого є держава^{[463] [464]. Так, порушення було визнане у справі Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece, де держава, прийнявши нове законодав­ство, вирішила долю спору, стороною якого вона була, що ще розгля­дався судом[465].}

Важливою процесуальною гарантією є також вмотивованість су­дових рішень. ЄСПЛ наводить декілька функцій вмотивованості судо­вого рішення, якими є: по-перше, демонстрація сторонам того, що їхні позиції були вислухані в суді; по-друге, надання стороні можливості оскаржити рішення; по-третє, надання можливості вищестоящому суду переглянути рішення; по-четверте, забезпечення можливості для гро­мадськості прослідкувати за відправленням правосуддя^[466]. ЄКПЛ зобов’язує суди надавати мотивування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргумен­тів, наданих сторонами, та відмінності, що існують у державах, з огля­ду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викла­дення та формулювання рішень^[467]. Так, порушеннями вимоги вмотиво­ваності рішення визнавалися ситуації, коли суд не зазначав у рішенні жодних мотивів¹, коли мотивування було замалим^{[468] [469], або мотиви рішен­ня суперечили закону[470].}

Легітимаційний елемент права на справедливий судовий розгляд включає принцип правової визначеності та обов’язкове виконання судових рішень. ЄСПЛ зауважує, що п. 1 ст. 6 ЄКПЛ має тлумачитися в світлі Преамбули ЄКПЛ, яка проголошує верховенство права спіль­ною спадщиною держав. Одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який закликає до ясності норм, що застосовуються у будь-якій справі і до ясності гарантій для забез­печення об’єктивності та відкритості, попередження сваволі суддів при вирішенні конкретних справ^[471].

По-перше, правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, що є принципом остаточності судового рішення. Він по­лягає у тому, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного судового рішення, що набрало законної сили, поновлення судового розгляду лише з метою повторного розгляду та ухвалення нового рішення. Повноваження судів вищої інстанції з перегляду рі­шень мають використовуватися для виправлення помилок у здійснен­ні правосуддя, а не для заміни рішень. Перегляд судового рішення не може розглядатися як замаскована апеляція, і сам факт існування двох позицій щодо можливостей вирішення спору не є підставою для пере- гляду^[472]. Відхід від цього принципу можливий лише якщо він викли­каний необхідністю, за наявності обставин значного та вимушеного характеру, якщо він виправданий міркуваннями виправлення фунда­ментальних судових помилок^[473], щоб забезпечити справедливий баланс між приватними інтересами та необхідністю ефективності системи відправлення правосуддя, а не як наслідок «правового пуризму»¹. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення цієї вимоги у справах, де рішення, що набрало законної сили, скасовувалося вищестоящим судом за заявою державного службовця, повноваження якого з подачі такої заяви не обмежувалися часом^{[474] [475]. Крім того, суперечить зазначено­му принципу безпідставне поновлення строків оскарження судових рішень, викликане не обставинами виключного характеру, а метою простого перегляду справи[476].}

По-друге, особлива увага приділяється ЄСПЛ питанню відповід­ності правовій визначеності перегляду справ за нововиявленими об­ставинами. Так, ЄСПЛ неодноразово зауважував, що сама наявність у законодавстві цього виду перегляду не суперечить правовій визна­ченості, якщо такий перегляд здійснюється відповідно до закону^[477]. Проте часто національні суди помилково визнають нововиявленими обставинами нові обставини (ретроспективні закони або підзаконні нормативно-правові акти^[478]) або обставини, які існували на час розгляду справи і були відомі сторонам (надходження з архіву довідки про зміст статті, що містилася в газеті^[479], лист від прокурора з поясненнями щодо обставин справи^[480]).

По-третє, складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. На думку ЄСПЛ, сторони провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства. Наприклад, у справі Diya 97 v. Ukraine ЄСПЛ встановив порушення принципу правової визначеності у зв'язку із тим, що ВСУ всупереч положенням законодавства прийняв скаргу від осіб, що не мали права подавати за­яву про перегляд справи у ВСУ¹.

По-четверте, відповідно до принципу правової визначеності суди вищестоящої інстанції мають забезпечувати єдність судової практи­ки та не допускати дивергенції судових рішень. ЄСПЛ зазначає, що принцип правової визначеності гарантує певну стабільність правової ситуації та сприяє суспільній довірі до судів. Постійність конфлікту­ючих рішень може спричинити стан правової невизначеності, що здатна послаблювати довіру до судової системи^{[481] [482]. Договірні сторони зобов'язані організувати їх правову систему так, щоб уникнути супе­речливої практики судових рішень[483], адже йдучи у розріз зі своїми попередніми рішеннями без будь-яких підстав та наведення мотивів, вищий судовий орган стає джерелом невизначеності[484].}

Крім того, до легітимаційних елементів належить обов'язковість виконання судових рішень, що іманентно пов'язана як із доступом до суду, так і з принципом правової визначеності. ЄСПЛ зазначає, що ст. 6 не мала б сенсу, якщо б вона детально описувала процесу­альні гарантії, що надаються сторонам - справедливий і публічний розгляд справи в розумний строк, і не гарантувала б виконання судових рішень; тлумачення ст. 6 як такої, що присвячена виключно доступу до суду та правилам судового розгляду, призвело б до си­туацій, що несумісні із принципом верховенства права, який Висо­кі Договірні Сторони зобов'язалися виконувати, коли ратифікували ЄКПЛ. Виконання будь-якого судового рішення, ухваленого судом, має розглядатися як складова частина судового процесу за змістом ст. 6 ЄКПЛ^[485].

Таким чином, проведений аналіз наукової літератури та практики ЄСПЛ з питань застосування п. 1 ст. 6 ЄКПЛ дає підстави зробити висновок, що в аспекті становлення правової держави та утвердження принципу верховенства права в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві має фунда­ментальне значення. Воно являє собою систему мінімальних вимог до сфери відправлення правосуддя у цивільних справах, дотримання яких має забезпечити будь-яка держава для ефективного захисту особою своїх невизнаних, оспорюваних чи порушених прав, свобод та інте­ресів. З цієї точки зору право на справедливий судовий розгляд стано­вить методологічне підґрунтя для дослідження національної практики цивільного судочинства щодо її ефективності та відповідності між­народним стандартам.

2.2.