Модернізація статусу судді в цивільному судочинстві
У літературі не існує єдиної точки зору про те, що слід розуміти під статусом судді. У більшості випадків, відштовхуючись від етимологічного значення слова «статус», під останнім пропонується розглядати «положення чи стан» судді, тобто «правове становище»1, яке, за загальним правилом, розкривається шляхом посилання на різноманітні обставини: сукупність закріплених у законі прав та обов'язків[1098] [1099], відповідальність судді[1100], порядок набуття статусу, правові гарантії, які дозволяють суддям здійснювати свої повноваження згідно із законом[1101], порядок притягнення суддів до юридичної відповідальності[1102] та звільнення з посади[1103], заходи їх державного і соціального захисту[1104]. Виділення різними науковцями неоднакової кількості обставин, за допомогою яких відбувається спроба розкрити специфіку становища судді, а також взагалі різний їх характер можна пояснити, по-перше, тим, що на рівні чинного законодавства відсутній уніфікований підхід до формулювання сутності загального поняття «статус» або «правовий статус», що можна побачити, проаналізувавши існуючі дефініції «статусу біженця» (п. 19 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»), «статусу дитини- сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування» (абз. 4 ст. 1 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування») тощо. По-друге, безвідносно якогось суб'єкта в теорії наведене поняття та його складові також визначаються по-різному. Як приклад, правовий статус розглядається як складна, збірна категорія, що відображає весь комплекс взаємозв'язків людини із суспільством, державою, колективом, оточуючими1. Її пропонують трактувати як багатоаспектну категорію, що, по-перше, має загальний, універсальний характер, включає статуси різних суб'єктів правовідносин (держави, суспільства, особи тощо); по-друге, відображає індивідуальні особливості суб'єктів і реальне становище їх у системі багатоманітних суспільних відносин; по-третє, правовий статус не може реалізуватися без обов'язків, які кореспондують правам, без юридичної відповідальності в необхідних випадках, без правових гарантій; по-четверте, категорія «правовий статус» визначає права й обов'язки суб'єктів у системному вигляді, що дає змогу здійснити порівняльний аналіз різних суб'єкті для відкриття нових шляхів їх удосконалення[1105] [1106]. Деякі науковці додають, що ця категорія характеризується цілісністю, чіткою структурованістю, визначеним порядком взаємодії її ком- понентів[1107]. Її ключовим елементом є юридична норма як загальнообов'язкове правило поведінки, яке встановлюється державою та забезпечується примусовою силою. Окремі вчені під правовим статусом посадової особи розуміють встановлену нормами права сукупність елементів (прав, обов’язків, гарантій, відповідальності та інших), обумовлених місцем і призначенням посадової особи у відповідному органі влади, організації, що характеризують положення цієї посадової особи серед посадових осіб, її взаємовідносини з іншими посадовими особами та іншими суб’єктами права1. Незважаючи на різноманітність наведених, а також існуючих точок зору, на наш погляд, спільними для них всіх є те, що у «спрощеному вигляді» під «статусом» розуміється певне становище суб’єкта, «унікальність» якого порівняно з іншими розкривається лише при вступі останнього у відносини, внаслідок чого виникає потреба в реалізації прав та виконанні обов’язків, що не притаманні суб’єктам, які не мають такого «статусу». Що стосується безпосередньо статусу судді, то в науці пропонуються різні визначення наведеної категорії. Так, М. І. Клеандров вказує, що статус судді - правове положення його як носія судової влади, посадової особи високого рангу, його права та обов’язки, гарантії та імунітети, його місце в судовій системі. Статус судді, що складається з численних компонентів, забезпечує можливість судді здійснювати незалежне, неупереджене та справедливе правосуддя[1108] [1109]. В. Ф. Яковлев виходить з того, що статус судді - поняття надзвичайно містке, змістовне та багатоаспектне; він формується, по-перше, під впливом суспільної потреби мати таких суддів, які спроможні відправляти правосуддя на високому якісному рівні, при цьому статус формується та складається не одномоментно, це категорія історична; по-друге, високий статус судді є лише в тих країнах, де минув певний історичний шлях, склалися традиції формування суддівського корпусу та відправлення правосуддя; по-третє - це завжди відображення реальної дійсності стану суспільства та умов, що існують у ньому для формування незалежного суду та істинного правосуддя[1110]. С. В. Прилуцький під статусом судді розуміє сукупність прав і обов'язків, що виражають юридичний стан посадової особи, яка уособлює судову владу, наділена законом повноваженнями із здійснення правосуддя і виконує обов'язки на професійній основі1. Л. М. Москвич зазначає, що «правовий статус судді» дозволяє окреслити рамки певних правових можливостей, свободи поведінки особи, наділеної правом вирішувати всі правові спори та конфлікти, що виникають у державі. При цьому, по-перше, він не повинен розглядатися поза зв'язком із конституційним статусом людини і громадянина, змістом і обсягом прав, основних свобод і обов'язків, закріплених у Конституції України, що є основою, фундаментом спеціального правового статусу судді. По-друге, Закон України «Про статус суддів» наділив суддів статусом посадової особи державної (судової) влади, що свідчить про необхідність урахування особливості правового становища цієї категорії осіб при визначенні структури і правової природи елементів правового статусу судді. На її думку, правовий статус судді є цілісною категорією, що характеризує весь спектр як юридичних можливостей, так і соціально-психологічних якостей людини, на яку покладена функція здійснення судової влади в державу[1111] [1112]. Г Т Єрмошин виходить з того, що статус судді як наукова категорія - це статус особи, наділеної суддівськими правомочностями, що є єдністю чотирьох взаємопов'язаних модусів: модус особи - носія судової влади, модус особи, яка заміщує державну посаду, модус члена суддівського співтовариства та модус громадянина з особливим обмеженим режимом реалізації конституційних прав. Статус судді являє собою сукупність конституційних, інших нормативно-правових положень, що визначають на всіх етапах життєдіяльності її права, обов'язки, обмеження, гарантії, заходи соціально-правового захисту та інше, у наведених модусах[1113]. Крім того, автор розглядає його як організаційно-правову форму забезпечення незалежності громадянина, який наділений суддівськими повноваженнями для здійснення правосуддя, підкорюючись лише Конституції РФ та Федеральному закону[1114]. Деякі автори, розкриваючи зміст поняття «статус судді», намагаються його структурувати, тобто виділити складові. Частіше за все як останні виділяють права та обов'язки, відповідальність, яка обумовлюється займаною посадою, вимоги, що пред'являються до судді. Інколи разом з правами та обов'язками або замість них використовують термін «повноваження». Можна також спостерігати спроби розширити наведений перелік за рахунок включення: правоздатності та дієздатності судді (правосуб'єктності); гарантій їх прав та обов'язків, правових принципів, що відображають взаємовідносини між суддею, суспільством і державою, функцій судді, принципів діяльності суддів та професійного статусу суддів, порядку обрання (призначення) на посаду судді, присяги судді; зупинення повноважень та звільнення з посади судді; заходів державного та соціального захисту суддів, грошового і соціального забезпечення, правових імунітетів. Л. М. Москвич не погоджується з таким розширенням меж тлумачення цього правового поняття. На її думку, недоцільно включати в його структуру низку елементів, які, по суті, є умовами ефективної реалізації статусу (правові принципи, гарантії здійснення службових повноважень) або виникають за наявності певних обставин і не мають всеосяжного характеру (відповідальність). Автор вважає, що у рамках правового статусу судді можливий розгляд правового становища окремих груп носіїв судової влади. Виходячи із закладеної в Законі «Про статус суддів» юридичної конструкції, елементами правового становища судді слід визнати: а) загальні (конституційні) права, свободи й обов'язки людини і громадянина; б) правовий статус судді України; в) певні обмеження і гарантії забезпечення правового статусу судді; г) юридичну відповідальність. Особливістю ж категорії «правовий статус судді України» є те, що це більш стійке і концентроване явище, яке містить усю сукупність правових можливостей носія судової влади, юридичного інструментарію, що забезпечують належне здійснення функцій судової влади. Аналогічної точки зору дотримується й І. Є. Марочкін, додаючи лише до зазначеного переліку ще й відповідальність[1115] [1116]. М. І. Клеандров вважає, що компонентами статусу судді є взаємодоповнюючі один одного правовий (ядром яких слугує конституційно-правовий - ст. 10, 119-122 та 128 Конституції РФ), моральний, етичний, психічний фізіологічний, соціальний та інші компоненти, при цьому деякі з них не втілені в правову форму[1117]. Є. Б. Абросимова відмічає, що поняття правового статусу публічного суб'єкта, до кола яких включаються й судді, охоплює декілька елементів: перший елемент характеризує порядок формування - призначення та обрання; другий елемент - порядок припинення діяльності; третій елемент містить характеристику компетенції суб'єкта, а також порядок і способи її реалізації; четвертий елемент можна охарактеризувати як такий, що містить особливості правового положення цього суб'єкта, що відрізняють його від інших публічних суб'єктів - носіїв державної влади[1118]. На думку С. В. Прилуцького, статус судді складається з трьох основних структурних елементів: процес набуття статусу судді; статус судді в судовій службі; статус судді після судової служби. При цьому зазначені елементи юридичної конструкції статусу судді заповнюються комплексом прав, гарантій та обов'язків, якими є: вимоги до претендентів на посаду судді, процедура формування суддівського корпусу, умови служби та термін повноважень, відповідальність та порядок притягнення до неї, професійна таємниця та імунітет, усунення від посади і звільнення, процедура здійснення судочинства, соціальне забезпечення та захист, свобода слова асоціацій тощо1. На наш погляд, під статусом судді слід розуміти становище, яке набувається особою за певних умов, й свідчить про перетворення її у суб’єкта, що включається до інституціональної складової судової влади, який внаслідок функціонування останньої своїми діями має забезпечувати виконання її функцій. При цьому його набуття не призводить до позбавлення «природного статусу», тобто особа одночасно акумулює декілька «статусів»: фізичної особи, громадянина, посадової особи органу державної влади, судді, члена суддівського співтовариства, поєднання яких призводить до певного «корегування» відносин за участі такої особи. Останнє відбувається за допомогою закріплення в нормах права «уніфікованих» прав та обов’язків, що надають можливість особі, вступаючи в правовідносини, реалізовувати всі або частину своїх «статусів», без шкоди для всіх інших. Саме такі права і обов’язки й виступають складовими елементами статусу. При цьому, оскільки зміст обов’язку складається із сукупності елементів, що є конкретними юридичними вимогами до правозобов’язаної особи: зобов’язання діянням, виконанням, зазнавати обмежень або позбавлення благ, не перешкоджати правомочній стороні1, ми не вбачаємо за потребу окремо виділяти як складову обмеження права та обов’язків або відповідальність. Все, що передує появі «статусу» в особи (вимоги, що пред’являються до кандидатів, порядок обрання (призначення) на посаду, присяга судді тощо), є передумовами його виникнення й не повинні включатися до змісту. Що стосується правосуб’єктності, то нами поділяється точка зору, що остання є специфічною властивістю суб’єктів мати права й юридичні обов’язки та здійснювати їх своїми діями, виступати їх носіями, це свого роду «право на право», тобто вона характеризує особу, яка має статус, але до змісту останнього не має включатися. Аналіз існуючих у літературі точок зору з приводу статусу судді дає можливість дійти до висновку, що при дослідженні цієї проблематики увага приділяється в основному розгляду організаційного аспекту, тобто з’ясуванню того, яким чином особа може стати суддею, тобто змінити своє становище з пересічного громадянина на посадову особу судової гілки влади, які «наслідки» це для неї буде мати й які умови мають бути створені для належного виконання нею своїх обов’язків. Разом з тим у більшості випадків поза увагою залишається та обставина, що відповідно до ч. 1 ст. 124, ч. 1 ст. 127 Конституції України в редакції Закону України від 2 червня 2016 р. № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, правосуддя здійснюють судді, тобто саме особи, які набули статусу суддів, й мають бути безпосередніми носіями судової влади, що зобов’язані вступати у процесуальні правовідносини з іншими суб’єктами й діяти у подальшому як суд з метою реалізації функцій судової влади, тобто статус судді не можна розглядати як статичне явище. Його особливість розкривається у динаміці, тобто в процесі розвитку правовідносин за участі такої особи. Разом з тим необхідно мати на увазі, що сама по собі наявність «статусу судді» в особи, яка вирішує спір про право, ще не означає, що правовідносини за її участі можуть бути правосудними. Так, як зазначається в літературі, правосуддям є діяльність виключно законна за своїм призначенням, підставою, інструментарієм, принципами, мето- 1 Скакун, О. Ф. Теорія держави і права [Текст] : підручник / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. - Х. : Консум, 2θθ1. - С. 388. дами, цілям та завданнями1. Правосуддя не може бути незаконним, оскільки це вже не правосуддя[1121] [1122], тому воно має здійснюватися суб'єктом, який здатен це робити, тобто є правосуб'єктним. Зазвичай у науці цивільного процесуального права правосуб'єктність розглядається як одна з передумов виникнення цивільних процесуальних правовідносин, тобто специфічна властивість суб'єктів цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носієм прав та обов'язків, вступати в цивільні процесуальні правовідносини. При цьому як обов'язковий суб'єкт таких правовідносин розглядається суд і, відповідно, досліджується саме правосуб'єктність суду, яка в науці тлумачиться по-різному. Як нами вже зазначалося в підрозділі 3.3, на наш погляд, остання має синтезуватися виходячи з вимог п. 1 ст. 6 Конвенції, тобто суд для того, щоб бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин, має бути «належним». Однак, оскільки безпосереднім носієм судової влади є суддя, то й, відповідно, для виникнення цивільних процесуальних правовідносин за його участю останній повинен не лише бути призначений (обраний) на посаду судді, але й володіти правосуб'єктністю, тобто бути «належним суддею». З'ясування сутності цього поняття можливе шляхом екстраполяції ознак «належного суду» на суддю як безпосереднього екзекутора судової влади. «Належний» суд має відповідати ряду вимог, серед яких виділяють незалежність, неупередженість, встановленість законом[1123]. Незалежність є першою вимогою, яка виступає передумовою забезпечення правопорядку та основоположною гарантією справедливого суду[1124]. Її зміст розкривається в чималій кількості міжнародних актів: Основних принципах незалежності судових органів, схвалених Резолюцією 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1985 р. та 13 грудня 1985 р., Рекомендаціях щодо ефективного впровадження Основних принципів щодо незалежності судових органів, прийнятих резолюцією Економічної та соціальної Ради ООН 1989/60 та схвалених резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 44/162 від 15 грудня 1989 р., Монреальській універсальній декларації щодо незалежності правосуддя 1983 р., Банга- лорських принципах поведінки суддів, схвалених резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 2006/23 від 27 липня 2006 р., Загальній (Універсальній) хартії судді, ухваленій Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів у Тайпеї (Тайвань) 17 листопада 1999 р. На рівні європейського регіону основними документами, що закріплюють та розкривають сутність цієї вимоги, є п. 1 ст. 6 Конвенції, рішення ЄСПЛ, Європейська хартія про статус суддів від 10 липня 1998 р., Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи R (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів» від 13 жовтня 1994 р., Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи CM/Rec (2010) 12 щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 р., Висновок № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів, Висновок № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів для Комітету міністрів Ради Європи про принципи та правила, що регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, етичні норми, несумісну з посадою поведінку та неупередженість від 19 листопада 2002 р., Доповідь, розроблена Комісією Ради Європи «За демократію через право» (Венеціанською комісією) щодо призначення суддів від 16 - 17 березня 2007 р. CDL-AD (2007) 028 тощо. Аналіз зазначених актів дає можливість зробити висновок, що в них, за загальним правилом, визначаються вимоги й окреслюються гарантії незалежності суду, що мають інституційний і організаційний характер, тобто їх призначенням є забезпечення незалежності суду як органу судової влади, що зобов’язаний здійснювати правосуддя[1125]. Разом із цим як окрема самостійна категорія спостерігається виділення й «незалежності судді» як безпосереднього носія судової влади. Як зазначається в коментарі до Бангалорських принципів поведінки суддів остання розглядається, з одного боку, як система ціннісної орієнтації судді, деяка система його професійних установок, а з другої - як комплекс інституціональних та операційних заходів, покликаних забезпечити таку незалежність. Перше належить до незалежності самого судді; друге ж визначає відносини між судовими органами, з одного боку, та іншими гілками влади, що мають на меті забезпечити як реальну незалежність, так і сприйняття її суспільством як такої. Те, яким чином співвідносяться ці два аспекти незалежності один з одним, можна пояснити таким чином: суддя може бути незалежним у своїй свідомості та судженнях, однак, якщо суд, у якому розглядається справа, не є незалежним від інших гілок влади у тих питаннях, які є значущими для належного його функціонування, суддя не може вважатися незалежним1. ЄСПЛ у своїх рішеннях вивів такі критерії, що дають можливість оцінити саме незалежність судді: порядок призначення[1126] [1127]; тривалість строку повноважень[1128]; гарантії від зовнішнього впливу[1129]; зовнішні ознаки незалежності[1130]. При цьому перші два критерії, на наш погляд, підтверджують незалежність суддів з точки зору судоустрійного підходу, тобто порядку формування суддівського корпусу й, зазвичай, використовуються для розкриття незалежності суду як синтетичної категорії, останні - особистісного, тобто незалежності судді при вирішенні справи. Гарантії проти зовнішнього впливу мають забезпечувати звільнення суддів від вказівок або тиску з боку інших суддів або осіб, які виконують розпорядчі функції в суді, представників інших гілок влади та сторін. Зовнішні ознаки незалежності в інтерпретації ЄСПЛ дещо збігаються з вимогами «об'єктивної неупередженості», що не завжди дає можливість їх розмежувати1. Їх сутність зводиться до того, що сумніви в незалежності відсутні, якщо в «об’єктивного спостерігача» не виникає підстав для занепокоєння з цього приводу, враховуючи обставини справи. У міжнародних актах використовуються як судоустрійний, так і особистійний підхід до визначення гарантій незалежності судді. Як приклад, у спільному експертному висновку щодо Проекту Закону України «Про незалежність і статус суддів», підготовленому Венеціанською комісією й Дирекцією з технічного співробітництва генеральної дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи CDL (2007) 003 від 16 березня 2010 р., мова йде про «внутрішню складову», тобто кожен суддя, яке б місце він не посідав у судовій системі, має однакові повноваження щодо іншого судді. При відправленні правосуддя суддя має бути незалежним також від інших суддів, враховуючи голову власного суду або інших суддів, наприклад, апеляційного чи касаційного[1131] [1132]. Наведене положення відображає так звану «рівність всередині системи», що виявляється, по-перше, в тому, що суддя при здійсненні своїх обов’язків не є чимось службовцем, судді виконують державну функцію, служать тільки закону і несуть відповідальність тільки перед законом. При ухваленні рішення у справі суддя не повинен діяти за наказом або за вказівкою третьої сторони як у межах, так і поза судовою владою. По-друге, у процесі ухвалення рішень судді є незалежними від своїх колег по суду, внутрішніх органів судової влади та судів вищих інстанцій. По-третє, мають існувати об’єктивні, попередньо встановлені критерії розподілу справ між суддями, на що не може впливати бажання однієї зі сторін у справі або будь-якої особи, яка є зацікавленою в результатах цієї справи. Суддя не може бути усунутий від провадження у справі без поважних причин. По-четверте, важливою гарантією проти внутрішнього впливу є остаточний характер рішень суду, відповідно до якого рішення суду не можуть бути об'єктом перегляду поза процедурами оскарження, передбаченими законом1. Ключовими елементами загального статусу судді є його незалежність та недоторканність. У Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. № 19-рп/2004 вказано, що незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей тощо. Недоторканність суддів - також один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом[1133] [1134]. У науковій літературі незалежність суддів визначається по- різному. Як приклад, В. В. Комаров, Н. В. Сібільова вказують, що при здійсненні судочинства незалежність суддів та підкорення їх лише закону знаходить свій вияв у процесуальному режимі внутрішньо судових відносин складу суду, що розглядає справу, відносинах з учасниками судової справи, вищестоящими судовими органами, всіма організаціями, посадовими особами і громадянами, який унеможливлює втручання у діяльність судді при здійсненні правосуддя[1135]. Є. В. Ко- лесніков виходить з того, що незалежність у діях та поведінці судді обумовлена його зв’язаністю законом, належним виконанням повноважень та функцій при здійсненні правосуддя. Про дійсно незалежне становище судді можна говорити лише в плані його процесуального положення1. Л. М. Москвич під незалежністю суддів пропонує розуміти незалежну процесуальну діяльність судді при здійсненні судового розгляду юридично значущих справ відповідно до процедур, передбачених законом, які виключають можливість будь-якого впливу на процес прийняття суддею рішення, та відповідно до професійної свідомості судді[1136] [1137]. В. А. Терьохін вказує, що незалежність суддів означає незалежну процесуальну діяльність при здійсненні правосуддя, тобто під час розгляду та вирішення на підставі матеріального та процесуального закону спору про право відповідно до професійної правосвідомості суддів та в умовах, що виключають сторонній вплив на них[1138]. Незважаючи на відмінності у наведених вище визначеннях, можна погодитися з двома ключовими тезами, які виділяються одностайно й, по суті, є аксіоматичними. По-перше, незалежність суддів виявляється в процесуальних правовідносинах при реалізації ними функцій судової влади. Поза процесуальною формою цей принцип не діє. По-друге, його сутність зводиться до унеможливлення будь-якого впливу на процес прийняття суддями рішень у справі. Окремі науковці роблять спробу структурувати незалежність суддів. Так, В. А. Терьохін зазначає, що наведене поняття охоплює декілька елементів: незалежність суддів як носіїв судової влади лише в межах здійснення правосуддя; 2) зовнішню незалежність (незалежність від зовнішніх факторів), тобто неможливість впливу на них з боку будь-якої гілки влади; 3) внутрішню незалежність (незалежність від різних факторів усередині судової системи), за якої судді є процесуально незалежними від інших суддів, їх керівників тощо; 4) особисту (морально психологічну) незалежність, коли справедливий і об’єктивний розгляд справи залежить від моральних якостей суддів, спроможності останніх протистояти неправомірному втручанню в їх процесуальну діяльність1. На думку Л. М. Москвич, зміст «незалежності суддів» також складається з декількох елементів. По- перше, незалежність суддів легітимна лише при здійснення процесуальної діяльності судді. По-друге, незалежність суддів не абсолютна, вона обмежена законом, процедурними рамками, в межах яких здійснюється судова влад. По-третє, за посягання на незалежність суддів передбачено найбільш серйозний вид відповідальності - кримінальне покарання. По-четверте, зміст незалежності суддів включає також елемент особистої незалежності суддів (тобто наявність у судді певних морально-психологічних якостей, які сприяють реалізації права судді самостійно приймати рішення по справі). По-п’яте, незалежність судді передбачає незалежність як від зовнішнього (від факторів, що знаходяться за межами судової системи), так і внутрішнього (від факторів усередині самої судової системи) впливу на процес прийняття суддею рішення по справі[1139] [1140]. Однак із запропонованими структурами незалежності суддів навряд чи можна погодитися, оскільки як складові виділяються різнопоряд- кові явища: сфера застосування, фактори, що впливають, наслідки у разі порушення тощо. Найбільш поширеною є пропозиція щодо виділення зовнішнього та внутрішнього аспектів незалежності, незважаючи на конотацію їх сутності. Так, В. А. Кройтор під зовнішньою (або об’єктивною) незалежністю судді розуміє відсутність будь-яких об’єктивних чинників - впливів з боку інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, окремих депутатів та посадовців, політичних партій, громадських організацій, вищестоящих інстанцій, колег по суду тощо, а під внутрішньою (або суб’єктивною) - комплекс власних моральних переконань та настанов судді щодо необхідності здійснення правосуддя виключно на підставі законів, не піддаючись жодному зовнішньому тиску1. На думку Р. О. Куйбіди, зовнішній аспект полягає в такому становищі судів, яке забезпечує здійснення ними правосуддя незалежно від впливу з боку будь-яких державних органів, недержавних інституцій, посадових чи окремих осіб. Внутрішній аспект незалежності суддів зводиться до свободи від втручання в їхню діяльність інституцій судової влади, інших суддів. Особливістю судової влади має бути відсутність відносин підпорядкування, субординації одних суддів іншим[1141] [1142]. Існують пропозиції вирізняти організаційну (інституційну) та функціональну незалежність суддів. Перша полягає в тому, що судді не повинні підкорятися ні законодавчій, ні виконавчій владі й мають бути неупередженими, а визнаний в Україні принцип верховенства права забороняє приймати законодавчі акти, що анулюють з ефектом зворотної сили рішення суду; друга - у підкоренні суддів при здійсненні правосуддя тільки Конституції України та законам України. С. В. Прилуцький пропонує структурувати незалежність суддів на незалежність: 1) від вищестоящого суду; 2) від висновків органів до- судового слідства і прокурора, а також від висновків і поглядів учасників судового засідання; 3) всередині самої судової колегії[1143]. В наведених позиціях, на наш погляд, знаходять відображення різні джерела впливу, що, однак, жодним чином не змінює наслідок, який полягає в тому що суддя приймав рішення не на підставі внутрішнього переконання, а під стороннім впливом. Ми поділяємо точку зору, що категорії «незалежність суду» та «незалежність судді» не є тотожними[1144]. Не можна вести мову про незалежність судді, якщо відсутня незалежність суду, тобто суддя буде незалежним лише за умови незалежності суду, що забезпечується дотриманням інституційних та організаційних вимог, і суддя, який розглядає справу, позбавлений будь-якого стороннього впливу (особистіс- но-професійна незалежність). При цьому вона в цілому є аксіомою, що не потребує ані перевірки, ані доведення, якщо не встановлено порушення закріплених на національному рівні та таким, що відповідають міжнародним стандартам, вимог і виявляється в самостійному, непідлеглому іншим суб'єктам процесуальному статусі судді у процесуальних правовідносинах. У літературі спостерігаються спроби використовувати поняття «незалежність» та «неупередженість», яка є другою вимогою, що характеризує «належний суд», як гомологічних, й визначати одне за допомогою іншого. Як приклад, О. В. Колісник вказує, що об'єктивність та неупередженість передбачає повну незалежність суду від учасників цивільного процесу, його абсолютну безсторонність та незацікавленість у результаті вирішення справи, одним із засобів забезпечення чого є процесуальний інститут відводу. Незалежність та безсторонність належного складу суду становлять внутрішню свободу та незаангажо- ваність його членів1. С. Шевчук вказує, що вимога безсторонності (неупередженості) суду дещо переплітається з принципом незалежності, зокрема, незалежності від сторін у справі; у конституційному праві європейських країн безсторонність у цьому сенсі означає не фактичну відсутність упередженості з боку суду чи окремих його членів, а так звану видиму неупередженість, тобто те, чи сприймає суд сторонній спостерігач як неупереджений[1145] [1146]. В. В. Городовенко говорить про незалежність в інституційному (або самостійність судових установ та окремих суддів стосовно інших державних чи суспільних органів) та змістовному аспектах, причому в останньому значенні він ототожнює її із безсторонністю судової влади[1147]. Однак такий підхід підтримується не всіма науковцями. Так, B. А. Кройтор наголошує на відмінностях понять «незалежність» та «неупередженість» суддів, оскільки перше означає відсутність стороннього впливу на суддів з боку будь-кого, а друге - неприйняття позиції жодної зі сторін до з’ясування усіх обставин та дослідження їх доказами. Наявність втручання чи впливу на суд саме свідчитиме про можливу упередженість, тому відвід буде виступати засобом забезпечення саме неупередженого, а не незалежного суду1. Вимога неупередженості означає, що судді повинні бути вільні від особистих прихильностей чи упереджень. Тільки конкретні факти у справі, встановлені на підставі доказів, і право можуть лягати в основу правосудного вирішення справи, але не особисті уподобання чи неприязнь судді до учасників процесу[1148] [1149]. Спробу гібридизованого використання наведених понять можна пояснити, як уже зазначалося вище, позицією ЄСПЛ, відповідно до якої категорії «незалежність» та «неупередженість» тісно взаємопов’язані та залежно від обставин можуть вимагати спільної оцінки[1150]. Крім того, в інших міжнародних документах сфери їх застосування також не завжди чітко розмежовуються. Як приклад, у п. 12 Висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів для Комітету міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність судів від 1 січня 2001 р. зазначається, що незалежність судової влади означає повну неупередженість із боку суддів. При розгляді справи між будь-якими сторонами судді повинні бути неуперед- женими, тобто вільними від будь-яких зв’язків, прихильностей, необ’єктивності, які впливають або можуть створювати враження впливу на спроможність суддів здійснювати судочинство незалежно[1151]. Разом з тим у практиці ЄСПЛ вироблене самостійне тлумачення поняття «неупереджений» суд, пов'язане з відсутністю в останнього упередження та упередженості1. Наведене визначається на підставі суб'єктивного тесту, де увага звертається на особисті переконання та поведінку судді, а також відповідно до об'єктивного тесту, тобто за наслідками оцінки, чи надав сам суд, а також його склад достатньо гарантій для виключення будь-яких розумних сумнівів у його безсторонності[1152] [1153]. Суб'єктивна неупередженість передбачає, що суддя, який розглядає справу, має бути вільним від особистого упередженого ставлення. Вона презюмується, доки не доведене інше[1154], як приклад, не доказаний вияв ворожості з боку судді. Об'єктивна неупередженість пов'язана з встановленням відсутності фактів, які б могли викликати сумніви в його безсторонності[1155]. При цьому вирішальною є допустимість вважати таке побоювання об'єктивно виправданим. Частіше за все питання об'єктивної неупередженості виникають у разі одночасного виконання суддею декількох функцій[1156], особистої заінтересованості у справі, наявності професійних або особистих зв'язків між суддею та стороною у справі чи її представниками[1157]. Суголосний підхід відображений і в Бангалорських принципах поведінки суддів, у яких неупередженість суду закріплюється як принцип. На наш погляд, категорії «незалежність» та «неупередженість» характеризують відсутність стороннього впливу на суддю під час розгляду ним справи, однак, кожна з них має власну сферу застосування. Незалежність (у цьому випадку мова йде про особистісно-професійну) відображає відсутність екстернального впливу з боку сторонніх суб'єктів, неупередженість - інтернального з боку інших факторів, в тому числі таких, що пов'язані з особою самого судді й наявністю у нього різних «статусів», про що нами вже зазначалося, які мають або позапроцесуальний характер, або виникають у зв'язку зі справою, що розглядається, однак всупереч вимогам процесуального законодавства. Як із цього приводу слушно зазначив С. В. Прилуцький, правосуддя вимагає такого внутрішнього та зовнішнього стану судді, за яким він обтяжений лише зовнішньою волею права та внутрішнім голосом совісті1. Таким чином, незалежність та неупередженість у своїй сукупності забезпечують об'єктивний розгляд справи та ухвалення рішення суто на підставі обставин, встановлених у справі. Останньою вимогою, що пред'являється до «належного суду», є те, що він має бути встановлений законом. Виходячи з практики ЄСПЛ, ця вимога охоплює три складові: правову регламентацію існування самого суду, наявність у нього відповідних повноважень та законність складу суду[1158] [1159]. Однак для характеристики статусу судді має значення лише третя вимога, оскільки перші дві стосуються суду взагалі. Вона передбачає дотримання порядку як призначення особи на посаду судді, так і включення до складу суду, уповноваженого розглядати конкретну справу, належний кількісний склад. На підставі викладеного, на наш погляд, під «належним суддею» слід розуміти суддю, призначеного з дотриманням вимог чинного законодавства розглядати справу в «належному суді», який, вступаючи в процесуальні правовідносини, є вільним від екстернального та інтер- нального впливу. «Належний суддя», вступаючи у цивільні процесуальні правовідносини, виконує лише притаманну йому роль, яка розкриває сутність його статусу й виявляється в процесуальних правах та обов'язках. Остання, як нами вже зазначалося, у сучасних реаліях зводиться до керування процесом з метою подолання невизначеності в суб'єктивних правах та обов'язках особи з дотриманням вимог справедливого і публічного розгляду справи протягом розумного строку[1160]. У зв'язку з наведеним, на наш погляд, доцільним є вирішення питання щодо «зворотної» сторони обов'язків судді й, відповідно, відповідальності останнього за їх неналежне виконання. У літературі висловлюються різні точки зору з приводу того, перед ким суддя несе обов'язок: без адресата, тільки перед державою, тільки перед сторонами, перед сторонами і державою, перед особами, які беруть участь у справі, і державою в особі вищестоящого суду. Вбачається, що слід приєднатися до думки тих науковців, які не визнають обов'язку суду без адресата, оскільки таке розуміння не відповідає дійсності, знижує відповідальність суддів, веде до послаблення закон- ності1. Так само не можна погодитися з тим, що обов'язок виникає лише перед державою, оскільки це обертається безвідповідальністю. Права громадян у такий спосіб нівелюються, і стають маревом обов'язки суду[1161] [1162]. Таке розуміння не відповідає й нормам процесуального права, у яких закріплені обов'язки суду перед конкретними суб'єктами. Як суб'єкт процесуальних правовідносин суд має обов'язки, які кореспондують праву іншого суб'єкта цих же правовідносин, і тільки виконання судом обов'язків дає можливість іншому суб'єкту здійснювати свої права і забезпечувати режим законності в цивільному судочинстві. Якщо вважати, що права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин не відповідають обов'язкам суду, то можна дійти висновку, що носії цих прав перебувають у правовідносинах самі з собою, а це абсолютно неможливо. Н. Ю. Сакара пропонує виходити з того, що суд несе обов'язок щодо здійснення правосуддя одночасно як перед державою, так і перед сторонами. Така позиція обґрунтовується тим, що обов'язок перед державою випливає з публічної природи цивільних процесуальних правовідносин, а саме з того, що держава покладає на суд як орган державної влади функцію розгляду та вирішення спорів шляхом здійснення правосуддя, делегування якої не допускається. Держава заінтересована в правомірному та своєчасному відправленні правосуддя, для чого наділяє суди владними повноваженнями, нормативно закріплює законну силу судових рішень, встановлює обов’язковість судових рішень, цивільну процесуальну форму тощо. Обов’язок же перед сторонами відображає приватну природу цивільних процесуальних правовідносин і є, перш за все, похідним від обов’язків держави взагалі. Саме наявність у суду обов’язків, які кореспондують правам інших суб’єктів правовідносин, дає можливість цим суб’єктам реалізовувати свої права і забезпечувати режим законності в цивільному судочинстві1. Однак, на наш погляд, із такою точкою зору навряд чи можна погодитися. Як слушно свого часу зазначала Н. О. Чечина, обов’язок суду перед державою є складовим елементом державно-правового (конституційного) відношення, а обов’язок перед учасниками процесу - елементом процесуального правовідношення. Це - обов’язки, різні за своєю юридичною природою[1163] [1164]. Набуття особою статусу судді призводить до виникнення між нею та державою публічних правовідносин, у межах яких остання уповноважує суддю здійснювати від імені держави судочинство з дотриманням вимог чинного законодавства, тобто покладає обов’язки, неналежне виконання яких тягне за собою притягнення судді до встановленої законом юридичної відповідальності, кожна з яких має свої особливості. У цивільних процесуальних правовідносинах, які виникають між суддею та іншими учасниками процесу, незважаючи на те, що вони виражають індивідуалізований суспільний зв’язок між персоніфікованими особами, суддя діє імперсонально як «представник» держави, тобто процесуальні обов’язки виникають саме у держави, а не конкретного судді. З цього приводу доречним є наведення позиції ЄСПЛ, який виходить з того, що саме на державу покладається обов’язок як організувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити дотримання п. 1 ст. 6 ЄКПЛ[1165], так і на національному рівні створити ефективний засіб правового захисту цього права (статті 1, 13 ЄКПЛ), тобто саме вона є відповідальною за належне виконання обов'язку щодо справедливого та публічного розгляду справи протягом розумного строку. У зв'язку з наведеним, на наш погляд, процесуальні обов'язки перед учасниками цивільного судочинства виникають у держави, однак, безпосередньо реалізуються діями судді як її «представником». При цьому відповідальність персоніфікованого судді за їх неналежне виконання має екскортирований характер, тобто виникає внаслідок відповідальності держави, однак, не в межах процесуальних правовідносин, а в рамках правовідносин, що виникли між нею та особою, наділеною статусом судді, що виявляється у можливості притягнення останнього до кримінальної, цивільно-правової, адміністративної та дисциплінарної відповідальності. На підставі викладеного, на наш погляд, у цивільному судочинстві особа зі статусом судді, вступаючи у цивільні процесуальні правовідносини, буде правосуб'єктною за умови, якщо вона є «належним суддею», тобто є вільною від екстернального та інтернального впливу та призначена з дотриманням вимог чинного законодавства розглядати справу в «належному суді». При цьому її обов'язки за своєю природою мають екскортирований характер. 4.3.