Принцип спеціалізації судової діяльності та диференціація форм судочинства

Частини 2, 3 ст. 124, ч. 1 ст. 125 Конституції України визначають сферу реалізації судової влади, а також закріплюють організаційні принципи побудови системи судів загальної юрисдикції.

У Законопроекті пропонується дещо змінити сферу судової влади, встановивши, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юри­дичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (ч. 3 ст. 124). Крім того, зі змісту ст. 125 Законопроекту випливає, що мають діяти загальні суди, а також з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин - адміністративні суди¹. Питання щодо функціонування системи господарських судів в Законі не вирі­шено, що ставить під сумнів можливість їх подальшого існування як самостійної ланки судової системи.

Виходячи з наведеного, слід підтримати висловлену в літературі точку зору, що зараз надзвичайно актуальною є проблема конструю­вання та визначення видів і меж судової юрисдикції, тобто диференці­ації правосуддя та сфери процесуального регулювання. Оскільки способи здійснення спеціалізації та територіальності можуть бути різними, то конституційні приписи формулюють функціонування су­дової влади лише на рівні принципів і, власне, безпосередньо з цих конституційних приписів не випливає необхідність формування як системи адміністративних, так і господарських судів^{[171] [172].}

У літературі не існує єдиної точки зору щодо змісту принципу спеціалізації судової влади. Більшість вчених його сутність розкрива­ють вказівкою на створення та функціонування спеціалізованих судів, а також існування внутрішньої спеціалізації суддів. У деяких випадках науковці дають більш розгорнуті дефініції й «ширше» визначають специфіку самої спеціалізації. Так, Е. Є. Сілантьєва зазначає, що прин­цип спеціалізації в судовій системі України характеризується як ви­хідне положення організації та функціонування судів, що полягає в розподілі праці між органами й посадовими особами судової влади і спрямоване на підвищення компетентності й оперативності вирішен­ня правових спорів, віднесених до компетенції судів. Спеціалізація є складником стандарту доступного правосуддя. Вона є формою сус­пільних відносин, які знаходять свій прояв як у звуженні людської діяльності, в обмеженні функціональних параметрів, так і в концен­трації й мобілізації її зусиль у чітко визначеному напрямку, що в су­купності дозволяє швидко, якісно і з найменшими витратами вирішу­вати поставлені завдання¹.

Н. В. Сібільова вказує, що принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним з факторів забезпечення права на правосуддя, оскіль­ки ця вимога пов'язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом^{[173] [174]. Р. О. Куйбіда під принципом спеціалізації розуміє вимогу про розподіл судової юрисдикції між різними судами за єдиним критерієм, який поєднує галузь матеріального права і вид судочинства[175]. С. В. Глу­щенко вказує, що за організаційною ознакою наведений принцип пе­редбачає створення судових ланок за визначеною компетенцією в окре­мих галузях матеріального права (цивільного, кримінального, госпо­дарського, адміністративного тощо). Його сутність полягає в тому, що в системі судів загальної юрисдикції створюються певні підсистеми судових органів, уповноважені вирішувати справи визначених катего­рій.}

В. В. Городовенко обґрунтовує реалізацію принципу спеціалізації такими підходами: 1) спеціалізація як елемент побудови системи судів; 2) спеціалізація як принцип організації певної судової установи. Так, відповідно до першого підходу спеціалізація як принцип побудови системи судів загальної юрисдикції означає організацію конкретних видів судів, що є елементами цієї системи, які наділяються відповід­ними повноваженнями, наявність яких дає можливість вирішувати справи, що є похідними від певного окремо взятого виду правових відносин. Для другого підходу характерним є розуміння спеціалізації у конкретній судовій установі, що означає визначення окремих суддів, які є спеціалістами або спеціалізуються на розгляді певних категорій справ, що випливають із певного виду правовідносин¹. Автор звертає увагу на те, що «класичний» судоустрійний принцип спеціалізації судів має конкретне процесуальне наповнення, яке полягає в диферен­ціації судових проваджень з урахуванням особливостей предмета спо­ру, а також виділення в порядку, передбаченому законом, окремих суддів, які розглядають справи виключно певної категорії^{[177] [178].}

На думку Д. М. Шадури, спеціалізація в побудові судової системи - це детерміновані конкретно історичними умовами моделі побудови системи та судової юрисдикції, а також адекватні форми уніфікації та диференціації судових процедур. Принцип спеціалізації судової юрис­дикції має знаходити своє відбиття як у системі судів, так і в диферен­ціації порядків судочинства^[179]. Ю. В. Романець виходить із того, що спеціалізація судової роботи - принцип багатоаспектний. Він повинен послідовно реалізовуватися при вирішенні комплексу питань, які сто­суються судоустрою, судочинства, організації роботи судових спільнот.

У деяких працях вчені зосереджують увагу на дослідженні проявів спеціалізації судової діяльності. Як приклад, Н. О. Рассахатська спе­ціалізацію цивільно-процесуальної діяльності уявляє на двох рівнях: 1) зовнішня спеціалізація - в аспекті диференціації системи права та видів процесуальної діяльності; 2) внутрішня спеціалізація, об'єктом якої виступає система цивільного процесуального права та відповідно система цивільного судочинства. У свою чергу, дана спеціалізація про­являється в рамках регулювання однорідних специфічних груп від­носин та виділення відповідних видів процесуальних проваджень. Ще одним результатом спеціалізації виступає розподіл справ між веденням мирових суддів та районним судом. Крім того, в рамках окремих видів провадження можлива більш детальна (дрібна) спеціалізація - за кон­кретними категоріями справ з наданням окремих специфічних рис процесуальній формі їх розгляду^{[180] [181]. Схожої позиції дотримується й Ю. В. Єфимова[182]. Н. М. Кострова аналізує спеціалізацію судочинства, під якою пропонує розуміти доповнення комплексу загальних проце­суальних норм спеціальними правилами для розгляду та вирішення конкретних категорій юридичних справ з урахуванням специфіки ма­теріальних правовідносин, а також соціального значення справи, що вирішується судом[183].}

Достатньо поширеним у літературі є підхід, у межах якого роз­криття сутності наведеного принципу та «спеціалізації» як правового явища відбувається шляхом виділення різних її видів та розкриття їх специфіки. Так, виділяють спеціалізацію за галуззю права чи за інсти­тутом, що регулює ті чи інші суспільні відносини (галузева спеціалі­зація), або за суб’єктами останніх¹. Галузева реалізується через утво­рення окремих, а інколи й ієрархічно вибудуваних судових установ (Німеччина, Франція, Великобританія, Австрія, Іспанія); суб’єктна - через організацію всередині судових установ певних підрозділів (ко­легій, палат, дивізіонів), в яких розглядаються справи, де виокремлено правовідносини з участю спеціального суб’єкта, наприклад, неповно­літніх, військовослужбовців, водокористувачів, орендарів, подружжя та інших (Франція, Італія, Канада, Великобританія)^{[184] [185]. Запропонована класифікація доповнюється також виділенням або так званої змішаної спеціалізації, або за способом її визначення шляхом спеціалізації суд­дів у межах одного суду.}

У межах іншої класифікації спеціалізація поділяється на внутріш­ню й зовнішню^[186]. При внутрішній спеціалізації судові органи розгля­дають справи з усіх галузей права, тобто всередині кожного суду формуються спеціальні органи (колегії, палати, камери) або одноосо­бові судді, які спеціалізуються на розгляді певних справ: кримінальних, цивільних, адміністративних тощо. Зовнішня спеціалізація означає, що у судовій системі країни формуються кілька самостійних підсистем загальної (розгляд цивільних та кримінальних справ), адміністративної, військової, морської, соціальної, трудової, податкової, фінансової (Ве­ликобританія, Німеччина, Франція), арбітражної або господарської (Росія, Молдова, США, Україна) юстиції. При змішаній у судовій системі виділяють як спеціалізовані суди, так і відповідні структурні підрозділи в судах^[187]. На наш погляд, незважаючи на нібито різні крите­рії класифікації спеціалізації й, відповідно, виділення різних її видів, мова йде про «розподіл праці» або в межах судової системи, або в ме­жах окремої судової установи.

Запропонована Е. Є. Сілантьєвою класифікація дещо повторює зазначені позиції, однак, певною мірою розширює їх. Так, вона виділяє спеціалізацію судів, спеціалізацію суддів, спеціалізацію роботи в апа­раті суду та процесуальну диференціацію¹. У деяких працях такий поділ підтримується, але замість видів виділяються форми спеціаліза­ції судової діяльності, хоча сутність при цьому не змінюється. Так, до них пропонується відносити: поділ судової системи на структурно відокремлені підсистеми, виділення яких зумовлене специфікою ма­теріальних та процесуальних правовідносин; спеціалізація суддів, яка виявляється у формі утворення спеціальних судових колегій, складів, призначення спеціалізованих суддів (судді); спеціалізація апарату суду; диференціація процесуальної форми^{[188] [189].}

Аналіз наведених точок зору, незважаючи на їх різноманітність, дає можливість зробити висновок, що всі науковці, які займалися проб­лематикою спеціалізації судової діяльності, мають рацію при визна­ченні її сутності. Однак проведені дослідження мають фрагментарний характер, оскільки, за загальним правилом, зосереджені або на питан­нях судоустрою, або на проблемах диференціації процедур. На наш погляд, при розробці відповідного принципу доречно використовувати комплексний підхід, відштовхуючись при цьому від загального уяв­лення про зміст терміна «спеціалізація». При цьому, оскільки в межах даної роботи розглядаються процесуальні питання, пов'язані з реалі­зацією судової влади в цивільному судочинстві, ми не вважаємо за необхідне звертати увагу на юрисдикцію Конституційного Суду Укра­їни й на роботу працівників апарату суду, оскільки це виходить за межі даного дослідження.

У словнику С. І. Ожегова терміни «спеціалізувати» та «спеціалі­зуватися», від яких у подальшому утворюється «спеціалізація», роз­криваються як: призначати для якої-небудь спеціальності; визначити для спеціального використання; набувати яких-небудь спеціальних знань, якої-небудь спеціальності¹. В юридичній енциклопедії під «спеціалізацією» пропонується розуміти: 1) зосередження діяльнос­ті на відносно вузьких напрямках, окремих технологічних операціях чи видах продукції, що випускається; 2) набуття спеціальних знань та навичок у певній галузі; 3) розподіл праці на його окремі види форми^{[190] [191]. Також висловлюється точка зору, що наведена категорія відо­бражає тенденцію, що панує у світі, повною мірою відображає роз­маїття діяльності людини в тій чи іншій сфері, галузі господарюван­ня, сприймає породжені цим розмаїттям особливості правового ре- гулювання[192]. В аспекті судової системи наведеним терміном позначають «того, хто має спеціальне призначення», в аспекті судо­вого співтовариства - навчання якому-небудь спеціальному знанню, кваліфікацію в якій-небудь певній галузі права для підвищення про­фесійного рівня[193].}

Таким чином, на наш погляд, поняття «спеціалізація» судової ді­яльності використовується для відображення «змістовного забарвлен­ня процесуальної діяльності», підкреслює її зорієнтованість на специ­фіку об'єктів захисту, об'єднаних у групу за спільною ознакою, що є визначальною, та максимальне врахування індивідуальних особли­востей такої групи, що вимагає відповідного правового регулювання та наявності спеціальних знань і навичок. Наведена категорія завжди підкреслює так званий «розподіл праці» серед суб'єктів, у діяльності яких реалізується судова влада.

Слід погодитися з тим, що конкретні форми реалізації принципу спеціалізації є унікальними для кожної держави, тому що є результатом її історичного розвитку, традицій, рівня розвинутості правової системи і соціально-економічного стану суспільства¹.

Разом з тим можна виділити й дещо спільне. Так, сучасні світові тенденції дають можливість зробити висновок, що спеціалізація судо­вої діяльності може відбуватися у двох сферах: інституційній та про­цесуальній.

В інституційній сфері вона проявляється на різних системних рів­нях, що відображає запропонований у літературі поділ на галузеву та предметну, зовнішню та внутрішню. Так, на «макрорівні», тобто на рівні всієї судової системи, спеціалізація відбувається у виділенні під­систем спеціалізованих судів. Це може відбуватися різними шляхами: запровадженням відносно автономних підсистем спеціалізованих судів із завершеною структурою, тобто таких, у межах яких розгляд справи відбувається від початку і до кінця (Німеччина); створенням спеціалі­зованих судів лише на рівні однієї інстанції (Франція), або зміною кількості спеціалізованих судів у вищестоящій інстанції у порівнянні з нижчестоящою (Бельгія); формуванням окремих спеціалізованих судів у складі судів загальної (звичайної) юрисдикції (США); функціо­нуванням тільки спеціалізованих судів адміністративної юстиції (Лит­ва, Латвія); підключенням недержавних інституцій до вирішення спорів у певних сферах (Англія). Компетенція таких судів чітко визна­чається на законодавчому рівні з метою розмежування юрисдикції й уникнення так званих «колізій» предметної юрисдикції^{[194] [195].}

На «мікрорівні» спеціалізація відбувається в межах конкретної судової установи шляхом розподілу повноважень щодо розгляду окре­мих категорій справ між суддями. Як приклад, Високий суд Англії складається з Відділення королівської лави, Канцлерського відділення, Відділення у сімейних справах. Відділення королівської лави розглядає за першою інстанцією найбільш складні цивільні справи (віндикацій- ні позови, стягнення боргу тощо). У відділення Королівської лави входять Суд у морських справах, що розглядає спори з морських пере­везень, про право власності на морські суди тощо, а також Комерційний суд, компетентний вирішувати спори торговельного характеру, Адмі­ністративний суд, що здійснює перегляд судових актів, ухвалених нижчестоящими судами. Канцлерське відділення за першою інстан­цією розглядає цивільні справи, які пред’являються на підставі права справедливості, пов’язані з розпорядженням земельними ділянками, довірчою власністю, банкрутством тощо. До складу Канцлерського відділення входять три спеціалізованих суди: суд у справах компаній (розглядає справи щодо управління компаніями, їх ліквідації чи реор­ганізації), Патентний суд (справи про патенти, торгові знаки тощо), Суд щодо неплатоспроможності¹. У процесуальній сфері наведене правове явище відображається через диференціацію форм судочинства (конституційне, кримінальне, цивільне, господарське, адміністративне тощо) і диференціацію судових процедур у межах єдиної цивільної процесуальної форми (наказне, окреме провадження, прискорені про­цедури тощо).

Обидві сфери (інституційна та процесуальна) можуть схрещувати­ся, тобто коли інституційна спеціалізація одночасно супроводжується процесуальною (синхронна модель спеціалізації), або існувати пара­лельно одна від одної, тобто відбувається або інституційна (асинхрон­на інституційна модель), або процесуальна (асинхронна процесуальна модель) спеціалізація. Синхронна модель спеціалізації запроваджена, наприклад, у Німеччині, де судочинство по адміністративних справах здійснюють спеціалізовані адміністративні суди в порядку адміністра­тивно-судової процедури^{[196] [197]. Асинхронна інституційна модель спеціалі­зації є достатньо поширеною, оскільки, за загальним правилом, за­гальні суди у більшості країн здійснюють правосуддя у формі як кримінального, так і цивільного судочинства, тобто розгляд цивільних та кримінальних справ здійснюється з дотриманням різного процесу­ального порядку. Прикладом асинхронної процесуальної моделі спе­ціалізації є функціонування ювенальних (сімейних), трудових, патент­них та інших спеціалізованих судів, діяльність яких регулюється за­гальними правилами цивільного судочинства.}

При формулюванні дефініції принципу спеціалізації потрібно ви­ходити з того, що, по-перше, він має імперативний характер та виконує регулюючу функцію, тому його сутність слід розкривати за допомогою категорії «правова засада». По-друге, така засада має не просто нор­мативний характер, а є конституційною підставою (параметром) право­суддя, тобто тим доктринальним положенням, яке визначає, з одного боку, сферу конституційно-правового регулювання судової влади і правосуддя, а з другого - є передумовою, конституційно-правовою складовою режиму цивільного судочинства. По-третє, наведений прин­цип вимагає необхідності запровадження «розподілу праці» при реа­лізації судової влади в інституційній та процесуальній сферах. По- четверте, за порядком регулювання, оскільки дана вимога визначає не лише порядок створення й функціонування системи судів, а й коорди­нує процесуальну сферу, передбачаючи диференціацію судових про­цедур на різних рівнях, його слід включати не до кола організаційно- правових, а до складу організаційно-функціональних. По-п'яте, основ­ним призначенням його запровадження є забезпечення доступності правосуддя та підвищення ефективності судової форми захисту, оскіль­ки розгляд справи має відбуватися суддями, що є вузькоспеціалізова- ними фахівцями в певній галузі права, що підвищує їх професіоналізм та оперативність реалізації покладених на них повноважень.

На підставі наведеного, на наш погляд, під принципом спеціаліза­ції як організаційно-правовим принципом слід розуміти правову за­саду, що виступає конституційним параметром правосуддя та вимагає запровадження «розподілу праці» при реалізації судової влади в інсти- туційній та процесуальній сферах з метою забезпечення доступності правосуддя та підвищення ефективності судової форми захисту. При цьому спеціалізація може бути як синхронною, тобто відбуватися в ін- ституційній сфері з одночасним запровадженням у процесуальній сфері судових процедур, в яких відображається й специфіка судової діяльності, так і асинхронною, тобто здійснюватися або в інституцій- ній сфері з поширенням на спеціалізовані суди (суддів) загальних правил реалізації судової влади, або при відсутності інституційних змін вводити диференціацію форм судочинства та судових процедур.

Незважаючи на те, що в судовій системі України принцип спеціа­лізації знаходить свою реалізацію, єдина дефініція поняття «спеціалі­зований суд» не вироблена. Так, В. В. Сердюк під останніми розуміє створену в системі судів загальної юрисдикції самостійну судову структуру (самостійний вид), повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенції з розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб’єктною ознакою, а право­суддя здійснюється за нормами відповідних галузей процесуального права¹. Н. М. Бессараб спеціалізований суд визначає як суд організа­ційно відокремленої підсистеми в єдиній системі судів загальної юрис­дикції, наділений повноваженнями щодо розгляду справ певного виду юрисдикції (чи декількох видів юрисдикцій) у передбаченому для цієї юрисдикції процесуальному порядку^{[198] [199]. А. А. Бутирський тлумачить його як орган судової влади, що має власну підсистему і розглядає ви­значені законом спори з особливим суб’єктним чи об’єктним складом, у особливому процесуальному порядку[200]. На думку Н. О. Рассахатської, орган може бути визнаний спеціалізованим, якщо він призначений для вирішення певного кола справ, діє на підставі кодифікованого акта, має власну процесуальну форму, яка проте дозволяє включати його діяль­ність в єдину систему, спеціалізується на регулюванні певної одно­рідної групи відносин[201].}

Із наведених визначень можна зробити висновок, що серед ознак спеціалізованих судів, з якими погоджується більшість науковців, є: структурна відокремленість у самостійну підсистему, віднесення до предметної юрисдикції таких судів деяких категорій справ та наявність специфічного процесуального порядку їх розгляду. У загальному ви­гляді, погоджуючись із такими ознаками, вважаємо за необхідне дещо уточнити запропоновані визначення, враховуючи передумови створен­ня таких установ та досвід інших країн.

У літературі передумови виникнення спеціалізованих судів ви­значаються по-різному. Так, Ю. В. Романець виходить із необхіднос­ті дотримання принципу розумності. Створення спеціалізованих судів слід допускати лише в тому випадку, коли, по-перше, існує достатньо велика категорія справ, специфіка яких вимагає самостій­ного поглибленого дослідження та застосування нормативно-право­вого матеріалу; по-друге, галузеві особливості цієї групи правовід­носин визначають специфіку судочинства; по-третє, в рамках країни існують організаційно-технічні можливості та доцільність створення судової підсистеми¹. В. В. Сердюк виходить із того, що спеціалізова­ні суди можуть створюватися, якщо це викликано специфікою судових справ залежно від характеру правовідносин та особливостей право­вого статусу суб'єктів судочинства^{[202] [203]. Е. Є. Сілантьєва витоки спеціа­лізації вбачає в суспільному розподілі праці, легітимованій диферен­ціації владних структур, національно-державній суверенізації[204]. Автор виходить із того, що, по-перше, вона має бути розумною, не дуже вузькою й не дуже широкою. При виборі оптимального рівня спеці­алізації керівним має бути такий критерій: вона повинна сприяти максимально ефективному здійсненню правосуддя і якісному роз­гляду судових справ. По-друге, порушувати питання про створення того чи іншого спеціалізованого суду можна лише за наявності від­повідних економічних, матеріальних і правових передумов. До еко­номічних належать наявність відповідної фінансової процесуальної можливості, приміщень для суддів тощо; до матеріальних - норми матеріального права і призначені для їх, так би мовити, обслугову­вання норми права процесуального. При цьому автором обґрунтову­ється необхідність наявності наступних передумов: бажано, щоб матеріальні галузі права були кодифіковані; наявність кодифіковано­го процесуального акта, в якому мають бути віддзеркалені процесу­альні особливості розгляду справ щодо тих матеріальних правовід­носин, які передаються на розгляд суду; більш-менш усталена прак­тика розгляду справ із цієї групи матеріальних правовідносин, які відповідно до процесуального закону розглядали суди загальної юрисдикції в порядку певного виду провадження1. Обов’язковість наявності кодифікованого процесуального акта, в якому відображені процесуальні особливості розгляду певних категорій справ, що пере­даються на розгляд спеціалізованого суду, як передумова визнається й іншими вченими. Крім того, підкреслюється необхідність чіткого розмежування компетенції (предметної юрисдикції)[205] [206].}

На наш погляд, як передумова створення спеціалізованих судів, що є приводом для подальшої оцінки економічних та фінансових можли­востей і проведення роботи щодо забезпечення нормативного та ре­ального структурного відокремлення від загальних судів, є така, що поступово виникла, об’єктивна потреба у вирішенні достатньої вели­кої категорії справ, об’єднаних спільними ознаками, розгляд яких має відбуватися з дотриманням певних процесуальних особливостей. Під останніми слід у першу чергу розуміти наявність специфіки у доказо­вій діяльності, що відбувається на потребі судді мати спеціальні по­глиблені знання та навички в певній галузі права для оперативного та ефективного вчинення процесуальних дій.

Незважаючи на те, що ми підтримуємо точку зору, відповідно до якої ефективність судового захисту порушених цивільних прав, як і інших прав, значною мірою залежить від відповідності процесуаль­ного права особливостям матеріального права та завданням його при­мусової реалізації, однак, вважаємо, що запровадження системи спе­ціалізованих судів не завжди потребує створення спеціалізованої форми судочинства та виокремлення відповідної галузі процесуально­го права. Як слушно зазначається в літературі, сутність цивільної про­цесуальної форми не повинна ставитися у пряму залежність від галу­зей матеріального права (для кожної галузі матеріального права свій процес: цивільний, сімейний, трудовий, адміністративний, земельний тощо)¹. Врахування такої своєрідності може відбуватися шляхом ди­ференціації судових процедур.

Крім того, слід погодитися з тим, що диференціація юрисдикції судів і навіть створення спеціалізованих судів не ведуть обов’язково до необхідності існування та прийняття різних процесуальних законів. Оскільки в основу конструкції цивілістичних процесів (усіх, крім кримінального) покладені позов та позовне провадження, то базові інститути цивільного процесуального права та цивільного процесу можуть бути основою єдиного процесуального кодексу, який містив би правила розгляду цивільних, господарських та адміністративних справ^{[207] [208]. Разом з тим ми погоджуємось, що компетенція спеціалізованих судів має визначатися імперативно з метою недопущення колізій.}

Таким чином, під спеціалізованими судами слід розуміти структур­но відокремлену від загальних судів підсистему, створену в межах єдиної судової системи для здійснення розгляду віднесеної до їх пред­метної юрисдикції достатньо великої категорії справ, об’єднаних спільними ознаками, вирішення яких має відбувається або в межах існуючих форм судочинства, або шляхом запровадження нових спеці­альних форм судочинства.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в Україні діє підсистема господарських та адміністративних судів. У літературі ведеться дискусія щодо доречності існуючої системи спеціалізованих судів^[209], визначення всіх судів, які входять до системи загальних, як спеціалізовані^[210], необхідності виокремлення із загальних судів системи цивільних та кримінальних судів як спеціалізованих¹, обговорюється доцільність запровадження судів трудової юрисдикції, сімейних судів тощо.

Враховуючи, що дане наукове дослідження зосереджене на про­цесуальних особливостях реалізації судової влади в цивільному судо­чинстві, а не на питаннях судоустрою, вважаємо за доцільне інститу- ціональну спеціалізацію оцінювати через призму диференціації форм судочинства. При цьому хотілося б одразу зазначити, що, на нашу думку, загальні суди не можна розглядатися як спеціалізовані, оскіль­ки слід виходити з того, що їх юрисдикція є універсальною, тобто вони уповноважені розглядати всі справи, за винятком лише тих, які відне­сені до розгляду спеціалізованих судів.

Слід зазначити, що в науці процесуального права не існує єдиної точки зору щодо правової природи господарського судочинства й, від­повідно, необхідності існування господарських судів як спеціалізованих. Усі існуючі точки зору з цього приводу можна поділити на чотири групи. Так, представники першої виходять із того, що господарський процес займає самостійне місце в системі права й пропонують господарське процесуальне право, предметом регулювання якого він є, визначати як самостійну галузь права^{[211] [212]. Більш того, деякі вчені навіть пропонують характеризувати статус таких судів не як спеціалізовані, а як рівнознач­ні судам загальної юрисдикції[213]. Друга позиція зводиться до того, що господарський процес є різновидом цивільного, а господарська проце­суальна форма - різновидом цивільної процесуальної форми[214].}

У межах третьої точки зору висловлюється думка, що господар­ський процес є «дублюючим» відносно цивільного процесу. Разом з тим пропозиції щодо необхідності ліквідації системи господарських судів не висловлюються. Так, як зазначає Д. О. Фурсов, арбітражний процес регулює ту саму якісно визначену систему суспільних відносин, що і цивільний процес. У них один й той самий рід суспільних відносин, що визначає порядок судового розгляду. Суб’єктивні причини (мета, завдання, умови, традиції, переваги), в силу яких вітчизняний законо­давець порушив єдність предмета правового регулювання і на цій підставі породив дві однорідні галузі процесуального права, мають лише історичне та пізнавальне значення. Вони нічого не можуть до­дати чи змінити в об’єктивній оцінці предмета правового регулювання¹. Наведена позиція простежується й в працях Н. А. Громошиної. Так, автор вказує, що оскільки в обох процесах реалізуються однотипні (цивілістичні) охоронні відносини, збігаються цілі процесів та єдині матеріально-правові норми, реалізації котрих слугують процеси, по­стільки немає об’єктивної потреби в неодмінному існуванні арбітраж­ного процесу поруч із цивільним. Разом з тим нею поділяється думка, що має бути єдиний процесуальний кодекс, що повинен містити розділ про особливості розгляду справ у господарських судах^{[215] [216]. Дещо схожі пропозиції можна спостерігати у працях й інших вчених.}

Четверту позицію можна визначити як таку, що зводиться до за­перечення як необхідності розмежування господарського та цивільно­го судочинства, так і існування господарських судів^[217]. Так, І. Н. Клейн підкреслює, що подальший розвиток системи арбітражних судів і судів загальної юрисдикції, зближення процесуального законодавства в май­бутньому мають привести до створення єдиної системи судів із ви- різненням відповідних колегій, до розробки уніфікованого цивільного процесуального кодексу^[218].

Майже аналогічна ситуація спостерігається й щодо адміністратив­ного судочинства. Так, можна виділити три основні точки зору, хоча вони дещо й відрізняються від думок, висловлених із приводу госпо­дарського судочинства. Зокрема, в межах першої обґрунтовується са­мостійність адміністративного судочинства, необхідність запроваджен­ня системи адміністративних судів й, відповідно, існування самостій­ної галузі адміністративного процесуального права¹. Представники другої виходять із необхідності виокремлення адміністративного су­дочинства, разом з цим не вбачають підстав для існування адміністра­тивних судів^{[219] [220]. Третя позиція зводиться до заперечення необхідності виділення адміністративного судочинства взагалі й, відповідно, запро­вадження спеціалізованих судів, оскільки розгляд таких справ має відбуватися в межах відповідного провадження як частини цивільного судочинства[221].}

Убачається, що інституційну спеціалізацію та диференціацію форм судочинства необхідно проводити з урахуванням ідеї оптимізації ре­сурсу судової влади у правовій системі, що зосереджений серед іншо­го в судовій юрисдикції. Спеціалізація судової діяльності не повинна виступати самоціллю, тим більше, як демонструє доктрина, законодав­ча та судова практика в Європі, судові процедури тяжіють до певної універсалізації. Враховуючи, що від можливості правильного визна­чення «належного суду» залежить реалізація права на доступ до право­суддя, критерії розмежування судової юрисдикції мають бути чітко визначені таким чином, щоб не допускати, з одного боку, значного звуження чи розширення предметної юрисдикції відповідної підсис­теми судів, а з другого - конфліктів (конкуренції) юрисдикцій. Саме такі критерії мають виступати керівними засадами при проведенні диференціації форм судочинства, а не суб’єктивні причини чи історич­ні передумови.

У науці цивільного процесуального права та судовій практиці ви­словлюються різні точки зору з приводу критеріїв, що мають бути по­кладені в основу розмежування судової юрисдикції. Так, ряд вчених наполягають на використанні лише так званого матеріально-правового критерію, тобто специфіки матеріального правовідношення, що захи­щається. Д. М. Шадура поділяє критерії на загальні та спеціальні. За­гальні критерії - це такі підстави, які вказують на цивільну юрисдикцію, обмежуючись зазначенням загальних ознак тієї чи іншої справи. Серед них виділено предметний (характер спірних правовідносин (доміну­ючий)) і суб’єктний (суб’єктний склад спірних правовідносин (допоміж­ний)) критерії. Спеціальні критерії - це такі, підстави які прямо відносять ту чи іншу справу до цивільної юрисдикції («встановленням, чи не підлягає справа розгляду за правилами іншого виду судочинства)¹. Дещо схожа думка висловлюється й Н. М. Бессараб, яка виділяє галузевий критерій (галузева належність правовідносин), що поєднує в собі пред­метний та суб’єктний. Крім того, вона додає ще три: визначення кон­кретного переліку справ, що підлягають розгляду судами того чи іншо­го виду юрисдикції; визначення конкретного переліку справ, що не підлягають розгляду судами того чи іншого виду юрисдикції; «залиш­ковий» критерій, тобто віднесення до певного виду юрисдикції справ, які не підлягають розгляду за правилами інших видів судочинства^{[222] [223].}

Ю. В. Білоусов в основу загальних правил визначення цивільної юрисдикції суду покладає: глобальність цивільної юрисдикції, наявність та характер спірних правовідносин, необхідність захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів^[224]. О. Пасенюк перераховує чотири: суб’єктний склад спору, предмет спірних право­відносин, характер спірних правовідносин та предмет спору^[225]. Більшість вчених вказують як критерії наявність спору про право, характер спору про право, суб’єктний склад спірних правовідносин, відсутність винят­ку у віднесенні таких спорів до компетенції інших органів. В. Кравчук обґрунтовує необхідність виділення лише предметного та суб’єктного¹. У п. 3 постанови Пленуму ВССУ від 1 березня 2013 р. № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» виділяється два критерії: наявність спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), суб’єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа)^{[226] [227]. У п. 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (кон- ституційності) положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами» від 9 вересня 2010 № 19-рп/2010, головними критеріями судової спеціалізації визнаються предмет спірних право­відносин і властива для його розгляду процедура[228].}

Аналіз наведених точок зору дає можливість дійти висновку, що за поодинокими винятками майже всі вчені серед критерію розмежуван­ня судової юрисдикції виділяють характер правовідносин. З цим, на наш погляд, необхідно погодитися, особливо коли мова йде про роз­межування предметної юрисдикції загальних та адміністративних справ. Так, за загальним правилом, спори, що виникають із так званих «цивільних у широкому сенсі» (цивільних, житлових, земельних, сі­мейних, трудових) правовідносин, які характеризуються рівністю сторін, розглядаються загальними судами, а ті, що виникають із пуб­лічно-правових (податкових, виборчих, пов’язаних із державною службою тощо) відносин тощо, яким притаманна нерівність учасни­ків, - адміністративними. Правомірність такого підходу обґрунтову­ється по-різному. Як приклад зазначається, що об’єктивне існування дуалізму права, його поділу на приватне та публічне, має обчислюва­тися і послідовно проводитися не лише у сфері матеріального права, а й враховуватися процесуальним законодавством. Хоча не всі науков­ці розподіляють таку точку зору. Так, деякі пропонують виходити з того, що з точки зору владного змісту охоронювані відносини поді­ляються на два типи - кримінально-правові та цивільно-правові (ци- вілістичні). Кримінально-правовий тип характеризується відношенням влади та підпорядкування (охоронне відношення між державою та правопорушником). Цивілістичному типу охоронюваного правовідно- шення невластивий імператив, влада і підпорядкування, достатньо наявності в його складі владного суб’єкта, який може організувати його реалізацію. Звісно, повністю заперечувати наявність владної складової у такого роду відносинах неможливо, оскільки одним із суб’єктів є держава, але наявність у складі правовідношення владного (сильно­го) суб’єкта ще не означає, що це відношення обов’язково будується на принципах влади та підпорядкування.

На зв’язок між формою судочинства та природою матеріальних правовідносин зверталася увага при дослідженні питань співвідно­шення матеріального і процесуального права. Як слушно зазначав свого часу Р. Є. Гукасян, вони набувають особливої актуальності у зв’язку з подальшою диференціацією та інтеграцією матеріальних галузей права та удосконаленням форм захисту суб’єктивних мате­ріальних прав та охоронюваних законом інтересів¹. О. Т Боннер ви­ходив із того, що матеріальне і процесуальне право знаходяться в діалектичній єдності, взаємно впливають та обумовлюють одне одного. Так, порядок здійснення правосуддя у цивільних справах значною мірою визначається диспозитивним характером норм ци­вільного права. У свою чергу, в деяких випадках ті чи інші матері­альні норми виходять із реальних можливостей правосуддя на да­ному етапі розвитку суспільства^{[229] [230].}

Р Є. Гукасян виділяв наступні напрямки впливу матеріального права на елементи процесуальної форми: матеріальні правовідносини здійснюють вплив на визначення предмета та підстави позову; за мо­деллю матеріальних правовідносин формується склад осіб, які беруть участь у справі, що мають матеріально-правовий інтерес у справі; з урахуванням матеріальних правовідносин визначаються предмет до­казування в цивільній справі, а також допустимість доказів для окремих видів правовідносин; норми матеріального права визначають способи захисту порушених або оспорюваних суб’єктивних прав громадян та соціалістичних організацій¹. І. М. Зайцев виходив із того, цивільний процес пов’язаний з матеріальним правом не безпосередньо та не всім своїм змістом, а через спір про право, оскільки потреба в ньому ви­никає лише при оспорюванні або порушенні прав і юридичних інте- ресів^{[231] [232]. На думку В. В. Комарова, цивільне процесуальне право як само­стійна галузь права в механізмі правового регулювання пов’язана з галузями матеріального права функціонально. Ці функціональні зв’язки виявляються у факті застосування судом та іншими органами цивільної юрисдикції норм матеріального права при розгляді й вирі­шенні цивільних справ (визнання права; визнання правочину недій­сним; припинення дії, яка порушує право тощо). І тому правильне застосування відповідних норм матеріального права органами цивіль­ної юрисдикції безпосередньо впливає на законність їх діяльності та рішень, які ухвалюються у цивільній справі[233].}

Убачається, що наведені вище позиції мають у своїй основі «раціо­нальне зерно», однак, в них ненавмисно відбувається ототожнення та зрівняння таких понять, як «процесуальна діяльність» та «судочинство». Як приклад, дійсно сутність матеріальних правовідносин впливає на визначення предмета та підстави позову, однак, жодним чином не відо­бражається на передбаченому порядку здійснення правосуддя та ви­значенні провадження, в межах якого має здійснюватися розгляд спра­ви. Натомість реторсія на спосіб захисту може бути визначальною при обранні відповідного процесуального порядку, оскільки справи, в яких мова йде про підтвердження наявності чи відсутності безспірних прав, розглядаються в порядку окремого провадження.

Враховуючи наведені вище точки зору, на наш погляд, можна на­ступним чином визначити зв'язок між матеріальними правовідноси­нами, що виступають предметом спору, та формою судочинства. Так, їх характер безпосередньо впливає на цивільну процесуальну форму шляхом «програмування» процесуального правового режиму. Під останнім у науці пропонується розуміти синтетичну конструкцію, яка складається з принципів, що діють у сфері цивільного судочинства, засобів та способів їх реалізації, та реально існуючих процесуальних гарантій. Так, якщо спір виникає з цивільних правовідносин, процесу­альний правовий режим повинен в першу чергу відтворити принцип диспозитивності та забезпечити збереження змагальності та рівно­правності сторін, оскільки презюмується, що сторони є рівносильними та в «ідеалі» мають рівні можливості належним чином користуватися своїми правами та виконувати обов'язки. Вони наділяються широким колом прав, пов'язаних як із визначенням об'єкта та способів захисту, так і з можливістю припинення своєї процесуальної діяльності.

Однак такий процесуальний правовий режим не підходить, якщо первісно спір виникає з публічно-правових відносин, де, зазвичай, стороні протистоїть держава в особі уповноважених органів. У даному випадку виникає потреба у відтворенні певного балансу з метою «урів- няння» «слабкої та «сильної» сторін, збереження ж їх «природної рівності» заздалегідь зумовлює неможливість належного захисту по­рушених суб'єктивних прав та свобод. Наведене досягається запро­вадженням додаткових принципів та процесуальних гарантій. Як приклад, ч. 4 ст. 11 КАС проголошує принцип офіційності, сутність якого полягає в тому, що суд вживає передбачені законом заходи, необ­хідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо вияв­лення та витребування доказів з власної ініціативи. Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо до­казування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності поклада­ється на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Зазначене вище, однак, не означає, що кожній галузі права має відповідати своя форма судочинства. Враховуючи плідне виділення правових сімей, генетично пов’язаних одна з одною і внаслідок цього володіючих схожими методами правового регулювання¹, вважаємо за можливе всі галузі матеріального права умовно поділити на дві «сім’ї»: сім’ю приватного права, де превалює диспозитивний метод регулю­вання, та сім’ю публічного права, в якій переважає імперативний метод.

Разом з тим такі методи не слід ототожнювати з методами регулюван­ня відповідних процесуальних правовідносин, оскільки останні поклика­ні опосередкувати владну діяльність держави щодо забезпечення функці­онування правового механізму, що має за мету ліквідувати аномалії як шляхом правового примусу та правозастосування, так і поза ними.

Таким чином, на наш погляд, оскільки природа матеріальних право­відносин впливає на процесуальний правовий режим, то вважаємо за доцільне виокремлювати такі форми судочинства, як цивільне та адмі­ністративне й, відповідно, доречним є виділення системи спеціалізова­них адміністративних судів. Додатковим аргументом на користь виправ­дання такої позиції є Проміжний висновок (№ 803/2015) щодо проекту змін до Конституції України в частині правосуддя, підготовлений Євро­пейською комісією «За демократію через право» від 24 липня 2015 р., в якому Венеціанська комісія схвалила закріплення в Конституції адмі­ністративних судів (п. 5 ст. 125), які вже існують в Україні. З точки зору прав людини, адміністративна юстиція є важливим елементом у про­цесі контролю за ефективністю державного управління (п. 25)^{[234] [235]. У по­дальшому наявність чи відсутність спору про право у таких правовід­носинах має бути визначальною при диференціації судових проваджень та процедур у межах відповідної форми судочинства.}

Зазвичай як додатковий критерій розмежування судової юрисдикції виділяється суб’єктний склад, особливо коли мова йде про цивільне та господарське судочинство, хоча, як випливає з наведених вище позицій, не всі вчені поділяють таку точку зору. Так, ряд науковців вважають, що його виділення, навпаки, призводить до порушення принципу спеціалі­зації, оскільки створюються умови для розгляду підприємницьких спо­рів не тими судами, що спеціалізуються на цьому. Є. В. Сліпченко вказує, що наведений критерій не може бути визначальним. Останнім має бути єдність природи тих матеріальних відносин, спір з яких виступає пред­метом судової діяльності¹. Виділення арбітражного процесу та прийнят­тя відповідного процесуального кодексу відбулося не за предметною (змістовною) ознакою, а за досить розмитим критерієм - сферою діяль­ності, з якої виникають спори (підприємницька та інша економічна ді­яльність), та суб’єктами вказаної діяльності.

На наш погляд, з такими позиціями слід погодитися, тим більше, що наявність можливості лавірування з суб’єктним складом, тобто додавання як співвідповідач фізичної особи, що призводить до зміни юрисдикції загального суду на юрисдикцію господарського, створює допустимість зловживання правом, пов’язаним із визначенням пред­метної юрисдикції^{[236] [237].}

У зв’язку з цим вважаємо, що існування господарського судочин­ства у сучасному вигляді й системи господарських судів є рудиментом традиції, запровадженої за радянських часів диференціації органів, що мали розмежовувати порядки вирішення спорів щодо прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб, встановлюючи для останніх менш формалізовану процедуру. Тим більше, що у вже згаданому Про­міжному висновку (№ 803/2015) щодо проекту змін до Конституції України в частині правосуддя, підготовленому Європейською комісією «За демократію через право» від 24 липня 2015 р., згадується, що Ве­неціанська комісія раніше вже наголошувала на необхідності уніфіку­вати систему судів загальної юрисдикції. Це би сприяло забезпеченню єдності судової практики, однаковому застосуванню закону, уникнен­ню конфліктів між судами та зменшенню рівня бюрократії. Також це могло би привести до скорочення тривалості судового розгляду, яка повинна бути розумною відповідно до ст. 6 ЄКПЛ. У разі якщо скасу­вання спеціалізованих судів не є прийнятним для української влади, слід підтримати другий варіант, запропонований для пункту 4 («Від­повідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди»). Це дозво­лить у подальшому реалізувати злиття Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів простим шляхом прийняття відповідного закону (пп. 19, 20)¹.

Розгляд справ за участю суб'єктів підприємницької діяльності має здійснюватися судами загальної юрисдикції за правилами позовного та окремого (справи про банкрутство) провадження. Процесуальні особливості суб'єктного складу повинні враховуватися в межах спеці­алізації на макрорівні, тобто спеціалізації суддів загальних судів. Су­часна система господарських судів має входити до складу загальних колегій і палат та відтворювати спеціалізацію на «макрорівні», тобто спеціалізацію суддів.

Попри те, що ми вважаємо, що має існувати дві форми судочинства, тобто цивільне та адміністративне, відмінність між якими полягає в різ­них процесуально-правових режимах, покладених в основу їх процесу­альної форми, однак, наведене не призводить до появи окремої адміні­стративної процесуальної форми. Цивільна процесуальна форма є уні­версальною, про що неодноразово зазначалося в науці^{[238] [239], однак, внутрішньо диференційованою на зазначені вище форми судочинства. Вона єдина здатна в силу своєї природи та історичного розвитку надати належні процесуальні гарантії судового захисту. Наведене підтверджу­ється, по-перше, тим, що, як слушно зазначає В. В. Комаров, право на судовий захист у сучасних умовах має унітарну природу, на яку не впливають певні формальні відмінності між справами, що виникають з цивільних (приватноправових) відносин, і справами, що виникають з адміністративних (публічно-правових) відносин[240]. По-друге, процесу­альні правовідносини, які виникають при розгляді справ як у порядку цивільного, так і адміністративного судочинства, в свою чергу є тотож­ними за своєю природою (співпадають всі елементи), мають однаковий об'єкт судового захисту, яким виступають суб'єктивні права, і предмет судової діяльності - вирішення спору про право. Відмінність у природі матеріальних прав й, відповідно, спору відображається лише в різному впорядкуванні деяких процесуальних інститутів та окремих процесу­альних гарантій. По-третє, слід погодитися з тим, що позовна форма і позовне провадження стали основою побудови процедури адміністра­тивного судочинства, в межах якої реалізується українська модель адмі­ністративної юстиції, і яка до певного часу була різновидом цивільного судочинства. КАС став «дублюючим» законодавчим нормативним актом щодо ЦПК, оскільки конструкція адміністративного судочинства базу­ється на позовному провадженні як фундаментальному для цивілістич- ного судового процесу та на основних інститутах цивільного судочин- ства1, тобто порядок здійснення процесуальної діяльності за своїм ха­рактером співпадає з окремими виключеннями. По-четверте, такий висновок випливає також зі змісту ст. 6 Конвенції та практики ЄСПЛ, які останнім часом служать орієнтирами при реформуванні процесуаль­ного законодавства. Із самого тексту зазначеної вище норми випливає, що вимоги справедливого судового розгляду мають бути відтворені як у кримінальній процесуальній, так і в цивільній процесуальній формах. При цьому цивільна процесуальна форма застосовується як при роз­гляді безпосередньо спорів про цивільні права та обов'язки, незалежно від їх належності фізичним особам чи господарюючим суб'єктам, так і тих, що відповідно до національного законодавства знаходяться в сфе­рі «публічного права», однак, результати яких є вирішальними для прав та обов'язків приватних осіб[241] [242], щодо так званих дисциплінарних розгля­дів[243], тих, які стосуються соціальних питань[244], державних службовців[245] тощо.}

Таким чином, можна виокремлювати базові кримінальну та цивільну (некримінальну) процесуальні форми. Остання, в свою чергу, має бути внутрішньо диференційована на форму цивільного судочинства та форму адміністративного судочинства. При цьому, незважаючи на наявність певного «дублювання» в КАС положень ЦПК, що є об’єктивно виправда­ним єдністю цивільної процесуальної форми, ми не вбачаємо підстав для розробки єдиного процесуального кодексу. Так, специфіка процесуально­го правового режиму кожного виду судочинства вимагає детальної регла­ментації відповідно в ЦПК та КАС, оскільки процесуальним галузям права притаманний «дозвільний спосіб», тобто дозволено лише те, що прямо передбачено в законі. Об’єднання їх в один кодифікований акт при­зведе до його «громіздкості», що негативно вплине на правову визначе­ність порядків судочинства. Крім того, залишення двох процесуальних кодексів дає можливість на основі відповідних процесуальних правових режимів проводити подальшу диференціацію цивільної процесуальної форми й встановлювати окремі процесуальні особливості розгляду де­яких справ з урахуванням характеру матеріальних правовідносин.

На підставі викладеного, на наш погляд, під принципом спеціалі­зації як організаційно-правовим принципом слід розуміти правову засаду, що виступає конституційним параметром правосуддя та ви­магає запровадження «розподілу праці» при реалізації судової влади в інституційній та процесуальній сферах із метою забезпечення до­ступності правосуддя та підвищення ефективності судової форми за­хисту. Відтворення даного принципу може відбуватися як у межах синхронної, так і асинхронної моделей спеціалізації. Найбільш опти­мальною для України на даному етапі розвитку суспільних відносин виступає синхронна спеціалізація некримінальної сфери судової ді­яльності, що передбачає функціонування загальних та адміністратив­них судів, діяльність яких має здійснюватися з дотриманням універ­сальної цивільної процесуальної форми, диференційованої за специфі­кою процесуально-правового режиму на цивільну та адміністративну форми судочинства. Розмежування предметної юрисдикції судів повинно відбуватися лише за характером правовідносин, що виступають пред­метом спору, виходячи з їх віднесення до «сім’ї» або приватного, або публічного права. Врахування особливостей окремих груп матеріальних правовідносин (трудових, сімейних, земельних, господарських тощо) у разі потреби має відбуватися шляхом запровадження спеціалізації на макрорівні, тобто спеціалізації суддів.

1.4.