Єдність та диференціація цивільної процесуальної форми у контексті теорії юридичного процесу

Слід зазначити, що категорія «диференціація» не є суто правовою, тому для розуміння її змісту необхідно звернутися до довідкової літе­ратури. Так, С. І. Ожегов під диференціацією розумів розчленування, розрізнення окремого, одиничного при розгляді, дослідженні чого-не­будь¹. У філософській енциклопедії даним поняттям позначається процес розвитку, пов’язаний з поділом, розчленуванням цілого, яке розвивається, на частини, ступені, рівні. При цьому розрізняється ди­ференціація функціональна, в ході якої розширюється коло функцій, що виконуються елементами системи, яка розвивається, та структурна, в ході якої в системі виділяються підсистеми, що реалізують ті чи інші функції^{[248] [249].}

Таким чином, наведеною категорією слід позначати процес, у ре­зультаті якого відбувається розподіл цілого на частини. Останні, у свою чергу, функціонують усередині цілого, відтворюючи його структуру. Він викликається причинами, які мають зовнішній характер, тобто іс­нують за межами цілого, але безпосередньо на нього впливають. Так, ускладнення матеріальних правовідносин, об’єктивна необхідність у забезпеченні ефективного захисту різноманітних за своєю природою суб’єктивних прав, свобод та інтересів викликає потребу диференціа­ції цивільної процесуальної форми з метою максимальної її «гнучкос­ті» та адаптованості до специфіки різних об’єктів захисту.

Незважаючи на значну увагу з боку вчених до цивільної проце­суальної форми та її значення як наукової конструкції^[250], що характе­ризує морфологію та структурно-функціональний аспект цивільного судочинства^[251], у науці цивільного процесуального права відсутня єдина точка зору щодо сутності даного поняття та меж його застосу­вання. Всі існуючі в літературі дефініції цивільної процесуальної форми можна звести до того, що під останньою пропонується розу­міти сукупність правил, що регулюють порядок здійснення право­суддя у цивільних справах; систему вимог, закріплених цивільним процесуальним правом; послідовний, встановлений нормами цивіль­ного процесуального права порядок розгляду цивільної справи, що включає певну систему гарантій, при цьому останній позначається як модель, що організовує та впорядковує судочинну діяльність; систему встановлених законом правил, що регламентують порядок здійснення правосуддя у цивільних справах, а також сам порядок діяльності кожного учасника цивільного процесу; встановлений ци­вільним процесуальним правом зовнішній засіб вчинення процесу­альних дій, виконуваних за визначеними правилами, в певному по­рядку судом та всіма учасниками процесу; особливу форму діяльнос­ті суду та інших учасників з розгляду і вирішення справи; метод правового регулювання або частину такого методу; основні принци­пи цивільного процесуального права; обумовлену предметом і мето­дом правового регулювання цивільного процесуального права і ви­значену нормами цивільного процесуального законодавства послі­довність виникнення, розвитку і припинення цивільного процесу (судочинства) та порядок реалізації суб’єктами цивільних процесу­альних правовідносин своїх процесуальних прав і обов’язків, про­цесуальних дій, здійснюваних під контролем суду, спрямованих на розгляд і вирішення цивільної справи в суді та процесуального по­рядку оформлення результатів таких дій^[252].

Вбачається, що наведені визначення тією чи іншою мірою розкри­вають окремі сутнісні складові досліджуваної категорії, оскільки під­креслюють, що про її наявність свідчить певним чином врегульована діяльність суду та інших учасників процесу, пов’язана з розглядом та вирішенням справи. Однак вони характеризують цивільну процесуаль­ну форму у «вакуумі», у відриві від правової реальності, тобто не дають можливість усвідомити, яким чином вона співвідноситься зі схожими за змістом поняттями, такими як, наприклад, цивільний процес, ци­вільне судочинство. Так, під цивільним процесом (судочинством) також пропонується розуміти врегульований нормами цивільного процесу­ального права порядок розгляду і вирішення цивільних справ¹, тобто складається враження, що останній і є цивільною процесуальною формою. До речі, в літературі вже було запропоновано позицію щодо необхідності ототожнення цивільного процесу із цивільною процесу­альною формою^{[253] [254]. Наведене взагалі ставить під сумнів необхідність виділення цивільної процесуальної форми як самостійної правової категорії, нівелює її значення. Однак така ситуація неприпустима, оскільки її самостійне значення, цінність як гарантії законності не­одноразово доводилося в наукових роботах, присвячених цій тематиці.}

У науці цивільного процесуального права виділяються різні ознаки, притаманні цивільній процесуальній формі. Так, Н. О. Чечина вважає, що останній властиві нормативний характер правил, їх системність, суб’єктивний склад можливої дії та забезпеченість санкціями. При цьому система правил, що визначають процесуальну форму, склада­ється з декількох самостійних груп: процесуальні правила, які містять вичерпний перелік осіб, які можуть брати участь у процесі, правила їх вступу та вибуття з процесу, обсяг прав та обов’язків, умови, яким вони мають відповідати; визначають усі можливі в процесі дії суду та кож­ного учасника процесу; встановлюють строки та послідовність здій­снення дій кожним учасником процесу; зобов’язують учасників про­цесу чинити дії в певній послідовності; закріплюють поділ діяльності на стадії; передбачають способи оформлення процесуальних дій, способи їх фіксування; обумовлюють не лише порядок та строки здій­снення процесуальних дій, а й їх зміст^[255].

М. С. Шакарян, М. К. Треушніков виділяють такі риси, як встанов­лення нормами права порядку розгляду та вирішення справ; ухвалення рішення на підставі фактів, визначених за допомогою передбачених засобів доказування; гарантії осіб, які беруть участь у справі, зокрема, їх право брати участь у розгляді справи для захисту своїх інтересів¹; рішення суду може бути оскаржено до вищестоящого суду. В. В. Ярков до них відносить законодавчу урегульованість; детальну розробку всієї процедури розгляду справи в суді; універсальність процесуальної форми вирішення спорів у суді; імперативність процесуальної форми^{[256] [257]. Т В. Сах­нова ознакою цивільної процесуальної форми виділяє нормативність, системність правил, що її утворюють, формальну визначеність, тобто вираження зовні всіх процесуальних дій через певні акти-документи; динамізм та стабільність[258]. Ю. М. Зипуннікова зазначає чотири озна­ки: нормативність, імперативність, універсальність та системність[259]. А. О. Власов специфічними її рисами визнає наявність процесуального регламенту, оптимальне співвідношення процесуальних прав і обов’язків всіх учасників судочинства, безперервність судочинства, контроль суду за здійснюваними процесуальними актами[260]. І. Ю. Татулич до основних ознак відносить: призначення (цивільна процесуальна форма існує для впорядкування діяльності зі здійснення правосуддя з цивільних справ); урегульованість цивільної процесуальної форми нормами цивільного процесуального права; залежність цивільної процесуальної форми від системи принципів цивільного процесуального права; надання проце­суальних гарантій учасникам процесу; системність[261].}

Ряд процесуалістів виходять із того, що цивільна процесуальна форма характеризується взагалі наявністю трьох ознак: провадження, стадій і процесуального режиму.

Аналіз наведених точок зору, а також позицій інших вчених¹ дає можливість дійти висновку, що, незважаючи на виділення різної кіль­кості ознак та неоднакове їх формулювання, більшість науковців ви­ступають однодумцями щодо наступних положень.

Можна виділити п’ять точок зору щодо «кордонів» цивільної про­цесуальної форми. Відповідно до першої, яка є найпоширенішою серед процесуалістів, цивільна процесуальна форма розглядається як невід’ємний елемент судочинства. Друга сформулювалася в працях вчених, які пропонували широке розуміння предмета цивільного про­цесуального права, тобто вони поширюють цивільну процесуальну форму на діяльність всіх юрисдикційних органів (судових та несудо- вих). Третя сформувалася у працях вчених - прибічників теорії юри­дичного процесу, які пропонували під процесуальною формою розу­міти сукупність процедурних вимог, що пред’являються до дій учас­ників процесу, спрямованих на досягнення певного матеріального результату. Вони виходили з того, що процесуальна форма притаманна будь-якій правозастосовній діяльності. Наведена позиція знаходила своїх прихильників і серед вчених-процесуалістів. Відповідно до чет­вертого підходу, який в основному спостерігається у працях В. М. Про­тасова, розробника загальноправової процесуальної теорії, юридичний процес розглядається як різновид юридичної процедури, спрямованої на виявлення та реалізацію матеріального охоронного правовідношен- ня. Він пропонує поняття «процесуальна форма» використовувати лише для того, щоб підкреслити загальне призначення юридичного процесу як засобу (форми) реалізації інших, матеріально-правових відносин^{[262] [263], тобто дещо применшує значення цієї категорії відносно інших позицій.}

Остання позиція була висловлена не так давно. Виходячи з її положень цивільна процесуальна форма не охоплює своїм змістом деякі процесу­альні дії, що здійснюються в процесі розгляду та вирішення цивільної справи.

Вбачається, що слід підтримати так званий «класичний» підхід, у межах якого цивільна процесуальна форма притаманна лише діяль­ності суду під час реалізації покладених на нього функцій. Як слушно свого часу зазначали Н. О. Чечина, Д. М. Чечот, єдина цивільна про­цесуальна форма була б реально мислимою лише в тому випадку, якби існував один юрисдикційний орган - суд. Однак навіть у перспективі важко уявити собі, що місце несудових юрисдикційних органів можуть зайняти лише судові^{[264] [265]. Вона відрізняється від різних процедур своєю універсальністю та деталізацією, тобто встановлює єдиний докладний порядок здійснення правозастосовної діяльності, відступ від якого не допускається. Однак за своєю правовою природою, за перманентністю вчинення дій органи відрізняються один від одного, що унеможливлює уніфікацію їхньої діяльності. Як приклад, незважаючи на детальну регламентацію процедури розгляду справи в третейському суді та її максимальне наближення до цивільного судочинства, в основу його дій покладений принцип арбітрування, нехарактерний для державної форми захисту, що, відповідно, впливає й на всю процедуру розгляду. Наведене, однак, не виключає встановлення загальних, обов’язкових для всіх юрисдикційних органів вимог, яких мають дотримуватися під час розгляду та вирішення справ.}

На наш погляд, при з’ясуванні сутності та формулюванні дефіні­ції цивільної процесуальної форми необхідно виходити з такого ка­тегоріального ряду, як «судова влада» - «цивільні процесуальні правовідносин» - «цивільне судочинство». Як зазначалося в першо­му параграфі даного дослідження, судова влада - це внутрішньодер­жавна загальноправова модель процесуальних відносин, які виника­ють між судами та іншими суб’єктами з метою подолання невизна­ченості у суб’єктивних правах та обов’язках. Ці відносини існують лише у формі правових, тобто врегульованих нормами цивільного процесуального права. При цьому правова, цивільно-процесуальна форма є єдиною формою, в якій вони виступають^[266]. Така урегульова- ність передбачає нормативне визначення юридичних фактів та їх про­цесуальне оформлення, що приводять до виникнення правовідносин; закріплення системи правовідносин, які повинні та можуть виникати залежно від об’єкта захисту, по конкретній справі; суб’єктів, між яки­ми складаються правовідносини, з визначенням їх правосуб’єктності, наділенням їх залежно від виконуваної функції відповідними про­цесуальними правами та обов’язками; встановлення послідовності та строків вчинення процесуальних дій; можливий подальший «ал­горитм» їх логіко-часового розвитку, а також перелік судових рішень, які призводять до зміни або припинення правовідносин. Наведене «впорядкування» системи цивільних процесуальних правовідносин, на наш погляд, і відображає сутність цивільної процесуальної форми, яку можна визначити як сукупність директив, що пред’являються до системи цивільних процесуальних правовідносин, які виникають для розгляду та вирішення справи. При цьому, враховуючи, що цивільне судочинство становить зміст таких правовідносин, воно також ними регулюється.

Таким чином, цивільна процесуальна форма не може бути зведена лише до регулювання порядку розгляду та вирішення цивільних справ, як вважають більшість процесуалістів, а є дещо ширшою за сферою застосування категорією, оскільки за її допомогою впорядковується й сама система цивільних процесуальних правовідносин, змістом яких і є цей порядок.

Виходячи з наведеного, можна зробити висновок, що цивільна про­цесуальна форма є науковою категорією, яка становить остов судової влади й формулює сукупність директив, яким повинна відповідати функціонуюча модель цивільних процесуальних правовідносин, що виникають у справі з метою подолання невизначеності в суб’єктивних правах та обов’язках. Її основним призначенням є «програмування» умов для максимально ефективного досягнення мети та забезпечення належного здійснення цивільного судочинства. Вона відтворює відпо­відний процесуальний режим регулювання та характеризується на­ступними ознаками. По-перше, нормативність, оскільки директиви мають бути закріплені в нормах процесуального права. По-друге, системність, тому що формулює та закріплює систему взаємопов’язаних та взаємообумовлених вимог до цивільних процесуальних правовід­носин. По-третє, залежність від принципів цивільного процесуально­го права, оскільки саме останні є тими керівними засадами, що по­кладаються в основу директив. По-четверте, «алгоритмічність», тобто детальне визначення, які цивільні процесуальні правовідносини, за яких умов можуть та мають виникнути, яким чином вони будуть роз­виватися та припинятися. По-п’яте, єдність, що передбачає закріплен­ня однакових базових приписів для всіх цивільних процесуальних правовідносин, які ґрунтуються на єдиних принципах та мають єдине призначення. По-шосте, здатність до диференціації, що дає можливість враховувати специфіку окремих цивільних процесуальних правовід­носин. По-сьоме, імперативність, тобто обов’язковість для всіх суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин. Недотримання цивільної процесуальної форми тягне за собою негативні наслідки, встановлені в законі.

У науці процесуального права диференціацію процесуальної форми поділяють на два види: зовнішню, метою якої є виявлення та формування нових галузей права, та внутрішню, що відбувається в межах окремої процесуальної галузі права з метою упорядкування процесуальних дій та відносин на рівні стадій, етапів процесу та процесуальних дій. При цьому як наслідки зовнішньої диференціації визначають появу в системі права процесуального права, подальше відокремлення самостійного конституційного провадження, виді­лення з цивільного процесу арбітражного та адміністративного про­цесів.

Із наведеним можна погодитися лише частково. Так, у результаті судової реформи 1864 р. та прийняття Статуту цивільного судочинства, Статуту кримінального судочинства дійсно відбулася зовнішня дифе­ренціація процесуальної форми, що призвело до формування двох само­стійних галузей права: цивільного процесуального та кримінального процесуального права. Унаслідок цього викристалізувалися криміналь­на процесуальна форма, що регулює систему кримінальних процесуаль­них правовідносин, та цивільна процесуальна форма, що впливає на цивільні процесуальні правовідносини. Прийняття Закону УРСР «Про арбітражні суди» від 4 червня 1991 р. № 1142-XII¹, Арбітражного про­цесуального кодексу від 6 листопада 1991 р. № 1798-XII^{[267] [268] (надалі - ГПК), Конституції України від 28 червня 1996 р., Закону України «Про судоу­стрій» від 7 лютого 2002 р. № 3018-III[269], ЦПК від 18 березня 2004 р. № 1618-IV та КАС від 6 липня 2005 р. № 2747-IV[270] створило підґрунтя для подальшої хвилі диференціації. Воно призвело до інституалізації принципу спеціалізації, закріпленого в ч. 2 ст. 125 Конституції України, виокремлення цивільного, господарського та адміністративного судо­чинства, хоча, на наш погляд, оскільки розгляд справ у зазначених судах відбувається з дотриманням єдиної цивільної процесуальної форми, утворення окремих процесуальних галузей права на відбулося.}

Залежно від того, де спостерігається так звана внутрішня диферен­ціація, в науці пропонується розрізняти стадійну диференціацію, ди­ференціацію на рівні етапів процесуальних дій (особливі правила провадження у справах неповнолітніх, справи окремого провадження у цивільному судочинстві), структурну диференціацію^[271]. Прикладом останньої є існування різних проваджень, відмінних за рядом крите­ріїв та пристосованих для справ різних категорій. Крім того, в деяких працях пропонується виділяти два аспекти диференціації - зовнішній (види проваджень та стадій) та внутрішній (процесуальні процедури як у межах провадження, так і в стадіях цивільного процесу)¹. Поділ цивільного судочинства на стадії ніколи не заперечувався в науці ци­вільного процесуального права та визнавався всіма процесуалістами, поділ на рівні етапів у цивільному судочинстві зазвичай не проводить­ся. Що стосується можливості виділення різних проваджень, то дане питання тривалий час було дискусійним. Так, деякі вчені заперечували це, мотивуючи тим, що цивільний процес є єдиним, тобто встановлює єдиний порядок розгляду всіх справ. Можна вести мову лише про про­цесуальні особливості розгляду та вирішення тієї чи іншої категорії^{[272] [273]. Однак більшість дотримувалася протилежної точки зору. Як зазначав В. М. Горшеньов, розбіжності в типах процесуальних проваджень обумовлені в першу чергу функціональними властивостями норм ма­теріальних галузей права. Реальний же розподіл юридичного процесу на відповідні процесуальні провадження відображає об’єктивну по­требу громадського розподілу праці та професійної спеціалізації різно­го роду уповноважених суб’єктів як чітке встановлення місця кожного ланцюга, кожної організаційної форми в суспільному механізмі право­вого регулювання та специфічних способів його здійснення[274].}

На даний час загальновизнаною є позиція, що існує декілька про­ваджень. Більш того, В. В. Комаров підкреслює, що цивільний про­цес - це перш за все асиметрична система різних судових проваджень. Така асиметричність судових проваджень цивільного судочинства означає реальну диференціацію судових процедур, тобто певну гнуч­кість цивільного судочинства, адаптовану до здійснення завдань цивільного судочинства, а самі судові провадження як структурні компоненти цивільного процесу мають системоутворюючий та суб­станціональний характер^[275]. Що стосується диференціації цивільної процесуальної форми на окремі процедури, то такий підхід є віднос­но новим для цивільного процесуального права.

Перш ніж аналізувати структуру складових цивільної процесуаль­ної форми, вважаємо за доцільне визначитися з первинним елементом в «матерії» цивільної процесуальної форми. Так, В. В. Комаров вихо­дить із того, що базову структуру цивільного процесу, його «матерію» складають судові провадження як первинні елементи судочинства¹. З такою позицією важко погодитися, оскільки, якщо провадження є базовим елементом, то в подальшому вони мають брати участь у фор­муванні інших складових, таких як стадії процесу. Однак наведені категорії є різними проявами диференціації. Так, провадження відо­бражають вертикальну диференціацію, а стадії - горизонтальну. Будь- яке провадження, будучи динамічним явищем, проходить законодавчо визначену кількість стадій. Тому, на наш погляд, більш переконливою є висловлена в літературі точка зору, що базовим елементом у струк­турі процесу є процесуальні дії^{[276] [277]. Вони не існують автономно, відокрем­лено одна від одної, а об'єднані в динамічну систему, тобто становлять певну сукупність дій, що згруповані з використанням різних системо­утворюючих показників.}

Таким чином, первинним елементом цивільної процесуальної фор­ми є процесуальні дії суду та інших учасників процесу, які об'єднуються за певними критеріями, утворюючи складові цивільної процесуальної форми та відображаючи її диференціацію.

У літературі існують різні дефініції категорії «провадження» (по­няття «вид провадження», на наш погляд, є синонімом). Так, В. М. Гор- шеньов під провадженням пропонує розуміти системне утворення, комплекс взаємопов'язаних та взаємообумовлених процесуальних дій, які: а) утворюють певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною характеристикою та зв'язаністю з відповід­ними матеріальними правовідносинами; б) виникають у зв'язку з по­требою встановлення, доказування, а також обґрунтування всіх об­ставин і фактичних даних юридичної справи, яка розглядається; в) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних процесуальних актах-документах^[278]. Є. І. Носирева визначає провадження як встанов­лену законом строго визначену послідовність процесуальних дій щодо розгляду судом першої інстанції тієї чи іншої сукупності цивільних справ. Така послідовність полягає в поетапному здійсненні процесу­альних дій, починаючи з порушення справи і закінчуючи ухваленням заключного судового акта¹. Дещо схожої позиції дотримуються й інші вчені, однак, вони підкреслюють, що це система цивільних процесу­альних дій, об’єднаних кінцевою процесуальною метою.

Ряд процесуалістів вказують, що ним є сформована в силу спеці­альних причин, врегульована нормами цивільного процесуального права судова процедура, що відрізняється спеціальним способом за­хисту права (їх сукупністю); об’єднання спеціальних інститутів, що регулюють порядок розгляду категорій справ, які відрізняються особ­ливим способом захисту прав. І. Ю. Татулич зазначає, що проваджен­ня в цивільному процесі утворюють специфічну конструкцію розгляду цивільної справи, яка відображає предметну характеристику цивіль­ного судочинства з точки зору матеріально-правової природи справ, що розглядаються судом, специфіку документування фактів як юриди- ко-фактологічної основи справи та результатів її розгляду, що відо­бражається в процесуальних документах. Провадження - це частина цивільного процесу, яка визначена особливостями процесуального порядку розгляду та вирішення певної категорії цивільних справ і скла­дається з системи процесуальних стадій, які функціонують у визна­ченій нормами ЦПК послідовності та в часових межах, що супрово­джується процесом фіксації результатів процесуальної діяльності суду та учасників процесу^{[279] [280].}

Найбільш поширеною та сталою є точка зору, що під провадженням слід розуміти порядок розгляду певної категорії справ. Наведене ви­значення у подальшому доповнюється вказівкою на різні критерії, які слід використовувати при виділенні проваджень. При цьому слід по­годитися з висловленою в літературі думкою, що критерій для поділу проваджень на види в цивільному судочинстві, який би відповідав законам формальної логіки та праву, на сьогодні не виявлений. Так, як останні визначають: матеріально-правову природу справ, що входять у групу, самостійність засобів та способів захисту прав й інтересів, особливості судової процедури; обумовлені предметом судової діяль­ності мету та метод виконання завдань щодо захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів; функції норм права; предмет правового регулювання; наявність специфічної врегульованої законом правової процедури та специфічної категорії справ, які розглядаються та вирішуються судом за допомогою такої процедури; матеріально- правову ознаку, процесуальний критерій (специфіка самої процедури) - предмета процесу, наявність спору про право; предмет судового за­хисту (що захищається?), ціль судової діяльності (навіщо захищаєть­ся?) та спосіб захисту (як захищається?); матеріальну правову природу справ, наявність певного процесуального порядку, цілі та завдання цивільного судочинства; наявність особливих причин формування власного, притаманного лише даному виду способу захисту, наявність спільних процесуальних особливостей та особливостей розгляду окре­мих категорій справ¹ тощо.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що частіше за все як кри­терії в різному формулюванні виділяється два: матеріально-правовий, тобто матеріально-правова природа відносин, з приводу яких особа звертається до суду, та процедурний, тобто наявність специфічної судо­вої процедури, пристосованої для розгляду таких категорій справ.

Невизначеність щодо поняття «провадження» та критеріїв їх виді­лення призводить до виокремлення різної їх кількості. Так, за загальним правилом виділяється три провадження: позовне, наказне та окреме, а інші процесуальні дії в рамках цивільної процесуальної форми (визнан­ня та повернення до виконання рішень іноземних судів, оскарження та виконання рішень третейських судів, відновлення втраченого проваджен­ня) не є самостійними видами цивільного судочинства^{[281] [282].}

Однак із цим не погоджується В. І. Тертишніков, висуваючи два заперечення: формальне й по суті. Дві стадії процесу з перерахованих в ЦПК прямо називав: апеляційне провадження (гл. 1 розд. V) і каса­ційне провадження (гл. 2 розд. V). Тепер і перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку з нововиявленими обставинами в чин­ному ЦПК у гл. 4 розд. V ЦПК прямо названий провадженням і є таким, що проходить стадійно, ще й тому також є провадженням. Друге за­перечення стосується виконавчого провадження. За законом воно є провадженням, але провадженням, яке є і завершальною стадією будь-якого процесу захисту права судом і іншими органами. Виходячи зі структури ЦПК і предмета проваджень, він пропонує всі проваджен­ня в цивільному процесі розділити на основні й допоміжні. До осно­вних слід відносити наказне, позовне, окреме, апеляційне, касаційне, провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами, провадження по судовому контролю за виконанням рішень, у справах про оскаржен­ня рішень третейський судів та про видачу виконавчих листів на при­мусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішен­ня міжнародного комерційного арбітражу відповідно до міжнародного договору України та/або Закону України «Про міжнародний комерцій­ний арбітраж», якщо місце арбітражу знаходиться на території Украї­ни. До допоміжних (забезпечувальних) проваджень відносять прова­дження по забезпеченню позовів і доказів, по з'ясуванню можливості врегулювання спорів до судового розгляду, забезпеченню правильного й швидкого розгляду справи та ін.^[283]

В. В. Комаров виділяє систему судових проваджень - позовне, на­казне, окреме, провадження у справі до судового розгляду. Виходячи з інстанційності судової системи і процесуальних функцій судів різних інстанцій, крім проваджень у суді першої інстанції, структурно цивіль­не судочинство як система складається з апеляційного, касаційного проваджень та проваджень справ у ВСУ. Також ЦПК передбачає такі специфічні провадження цивільного судочинства, як перегляд судових рішень, ухвал та постанов за нововиявленими обставинами (гл. 4 розд. V), провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів (розд. VII¹), відновлення втраченого судового про­вадження (розд. ІХ), провадження у справах за участю іноземних осіб (розд. Х). Він зазначає, що структурно провадження мають вертикаль­но інтегруючий характер і визначають, так би мовити, інстанційні періоди здійснення правосуддя при розгляді цивільних справ цивіль­ними судами різних інстанцій, а також фронтальну інтеграцію цивіль­ного процесу, яка відбиває процедури цивільного судочинства в межах відповідного інстанційного періоду (перегляд за нововиявленими об­ставинами, відновлення втраченого судового провадження може здій­снюватися судами різних інстанцій) або, навпаки, відбиває абсолютну лінійність тих чи інших проваджень (те чи інше провадження в суді першої інстанції, виконавче провадження) поза межами інстанційних циклів^[284].

Деякі вчені, незважаючи на норми ЦПК, не відносять, наприклад, наказне провадження до провадження, розглядаючи його як про­цедура. Наведена ситуація, на наш погляд, є методологічно непри­пустимою, оскільки недбале використання термінології законодавцем призводить до необхідності «пристосування» науки до цього та об’єднання під назвою «провадження» різних за своєю природою процесуальних дій. Це негативно позначається на ефективності су­дового захисту.

Перш ніж з’ясовувати сутність поняття «провадження», вважаємо за доцільне визначитися з можливістю виділення в рамках цивільної процесуальної форми процесуальних процедур як окремих складових, оскільки такі пропозиції почали активно висловлюватися в науці. Так, Т В. Сахнова вказує, що судові процедури в сучасному процесі вису­ваються на перший ряд - не лише як головний критерій диференціації процесу, а й головний інструмент його подальшого розвитку, набуття нової якості. Судова процесуальна процедура - це та, яка підпадає під всі ознаки цивільної процесуальної форми і є окремим випадком її вираження, законодавчо відносно відокремленою. Правова процедура завжди пов’язана із законодавчо відокремленою правовою формою системи юридичних дій (якісно відокремленої діяльності) - як необ­хідної умови досягнення визначеної законом мети. Для конструюван­ня процедури важлива законодавчо встановлена послідовність юри­дично значимих дій визначених законом суб’єктів для певної правової мети - і в певній правовій формі. Процедура завжди має свій початок і кінець - у певних юридичних фактах-діях. Важливий характер про­цедури: методи, шляхом яких вона здійснюється, виявляють її сутність. Яскравим прикладом є заочне провадження як процедура позовного провадження в цивільному судочинстві, попереднє судове засідання як процедура в стадії підготовки справи до розгляду, мирова угода як примирна процедура в арбітражному процесі, забезпечувальні про­цедури, процедури судового доручення; процедура огляду та дослі­дження письмових та речових доказів за місцем їх знаходження, по­годжувальна процедура в арбітражному процесі, провадження за участю іноземних громадян, провадження у справах щодо оспорюван­ня рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на при­мусове виконання рішень третейських судів тощо¹.

І. Ю. Татулич під процесуальною процедурою пропонує розуміти встановлений нормами ЦПК порядок діяльності суду, пов’язаний із ви­рішенням вимог процесуального характеру, з метою захисту прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, та задоволенням клопотань у процесі розгляду і вирішення цивільної справи, що впливають на рух процесу. При цьому нею виділяються процесуальна процедура з видачі судового наказу та процесуальні процедури з вирішення окремих питань у цивільному судочинстві (забезпечення позову, забезпечення доказів, судові доручення, вручення судових повісток тощо)^{[285] [286].}

Вбачається, що в цивільному судочинстві поряд із провадженнями, у межах яких відбувається реалізація матеріальних охоронюваних право­відносин або які безпосередньо тим чи іншим чином пов’язані з мате­ріальними правовідносинами, дійсно існують певні судові процедури, тобто сукупність процесуальних дій, спрямованих на вирішення суто процесуальних питань. Вони мають напівавтономний характер, оскіль­ки, з одного боку, можливість їх функціонування апріорі прямо закріп-

лена в нормах цивільного процесуального права, вони становлять відо­кремлений від інших процесуальних дій блок дій, проведення чи непро- ведення яких жодним чином не впливає на кінцевий результат розгляду справи. Їх функціонування породжується лише ініціативою заінтересо­ваних осіб, що на практиці призводить до того, що вони можуть бути наявні або, навпаки, відсутні під час розгляду конкретної справи.

З іншого боку, судові процедури є залежними від «основного» юрисдикційного процесу. Так, вони можуть виникати як у межах вже існуючої системи цивільних процесуальних правовідносин у справі й сприяти досягненню загальної мети цивільного судочинства (забез­печення позову, забезпечення доказів тощо), або становити зміст нових цивільних процесуальних правовідносин, які виникають лише заради вчинення таких дій (справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третей­ських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рі­шень міжнародного комерційного арбітражу, вирішення процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах, та рішень інших органів (посадових осіб). Вони мають допоміжний характер, оскільки сприяють досягненню мети, поставленої перед «основним» юрисдикційним процесом. Кожна судова процедура має лише притаманну їй мету, коло суб’єктів, законодавчо визначену по­слідовність як вчинення процесуальних дій, так і їх процесуального оформлення, встановлені вимоги щодо дій, які її розпочинають та за­кінчують, що мають відповідати цивільній процесуальній формі. Їх особливістю є те, що вони жодним чином не пов’язані з матеріальними охоронюваними правовідносинами. Вони можуть проводитися як у суді першої, так і вищестоящих інстанцій.

Таким чином, у структурі цивільної процесуальної форми слід виді­ляти судові процедури, які становлять сукупність процесуальних дій, спрямованих на вирішення суто процесуальних питань, що виникають як під час розгляду справи в суді, так і після нього або після несудового юрисдикційного процесу, вчинювані у певній, нормативно визначеній послідовності, з належним процесуальним оформленням їх початку та закінчення, які мають полуавтономний, допоміжний характер та не пов’язані з матеріальними охоронюваними правовідносинами. Залежно від часу їх застосування судові процедури можна поділити на ті, які 116

передують «основному» процесу (забезпечення доказів (ч. 4 ст. 133 ЦПК), забезпечення позову (ч. 4 ст. 151 ЦПК), якщо відповідні заяви подані до пред'явлення позову до суду), відбуваються в його межах (за­безпечення доказів, забезпечення позову, судові доручення, попереднє судове засідання, укладення та затвердження мирової угоди тощо), мають місце після «основного» юрисдикційного процесу (відновлення втраче­ного судового провадження; розгляд справ про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконан­ня рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу; вирішення процесуальних питань, пов'язаних з виконанням судових рішень у ци­вільних справах та рішень інших органів (посадових осіб); судовий контроль за виконанням судових рішень; розгляд справ про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусо­ве виконання рішень третейських судів). Залежно від функцій судової влади, які реалізуються під час проведення судової процедури, їх також можна поділити на установчі, забезпечувальні та контрольні, про що зазначалося в попередньому параграфі.

Вбачається, що, формулюючи дефініцію «провадження», необхідно враховувати, що первинним елементом цивільної процесуальної форми є процесуальні дії. При цьому потрібно мати на увазі, що, по-перше, судові провадження відбивають диференціацію цивільного судочинства по вертикалі, тобто в межах розгляду справи в суді першої інстанції. На наш погляд, недоречно даний поділ окреслювати за допомогою терміна «структурна диференціація», оскільки сама категорія «диференціація» передбачає кристалізацію певної структури, тобто не відображає рівень її проведення. По-друге, потреба у відокремленні сукупності процесу­альних дій та об'єднанні її у відповідне провадження виникає у зв'язку з тим, що матеріальні охоронювані правовідносини, які виступають об'єктом розгляду в суді, характеризуються певною специфікою, що безпосередньо впливає на виникаючі цивільні процесуальні правовід­носини. Мова йде про наявність чи відсутність спору між сторонами матеріального правовідношення та його характер, оскільки залежно від цього буде визначатися в першу чергу суб'єктний склад цивільних про­цесуальних правовідносин й, відповідно, їх система, зміст кожного елементу. Належність матеріальних правовідносин до різних галузей

права, на наш погляд, жодним чином не впливає на диференціацію ци­вільної процесуальної форми, але відображається, як зазначалося раніше, на спеціалізації судової діяльності, що здійснюється в різних формах судочинства. По-третє, як критерій розподілу цивільної процесуальної форми на різні провадження слід використовувати функцію, що реалі­зується судом. Як зазначалося в попередньому параграфі даного дослі­дження, слід виділяти такі функції, як: правосуддя, установча функція, забезпечувальна функція, функція судового контролю та функція уніфі­кації судової практики. По-четверте, диференціація проявляється або у певному спрощенні цивільної процесуальної форми, або ускладненні шляхом встановлення додаткових гарантій, які, наприклад, забезпечують розгляд справ з дотриманням справедливих (належних) судових про­цедур, як цього вимагає Конвенція у разі розгляду спорів щодо цивільних прав та обов’язків.

На підставі викладеного, на наш погляд, під провадженням слід розуміти сукупність процесуальних дій, спрямованих на реалізацію певної функції судової влади, що здійснюються з дотриманням вимог цивільної процесуальної форми з деякими особливостями, що прояв­ляються або у спрощенні, або в ускладненні порядку розгляду та ви­рішення справ. Враховуючи функції судової влади, можна виділити три провадження: позовне, в межах якого здійснюється правосуддя, окреме, спрямоване на виконання установчої функції, та наказне, що відтворює забезпечувальну функцію. Останнє, на наш погляд, не від­носиться до судової процедури, оскільки має пов’язаність з матеріаль­ними правовідносинами (ст. 96 ЦПК). Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 103 ЦПК в судовому наказі повинно міститися посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги, тобто при його видачі суд зобов’язаний перевірити наявність відповідних матеріальних правовідносин та правомірність заявленої вимоги. Ці питання не мож­на вважати суто процесуальними.

Незважаючи на те, що диференціація цивільної процесуальної форми на стадії ніколи не заперечувалася в науці процесуального пра­ва, однак, до цього часу не сформульована уніфікована дефініція на­веденого поняття, його сутність визначається по-різному, що призво­дить до виділення різної кількості стадій.

Так, найбільш поширеним є визначення, відповідно до якого під стадією слід розуміти сукупність процесуальних дій суду, учасників 118

процесу, об’єднаних чи спрямованих на певну (найближчу) процесу­альну мету¹. Наведене визначення в деяких випадках розширюється за рахунок посилання на специфічний зміст, коло суб’єктів процесуальної діяльності, особливе процесуально-документальне оформлення. Деякі вчені розглядають стадію як динамічну відносно замкнену сукупність закріплених чинним законодавством способів, методів, форм, що ви­ражають або зумовлюють суворе та неухильне здійснення процесуаль­них вимог, які відображають просторово-часові аспекти процесуальної діяльності та забезпечують логіко-функціональну послідовність здій­снення конкретних дій, спрямованих на досягнення кінцевого, матері­ально обумовленого правового процесуального результату. Ю. І. Лут- ченко виходив із того, що система процесуальних дій, розрахованих у комплексі на вирішення самостійного завдання, тоді може бути стадією цивільного процесу, коли судом у процесуальній формі обго­ворюються питання не лише процесуального, а й матеріального права, із забезпеченням заінтересованим особам можливості реального здій­снення суб’єктивних прав та виконання обов’язків^{[287] [288].}

С. А. Ташназаров зазначає, що стадія цивільного процесу - скла­дова та необхідна частина єдиного цивільного процесу, що має най­ближчу мету та завдання, що складається з: а) комплексу цивільних правовідносин, об’єднаних в їх систему та б) порядку їх виникнення, розвитку або припинення; в) вияву діяльності суду (судді) у спеціаль­ному процесуальному акті, прийнятому для подальшого руху справи; г) специфіки умов здійснення процесуальної діяльності учасників процесу^[289]. На думку О. Ісаєнкової, стадія цивільного процесу - це ці­лісна сукупність процесуальних дій та відносин, спрямованих на реа­лізацію єдиної мети та виконання конкретного завдання, яке є складо­вим щодо загального завдання процесу^[290]. Т. В. Сахнова під стадією розуміє частину процесу, призначену для вирішення самостійних процесуальних завдань на певному етапі його розвитку. Вона являє собою систему процесуальних дій, яка характеризується відносною відокремленістю та закінченістю правового регулювання, самостійніс­тю предмета правового регулювання. Стадійність руху цивільного процесу визначена законодавчо, і цей порядок переходу від однієї стадії до іншої не може бути порушений¹. Д. Я. Малешин вказує, що стадію можна визначити як відокремлену в часі, таку, що володіє якіс­ною своєрідністю змісту та спрямовану на виконання самостійної цілі сукупність процесуальних дій^{[291] [292]. І. Ю. Татулич пропонує під стадією розуміти складову частину процесуального провадження, що поєднує процесуальні права, обов'язки та процесуальні дії суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, які реалізуються для досягнення мети та завдань цивільного судочинства, а також виконання учасниками процесу своїх функцій[293].}

Виходячи з наведених визначень, можна зробити висновок, що більшість вчених, незважаючи на різні дефініції, розуміють стадію як сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення найближчої мети. Однак наведене все одно призводить до різної класифікації ста­дій й, відповідно, виділення різної їх кількості. Традиційно виокрем­люють вісім стадій цивільного процесу: відкриття провадження у спра­ві; провадження у справі до судового розгляду (підготовка справи до розгляду); судовий розгляд; апеляційне провадження; касаційне про­вадження; перегляд судових рішень Верховним Судом України; пере­гляд справи за нововиявленими обставинами; виконання рішення або звернення судового рішення до виконання.

Ряд вчених вказують на наявність семи^[294], не включаючи до кола стадій виконання рішення або звернення судових рішень до виконання. Деякі науковці виділяють п'ять стадій, однак, по-різному їх визнача­ють: подання заяви до суду (ст. 118 ЦПК), на якій можуть мати місце такі ускладнення, як залишення заяви без руху (ч. 2 ст. 121 ЦПК), по­вернення заяви (ч. 3 ст. 121 ЦПК); відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК); провадження у справі до судового розгляду (гл. 3 ЦПК), яка поділяється на дві підстадії попереднього судового засідання (ст. 130 ЦПК) та підготовки справи до розгляду (ч. 6 ст. 130 ЦПК); судовий розгляд (гл. 4 статті 157-196 ЦПК), який закінчується ухва­ленням судового рішення; звернення судового рішення до виконання¹ або провадження в суді першої інстанції (від порушення справи до ухвалення рішення або іншої заключної постанови); провадження в суді другої інстанції (оскарження і перегляд рішень та ухвал, які не набрали законної сили); провадження щодо перегляду рішень, ухвал та постанов в порядку нагляду; провадження щодо перегляду рішень, ухвал та постанов за нововиявленими обставинами; виконавче про­вадження. У свою чергу Т. В. Сахнова вказує, що провадження в суді першої інстанції можна назвати комплексною стадією, що також вклю­чає стадії порушення цивільної справи, підготовку справи до судового розгляду, судовий розгляд та ухвалення судового рішення або інше закінчення справи в суді першої інстанції^{[295] [296]. Г. А. Жилін виходить із того, що порушення справи, її підготовка та розгляд є самостійними стаді­ями, існуючими як у провадженні суду першої інстанції, так і в про­вадженні щодо перегляду судових рішень[297]. В. М. Шерстюк пропонує взагалі виділяти дві великі стадії цивільного процесу, що утворюють предмет підгалузей цивільного процесуального права: провадження в суді першої інстанції та провадження щодо перегляду судових актів[298].}

Заслуговують на увагу думки ряду вчених, які використовують дещо інші підходи при виділенні стадій, ніж звичайне їх перерахуван­ня виходячи з положень ЦПК. Так, деякі науковці пропонують стадій­ність досліджувати з наступних методологічних позицій: по-перше, з позиції загальнологічної характеристики здійснення всіх процесу­альних дій; по-друге, з позиції розгляду функціонального прояву всієї процесуальної діяльності, тобто врахування таких етапів, які являють собою послідовний процес комплексу дій, закріплених у різноманітних процесуальних актах та які мають за мету досягнення необхідного результату, передбаченого відповідною нормою матеріального права. Ними пропонується виокремлювати два великих рівня (блоку) стадій юридичного процесу: стадії логічної послідовності та стадії функціо­нального призначення. При цьому стадії логічної послідовності явля­ють собою операції-дії всередині та в рамках однієї стадії. До них відносять встановлення фактичних обставин справи, вибір та аналіз норми, рішення справи, виражене в акті застосування права. Сутність та специфіка функціональної стадії процесу обумовлюється видом процесуальної діяльності, яка виникає в початковий момент та про­ходить у встановленому порядку, вона має лише притаманні їй про­сторово-часові межі та має бути розпочата й закінчена протягом пев­ного проміжку часу¹.

Ю. К. Осипов запропонував поділяти процес не на стадії, а на право- застосовні цикли, виділяючи провадження в суді першої інстанції, про­вадження в суді другої інстанції, перегляд справ у порядку нагляду, пере­гляд справ за нововиявленими обставинами, виконавче провадження. Він зауважив, що застосування норм процесуального права, як і норм будь-якої галузі права, з точки зору внутрішньої логіки цієї діяльності, включає три основних елементи правозастосування: встановлення фак­тичних обставин конкретної процесуальної ситуації, що дає можливість застосовувати ту чи іншу норму цивільного процесуального права; вибір і аналіз норми права, що підлягає застосуванню; владне вирішення про­цесуального питання, застосування відповідної норми права та ухвален­ня судового акта. При цьому будь-який правозастосовний акт передбачає існування принаймні трьох стадій: порушення діяльності із застосуван­ня права; підготовка; здійснення правозастосовного акту (дії). У своїй сукупності вони утворюють правозастосовний цикл^{[299] [300].}

Д. Я. Малешин пропонує використовувати діяльнісний підхід, у межах якого аналіз діяльності можливий у двох аспектах. У першу чергу відбувається дослідження синхронічної структури діяльності: діяльність розглядається як система, що складається з чотирьох еле­ментів (мета, засоби, процес, результат). Диахронічний або динамічний аналіз передбачає виявлення специфіки тих моментів, які характери­зують власне динаміку, рух самої діяльності та її структурних складо­вих. Динаміка передбачає розвиток, рух, зміну стану об'єкта. Озна­ками переходу діяльності з одного стану до іншого є: 1) спадковість між попереднім та наступним; 2) структурне ускладнення (нарощуван­ня чогось нового), тобто якісна зміна стану; 3) відокремленість у часі; 4) підкореність певній логіці та ін. На підставі цього робиться висновок, що діяльність розвивається наступним чином. Спочатку ставиться ціль, що відбувається в стадії порушення. Потім обираються засоби при проведенні підготовчих заходів. Потім здійснюються дії, які іменують­ся процесом, що відповідає, по суті, основній стадії здійснення необ­хідних дій. Розвиток діяльності припиняється в стадії закінчення, де відбувається отримання результатів^[301].

При визначенні сутності стадії необхідно виходити з того, що вони, як і судові процедури, і судові провадження, є частиною цивільної процесуальної форми, тобто становлять сукупність процесуальних дій. При цьому ми поділяємо думку більшості науковців щодо того, що ці дії мають бути спрямовані на досягнення найближчої процесуальної мети, характеризуватися специфічним колом суб'єктів, мати свій влас­ний зміст, а також оформлюватися відповідним чином за допомогою судових рішень. Разом з тим можна виділити наступні їх особливості, що мають враховуватися. По-перше, вони відображають горизонталь­ну диференціацію цивільної процесуальної форми, тобто системати­зацію процесуальних дій на певні групи з визначенням послідовності їх вчинення в межах відповідного судового провадження або судової процедури. При цьому стадії поспіль замінюють одна одну після до­сягнення найближчої процесуальної мети, для них характерне наступ­ництво, тобто наступна стадія по суті є продовженням попередньої. Вони є часовими характеристиками цивільного судочинства. По-друге, оскільки стадії за своєю сутністю, як вже зазначалося, становлять су­купність процесуальних дій, які в свою чергу є частиною змісту ци­вільних процесуальних правовідносин, що виникають для розгляду справи, то, відповідно, виділяти їх можна лише протягом періоду іс­нування цивільних процесуальних правовідносин. Так, після відкрит­тя провадження у справі в суді першої інстанції виникає система ци­вільних процесуальних правовідносин для розгляду справи в суді першої інстанції. Після ухвалення рішення, тобто в результаті досяг­нення мети, заради якої вони виникали, або внаслідок припинення розгляду справи через констатацію неможливості її досягнення через об’єктивні чи суб’єктивні підстави, вони припинять своє існування. При зверненні до суду апеляційної, касаційної інстанції, ВСУ або при поданні заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими обста­винами, виконанні судового рішення завжди виникають нові процесу­альні правовідносини.

Тому ми поділяємо думку тих вчених, які заперечують можливість одночасного виділення як стадії відкриття провадження у справі, підготовки до розгляду, розгляд справи, апеляційне провадження, касаційне провадження, перегляд судового рішення ВСУ, перегляд за нововиявленими обставинами та виконання судових рішень. При такому поділі, по-перше, стадії відриваються від процесуальних правовідносин і, по-друге, втрачають єдину підставу поділу^[302]. Період існування цивільних процесуальних правовідносин можна визначити як правозастосовний цикл. По-третє, в межах кожного правозасто- совного циклу можна побачити такі стадії: порушення, метою якої є з’ясування можливості проведення процесуальної діяльності; під­готовку, яка вчинюється заради забезпечення так званої «основної діяльності» та здійснення цієї «основної» діяльності для досягнення цілі, заради якої виникли цивільні процесуальні правовідносини, що завжди закінчується ухваленням судового рішення, в якому містить­ся або відповідь на питання, з приводу якого відбулося звернення до суду, або процесуальне рішення про необхідність припинення роз­гляду справи. Таким чином, кожен правозастосовний цикл охоплює три стадії: відкриття провадження у справі, підготовку справи до розгляду та безпосередньо судовий розгляд. По-четверте, кожна ста­дія має свою структуру, що відображає її сутність як правозастосов- ної діяльність, й складається з таких етапів: встановлення фактичних обставин, що можуть бути як матеріально-правовими, так і процесу­альними; вибір та аналіз відповідної норми матеріального чи про­цесуального права; застосування норми до встановлених обставин, вирішення поставленого питання та ухвалення відповідного судово­го рішення, в якому завжди відображається констатація досягнення найближчої мети відповідної стадії.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що диференці­ацію цивільної процесуальної форми за логіко-часовим критерієм доречно визначати як горизонтальну, а не стадійну. За її допомогою відбувається виділення правозастосовних циклів, що відтворюють період існування системи цивільних процесуальних правовідносин. Під ними слід розуміти сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення мети, заради якої особа звернулася до суду, та суд, а та­кож інші учасники процесу здійснювали свою діяльність, що закінчу­ється ухваленням судового рішення, в якому або справа вирішується по суті, або розгляд справи припиняється без ухвалення рішення.

Враховуючи положення ЦПК, а також практику ЄСПЛ, який при застосуванні ст. 6 Конвенції виходить із того, що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадіями одного провадження^[303], слід виділяти наступні правозастосовні цикли: розгляд справи в суді першої інстанції, перегляд судових рішень в апеляційному порядку, перегляд судових рішень в касаційному по­рядку, перегляд судових рішень у ВСУ, перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами та виконання рішення. При цьому розгляд справи в суді першої інстанції є обов’язковим правозастосов- ним циклом, а всі інші - факультативними. У свою чергу, кожен правозастосовний цикл поділяється на стадії. Під останніми слід розуміти сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення найближчої процесуальної мети, що характеризуються специфічним колом суб’єктів, мають свій власний зміст, оформлюються відповід­ним чином за допомогою судових рішень та проходять три етапи правозастосовної діяльності (встановлення фактичних обставин, вибір та аналіз правової норми, застосування правової норми та ухвалення відповідного рішення). У кожному правозастосовному циклі слід виділяти три стадії: порушення справи, підготовка до су­дового розгляду та судовий розгляд.

Підбиваючи підсумок, потрібно зазначити, що цивільна процесу­альна форма є єдиною, тобто встановлює однакові вимоги для розгля­ду справ у порядку цивільного, господарського та адміністративного судочинства. Разом з тим вона диференціюється по вертикалі на судо­ві провадження та судові процедури, а по горизонталі - на правозас- тосовні цикли, які, в свою чергу, поділяються на стадії.