Повноваження міжнародного комерційного арбітражу.

У ст.ст. 38, 39 Розділу V Закону України «Про зовнішньо-економічну діяльність» від 16.04.1991 р. № 2139-ХII1 визначено основні засади захисту прав та інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України та порядок розгляду спорів, що постають під час застосування цього Закону, а також у процесі зовнішньоекономічної діяльності.

Відповідно до ч.2 ст.1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися:

- спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном;

- спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України; а також

- спори між адміністратором за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до положень Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки", та емітентом облігацій та/або особами, які надають забезпечення за такими облігаціями, якщо принаймні одна зі сторін спору є підприємством з іноземними інвестиціями.

Відповідно до ст.2 вказаного Закону термін "комерційний" тлумачиться широко і охоплює питання, що випливають з усіх відносин торгового характеру, - як договірних, так і недоговірних.

За допомогою поняття «арбітрабельність» окреслюється коло справ, підвідомчих міжнародному комерційному арбітражу, а також визначаються умови такої юрисдикції. Поняття арбітрабельності стосовно МКА означає предметну підвідомчість спорів цим юрисдикційним органам. Термін «арбітрабельність» не застосовується для характеристики підвідомчості справ державним судам. Це поняття сформульоване передусім у доктрині міжнародного комерційного арбітрування. Як зазначає С. О. Кравцов, арбітрабельність у міжнародній арбітражній доктрині і практиці традиційно трактується в широкому і вузькому сенсах. Арбітрабельність у широкому сенсі, крім іншого, охоплює питання, пов’язані з існуванням і дійсністю арбітражної угоди. Арбітрабельність у вузькому сенсі вживається для позначення категорії спорів, які можуть бути передані на розгляд арбітражу.

Стосовно об’єктної арбітрабельності у літературі є і широке розуміння категорії «цивільно-правові спори» (у значенні приватних), і вузьке, за яким розмежовують цивільно-правові правовідносини від трудових, сімейних, житлових, земельних, екологічних і т. д.2. У ст. 2 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» установлено предметний критерій арбітрабельності спорів. Проте, як влучно стверджує Ю. Д. Притика, в інших положеннях цього Закону застосовано суб’єктний критерій визначення спорів, віднесених до підвідомчості міжнародного комерційного арбітражу.

Так, у ст. 2 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» урегульовано обсяг іноземного елементу спорів, які можуть бути передані на розгляд міжнародного комерційного арбітражу шляхом визначення переліку суб’єктів, спори між якими можуть відповідати критерію арбітрабельності.

Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» виключено зі сфери підвідомчості міжнародного комерційного арбітражу спори, однією зі сторін у яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа або організація, казенне підприємство. Однак, у літературі висловлено протилежну позицію, оскільки держава може бути суб’єктом приватноправових відносин з урахуванням концепції «умовного імунітету держави», за правилами якої державі як учаснику приватноправових відносин імунітет не притаманний, а також за більшістю правових норм, які містяться у міжнародних актах (ст. 2 Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., п. 1 ст. 25 Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами) та у законодавстві України (ст.ст. 167–169 ЦК України; ст. 3 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Ураховуючи предметний критерій, за яким спори належать до юрисдикції міжнародного комерційного арбітражу, зазначимо, що вони є приватноправовими (цивілістичними у широкому розумінні). Юрисдикційні форми захисту цивільних прав, як-от державні суди загальної юрисдикції, господарські суди і міжнародний комерційний арбітраж є незалежними одні від одних. Основи цієї незалежності закладені визнанням обов’язковості арбітражної угоди про вирішення зовнішньо-економічного спору у відповідному МКА міжнародними конвенціями і актами внутрішнього законодавства. Укладання арбітражної угоди породжує два процесуально-правові наслідки: 1) обов’язок заінтересованої сторони спору звертатись до відповідного МКА для вирішення спору; 2) виключення юрисдикції державних судів по цьому спору. Коли всупереч арбітражній угоді сторона все-таки звернеться з позовом до державного суду, то останньому з власної ініціативи (за системи абсолютної некомпетентності державного суду) чи згідно із заявою сторони спору про відведення державного суду за непідсудністю (при системі відносної некомпетентності державного суду) слід визнати свою некомпетентність щодо розгляду справи і подати спір на розгляд МКА, зазначеного в арбітражній угоді.

У ч. 1 ст. 22 ГПК «Право сторін на передачу спору на розгляд третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу») уніфіковано (з окремими винятками) правила про спори, які не можуть бути передані на розгляд міжнародного комерційного арбітражу та внутрішніх третейських судів. Так, спір, який входить до юрисдикції господарського суду, може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, крім:

1) спорів про визнання недійсними актів, спорів про державну реєстрацію або облік прав на нерухоме майно, прав інтелектуальної власності, прав на цінні папери, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів про публічні закупівлі з урахуванням частини другої статті 22 ГПК;

2) спорів, передбачених п.п. 2, 3, 7–13 ч. 1, п.п. 2, 3, 6 ч. 2 ст. 20 ГПК, з урахуванням частини другої статті 22 ГПК:

а) справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду;

б) справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, зокрема у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів;

в) справи у спорах, що виникають з відносин, пов’язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов’язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності;

г) справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України;

ґ) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство;

д) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб’єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб’єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем;

е) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України «Про третейські суди», якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у статті 22 ГПК;

є) справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах;

ж) вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами;

з) справи у спорах щодо реєстрації, обліку прав інтелектуальної власності, визнання недійсними, продовження дії, дострокового припинення патентів, свідоцтв, інших актів, що посвідчують або на підставі яких виникають такі права, або які порушують такі права чи пов’язані з ними законні інтереси;

и) справи про визнання торговельної марки добре відомою;

і) справи у спорах, які виникають із відносин, пов’язаних із захистом від недобросовісної конкуренції, щодо: неправомірного використання позначень або товару іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу; збирання, розголошення та використання комерційної таємниці; оскарження рішень Антимонопольного комітету України із визначених цим пунктом питань);

3) інших спорів, які, відповідно до закону, не можуть бути передані на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу.

Спори, передбачені п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК, що виникають з договору, можуть бути передані на вирішення міжнародного комерційного арбітражу лише на підставі арбітражної угоди, укладеної між юридичною особою та всіма її учасниками.

Цивільно-правові аспекти спорів, зазначених у п.п. 2, 7 ч. 1, п. 6 ч. 2 ст. 20 ГПК, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів про публічні закупівлі, можуть бути передані на вирішення міжнародного комерційного арбітражу.

Будь-які неточності в тексті угоди про передачу спору на вирішення до третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу та (або) сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь її дійсності, чинності та виконуваності.

Із проблемою арбітрабельності спорів пов’язана проблема «компетенції-компетенції» МКА, оскільки міжнародний комерційний арбітраж, розпочинаючи розгляд справи по суті, завжди вирішує питання про свою компетенцію.

Питання про компетенцію арбітражу може виникнути в таких випадках: 1) коли арбітражне рішення дійсне, але одна із сторін оспорює повноваження саме цього арбітражного суду, тобто виникає спір про те, якому з арбітражів підсудна справа; 2) коли оспорюється дійсність угоди, у зв’язку з якою укладена арбітражна угода. Інакше кажучи, коли виникає питання про самостійність арбітражної угоди і про те, чи зберігає в такому випадку силу арбітражне рішення та чи вправі розглядати питання про дійсність основного договору; 3) коли оспорюється дійсність арбітражної угоди, зокрема залежність від питання про дійсність головного договору.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, зокрема стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою, відповідно до закону, недійсність арбітражного застереження.

Заява про відсутність у третейського суду компетенції може бути зроблена не пізніше подання заперечень щодо позову. Призначення стороною арбітра або її участь у призначенні арбітра не позбавляє сторону права зробити таку заяву. Заява про те, що третейський суд перевищує межі своєї компетенції, повинна бути зроблена, як тільки питання, яке, на думку сторони, сягає за ці межі, буде порушено під час арбітражного розгляду. Третейський суд може в будь-якому з цих випадків прийняти заяву, зроблену пізніше, якщо він визнає затримку виправданою. Третейський суд може винести постанову щодо вищезазначеної заяви або як з питання попереднього характеру, або в рішенні щодо суті спору. Якщо третейський суд винесе постанову з питання попереднього характеру, що він має компетенцію, будь-яка сторона може впродовж 30 днів після отримання повідомлення про цю постанову просити орган, зазначений в ст. 6 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», прийняти рішення з цього питання; таке рішення не підлягає оскарженню; поки таке прохання чекає на вирішення, третейський суд може продовжувати розгляд та прийняти арбітражне рішення.

6.